Особливості проведення референдумів у Швейцарії (наукова робота за політології)

Вступ

Тема даної роботи – «Особливості проведення референдумів у Швейцарії».

Актуальність дослідження. Існують різні моделі референдної демократії, кожна є унікальною й вимагає подальшого дослідження та загальної правової характеристики. Утім, щонайбільшої уваги вимагають ті типи референдної демократії, котрі утвердилися історично першими, справили визначальний вплив на інші типи референдної демократії та мають бути враховані при формуванні української референтної демократії. Первинним типом референдної демократії є так звана «швейцарська модель», поширена передусім у самій Швейцарії, яку традиційно вважають «батьківщиною референдумів».

Мета реферату – визначення особливостей проведення референдумів у Швейцарії.

Об’єктом дослідження є  інститути безпосередньої демократії.

Предмет дослідження даної роботи –  референдум як пріоритетна форма безпосередньої демократії.

Для досягнення поставленої мети необхідно виконати такі завдання дослідження:

1)  дати визначення поняттю референдуму;

2)  описати виникнення референдуму;

3)  охарактеризувати основні види референдумів;

4)  визначити переваги та недоліки референдуму;

5)  виявити, якими особливостями характеризується швейцарська модель референдуму.

1. Поняття референдуму, його виникнення та види

Поняття «референдум» походить від латинського «referendum», що означає «те, що має бути повідомлено». Референдум — це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Таке голосування може мати загальний або локальний характер (відповідно загальнодержавний і місцевий референдуми) [4, c. 45].

Інститут референдуму має свою історію. Він був відомий у державно-політичному житті Стародавнього Риму, де відповідні заходи мали назву плебісцитів. Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. За нових часів референдум був уперше проведений 1780 р. у північноамериканському штаті Массачусетс, а починаючи з середини XIX ст. цей інститут був сприйнятий у більшості штатів США і в Швейцарії. Характерно, що й сьогодні у Сполучених Штатах проводяться тільки місцеві референдуми на рівні штатів, адміністративно-територіальних одиниць та міст. У Швейцарії референдуми проводяться як на місцевому рівні, так і на рівні федерації. У кінці XIX ст. референдум був запроваджений в окре­мих штатах Австралії, а згодом — і в межах усієї країни. Досить поширеним став референдум у XX ст. [4, c. 47].

Не слід сприймати референдуму як абстрактно демократичний. Правлячі кола завжди мають можливості впливати на свідомість і поведінку учасників референдуму та на його результати.

Референдуми класифікують за різними критеріями [4, c. 157-178].

За предметом, за змістом питання, що виноситься на голосування, референдуми є конституційні, законодавчі та з питань поточної політики.

Конституційний референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує основний закон, його перегляд або внесення поправок до нього.

Законодавчий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке звичайно затверджує законопроект або скасовує закон, що набув чинності. Законодавчий референдум може мати попередній або скасовуючий характер.

Референдум з питань поточної політики — це голосування виборчого корпусу, що прямо не стосується конституційної або законодавчої нормотворчості. Різновидом референдуму з питань поточної політики є плебісцит. Поняття плебісциту в юридичній науці тлумачиться по-різному. Нерідко воно сприймається як синонім загального поняття референдуму, плебісцитами називають референдуми, що не мають законодавчого і конституційного характеру. Термін «плебісцит» використовується для позначення голосувань, які проводяться для визначення політичного статусу територій. Зокрема, плебісцити проводяться з питань визначення державної належності окремих територій. У міжнародному праві плебісцит характеризується як засіб і юридична підстава територіальних змін. Плебісцитами є також голосування з питань форми держави.

Обов’язковий референдум — це голосування виборчого корпусу, яке обов’язково проводиться з тих питань, що визначені в конституції або в законодавстві. Обов’язковий характер мають плебісцити з територіальних питань. Обов’язковими є звичайно конституційні референдуми.

Факультативний референдум — це народне голосування (голосування виборчого корпусу) з питань, визначених у конституції або в законодавстві, що проводиться лише за певних умов, встановлених там само. Та ке голосування проводиться не автоматично, а за ініціативою певного числа суб’єктів федерації або адміністративно-територіальних одиниць, державного органу (парламенту, президента тощо), частини депутатів або частини виборчого корпусу.

За юридичними наслідками референдуми можна класифікувати як зобов’язальні і консультативні. Рішення, прийняте за результатами зобов’язального референдуму, має юридично обов’язкове значення, а у ви падку консультативного референдуму воно такого значення не має і сприймається як політична порада, висловлена виборчим корпусом. Про те хоча така порада не має юридичної сили, об’єктивно державні органи не можуть не враховувати народне волевиявлення на референдумі. Конституції переважної більшості держав визнають можливість проведення тільки зобов’язальних референдумів.

Отже, референдум – це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Розрізняють такі види референдумів: загальний, локальний, конституційний, законодавчий, з питань поточної політики, обов’язковий, факультативний, зобов’язувальний, консультативний та ін. Кожен з них має свої особливості.

2. Переваги та недоліки референдуму

Роль референдумів в регулюванні суспільних відносин визначається з огляду на їхні основні соціальні функції [1, c. 134].

По-перше, референдум є одним із основних інструментів реалізації права народного суверенітету і легітимізації владних рішень. Лептимізація рішень здійснюється як шляхом прийняття закону або рішення під час референдуму, так і шляхом підтвердження рішень органів державної влади з питань, що належать до виняткової компетенції референдумів через надання вищої юридичної сили в обох випадках законам та рішенням.

Певний рівень легітимізації прийнятих рішень витримується і при проведенні консультативних референдумів, оскільки, за законом, їхні результати розглядаються і враховуються державними органами при прийнятті рішень.

По-друге, референдум є однією з основних форм реалізації права національного суверенітету, оскільки, за умов виконання певної конституційної процедури щодо всеукраїнського референдуму і виконання вимог закону щодо місцевих референдумів, громадяни України, представники певної нації і народності нашої країни можуть ініціювати проведення того чи іншого референдуму з питань, пов’язаних з конституційним чи законодавчим регулюванням їхніх національних прав і свобод.

По-третє, референдум є одним із способів формування громадської думки.

По-четверте, за умов демократичного суспільства референдум може бути використаний народом як противага рішенням органів державної влади та місцевого самоврядування, що не задовольняють інтереси громадян.

Введення референдуму по народній ініціативі створює правові гарантії здійснення прямого народовладдя [9].

Попри перераховані переваги референдумів, практика їх проведення у європейських країнах та в Україні свідчить, що наразі існує низка «підводних каменів».

Так, референдуми потребують витрат значних фінансових, адміністративних, людських та часових ресурсів. Закріплення вирішення дуже широкого кола питань шляхом референдного голосування становить серйозну загрозу для ефективного функціонування та стабільності політичної системи через свою ресурсоємкість [12].

Часте апелювання до референдумів у поєднанні з проведенням періодичних виборів різних рівнів, викликає симптом стомлення громадян та зростання рівня абсентеїзму. Швейцарія – країна, яка проводить найбільшу кількість референдумів, при цьому має найнижчу в Європі явку, демонструє практичне втілення зазначеного ризику.

Ще одним негативним аспектом проведення референдумів є той факт, що вони спричиняють активні публічні дебати, які можуть розпалити громадське та політичне протистояння, активізувати політичну діяльність певних партій та рухів, тому на референдне голосування потрібно виносити принципові питання суспільного значення, а не використовувати їх як інструмент ведення політичної боротьби [6]. У разі зловживання цим інститутом прямого народовладдя, це може призвести до серйозних розкатів у суспільстві та викликати жорстке політичне протистояння.

Проблемними залишаються також питання обов’язкового або консультативного характеру, прийнятих у ході референдумів рішень, а також процедури їх імплементації. Прийнятті рішення, особливо якщо вони не є вигідними владі, можуть бути проігноровані. Виходячи з цього. А.Лейпхард робить висновок, що референдуми проводяться лише «у випадку коли влада впевнена у своїй перемозі».

Слід також зазначити, що процедура проведення референдумів за народною ініціативою, якщо вона передбачена конституцією та законодавством країни, є досить складною з адміністративної точки зору. Натомість, для більшості суб’єктів політичного процесу інститут референдуму є «ефективним способом оприлюднення своїх поглядів на національному або регіональному рівні» [3, с. 281]. Часто трапляються випадки, кали влада скликає референдум не стільки для з’ясування позиції громадян з певного питання, скільки для просування власної політичної платформи. У разі проведення референдумів з народної ініціативи, частіше за все за зазначеними ініціативами приховуються певні групи інтересів та політичні партії, які лобіюють прийняття певного рішення, аніж звичайні громадяни.

Таким чином, референдуми вкрай рідко використовуються владою для залучення громадян до прийняття політичних рішень, частіше лише «коли влада вважає, що вони можуть надати корисні рішення для певної конституційної або політичної проблеми». Як стверджує А.Лейпхард. «влада використовуватиме референдум лише тоді, каш сподіватиметься отримати вигідне для неї рішення». Виходячи з вищезазначеного, ефективність референдумів у плані забезпечення дієвої участі громадян у процесі прийняття важливих суспільно-політичних рішень та їх впливу на політичний процес, є доволі низькою. У ролі інструменту народного контролю референдум виступає здебільшого у випадках прорахунків влади, коли шанси на перемогу були невірно оцінені [5].

3. Особливості проведення референдумів у Швейцарії

Батьківщиною референдуму традиційно вважається Швейцарія, де вперше у 1449 р. було проведено голосування для вирішення питання про фінансовий стан республіки [2, c. 167]. У середині XX ст. й особливо після Другої світової війни референдум здобув у країні велику популярність [7].

«Швейцарська модель» є первинним типом референдної демократії, поширена передусім у самій Швейцарії, а також в Австрії та інших державах Європи, які прагнуть і мають потенціал для інсталяції швейцарської доктрини та практики референтної демократії в національні державно-правові системи. Власне, усі держави світу, котрі закріпили у своєму конституційному законодавстві положення про референдуми, прагнули запровадити правовий режим референдної демократії на зразок того, що нині утвердився в Швейцарії. Жодна інша держава світу до сьогодні не повторила «референдний феномен» Швейцарії і тому він заслуговує на детальну характеристику [7].

Перелічимо основні характерні особливості референдумів у Швейцарії.

По-перше, за своєю сутністю, тобто, за походженням, «швейцарська модель» референдної демократії є найбільш давньою й сягає своїми витоками іще до утвердження основ Конфедерації різних давньошвейцарських кантонів, демократичного самоврядування в кантонах, а після падіння влади Габсбургів і «Landsgemeind» – демократичних республік в XVст. з’явившись за часів утвердження громадівської демократії в швейцарських кантонах і будучи її важливим складовим елементом, референдна демократія стала рушійною силою для еволюційного державотворення Швейцарії, легітимним механізмом внутрішньої мобілізації багатомовного та багатоконфесійного населення цієї федерації задля прийняття на й більш відповідальних рішень у суспільстві та державі [7].

До того ж, за своєю сутністю “швейцарська модель” референтної демократії є конституційно-правовим режимом, який не лише забезпечує безпосередню правотворчість швейцарців на союзному та кантональних рівнях, а й гармонійно узгоджується з представницькою демократією, зокрема, з парламентською правотворчістю. Адже, як відомо, у Швейцарії безпосередня правотворчість не протиставляється парламентській і на референдуми, починаючи з 1874 року ніколи не виноситься проект закону, а лише прийнятий Парламентом закон. Це дозволяє розглядати референдну демократію як підґрунтя не лише всієї швейцарської демократії, а й як основу державотворення та правотворення цієї федерації [7].

По-друге, за своїм змістом «швейцарська модель» референтної демократії охоплює широке коло питань, як на загальнонаціональному,так і на місцевому рівнях. Про широке коло питань конституційного, адміністративного, міжнародного, соціально-економічного і навіть повсякденного характеру неодноразово згадувалося всіма дослідниками референдумів і це положення не вимагає додаткових коментарів [7].

Референдуми найрізноманітніших питань проводяться в Швейцарії частіше, ніж у всіх разом взятих державах світу. Так, 3 із кожних 5 референдумів за останні 130 років проводилися саме в Швейцарії. Зокрема, лише з 1848 по 2009 рік у цій державі на союзному рівні було проведено 207 обов’язкових і 164 факультативних референдуми. До того ж, із всіх федеративних держав світу тільки у Швейцарії референдуми проводяться як на союзному, так і на кантональному рівнях однаково регулярно [8, c. 189-190]. У Швейцарії в середньому відбувається чотири референдуми на рік. Зазвичай на референдум виноситься декілька груп питань. Кожен квартал проходить голосування в рамках референдуму, на який виносяться групи питань, що стосуються 3–4 законів, які обговорюються і по яких приймаються рішення [11].

Для внесення конституційних змін потрібно 100 тис. підписів, а для проведення референдуму проти чи для підтримки закону – 50 тис. підписів. Це небагато, якщо врахувати, що Швейцарія налічує 7,5 млн. населення (близько 4 млн. людей мають право голосу). Кожного року в Швейцарії досить часто проводяться такі плебісцити за народною ініціативою [11].

Організація і проведення референдумів не є справою окремих людей. Цим займаються політичні партії, громадські організації, які мають відповідну структуру, логістичні та фінансові можливості й т. ін. Збір підписів супроводжується відповідною аргументацією, рекламно-інформаційною кампанією на підтримку цієї акції [11].

По-третє, швейцарська референдна демократія, в силу свого системоутворюючого значення для існування та дієвості народовладдя в цій державі, а також завдяки широкому колу питань, які виносяться на референдуми у Швейцарії, є багатоманітною не лише за своїм змістом, а й за формами і видами проявів однойменного конституційно-правового режиму [11].

Як відомо, у Швейцарії відбуваються конституційні, законодавчі,адміністративні, міжнародні, соціально-побутові й інші, за винятком інституційних; загальносоюзні та кантональні референдуми;вирішальні та консультативні; обов’язкові та факультативні тощо. Усі ці різновиди референдумів передбачені Главою 2 «Ініціатива і референдум» Частини 4 «Народ і кантони» Союзної Конституції Швейцарської Конфедерації від 18 квітня 1999 року [11].

По-четверте, для «швейцарської моделі» референдної демократії властивий високий рівень гарантованості відповідного конституційно-правового режиму, що досягається не лише усталеними традиціями референдної демократії та високим рівнем правової культури швейцарців, а й досконалими нормативно-правовими і організаційно-правовими механізмами реалізації та забезпечення цього виду народовладдя [11].

По-п’яте, високий рівень розвитку референдної демократії, а також її ефективність у Швейцарія обумовлюється належним розвитком референдної ідеології та правової культури учасників референдного процесу. Так, розхожою серед дослідників питань референдної демократії стала думка про те, що «референдуми – це спосіб життя швейцарців» [10, c. 86]. Адже, саме референдуми стали не лише звичним, а й найбільш дієвим способом участі швейцарців в управління державними справами та вирішенні нагальних питань місцевого життя. Натомість, ігнорування вирішення важливих питань поза межами референдної демократії може сприйматися швейцарцями як неповага до їх конституційних прав і усталених демократичних традицій федерації [11].

Отже, особливостями референдумів в Швейцарії є такі: «швейцарська модель» референдної демократії є найбільш давньою; референдуми охоплюють широке коло питань, як на загальнонаціональному,так і на місцевому рівнях; багатоманітність референдумів не лише за своїм змістом, а й за формами і видами проявів; досконалість нормативно-правових і організаційно-правових механізмами реалізації та забезпечення референдумів; належний розвиток референдної ідеології та правової культури учасників референдного процесу.

Таким чином, референдна демократія, поряд із такими суспільно значущими цінностями як верховенство права, правова держава, федералізм і інші, стала основоположним принципом конституційного ладу Швейцарії, невід’ємною складовою її національної правової системи. Саме в цьому, на нашу думку, і полягає феноменологія «швейцарської моделі» референдної демократії.

Висновок

Референдум – це спосіб прийняття офіційних рішень шляхом проведення голосування виборців з питань, встановлених конституцією або законодавством. Прийнято вважати, що перший в історії людства референдум був проведений у Швейцарії ще у 1439 р. Розрізняють такі види референдумів: загальний, локальний, конституційний, законодавчий, з питань поточної політики, обов’язковий, факультативний, зобов’язувальний, консультативний та ін. Кожен з них має свої особливості.

Як стверджує А.Лейпхард. «влада використовуватиме референдум лише тоді, каш сподіватиметься отримати вигідне для неї рішення». Виходячи з вищезазначеного, ефективність референдумів у плані забезпечення дієвої участі громадян у процесі прийняття важливих суспільно-політичних рішень та їх впливу на політичний процес, є доволі низькою. У ролі інструменту народного контролю референдум виступає здебільшого у випадках прорахунків влади, коли шанси на перемогу були невірно оцінені.

Отже, особливостями референдумів в Швейцарії є такі: «швейцарська модель» референдної демократії є найбільш давньою; референдуми охоплюють широке коло питань, як на загальнонаціональному,так і на місцевому рівнях; багатоманітність референдумів не лише за своїм змістом, а й за формами і видами проявів; досконалість нормативно-правових і організаційно-правових механізмами реалізації та забезпечення референдумів; належний розвиток референдної ідеології та правової культури учасників референдного процесу.

Таким чином, референдна демократія, поряд із такими суспільно значущими цінностями як верховенство права, правова держава, федералізм і інші, стала основоположним принципом конституційного ладу Швейцарії, невід’ємною складовою її національної правової системи.

Список використаної літератури

1.        Конституційне право України/ За ред. доктора юридичних наук, професора В.Ф. Погорілка. – К.: Наукова думка. – 1999. – 343 с.

2.        Політологія: Підручник. / І. С. Дзюбко, К. М. Левківський, В. П. Андрущенко та ін.; За заг. ред. І. С. Дзюбка, К. М. Левківського. — 2-ге вид., випр. і допов. — К.: Вища шк., 2001. — 415 с.

3.        Циммерлан Дж.Ф. Учасницька демократія: відродження популізму типу // Демократія: Антологія / Упоряд. О. Проценко. – К., «Смолоскип», 2005. – с. 263-303.

4.        Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник / 5-е стереотипне видання. – К.: АртЕк, 2002. – 251 с.

5.        Іовчу Г.М. Ефективність референдумів у контексті забезпечення права громадян на участь у процесі прийняття соціально-політичних рішень та впливу на політичний процес

6.        Каплан Ю. Проблеми та перспективи реалізації конституційних засад прямої демократії на загальнодержавному рівні

7.        Оніщук М.В. Типологія референтної демократії: швейцарська, французька та американська моделі референтної демократії

8.        Королева-Борсоди Н.В. Основы конституционного права Швейцарии: Учебно-методическое пособие / Н.В. Королева-Борсоди. – К.: “Юстиниан”, 2009. –  С. 189 – 190, 200.

9.        Краснящих П.Г. ,  Валентиенко В.П. . Референдум как форма непосредственной демократии

10.   Матвеева Т. Референдумы – образ жизни швейцарцев // Международная жизнь. – 1995. – № 9. – С. 86 – 92.

11.   Швейцарія – стабільна, конкурентоспроможна країна

12.            Direct Democracy: The International IDEA Handbook. International Institute for Democracy and    Electoral     Assistance  2008