Безкоштовно

Порівняння політичних систем України та Білорусі

views 68

Зміст

Науково-дослідницька робота

на тему “Україна – Білорусь: бінарне порівняння

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ДОСЛІДЖЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ ТРАНСФОРМАЦІЙНИХ СУСПІЛЬСТВ

А) Досягнення та проблеми дослідження політичних систем трансформаційних суспільств

Політичні трансформаційні процеси розпочалися в країнах Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) наприкінці 80-х років у результаті так званих оксамитових революцій. Розвиваючись як ланцюгова реакція, революції зруйнували тоталітарну систему, що з повоєнного часу існувала в регіоні ЦСЄ, згодом охопили і Радянський Союз. Нові країни, які утворилися на теренах колишнього СРСР і ЦСЄ, оголосили про свої наміри повернутися в цивілізаційне русло розвитку, розбудовувати демократичні суспільства та ввійти в європейський і євроатлантичний простір. Вже друге десятиліття ці країни переживають перетворення найвищої змістовної напруги й інтенсивності. Акцентніше це стосується політичної сфери життєдіяльності суспільства, де радикально змінюються всі структурні елементи – владні відносини, інститути політичного управління та соціально-політичні ідеї. Політичні трансформації охопили всі країни ЦСЄ, в тому числі й Україну, рельєфно демонструючи життєдайність, реальність низки об’єктивних закономірностей політичного характеру.

З соціально-політичної точки зору, в регіоні ЦСЄ йдеться про дві групи країн – європейські пострадянські та європейські постсоціалістичні. В обох групах, раніше однотипно, у формаційному сенсі облаштованих, – політичні закономірності трансформацій мають різні прояви. Свій відбиток на них накладають внутрішні та зовнішні фактори: стан функціонування у кожній країні громадянських суспільств і єдинодержавних політичних націй; ступінь завершеності циклів соціальних реформ ринкового типу; міра енергетичної і природокористувальницької залежності від Росії чи Близько-Східного регіону; межі розбудови у певних країнах демократичної, соціальної і правової держави; геополітичний статус відповідних країн; їх близькість чи віддаленість від європейських і євроатлантичних структур тощо [1].

В сучасних умовах трансформація політичної системи України та інших посткомуністичних країн відбувається за відсутності всебічного наукового розуміння цього процесу. З огляду на досвід України останніх років слід визнати, що він, хоча інколи й описується як односпрямований “перехід до демократії”, насправді йде вкрай суперечливо.

Окрім конституційно проголошеного курсу на побудову демократичної правової держави та громадянського суспільства, значний вплив на політичний процес в Україні справляють внутрішні, специфічні закономірності розвитку суспільного організму, які подекуди не збігаються з нормативним курсом. Процеси у політичній, економічній, правовій, соціальній, культурній сферах не завжди є прогнозованими. На відміну від посткомуністичних країн Центрально-Східної Європи, одночасно відбуваються процеси трансформації політичної системи, державотворення, побудови політичної нації. Виходячи з необхідності вибору адекватної моделі розвитку держави та з метою сприяння становленню громадянського суспільства, постає гостра потреба в поглибленому науковому осмисленні процесу трансформації політичної системи України.

Та перш-за-все, наукове дослідження процесів суспільної еволюції потребує, передусім, чіткого визначення категоріального апарату, аналізу понятійної системи щодо проблеми розвитку. Так, потрібно чітко розмежувати ключові поняття дослідження – “політичний розвиток”, “трансформація”, “системна трансформація”, “політична трансформація”, “політичні зміни”, “модернізація”, “транзит”, та розглянути сутність підходів досліджуваних явищ.

Політичний розвиток можна охарактеризувати як послідовну зміну якісних станів політичної системи в цілому та її окремих складових. На відміну від нього, політичні зміни виступають як поява нових характерних рис у засобах та характері взаємодії між політичними суб’єктами, між політичною системою та зовнішнім середовищем. Вживаючи термін політичні зміни, ми маємо на увазі, що вони відбуваються у межах існуючої політичної системи.

У контексті проблеми суспільного розвитку дуже часто вживається термін “трансформація суспільства”. Так, Т.Заславська у праці “Трансформаційний процес в Росії” констатує, що трансформація – це радикальна та відносно швидка зміна соціальної природи та соцієтального типу суспільства. Український вчений С.Катаєв вважає, що термін “трансформація суспільства” дає змогу комплексно охарактеризувати сутність процесів, що відбуваються у суспільстві. На думку В.Горбатенка, категорія “системна трансформація” означає подолання суспільних, політичних, структурних суперечностей та проблем даного суспільства засобом його виходу за рамки власної соціальної організації, що передбачає кардинальну зміну векторів її руху, способів мислення та дії суб’єктів. Таким чином, термін “політична трансформація” охоплює весь процес руху суспільства, різновекторні зміни, перетворення всього суспільтва разом з переходом до іншого типу політичної системи. На відміну від цього, поняття “модернізація суспільства” розглядає аспект вдосконалення суспільства, його поступу. Поняття “модернізація” акцентує увагу на покращенні соціальних інститутів, що відокремлює його від таких категорій, як “розвиток”, “зміна”, “трансформація”. Під поняттям демократичний перехід (транзит) розуміють низку соціальних та інституціональних змін, що прокладають шлях заміні авторитарних методів правління демократичними. Демократичний транзит – це процес, що в широкому сенсі починається від того моменту, коли авторитарна система, що існувала раніше, демонтується і потім, через фазу конституювання нової демократії, розвивається до встановлення і повноцінного функціонування останньої.

У політичній науці склалися два основні підходи до інтерпретації умов формування демократичних систем та інститутів. Прихильники структурного підходу (а це переважно західні дослідники), виходять із того, що демократичні режими утворюються під упливом макрофакторів – фундаментальних якісних змін в усіх системах життєдіяльності соціуму. Згідно з цим підходом демократія має бути підготовлена відповідним соціально-економічним розвитком суспільства, виконувати функцію оформлення базових процесів, що відбуваються в соціальній сфері. Прихильники процедурного підходу вважають, що головними умовами переходу до демократії є характер панівних еліт, їхні політичні цінності та ідеали, найважливіші тактики і технології володарювання, які вони використовують. Успіх проекту „демократія” залежить від ступеня компетентності еліт, їхньої здатності і можливостей мобілізувати всі (також й людські) ресурси для досягнення поставленої мети.

Основою дослідження стала цивілізаційна парадигма, в межах якої осягнено зміст трансформаційних процесів, причини їх відхилення в Україні та Білорусі від алгоритмів демократизації, пропонованих розвинутими країнами світу. Цим обумовлений історико-генетичний підхід до феноменів, які стали предметом аналізу, що дало можливість зрозуміти специфіку їх нинішнього стану та перспективи подальшої еволюції.

Б) Джерельна база дослідження

Масштабні, динамічні зміни на території колишнього СРСР протягом останніх вісімнадцяти років і України зокрема визначили підвищену увагу вітчизняних дослідників до проблем, пов’язаних  з розвитком  інститутів політичної  системи.  Враховуючи  доволі потужний масив  публікацій  з  зазначеної  теми,  виявляється можливим  і доцільним  зосередити увагу  здебільшого на  колективних дослідженнях, монографіях,  дисертаційних  роботах  і  зупинитись  лише  на  окремих публікаціях у періодичних виданнях.

Серед  зарубіжних  авторів,  наукові  здобутки  яких вплинули на розробку досліджень проблем специфіки соціальних, політичних,  економічних,  культурних  процесів  на  посткомуністичному  просторі, можна виділити таких: Г.Бергер, Дж.Бет, О.Вайдегрін, М.Вевйорка, М.Волзер,              Дж.Гібсон, Л.Даймонд, К.Девіш,  Р.Інглегарт,  Г.Колодко,  Дж.Корбет та ін.

Спираючись  на  досягнення  західних  вчених  і  власні  здобутки, українські дослідники вивчають питання про причини  і соціальні наслідки розпаду СРСР, ілюзії і провали ліберальних реформ, соціокультурні проблеми суспільно-політичної трансформації. До вітчизняних науковців, які досліджують зазначені проблеми, слід віднести Л.Артюшина, В.Бабкіна, В.Баркова, О.Білого, О.Бойка, І.Бутовську, Б.Гаєвського, В.Горбатенка, Г.Костенка, Й.Рисіча, Д.Видріна, В.Ворону, А.Гальчинського, Є.Головаху,                       В.Медведчука, А.Романюка, В.Ткаченка, М.Томенка, В.Цвєткова, Н.Черниша, В.Шамрая, О.Ющика, В.Якушика.

До  найбільш  масштабних  досліджень, що  впливають  на  з’ясування специфіки змін на посткомуністичному просторі і в Україні зокрема, належать роботи В.Кременя, Д.Табачника, В.Ткаченка “Україна: альтернативи поступу. Критика  історичного досвіду” (1996р.), “Україна: проблеми самоорганізації”                                          (2003р.) та В.Кременя і В.Ткаченка “Україна: Шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації” (1998р.). У першій праці викладено  прогностичне  методологічне  застереження  щодо  орієнтації на  розуміння  процесу  трансформації, а у другій роботі автори проаналізували історичний досвід як багатовікової національно-державницької  практики  українського  народу,  так  і  досвід трансформаційних перетворень нашого суспільства впродовж останнього десятиліття.

Надзвичайно важливим став вихід  у  світ  підготовленої  редакцією журналу “Політична  думка”  книги “Політологія  посткомунізму:  Політичний  аналіз  посткомуністичних  суспільств”,  яку можна  вважати  однією  з  перших  у  вітчизняній  історіографії спробою комплексного дослідження соціально-політичних, економічних, геополітичних, культурних трансформацій посткомуністичних суспільств. Це дало змогу науковим  працям  наступних  років  поглибити  розуміння  складної  еволюції цих перетворень [6].

На з’ясування проблем змісту та спрямованості сучасної трансформації соціальної  та  політичної  систем  були  спрямовані  дослідження  таких західних  вчених,  як:  З.Бжезінський, Е.Вайнінг, Д.Веймер, С.Дубе, А.Ронатас,  С.Террі, Х.Тіммерман, Р.Шварценберг. Певним  чином теоретичні положення та висновки цих науковців вплинули на подальшу розробку означених питань у вітчизняному суспільствознавстві, зокрема, на думку О.Долженкова [5], проблематика цього напряму знайшла своє втілення у різнобічній  характеристиці  понять “політична  трансформація”, “трансформаційний період”, “трансформаційний процес”, а також у викладенні основ теорії трансформаційних процесів, особливостей впливу політичної трансформації на розвиток суспільства  і специфіки регулювання трансформаційних процесів у сучасному світі.

З’ясуванню зазначеної проблематики в своїх роботах приділили увагу    В.Бабкін, С.Баранова, Б.Бєлобров, О.Бойко, В.Брустінов, В.Ворона, І.Воронов,  Є.Головаха, В.Горбатенко, К.Двойних, В.Дем’яненко, О.Долженков,                     Г.Калінічева, С.Катаєв, О.Категоренко, О.Кідратець, Є.Кіш, В.Кувалдін,                  І.Курас, О.Куценко, Т.Микитюк, Л.Старецька, В.Степаненко, В.Танчер,              В.Тарасенко, Н.Хома, М.Шульга.

Зокрема  академік НАН України  І.  Курас  неодноразово  звертав  увагу на принципові проблеми трансформаційного розвитку. Висловлюючи критичні  зауваження  щодо  спрощеного  розуміння  трансформації  в Україні як «перехідного періоду», вчений зазначав, що на сучасному етапі трансформації суспільства потрібна зовсім нова стратегія – стратегія випереджального розвитку, що спиратиметься на  інтелект  і відпрацювання механізмів зворотного зв’язку між владою і суспільством.

Вітчизняними  науковцями  досліджувалася  динаміка  розвитку політичної  системи  у  контексті  еволюції  ключових  державно-владних інститутів,  способів  їхнього  функціонування,  механізмів  стримувань та  противаг, було використано доробок зарубіжних вчених. Українські представники цього дослідницького напряму  переважно  зосереджуються  на  з’ясуванні  об’єктивних  труднощів  та суб’єктивної  специфіки формування демократичної політичної  системи; особливостей трансформації державних органів та гілок державної влади і механізмів стримувань та противаг .

Знаковою подією в політичній науці був вихід колективної монографії “Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції розвитку”  за  загальною  редакцією  професора Ф.Рудича,  яка  стала  результатом  узагальнення  й  аналізу  обширу  теоретичного  і  емпіричного матеріалу за останні десять років незалежного поступу України [13].

Питання  функціонування  владних  інституцій  в  Україні  розглядалися  достатньо  широким  колом  вітчизняних  суспільствознавців.  Зокрема на  окремих  аспектах  трансформаційних  і  модернізаційних  зрушень  в українському  соціумі  й  політиці  зосередили  свою  увагу Ю.Алексєєв,            С.Балан, О.Бандурка, В.Барков, О.Гарань, В.Гречанко, В.Журавський  та багато інших вчених.

Так, монографія  В.Журавського “Політична система  України:  проблеми  становлення  і  розвитку (правовий  аспект)” присвячена  комплексному  політико-правовому  аналізу  загальних методологічних та теоретичних проблем формування політичної системи України, функціонування  її суб’єктів та  інститутів,  їхнього співвідношення та  взаємодії,  зокрема щодо  розбудови  правової  держави  та  громадянського  суспільства.

До  проблем  розподілу  влади,  забезпечення  ефективності  системи  стримувань  та  противаг  звертаються  В.Головатенко,  О.Данилья, О.Дзьобань, Г.Журавльова, О.Каневський, Л.Кривенко, В.Ладиченко, С.Максимов, М.Панов, М.Томенко, Г.Федоренко.

Питання  функціонування  законодавчої  влади  в  Україні  розглядають   В. Авсєєвич, О.Бандурка, С.Гавриш, Ю.Древаль, Г.Журавльова, В.Журавський, А.Заєць, В.Звірковська, Г.Калінічева, В.Ковриженко, В.Колісник, В.Королюк,  та  інші. У роботах цих авторів змістовно охарактеризовано особливості розвитку парламенту  і парламентаризму,  їхній  вплив на  систему державної  влади  та суспільно-політичне становище в країні.

Шляхи  формування  та  функціонування  виконавчої  влади  в  Україні, визначення  внутрішніх  і  зовнішніх  чинників,  що  впливали  на  процес становлення виконавчої влади, стали об’єктом дослідження таких науковців, як: В.Авер’янов, П.Бабич, Л.Биков, З.Борисенко, К.Ващенко, І.Дахова,              Н.Нижник, О.Порфімович, Р.Павленко, які розглядають  різні  аспекти  діяльності  її  інститутів.

Феномен президентської влади в Україні став предметом дослідження таких  науковців,  як:  І.Батракова,  Ф.Бурчак,  В.Головатенко,  Т.Кіс,                      Л.Козловська, Н.Кононенко, І.Костицька, Л.Кривенко, А.Кудряченко,                   В.Мельниченко, Н.Плахотнюк, Ю.Стасюк, С.Серьогіна, В.Шатіло.

Таким чином, огляд політологічних джерел, що стосуються тематики, пов’язаної з проблемами розвитку інститутів політичної системи і громадянського  суспільства,  засвідчує  значні  здобутки  вітчизняної політичної науки у цій царині. Разом з тим попри існування значного масиву літератури, в якій більшою чи меншою мірою висвітлюються різні аспекти зазначеної проблеми, глибшого дослідження потребує механізм поділу влади, зокрема, з’ясування через здійснення порівняльних досліджень закономірностей та особливостей функціонування інститутів президентської, законодавчої, виконавчої та судової влади, а також складових успішного функціонування інституцій громадянського суспільства в Україні.

Отже, проблемам трансформаційних перетворень політичних систем  посткомуністичних країн, зокрема і України, приділяється чимала увага з боку вітчизняних дослідників. Українські вчені, спираючись на досвід своїх зарубіжних колег, намагаються якомога глибше дослідити трансформаційні перетворення політичної системи країни через призму досліджень змін окремих її інститутів, що в кінцевому результаті дозволяє визначити загальну картину перетворень досліджуваних політичних систем.

РОЗДІЛ 2. ПОРІВНЯЛЬНИЙ МЕТОД В ПОЛІТИЧНІЙ НАУЦІ

Найчастіше використовують сьогодні такі види порівняльних досліджень, як „case-study”, бінарне, регіональне, тематичне, глобальне й крос-темпоральне порівняння.

А) “case-study” порівняння

Питання порівняльності “case-study” є дискусійним серед західних         (А.Лейпхарт, Дж.Сарторі, Н.Смелзер, У.Теліс) та російських (Г.Голосов,         М.Ільїн, Т.Мітрохіна, Л.Сморгунов) науковців. Перші розглядають “сase-study” як окремий метод поряд з експериментом, статистичним та порівняльним аналізом, другі наголошують, що він належить до різновидів порівняльних досліджень, оскільки використовується для вивчення однієї країни на фоні порівняння з іншими.

Основними типами “case-study”, на думку А.Лейпхарта, є: 1) теоретичні – традиційно аналіз однієї країни або випадку здебільш є описовим; інтерпретація існуючої теорії для опису окремих випадків; 2) інтерпретативні – пояснення існуючої теорії для опису окремих випадків; 3) генерування гіпотез – аналіз випадків для формулювання гіпотез; 4) випадки, які підтверджують теорію; 5) випадки, які спростовують теорію; 6) девіантні – дослідження окремих випадків, які є відхиленнями від норм.

Схожі типології “case-study” пропонують й інші дослідники, зокрема,         Р.Хаг’ю, М.Харрон, М.Бреслі. На їх думку, випадки можна поділити на: представницькі – дослідження типових випадків; прототипні – вивчення конкретних випадків, що стануть типовими; девіантні – аналіз окремих випадків, які є відхиленнями від норми; критичні – перевірка теорії в менш сприятливих умовах. “Сase-study” робить вклад у загальне знання про політику, якщо „аналіз відбувається крізь призму порівняльної перспективи та з точки зору широких аналітичних конструкцій”, – зазначає Г. Скерроу.

Здійснюючи „сase-study” порівняння, дослідник аналізує кілька країн, але при цьому вивчає аналогічні аспекти [4, c.168]. Прикладами використання “сase-study” є праці Б. Мура “Соціальні джерела диктатури і демократії” (дослідження капіталістичних демократій Англії, Франції, США та азійського фашизму (Японія), комунізму (Китай) і парламентської демократії (Індія); Р. Бендікса “Королі або народи” (аналіз традицій, інститутів та соціального розвитку Великої Британії, Франції, Німеччини, Росії і Японії); Т. Скокпол “Держави і соціальні революції” (порівняння французької, російської та китайської революцій) тощо.

Б) бінарне порівняння

“Вinary analysis” представляє собою стратегію дослідження двох країн, обраних згідно з об’єктом дослідження, та дозволяє виявити спільне й індивідуальне в їх політичному розвитку. Можна виокремити два різновиди бінарного аналізу: непрямий і прямий. Перший є непрямим, оскільки об’єкт дослідження, який вважається неподібним, розглядається крізь призму особливого бачення вченого-іноземця на основі суб’єктивних критеріїв. Діалектика процесу такого порівняння сприяє, як вважається, кращому та глибшому пізнанню іншої країни, її культури [4, с.176]. Саме бінарне порівняння стало основою для аналізу, приміром, американського суспільства (А. де Токвіль, “Демократія в Америці”), політичної системи Великої Британії (В.Гвін і Р.Роуз, “Велика Британія: прогрес і спадок”), індійських каст (Л.Дюмон, “Homo hierarchicus: досвід опису кастових систем”) та інших процесів, явищ, феноменів. Другий різновид бінарного аналізу відповідає іншому рівню систематизації та дозволяє науковцю за допомогою історичного методу показати унікальність і своєрідність кожної країни. Прямий бінарний аналіз дає можливість проводити детальніше співставлення досліджуваних об’єктів, наголошуючи на їх унікальності [4, с.177].

Необхідно підкреслити, що в порівняльних бінарних прямих дослідженнях панівними є дві стратегії, охарактеризовані А.Пршеворські та          Г.Тьюні, – максимальна подібність та максимальна різниця країн. При першій обираються подібні країни. При цьому враховується, що спільні для них особливості при порівняльному аналізі можна буде інтерпретувати як константи або незалежні змінні та надалі не враховувати їх, оскільки причини різниці лежать поза ними. У цьому руслі були виконані, наприклад, дослідження англо-американських демократій (Р.Алфорд, “Партійні системи: англо-американські демократії”), скандинавських країн (Н.Елдер, “Консенсусні демократії? Урядування та політика в скандинавських країнах”) чи азійських “малих тигрів” (Ф.Елтен, “Роль уряду в сінгапурській економіці”) та інші. Стратегія максимальної подібності є нині найбільш вживаною у порівняльній політичній науці. Т.Вікхем-Кроулі визначає її як “паралельну демонстрацію порівняльної теорії”.

Застосовуючи другу стратегію, дослідник відбирає країни максимально різні. Якщо країни характеризуються певною спільною особливістю, то відмінності виключаються з пояснень. Тобто, розглядаються країни, обрані в результаті їх унікальності, що ілюструє загальне теоретичне бачення дослідника. Прикладами застосування такої стратегії є аналіз політичних систем Японії і Туреччини (Р.Бендікс, “Національне будівництво та громадянство”); промислових революцій (Ч.Кіндлебергер, “Економічне зростання у Франції та Великобританії: 1851 – 1950 рр.”); американської та англійської структур політичних цінностей (С.Ліпсет, “Перша нова нація”) тощо. Попри продуктивність такого методу, слід все ж звернути увагу на те, що порівняння максимально різних країн може призвести до перебільшення відмінностей між ними, а такий результат може не відповідати реальності.

В) регіональне порівняння

“Regional” або “area study” використовується для порівняння регіонів, зокрема – груп країн, обраних через схожість їх географічного, історичного, економічного, політичного, соціального чи культурного розвитку [19, с.58], тобто критеріїв, які можуть використовуватися, як елементи контролю. “Area study” дозволяє вирішити основні проблеми порівняльного методу – порівняльності та еквівалентності [4, с.186 ].

Напевно, цим і зумовлено те, що сьогодні порівняльні регіональні дослідження посідають вагоме місце в порівняльній політичній науці та присвячуються вивченню країн Західної і Східної Європи, Скандинавії, Латинської Америки, Південно-Східної Азії, Близького Сходу, Африки та інших. На відміну від інших видів порівнянь, “аrea study” сприяє конкретизації і здійсненню глибшого аналізу предмета порівняння, обмежуючи дослідження певною кількістю країн регіону. Наприклад, персоніфікація влади і політична нестабільність потребують особливої уваги в країнах Східної Європи, оскільки в цьому регіоні держава і суспільство формувалися іншим, ніж у Західній Європі, шляхом. Тобто, йдеться про те, що “regional study” розкриває нові риси політичних феноменів і дозволяє враховувати регіональні ознаки. Водночас це є і недоліком, оскільки немає змоги побачити об’єкт аналізу в цілому                [4, с.186-187].

На думку Дж.Матца, проводячи порівняльний регіональний аналіз країн, потрібно дотримуватися таких рекомендацій: 1) для того, щоб використати стратегію порівняння схожих країн і створити потужну теорію, слід обмежити просторову сферу, тобто, не досліджувати всю Латинську Америку, а тільки субрегіон (наприклад, Центральну Америку); 2) використовувати теорії “середнього рангу”, побудовані на мультиваріативному емпіричному аналізі; 3) включати до аналізу культурні змінні разом з економічними та інституціональними; 4) розглядати регіональні дослідження в контексті глобальних проблем і тенденцій – це допоможе уникнути регіонального провінціалізму.

Нині значна кількість “area” або “regional studies” присвячена вивченню країн Західної Європи (В.Богданор, “Коаліційне урядування в Західній Європі”; К. фон Бойме, “Політичні партії в західних демократіях”); Африки (З.Ергас, “Трансформація африканської держави”; Р.Моргентау, ‘Однопартійні системи в Західній Африці”); Латинської Америки (Д.Джермані і К.Сілверт, “Політика, соціальна структура та військова інтервенція в Латинській Америці”; Ж. Ламберт “Латинська Америка: соціальні структури та політичні інститути”), Близького Сходу (Д.Білл та К.Лейден, “Середній Схід: політика й влада”; М. Хадсон, “Арабська політика: пошук легітимації”) тощо [4,  с.196-199].

Г) глобальне порівняння

До кінця 1980 років “недостатня кількість випадків” вважалася вадою порівняльного методу, тому дослідники намагалися збільшити їх кількість як просторово, так й історично. Результатом особливого значення стали глобальні порівняльні дослідження. Але в їх процесі виникають нові проблеми, пов’язані насамперед з адекватністю порівняння аналізованих країн. На думку Г. Віардо, проблема глобального порівняльного дослідження полягає в тому, що воно досягає великої експансії через втрату здорового глузду, досягнутого порівнянням країн і регіонів, що суттєво відрізняються історично і культурно, наприклад, Африка і Латинська Америка або Азія і Європа. Висновки таких глобальних порівнянь є провокативними і зухвалими.

Д) крос-темпоральні порівняння

“Сross-time comparison” надають особливого значення часу як оперативній змінній, включеній у дослідження для подолання статичного характеру порівняння. Н.Смелзер вважає динамічний характер порівняння складнішим, ніж статичний, оскільки змінна часу включається в аналіз зв’язку між залежними й незалежними змінними. Він наголошує, що коли науковець бере дві точки розвитку певного явища у часі і порівнює їх, то це не є динамічним порівнянням. Воно отримує таку властивість тоді, коли розглядається динаміка зміни певної якості об’єкта у певний період часу.

“Сross-time comparison” використовуються, насамперед, у дослідженнях влади (М.Манн, “Джерело соціальної влади. Частина 1: Історія влади спочатку до нашої ери”), економічної і політичної ситуацій (Д.Фріден, “Заборгованість, розвиток і демократія: сучасна політична економія та Латинська Америка    1965-1985 рр.”), діяльності політичних партій (С.Бартоліні, “Політична мобілізація лівих європейців, 1860 – 1980 рр.”), імперій Габсбургів, Великої Британії та США (П.Кеннеді, “Злет та падіння могутніх імперій: економічні зміни і воєнний конфлікт з 1500 по 2000 рр.”) і т. д.

На думку С.Бартоліні, врахування часу при порівняльних дослідженнях породжує значні методологічні складності. По-перше, необхідно знайти метод, за допомогою якого може бути встановлена темпоральна зміна якості об’єкта дослідження, а для цього треба точно встановити темпоральні одиниці аналізу (проблема визначення темпоральних одиниць). По-друге, доцільно визначити ступінь відношень між змінними властивостей у часі і змінними крос-просторового аналізу (проблема специфічності узагальнень розвитку). По-третє, потрібно з’ясувати, чи можливо досліджувати тенденцію розвитку каузальних термінів на основі однієї темпоральної зміни (проблема мультиколлінеарності).

Отже, існує досить багато видів порівняльних досліджень в залежності від особливостей об’єкта дослідження, що свідчить про розвиток порівняльної політичної науки і пошук як нових напрямів дослідження, так і ефективного пізнавального інструментарію. Але головним є не стільки тип порівняння, який обирає дослідник, скільки те, чи є він при цьому, так би мовити, свідомим мислителем [16, c.67]. Тобто, тим, хто володіє теорією і методом порівняння, тим, хто знає обмеження застосування одного чи іншого різновиду порівняння та вміє використовувати його переваги.

Використання порівняльного методу в порівняльній політичній науці породжує значну кількість методичних проблем, пов’язаних з об’єктом дослідження, можливістю використання статистичного аналізу, вибором контекстуальних ознак тощо. Відтак, варто звернути увагу на проблеми, що можна поділити на якісні (проблеми “порівняльності”, “недостатньо випадків, багато змінних”, “проблема Гелтона”) та кількісні (виміру, інтерпретації та еквівалентності політичних явищ, що вивчаються) [6].

РОЗДІЛ 3. ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА БІЛОРУСІ ПРИ ПЕРЕХОДІ ДО ДЕМОКРАТІЇ

А) Особливості становлення політичних систем

Модель посткомуністичної політичної системи України стихійно складалася у контексті загальної концепції державотворення. Етатизм, покладений в основу створення системи нових суспiльно-економiчних i полiтичних вiдносин в Українi, характерний тим, що стратегiчною метою назвав розбудову держави (точнiше – державностi) як головний визначальний чинник подальших реформ. Що таке розбудова української державностi, в який спосiб реалiзовуватиметься названий процес i скiльки вiн триватиме –  у цьому політичні лiдери фактично не визначилися.

Поряд з етатизмом в Українi знайшла собi мiсце охлократiя (її чомусь в Україні вперто називають демократiєю). Охлократiю в Українi характеризують такi ознаки: некомпетентнiсть полiтичної влади, неповага до закону, розумiння права як волi держави, використання настроїв певних соцiальних груп для реалiзацiї вузькокорпоративних iнтересiв. Охлократiя, або українська демократiя, разом з етатизмом стала вдалим прикриттям дилетантизму влади. Формальне посилання на важливiсть глобальних завдань розбудови державностi (у етатистському розумiннi) та демократичних перетворень (у охлократичному сенсi) знiмало вiдповiдальнiсть з державних урядовцiв i давало змогу задовольняти власнi вузькоклановi iнтереси.

Саме за таких умов стало все виразніше окреслюватися місце інституту президентства як ключового елемента політичної системи. Усі інші інституції, а саме: політичні партії та громадські об’єднання мали стати сателітами провідного суб’єкта політичних відносин. У ході реалізації такого шляху “розбудови держави” появилася навіть спроба створити на базі Київського патріархату Української православної церкви – офіційну державну церкву, котра б освячувала дії творення української держави.

Після розпаду Радянського Союзу Білорусь розпочала свій новий політичний розвиток, який на сьогодні з багатьох аспектів розглядається світовим співтовариством, і є суперечливим. На основі аналізу політичної ситуації в Білорусі визначено, що навіть прийняття Конституції не посприяло встановленню балансу між гілками влади. Президент Білорусі по суті позбавляє парламент не лише політичного, а й фінансового верховенства. Право парламенту розглядати проекти законів не є виключним (президентські декрети також мають силу закону), а також дуже девальвоване залежністю законодавчого процесу від владного впливу президента. Парламент Білорусі не структуровано за політичною ознакою, в ньому немає опозиції або фракцій політичних партій, він неспроможний ефективно контролювати інші гілки влади [22].

Ступінь залежності виконавчої влади від Глави держави у Білорусі є надзвичайно високою. За чинною Конституцією уряд визначений як центральний орган виконавчої влади “при Президентові Республіки Білорусь”. У відповідності з цим, а також внаслідок стійкої схильності нині діючого президента О.Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління, виконавча влада виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики Президента – здійснює поточне керівництво народним господарством. Вищезазначене зайвий раз переконує у нагальній необхідності політичної реформи, ключовим елементом якої є зміщення центру реальної влади від президентських структур до політично відповідального уряду, який формувався би парламентською більшістю .

Модернізація законодавчої бази судової влади в Білорусі почалася лише у 1993 році. Саме тоді було прийнято низку у цілому прогресивних кодексів та законів, які регламентували здійснення правосуддя. Але цей процес було перервано розгортанням політичної кризи 1995-1996 рр. Концентрація влади в руках президента позбавила судову систему і суддів можливостей плідно, на демократичних засадах здійснювати професійну діяльність. Постала системна, заснована на організаційно-фінансовій залежності та механізмі добору і просування кадрів, підпорядкованість судових органів виконавчій владі. Що ж стосується судової системи Білорусі, то її суди опинились у ролі додатку до виконавчої влади. Одержавлення місцевих рад зробило можливим, починаючи з 1991 року, неухильно обмежувати їх права на користь місцевих виконавчих органів та центральної адміністрації. Те саме спостерігалося і в Україні.

Аналіз політичної ситуації, пов’язаної з діяльністю політичних партій в Білорусі, засвідчує що розвитку багатопартійності у Білорусі пов’язані із свідомою протидією держави (у т.ч. і на законодавчому рівні) становленню сильних та самодостатніх політичних партій. Жодна з білоруських партій не лише ніколи не знаходилась при владі, але і не брала ніякої участі у структурах виконавчої гілки влади. Практично ніяк не проявили себе партійні фракції у Верховній раді Білорусі. Влада не усвідомила конструктивну роль політичних партій в суспільстві, а скоріше розглядає їх як невідворотне зло. Особливим негативізмом визначається ставлення офіційної ідеології до тих партій, які декларують свою опозиційність та прихильність до демократичних цінностей. Відсутність сильних політичних партій та, як наслідок, наявний вакуум в політичному процесі відкриває певні можливості для повної узурпації влади в одних руках.

Історія становлення ж української багатопартійності має свої особливості та специфіку. Після всеукраїнського референдуму та виборів президента 1991р. виявилося, що цільові установки, на основі яких блокувалися провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. Почався процес “оксамитового” одержавлення партій. Такий процес спричинив розкол опозиції. Значна частина партійних структур і громадсько-політичних організацій за різних соціально-економічних ситуацій стала на підтримку президента і всього, або частини уряду. Створений Конґрес національно-демократичних сил, а також, певною мірою, національно-радикальний блок теоретично і практично обґрунтували тезу “підтримка всенародно обраного Президента України — це підтримка розбудови незалежної держави” .

Значна роль приділялась “сторожовим псам” демократії, які в Україні до недавна, а в Білорусі і до сьогоднішнього часу виконують роль “сторожових псів” режиму. Що стосується ЗМІ у посткомуністичної Білорусі, то тут поступово було відпрацьовано чіткі механізми тиску на ЗМІ, до яких відносяться: майже тотальна монополізація ЗМІ виконавчою владою; юридичне підпорядкування друкованих видань Держкомітетові по пресі; економічний тиск. В Україні ж ситуація була фактично тотожною. Незалежність ЗМІ була “удаваною”. Їх діяльність була на повному контролі Адміністрації Президента і корегувалась на основі “темників”. Ситуація в корені змінилася після приходу до влади  президента від блоку демократичних сил 2004 року.

Головною рисою білоруського політичного режиму є специфіка президентури (схоже спостерігалося і в Україні до змін до Основного закону від 2004 р.).  Вона полягає не лише в псевдодемократичному продовженні повноважень президента, а, головним чином, у місці президента в системі влади та у особистій харизмі О.Лукашенка. Йому і фактично, і юридично належить частина повноважень виконавчої, законодавчої та місцевої влади при непослідовному їх поділі. Вся система державно-владних інституцій побудована навколо президентської влади. Білоруський політичний режим адекватний політичній культурі населення, менталітету і соціальній структурі суспільства, структурі економіки. Принципова подібність цих факторів в межах посткомуністичного простору, як доведено в цьому дослідженні, вимагає трактовки білоруського режиму як моделі, а не поодинокого феномену [22].

Отже, що стосується Білорусі, то її політична система і політичний режим знаходяться сьогодні на етапі подальшого розвитку авторитаризму, що робить малоймовірною демократичну еволюцію. Узурпація влади може призвести до негативних наслідків. Політична ситуація в країні також загострилася після останніх Президентських виборів коли розганялися мітинги опозиції була не стабільна політична ситуація.

Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються наступними факторами:

По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи, здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятістю соціальних новин. Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не зв’язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізацгї та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверге, сучасна політична система України – це перехід від неправового до правового типу політичної системи [11].

Б) Загальне та специфічне в динаміці розвитку політичних систем

В результаті загального огляду та порівняння особливостей становлення досліджуваних країн вдалось встановити загальне та специфічне в динаміці розвитку їх політичних систем.

Загальною рисою політичної системи обох країн стала обумовленість посткомуністичної політичної реальності комплексом успадкованих від попередньої історичної епохи феноменів, а саме: визначальним впливом соціального прошарку номенклатури; домінуванням авторитарних тенденцій політичної культури та свідомості; несформованістю політичних націй у нових незалежних державах.

Трансформаційні процеси в Україні та Білорусі, хоча й мають на нормативному рівні (конституційних актів, офіційної ідеології) модернізаційну спрямованість, у реальності проходять суперечливо. Існує небезпека суто зовнішнього запозичення певних ознак демократичної правової державності, громадянського суспільства, ринкової економіки при збереженні багатьох рудиментів старого політичного устрою [5].

Основною спільною рисою системи стримувань та противаг в Україні та Білорусі є її розбалансованість через гіпертрофований вплив президентських структур, фактичні повноваження яких виходять далеко за межі конституційних. Застосовуються різноманітні засоби неполітичного впливу президента на парламент; деструктивний вплив на виконавчу владу справляє співіснування двох паралельних структур – президентської та урядової; ключове значення для демократизації політичної системи суспільства має рівень реальної незалежності судової влади.

Специфіка трансформації державно-владних інститутів в структурі політичних систем України та Білорусі полягає у відчутнішому зміщенні балансу у відносинах президент-парламент, президент-уряд в Білорусі. Судова система України при всіх наявних проблемах рухається у бік демократизації, а в Білорусі суди повертаються до статусу одного з сегментів виконавчої влади. Таким чином, у Білорусі гіпертрофований характер президентури зберігається і набуває нових ознак авторитарності. В Україні ж передбачається жорстка політична боротьба навколо проголосованих змін до конституції, якими повноваження президента звужено.

Основною проблемою для суспільно-політичної демократизації посткомуністичних країн є не стільки юридичне оформлення системи стримувань та противаг, скільки характер взаємовідносин між державою та елементами громадянського суспільства [9]. Спільні проблеми їх розвитку в Україні та Білорусі пов’язуються з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, низкою факторів, які лежать у сфері політико-правової культури. У той же час, специфічно білоруською проблемою постала політика чинної влади на одержавлення одних інститутів громадянського суспільства та маргіналізацію інших.

Соціальний прошарок номенклатури в Україні та Білорусі має відмінні (але однаково антидемократичні) способи функціонування: український – корпоративно-бізнесова солідарність; білоруський –  відтворення радянської схеми державного управління та ідеологічного впливу. Історично обумовлені політична культура та політична свідомість також зумовлюють можливості авторитарних тенденцій у функціонуванні влади. При цьому існуюча етнополітична ситуація зумовлює тяжіння України до європейського, а Білорусідо –  євразійського вектору інтеграції та розвитку.

Існує сутнісна різниця політичних режимів обраних для дослідження країн: для України характерна наявність двох конкуруючих систем (авторитарної та демократичної) політичних інститутів, цінностей, культури, поведінки; для Білорусі – домінування авторитарних ознак за наявності значної кількості демократичних елементів. Латентною залишається небезпека консолідації уже нової влади України на авторитарній основі, якщо не будуть подолані передумови для авторитарних проявів на системно-структурному рівні, а також на рівні політичної свідомості.

На противагу широкому використанню термінів “перехідне суспільство”, “демократичний транзит” та їх аналогів в соціально-гуманітарних дослідженнях України та Білорусі запропоновано розуміння перспектив розвитку демократії та громадянського суспільства в обох країнах через поняття “вікон можливостей”. Таке “вікно можливостей” для системної демократизації України вдруге після 1991-1992 рр. істотно розширилося наприкінці 2004 року. Що стосується Білорусі, то її швидка демократизація за нинішніх умов уявляється малоймовірною.

РОЗДІЛ 4. ОКРЕМІ ЕЛЕМЕНТИ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ УКРАЇНИ ТА БІЛОРУСІ В МЕЖАХ БІНАРНОГО ПОРІВНЯННЯ

А) Інститут президенства

Після розпаду Радянського Союзу керівництво України і Білорусі стало перед проблемою визначення ключового інституту політичної системи, котрий давав би можливість контролювати процес становлення суспільно-політичних відносин та прийняття політичного рішення. І таким елементом було обрано інститут президентства. Саме президент стає домінуючим елементом політичної системи. Президент, котрий не є репрезентантом організаційно оформленої політичної сили, а представляє “інтереси всього народу”, має можливість діяти у вільному від політичних чи предвиборчих обіцянок просторі. Крім того, президент є практично не контрольованим у кадрових призначеннях виконавчої влади, оскільки не має усталеної політичної команди. Це дає можливість “посткомуністичним президентам України та Білорусі”  діяти, м’яко кажучи, занадто ситуативно (згадаємо Леоніда Кравчука, що був головним опонентом Руху та демократичних організацій напередодні виборів, а на посаді Президента України уже сповідував програму націонал-демократів) [20]. Відтак, зміцнення позиції президента у вертикалі влади призвелo до того, що цільові установки, на основі яких блокуються провідні політичні сили, і власна політика президента збіглися. В результаті “підтримка всенародно обраного президента – це підтримка розбудови незалежної держави”, а відповідно       ”опозиція до президента – це руйнація незалежної держави” [22]. На основі аналізу політичної ситуації в Білорусі визначено, що навіть прийняття Конституції не посприяло встановленню балансу між гілками влади. Президент Білорусі по суті позбавляє парламент не лише політичного, а й фінансового верховенства.

Аналіз функціонування державно-владних інститутів у структурі політичних систем України та Білорусі дозволив виявити спільні та особливі риси в їх трансформації. Розвиток інституту президентства в обох країнах визначається не стільки його юридичним статусом, скільки фактичним. Для обох країн характерними є: намагання перерозподілу влади на користь президентських структур; невизначеність функцій різних гілок влади та місця в їхній структурі президентської влади; активізація постноменклатурних політичних сил, їх консолідація довкола президентської влади на тлі пониження авторитету інших суб’єктів політики. Звідси визначено, що саме позаюридична специфіка цього інституту має перебувати в центрі уваги його дослідження, що дозволить віднайти реально діючі механізми суспільного, парламентського та судового контролю за чиновницьким апаратом та силовими структурами. В іншому випадку призначення суддів та силовиків президентом, позаправовий тиск президентських структур на парламентарів, незалежно від юридичної схеми державної влади та політичних персоналій, утверджуватимуть авторитарний або й диктаторський характер президентської влади. За умови руху посткомуністичних суспільств у бік демократії, функції та явно завищені повноваження президентських структур будуть піддані суттєвій корекції. У цьому контексті слід розглядати і процес політичної реформи [5].

Специфіка функціонування президентської влади на нинішньому етапі визначається тим, що згідно із Законом України “Про внесення змін до Конституції України” (від 08.12.2004 р.) повноваження Президента України суттєво звужено за рахунок розширення відповідних повноважень Верховної Ради України і Кабінету міністрів України. Натомість, у Білорусі гіпертрофований характер президентури не лише зберігається, а й набуває нових ознак авторитарності [5].

Б) Парламент

Офіційна назва парламенту в Білорусі – Національні Збори, які є представницьким і законодавчим органом Республіки Білорусь. Парламент складається з двох палат – Палати представників та Ради Республіки. Дана структура відповідає усталеним стандартам парламентаризму.
Рада Республіки Національних зборів Республіки Білорусь є палатою територіального представництва і здійснює поряд із законодавчою функцією ряд інших повноважень, перелік яких міститься у статті 98 Конституції Республіки Білорусь.

Палата представників Національних зборів Республіки Білорусь представляє інтереси всіх громадян Республіки Білорусь і складається з 110 депутатів, які обираються на основі загального, вільного, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Термін повноважень Палати представників – чотири роки [17].

Парламент України – Верховна Рада  — представницький орган державної влади України, який має колегіальний характер і складається з чотирьохсот п’ятдесяти народних депутатів України, обраних строком на чотири роки на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, що уповноважений приймати закони. Повноваження Верховної Ради України реалізуються спільною діяльністю народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України під час її сесій. Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України. Народні депутати України можуть добровільно обєднуватися у фракції за умови, що до складу кожної з них входить не менш як 14 депутатів [2].

За допомогою всебічного аналізу двопалатної структури білоруського парламенту з’ясовано негативний і позитивний досвід бікамералізму найближчих сусідів, який необхідно використати в Україні у разі запровадження аналогічної структури парламенту. Зокрема, з’ясовано, що в цілому сукупні повноваження двох палат білоруського парламенту є близькими до повноважень Верховної Ради України. Відповідно, перехід до двопалатності не обов’язково означатиме для України звуження компетенції парламенту як представницького інституту. Особливості білоруського парламентаризму такі: 1) білоруський парламент не є єдиним законодавчим органом. Більшістю голосів від складу обох палат він може на пропозицію президента делегувати йому законодавчі повноваження на видання декретів, що мають силу закону; 2) він має повноваження тлумачити конституцію та закони Білорусі – важлива функція, яка в Україні передана Конституційному Суду; 3) білоруський парламент, точніше його верхня палата, продовжує як і в радянські часи виконувати роль вищого органу у вертикалі рад усіх рівнів; 4) політичне структурування вищого представницького органу штучно (на рівні регламенту, а також адміністративного контролю за виборчим процесом) знівельовано [5]. Він не є майданчиком для суперництва влади і опозиції, для маніфестації програмових позицій політичних сил – отже, зокрема, не може повноцінно виконувати контрольну та законодавчу функцію. Отже, порівняно з Україною, баланс у відносинах президент – парламент тут відчутно зміщений на користь першого.

В) Уряд

Уряд Білорусі фактично є додатком до інституту президентства. Президент за згодою Палати представників (повністю підконтрольній йому) призначає на посаду прем’єр-міністра, визначає структуру уряду, призначає на посаду і звільняє з посади заступників прем’єр-міністра, міністрів і інших членів уряду, приймає рішення про відставку уряду та ін.

Відповідно до Конституції України Ка­бінет Міністрів України забезпечує суверенітет та економічну незалежність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, вико­нання Конституції і законів України, актів Президен­та України; розробляє і здійснює загальнонаціональні (загальнодержавні) програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави; здійснює управління об’єктами державної власності; розробляє проект Державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження Державного бюджету парламентом України); здійс­нює заходи, спрямовані на забезпечення обороно­здатності України, національної безпеки держави, безпеки громадського порядку, а також заходи боротьби зі злочинністю; організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; забезпечує проведення фінан­сової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту насе­лення, освіти, науки й культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування; вживає заходів для забезпечення прав і свобод людини та громадянина тощо. На Кабінет Міністрів України покладено також обов’язок спрямовувати і коорди­нувати роботу міністерств, інших органів виконавчої влади [7].

Щодо впливу на Кабінет Міністрів України, то слід відзначити постійну критику його дій з боку не тільки законодавчої, президентської і судової влади, а й інших опонентів. Саме це змушує його лавірувати або займати вичікувальну позицію. Кабінет Міністрів України та інші структури виконавчої влади не можуть ефективно діяти поза межами єдиної системи. В Україні виконавча вертикаль функціонує на підставі чіткої субординації і підпорядкування.

Щодо діяльності виконавчої гілки влади, то форма правління, що є основою політичних систем України та Білорусі, провокує основні неузгодженості та кризові ситуації в її системі. Співіснування двох паралельних владних структур – президентської та урядової – зумовлює неефективну роботу останньої як в Україні, так і в Білорусі. Одночасно з’ясовано певну відмінність у розвитку виконавчої влади двох країн. В Україні президент є фактичним главою виконавчої влади в силу наданих йому повноважень, а Кабінет Міністрів, виконуючи весь обсяг організаційної роботи по реалізації функцій і повноважень виконавчої влади, позбавлений реальної самостійності і змушений постійно враховувати позицію Президента з усіх основних питань своєї діяльності. Щодо Білорусі, то тут внаслідок стійкої тенденції нині діючого президента О.Лукашенка до адміністративно-командного стилю управління виконавча влада потрапила в цілковиту залежність від владно-вольових зусиль, компетенції та специфіки діяльності глави держави та виконує, по суті, технічну роль в реалізації політики президента – здійснює поточне керівництво народним господарством .

Г) Політичні партії

Становлення політичних партій і громадських рухів в Україні відбувається за надзвичайно складних умов. Тривала економічна криза, крах попередніх суспільних ідеалів, на які поділяла значна частина населення нашої держави, призводять до стрімкого зростання соціальної напруженості в суспільстві, дискредитують в очах певної категорії громадян політичні цінності. Як свідчать проведені різними соціологічними службами дослідження суспільної думки, більшість населення є байдужою до політики і політиків. Нині в Україні склалася досить парадоксальна ситуація, коли тільки зареєстрованих політичних партій налічується вже близько двохсот, але жодна з них немає достатнього впливу в загальнодержавному масштабі. Значна кількість зареєстрованих Міністерством юстиції політичних партій поки ще не стали міцними організаціями, які б спромоглися виражати й захищати інтереси різних верств населення. Ці партії ще не здатні вести за собою маси, здобути сталу соціальну базу та справити помітний вплив на суспільство.

Одна з причин цього – негативний образ партій у масовій свідомості. Як свідчать соціологічні дослідження, 63% опитаних вважають, що політичні партії в Україні є насамперед об’єднаннями людей, які прагнуть влади. Безумовно, прихід до влади законним шляхом є метою будь-якої політичної партії. Але тривожить те, що 34% опитаних уважають партії організаціями, далекими від реальних проблем народу, і тільки 17% – такими, що обстоюють його інтереси; 20% навіть убачають у партіях організації, що виконують волю мафії, і тільки 17% – організації, діяльність якиих сприяє розвитку демократії і політичної стабільності в Україні; 11% упевнені, що діяльність партій дестабілізує становище в державі [9].

Ставши незалежною державою Білорусія стала на шлях багатопартійної системи і соціально-економічного розвитку. Перехід до багатопартійної системи відбувався у республіці протягом чотирьох років. Тільки на початку 1996 р. у Республіці Білорусь існувало понад 60 громадських об’єднань, однак лише половина з них набули статусу політичних партій. Вони представляли широкий політичний спектр партій від комуністичної і соціалістичної орієнтації до проведення радикальних реформ капіталістичного спрямування [10].

Якщо взяти партії, найбільш помітні на  політичній арені України, то впадає в око, що їх найпотужніші обласні організації зосереджені у певних регіонах. Захід України став заповідником націонал-демократів, на Сході ж отаборилися комуністи разом з іншими поборниками “єдиної і неділимої”, якими подекуди протистоять центристи, а центральний регіон став ареною боротьби “всіх проти всіх”.

Абсолютно новим моментом, а водночас і чинником, що викликає певне занепокоєння, слід назвати появу в Україні політичних партій, що позиціонують себе як партії національних меншин (до прикладу “КМКС “Партія угорців України”, “Демократична партія угорців України”). Справді, існує небезпека, що під час виборчої кампанії будь-яке опонування чи критика національних або конфесійних партій в першу чергу розглядатиметься ними як боротьба проти громадян України певної етнічності чи представників релігійної конфесії, а виборче протистояння може перейти у фазу національного чи релігійного [14, C.24].

Проглядається падіння популярності практично всіх політичних партій, серед яких, як не парадоксально, більш-менш симпатичні середньому виборцю Ліберально-демократична партія (її лідер Сергій Гайдукевич, особистість ексцентрична, особливо в публічних виступах, асоціюється у багатьох білорусів з “улюбленцем публіки”, “рудим клоуном” і приятелем Гайдукевича Володимиром Жириновським). Ще “простій людині” подобається партія “Надія”. По-перше, назва красива, по-друге, партія – жіноча. І пересічному громадянину неважливо, що вона взагалі не займається політичною або правозахисною діяльністю, що дає підстави думати, що слідом за російським білоруський виборець добряче “притупився”. Ще, до речі, масовому виборцю подобаються Партія комуністів Білорусі, дуже опозиційна до влади, і Об’єднано-громадянська партія, в якій осіли практично всі більш-менш помітні політики – колеги зниклих Захаренка і Гончара, — зокрема, колишній голова Нацбанку Станіслав Богданкевич, екс-голова Верховної Ради Мечислав Гриб і найвідоміший на Заході опозиціонер Анатолій Лебедько.

Таким чином, можна зробити такі висновки, що аналіз програмних положень партій, організацій і рухів свідчить, що більшість із них ще не мають серйозної концепції, спрямованої на стабілізацію суспільства, вихід його з кризи, не кажучи вже про перспективи просування по шляху прогресу. Декларації одних – це перелік абстрактних загальнолюдських цінностей, інших – антикомуністичні маніфести, третіх – повторення ортодоксальних марксистсько-ленінських ідей, агітація за повернення до застійних часів, а то й до відновлення сталінізму, четвертих – це екстремістські, націоналістичні і шовіністичні заклики. Така розбіжність політичних поглядів не може хвилювати, особливо за умов поглиблення кризи в усіх сферах суспільства.

Сукупний рейтинг білоруських демократичних партій складає 35,8 відсотка, але це, швидше, статистична, аніж політична величина, оскільки він увібрав у себе десятки партій. Довіряють опозиційним партіям і політикам 18,4 %, не довіряють –  55 %. Думаю, на такі невтішні для демократів показники впливає пресинг державної пропаганди, негативний стереотип Зенона Позняка – лідера Білоруського Народного фронту, який емігрував на Захід, – і переконаність виборця в тім, що опозиціонерів цікавить насамперед мова і культура, а не газ і ковбаса [21].

Д) Виборчі системи

Стаття 69 Конституції України визначає, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії [7]. Усі норми законодавства, які регламентують цей порядок, у сукупності складають виборче право. Основними його джерелами є Конституція України, Закони України: “Про вибори народних депутатів України” від 24 вересня 1997 р., “Про вибори Президента України” у редакції від 24 лютого 1994 р., “Про вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів” від 14 січня 1998р. У цих нормативно-правових актах сформульовано такі головні принципи виборчого права: загального, рівного і прямого виборчого права за таємного голосування; вільного й рівноправного висування кандидатів у депутати; гласності й відкритості; рівності можливостей для всіх кандидатів у проведенні виборчої кампанії; неупередженості до кандидатів з боку державних органів, установ та організацій, органів місцевого самоврядування; свободи агітації [8].

Вибори організовують і проводять: Центральна виборча комісія; окружні виборчі комісії; дільничні виборчі комісії. Центральна виборча комісія є постійно діючим державним органом. Вона визнається юридичною особою, має печатку зі своїм найменуванням і зображенням Державного Герба України. До складу Центральної виборчої комісії входять 15 членів, призначуваних Верховною Радою України за поданням Президента України.

Для організації голосування виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах рад, а в містах Києві та Севастополі – відповідними місцевими державними адміністраціями, по кожній виборчій дільниці, складаються списки виборців, які передаються дільничним виборчим комісіям не пізніш як за 45 днів до дня виборів. Голосування проводиться в день виборів або в день повторного голосування з 7-ї до 22-ї години. Про час і місце голосування дільнична виборча комісія сповіщає виборців не пізніш як за 15 днів до дня виборів.

Дещо інша ситуація з організацію та проведенням виборів в Білорусі. Доводиться говорити, що на базі виборчих комісій і структур державної влади створено багаторівневу систему фальсифікації результатів голосування, яка працює відмінно. Ця система в Білорусі має свою правову основу – у вигляді Виборчого кодексу, написаного зумисне туманно, а до того ж складеного із значними прогалинами та шпаринами. Наприклад, є в ньому така корисна для фальсифікацій річ, як інститут дострокового голосування, – тож білорусам можна засвідчити свій вибір за п’ять днів до виборів. А за цього не врегульовано порядку зберігання урн та бюлетенів, що, очевидно, й було використано владою як засіб фальсифікації: бо після підрахунку голосів виявилося, що понад 95% з тих, хто проголосував достроково, віддали свої голоси Лукашенкові.

Наступною сходинкою системи викривлення результатів народного волевиявлення є виборчі комісії, утворені місцевими адміністраціями з “надійних людей”. Ви не зустрінете в них представників незалежних від держави громадських об’єднань та політичних партій, хоч Виборчим кодексом це і передбачено. Понад те, формування комісій здійснювали органи президентської вертикалі за участі… спецслужб! Зрозуміло, до них увійшли лише чиновники, члени підконтрольних владі квазігромадських організацій, працівники соціальних служб і державних підприємств. А відмова включити до складу виборчих комісій представників широкої демократичної громадськості хоч і спричинилася до зневіри населення, зате відкрила шлях до масових підтасовок. Домінуючим мотивом роботи комісій стало прагнення вислужитися перед владою, тож між ними розгорнулися справжні змагання з порушення виборчого законодавства, приписування голосів Лукашенку та прямих фальсифікацій. (Щось схоже спостерігалося і в Україні фактично на всіх виборах. Ситуація кардинально змінилася під час виборів президента 2004 року, коли масові фальсифікації і “відмінна” робота тодішньої ЦВК спричинила масові протеси і стала початком так званої “помаранчевої революції”).

Вершиною ж лицемірства стало розміщення на стендах перед кабінами для таємного голосування зразка заповненого бюлетеня, де галочка, яка засвідчує, що виборець віддає перевагу даному кандидатові, стояла якраз у “потрібному” квадратику.

Окрім маніпуляцій з бюлетенями власне підтасовка результатів здійснюється у територіальних (районних та міських) комісіях. Цим керують співробітники КДБ, які не лише незаконно присутні при прийманні протоколів дільничних комісій, але й дають вказівки щодо коригування отриманих цифр.

Спроби оскаржити явно незаконні рішення ЦВК у суді дали вражаючий результат: виявилося, що її постанови насправді не може переглядати жоден орган. Таке положення було закріплено доповненнями до Конституції від 1996 року, що їх не було визнано ані внутрішньою опозицією, ні світовим співтовариством. Наприклад, ЦВК було надано статус незалежного органу за того, що половину її членів призначає безпосередньо сам Президент, а половину – верхня палата парламенту, до якої громадяни кооптуються місцевими адміністраціями (а глав цих адміністрацій теж призначає, зрозуміло, сам Президент).

Щодо самої системи виборів, то на сьогоднішній день в Україні діє пропорційна система з закритими партійними списками, яка, на думку багатьох дослідників даної проблематики, зруйнувала зміст представництва парламенту. Як наслідок, падіння кваліфікованості та зацікавленості депутатів у політичному процесі, необ’єктивне формування парламентської коаліції (причина – закриті списки), підвищення рівня авторитарності управління парламентськими фракціями, неефективне функціонування парламенту. [3]

В Білорусі діє мажоритарна виборча система. Депутатів обирають безпосередньо виборці. У свою чергу, перемагає та кандидатура, за яку проголосувала більшість. Щоб вибори були визнані такими, що відбулися в першому турі, на дільниці повинні прийти більше 50% громадян, внесених до списків виборців. Причому по кожному округу окремо, тому що в даному випадку має значення саме рівномірна явка виборців по всій Білорусії, повідомили в ЦВК країни. У нижню палату білоруського парламенту обираються 110 депутатів – відповідно до кількості виборчих округів у республіці. Середня чисельність виборців на округ – трохи більше 64 тисяч чоловік. Виборчі дільниці для білоруських громадян створені також у 32 державах світу. На депутатське крісло претендують 264 кандидати. Нинішня політична кампанія в Білорусії супроводжується широким міжнародним спостереженням [18].

Е) Громадські організації

Громадські організації відіграють стратегічно важливу  роль  у  формуванні  сучасного  громадянського  суспільства  в  Україні,  становленні демократії,  захисті прав  і  свобод  громадян, вивчаючи  й  озвучуючи  суспільні  потреби,  пропонуючи державним  інститутам нові  ідеї, варіанти дій [12].Стосовно специфічних проблем, які супроводжують розвиток неурядових організацій в Україні та Білорусі, то до основних системних прорахунків українських політиків належить зафіксована на початку 90-х рр. у формулі “розбудова держави” ілюзія про те, що надмогутня держава, створена за рахунок утиску суспільних інтересів, громадянських прав і свобод, є життєздатною конструкцією. Стрімкий розвиток державних інститутів в Україні значно випередив становлення структур громадянського суспільства. На рівень розвитку структур громадянського суспільства в Україні справила негативний вплив незавершеність побудови української політичної нації. Головною перешкодою стало блокування громадянської самоорганізації з боку провладних груп корпоративних інтересів. Саме це й стало причиною того, що протест громадянського суспільства проти існуючого стану речей набув наприкінці 2004 р. революційної форми. Перелік зазначених вище проблемних питань переконує, що на сьогодні в Україні наявні окремі елементи громадянського суспільства, яке проте знаходиться на стадії активного становлення.

Перебіг процесу становлення громадянського суспільства в Білорусі зумовлений переважно тим фактом, що з середини 1990-х рр. політичний устрій цієї країни почав набувати виразно авторитарних рис. Одночасно з встановленням харизматичної, популістської президентської влади було взято курс на встановлення державного контролю над усіма процесами в суспільстві. Широкомасштабний тиск на неурядові організації розпочався у 1997р. Як результат, у Білорусі відродився феномен “неформальних організацій” [5].

Варто зазначити також, що  у  посткомуністичних країнах  і,  зокрема,  в  сучасній  Україні та Білорусі, співтовариство  неурядових  організацій  може розглядатися  як  ядро,  центральна  частина  громадянського суспільства, тому, що саме в цьому співтоваристві  найбільшою  мірою  зберігся пріоритет  моральних  цінностей.  Саме  звідси моральна  нормативність  поширюється  на політичне  співтовариство –  у  вигляді  заперечення імморалізму в політиці, і на економіку – у вигляді  нової  етики  бізнесу  та  корпоративної моралі [12].

На розвиток неурядових організацій в обох країнах серйозний негативний вплив справили: пасивність основної маси населення; адміністративний централізм, який став на заваді поширенню демократії з державно-владного на суспільно-особистісний рівень; правовий нігілізм; наявність консолідованої номенклатури, яка свідомо протидіє громадянській самоорганізації.

РОЗДІЛ 5. РОЛЬ ГРОМАДСЬКОЇ АКТИВНОСТІ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ ТА БІЛОРУСІ

А) Становлення місцевого самоврядування як недержавної форми публічної влади.

Важливих висновків дійдено у процесі порівняння комплексу проблем розвитку інститутів громадянського суспільства, його взаємовідносин з державою у двох країнах. Визначено, що спільні проблеми розвитку місцевого самоврядування в Україні та Білорусі пов’язуються переважно з недостатньо усвідомленою потребою людей до самоорганізації, відповідальність за вирішення питань їхнього повсякденного життя. Розвиток місцевого самоврядування також стримується низкою факторів, які лежать у сфері політико-правової культури. Значною мірою територіальні громади сьогодні існують лише на папері, а в суспільній свідомості місцеве самоврядування ще ототожнюється з місцевими органами влади та їх посадовими особами.

Специфічними для України проблемами є: відсутність права обласних і районних рад створювати підконтрольні і підзвітні їм виконавчі органи; фінансова незабезпеченість місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування; відсутність механізмів відповідальності посадових та службових осіб місцевого самоврядування перед відповідними місцевими радами; суперечливість процесу формування місцевого лідерства. Поряд з цим, місцеве самоврядування в Україні пройшло значну еволюцію від нижнього щабля жорстко централізованої адміністративної системи влади до початків формування сучасної системи самоврядування як однієї з основ громадянського суспільства. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх – розмежовування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням інших країн [11].

У Білорусі ж комплекс специфічних проблем вкорінено у юридичному змішанні повноважень та функцій державних органів та органів місцевого самоврядування, одержавленні останнього. Одержавлення місцевих рад зробило можливим, починаючи з 1991 року, неухильно обмежувати їх права на користь місцевих виконавчих органів та центральної адміністрації: а) з понад 200 білоруських міст та селищ міського типу місцеві ради обираються лише у половині; б) за законом сільські, селищні, міські, районні, обласні ради складають єдину систему місцевих рад; в) діюче законодавство передбачає формування системи “вищестоящих”, “нижчестоящих”, “консолідованих” бюджетів; г) не існує ніяких механізмів юридичної чи політичної відповідальності виконкомів перед відповідними радами та населенням; д) комунальна власність досі зберігає статус різновиду державної власності. Розвиток місцевого самоврядування також стримується низкою факторів, які лежать у сфері політико-правової культури. На сьогоднішньому етапі Білорусь, особливо гостро потребує реформи місцевого самоврядування [20].

Концептуальною проблемою функціонування місцевого самоврядування у Білорусі є характер взаємозв’язку місцевих рад та їхніх виконавчих органів. Виконкоми мають широке коло повноважень, характерних саме для структур виконавчої влади. Не існує ніяких механізмів юридичної чи політичної відповідальності виконкомів перед відповідними радами та населенням. Комунальна власність досі зберігає статус різновиду державної власності. Напрочуд слабко розвинуті форми локальної демократії. Щодо Білорусі, то дієва реформа місцевого самоврядування вимагатиме зміни усієї системи діючої влади, оскільки авторитарний політичний режим та місцеве самоврядування – речі, як свідчить світова практика, малосумісні.

Б) Політичні партії, групи тиску та вироблення публічної політики.

Розвиток політичних партій в обох країнах ускладнено тим, що вони виявились неспроможними щодо створення власної повноцінної вертикальної та горизонтальної структур. Значною мірою це пов’язано з відсутністю в суспільстві соціальної бази для взаємодії партії з соціумом. Основна маса суб’єктів, які визначилися з належністю до певної партії, не усвідомлює чітко своїх політичних інтересів, не має чітких ідеологічних орієнтирів. Вся влада в партіях, як правило, зосереджена в руках партійних лідерів. Специфічні проблеми еволюції політичних партій в Україні полягають, насамперед, у певній неготовності самих партій брати на себе ті функції, які їм пропонуються на рівні діючого законодавства. Цілий ряд партій існують як певні “бізнес-проекти” у вигляді об’єднань груп, створених із залученням бюрократичного апарату для вирішення своїх проблем, лобіювання власних інтересів, а не для розробки і впровадження стратегічних концепцій розвитку українського суспільства. Відсутній механізм взаємодії партій та державної виконавчої влади. Проте, при всій суперечливості політичного процесу в Україні, шлях на поступовий розвиток багатопартійності дотримується неухильно. Зокрема, змішана виборча система запроваджена ще у 1998 р., а починаючи з 2006 р. всі представницькі органи обиратимуться виключно за партійними списками. На відміну від цього, основні проблемні моменти розвитку багатопартійності у Білорусі пов’язані із свідомою протидією держави (у т.ч. і на законодавчому рівні) становленню сильних та самодостатніх політичних партій. Жодна з білоруських партій не лише ніколи не була при владі, але й ніколи не брала ніякої участі у структурах виконавчої гілки влади. Для більшості політичних партій Білорусі характерні слабкість, нечисленність, аморфність організаційної структури, відсутність чітких позитивних програм [5]. Вони не мають популярності серед населення. За цих умов важко визначити, кого реально представляють партії та наскільки міжпартійна боротьба відображає реальні процеси, що відбуваються в суспільстві. Практично ніяк не проявили себе партійні фракції у Верховній раді Білорусі. Але головне, що влада не усвідомила конструктивну роль політичних партій в суспільстві, а, скоріше розглядає їх як невідворотне зло. Про це свідчать, зокрема, і закони, що регулюють діяльність партій. Будь-яку партію можна легко заборонити на законних підставах під незначним приводом неправильного чи невчасного оформлення окремих рішень центральних або місцевих партійних осередків. Протягом останнього десятиріччя політичні партії у Білорусі вели боротьбу за виживання, були практично усунені від участі у виборчих кампаніях, не мали належного доступу до ЗМІ. Вірогідно, офіційні ідеологи небезпідставно вбачають у розвитку цього інституту загрозу для стабільності авторитарно-патріархального політичного режиму.

Отже, перспективи розвитку багатопартійності в Білорусі нерозривно пов’язані з питанням демократизації усієї системи влади в цій країні. Відсутність сильних політичних партій та, як наслідок, наявний вакуум у політичному (та електоральному) процесі відкриває певні можливості для груп тиску. Їх реакцією на вакуум партійності є прагнення самим заповнити його, наблизитися до політичної влади та вирішувати ті проблеми, якими мусять займатися політичні партії. Водночас, стримування розвитку лобізму в Україні та Білорусі гальмується насамперед анахронічною управлінською культурою, негативним ставленням громадської думки до лобістської діяльності, недорозвиненістю інфраструктури лобізму. Однак у конкретних умовах політичних систем України та Білорусі рівень наближеності груп тиску до публічної влади є різним. Якщо в Білорусі домінує ще радянська практика “проштовхування” спеціальних інтересів через суто апаратні канали, (і відповідно домінує тип лобіста-“штовхача”), то в Україні, поряд із цим, окремі групи тиску (переважно орієнтовані на тіньові інтереси окремих олігархів) настільки сильні, що контролюють достатньо впливові політичні партії, фракції парламенту, важливі посади в державному апараті. Недорозвиненість лобізму та груп тиску в Білорусі так само контрастує з практикою сучасних демократичних країн, як і злиття груп тиску з апаратом публічної влади в Україні.

В) ЗМІ та їх суспільна роль

Щодо системи ЗМІ установлено, що неналежне нормативне забезпечення діяльності ЗМІ разом з неефективністю проведення соціально-економічного та політико-правового реформування суспільства обернулася цілим комплексом проблем як в Україні, так і в Білорусі. Україну та Білорусь споріднює спільна загроза мас-медійно зумовленого спотворення як картини розвитку сучасного світу в цілому, так і діяльності офіційної влади у кожній з названих країн. Головною загрозою є сторонній вплив на ЗМІ. Виявлено різницю між суб’єктами тиску на ЗМІ. В Україні це переважно бізнесові структури, а в Білорусі – державні чинники. Відповідно політична цензура є абсолютно неприхованою в Білорусі та латентною в Україні. Зокрема, в Україні епохи Л.Кучми ситуація характеризувалася стійкою тенденцією до зміцнення політики фінансових структур, що посилюють свій вплив на ЗМІ. Утворилась ситуація подвійної безвідповідальності за імідж країни як владної верхівки, так і журналістів. Найгострішою з проблем становлення інформаційної сфери в Україні є спроби маніпулювання суспільною свідомістю з боку відповідних бізнес-політичних структур. Щодо посткомуністичної Білорусі, то тут поступово було відпрацьовано чіткі механізми державного тиску на ЗМІ, до яких відносяться: майже тотальна монополізація ЗМІ виконавчою владою; законодавче підпорядкування друкованих видань Держкомітетові по пресі; економічний тиск. Спостерігається намагання офіційних чинників Білорусі ввести на рівні законів та підзаконних актів обмеження конституційних гарантій свободи слова, друку та інформації [5]. У Білорусі система ЗМІ є, скоріше, додатком до державної влади. Вони не стільки виражають настрої населення, скільки, по суті, виконують функції контролю держави над суспільством, стають засобом формування вигідної правлячим колам громадської думки.

Г) НУО в політичному процесі України та Білорусі

Значення  громадських організацій  у  суспільно-політичному житті України досить  суперечливе.  З одного  боку,  широким колом  фахівців  їхня  роль визнана  вельми  важливою у  формуванні  сучасного громадянського суспільства в Україні, становленні демократії, захисті прав і свобод  громадян. Громадські  організації,  як  структурний елемент  громадянського суспільства, тісно пов’язані і  взаємообумовлені  з  політичною  системою суспільства. Адже політична система відображає інтереси  різних  суспільних  верств,  які безпосередньо,  або через  громадські організації і рухи взаємодіють  із державою. З  іншого боку, сприйняття  їхньої  діяльності  пересічними громадянами,  як  і  взаємодія  між  державним  і громадським  секторами  суспільства,  залишає бажати кращого [12].

Громадсько-політична активність організацій громадянського  суспільства  в  Україні  досягла апогею під час передвиборчої кампанії 2004 року. Інформаційні, просвітницькі, політичні кампанії, ініційовані громадськими організаціями і рухами під час цих виборів, набули небаченого раніше в Україні масштабу. І якщо немає підстав говорити, що саме громадські організації почали відігравати вирішальну  роль  у  суспільно-політичному процесі  в Україні,  то  цілком  вірогідно, що  саме зорієнтованість  кандидатів  під  час  “виборів-2004” на  наявні  та  новостворені  громадські  ініціативи надала  той  імпульс  інститутам  громадянського суспільства, що, напевне, сприятиме визначенню адекватного  місця  громадських  організацій  в українському  суспільстві [12].

У Білорусі поруч з відродженням так званого феномену “неформальних організацій” паралельно відбувається реполітизація структур громадянського суспільства, координація їхніх дій з опозиційними політичними формуваннями. НУО присутні у всіх без винятку опозиційних коаліціях, причому як повноправні члени; лідери НУО пліч-о-пліч з професійними політиками репрезентують інтереси білоруської опозиції на міжнародній арені; члени НУО та їхні лідери беруть активну участь у виборчих кампаніях на боці опозиційних сил. Одночасно здійснюється спроба відновити на новому етапі радянську практику одержавлення громадських організацій. Таким чином, наймасовіші НУО Білорусі підпорядковуються державним інтересам, їхні мобілізаційні можливості активно використовуються для вирішення соціальних проблем. Подібні громадські організації штучно наділяються правом на монопольне представництво відповідних груп населення (профспілкові, молодіжні, жіночі, ветеранські організації тощо). Головним завданням цих одержавлених НУО стає не стільки представництво суспільних інтересів у взаємовідносинах з державними органами, скільки проведення державної політики у відповідних сегментах суспільства [5].

Стратегічні  проблемні  питання,  які постають при оцінці ролі НУО в політиці в  Україні,  стосуються  найголовніше  питання доцільності  їхньої  діяльності  і  спроможності  в українських  умовах  виступати  представниками інтересів держави  і громадськості, а не окремих політичних  сил. Політизація  неурядових  організацій – об’єктивний процес, що пояснюється бажанням суспільства контролювати й корегувати дії влади. Однак,  найчастіше  політизація  в  українських умовах  є  синонімом  субординації  діяльності НУО  щодо  інтересів  окремих  політичних сил.  Застосування  громадських  організацій  як політичної  технології,  стало  традиційним  для виборчих кампаній в Україні. У випадку взаємодії з  партією  чи  виборчим  блоком  громадські організації  частіше  виступають  не  стільки  в якості  суб’єкта  політичного  процесу,  скільки інструментом  передвиборчої  боротьби. При  цьому деякі громадські організації та неформальні рухи виступають  у  якості маргінальних  та  радикальних  громадсько-політичних  проектів,  які  своєю агресивною риторикою створюють певні загрози суспільній стабільності. Таке  явище,  як  обслуговування  НУО інтересів  певної  політичної  сили,  мало  би позитив,  якби  в Україні  існував  чи формувався інститут політичного, економічного, соціального та іншого лобіювання [12].

Разом з тим, навіть за вкрай несприятливого ставлення з боку держави громадянське суспільство Білорусі та України демонструє тенденції до самоорганізації та розвитку. Проте слід зазначити, що на відміну від України поява у Білорусі повноцінного громадянського суспільства далеко не гарантована, можлива лише у віддаленій перспективі і напряму залежить від вірогідності демократизації країни [5].

Список використаних джерел та літератури

1.Бурдяк Віра Іванівна. Політичні трансформаційні процеси в Болгарії у посткомуністичний період: дис… д-ра політ. наук: 23.00.02 / Чернівецький національний ун- т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці, 2004.

2. Верховна Рада України // Матеріал з вільної енциклопедії Вікіпедії

3.Віталій Філіпповский. Виборча система в Україні. Проблеми та шляхи їх вирішення // Інтернет-видання  “ХайВей”

4.Доган М., Пеласси Д. Сравнительная политическая социология / Т. И. Шумилина (пер.). – М.: Соц.-полит. журн.. – 1994. –  С. 168

5.Долженков Олег Олександрович. Трансформація політичних систем України та Білорусі: порівняльний аналіз : дис… д-ра політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут держави і права ім. В.М.Корецького. – К., 2005. –   418 с.

6.Кармазіна М., Могилевець О. Становлення і розвиток порівняльної методології в політичних дослідженнях // Український центр політичного менеджменту

7.Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, із змінами, внесеними Законом України №2222-ІV від 8 грудня 2004 року

8.Копєйчиков В.В. Правознавство // Електронная библиотека Князєва

9.Кремень В., Ткаченко В. – Україна: шлях до себе. Проблеми суспільної трансформації. – К., 1998. – С. 325-327

10.Курсова робота. Белорусь – флеш игры для девочек

11.Основні напрями, особливості та проблеми розвитку політичної системи України

12.Пожидаєв Євген Олександрович. Неурядові організації у суспільно-політичному житті України:межі участі та пріоритети діяльності. –  УДК 323.21

13.Політична система сучасної України: особливості становлення, тенденції

розвитку: Монографія за ред. Ф. М. Рудича. – К.: Парламент. вид-во, 1998.

14.Політичні партії України за рік до парламентських виборів: регіональний вимір / За ред. С. Мітряєвої. – Ужгород: Ліра, 2005. – 112 с.

15.Політологія  посткомунізму:  Політичний  аналіз  посткомуністичних

суспільств / Кер. авт. кол. В.Полохало. – К.: Політична думка, 1995. – 368 с.

16.Сартори Дж. Искажение концептов в сравнительной политологии // Полис. – 2003. – № 3. – С. 67

17.Сайт Посольства Республіки Білорусь у Російській Федерації

18.Світлана Мітряєва. У Білорусі почалися вибори до парламенту // Інтернет-видання “Новинар”

19.Сморгунов Л. В. Сравнительная политология: проблемы и этапы развития // Вестник Московского университета. Серия 12. Политические науки. – 1999. – № 2. –  С. 58

20.Специфіка становлення політичної системи в країнах колишнього СРСР

21.Тіна Палинська. Білоруська шахівниця: яка-не-яка, а все-таки опозиція // Інтернет-видання “Україна молода”

22.Українська політична система на тлі посткомуністичної трансформації

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *