Творчий характер мови за В. фон Гумбольдтом | Kursak.com – здаємо разом!
Безкоштовно

Завдання. Поясніть тезу В. фон Гумбольдта про творчий характер мови. Охарактеризуйте найважливіші рушійні сили розвитку мови, визначені німецьким лінгвофілософом. Що таке внутрішня і зовнішня форми мови за концепцією В. фон Гумбольдта? Які ідеї В. фон Гумбольдта розвиває у своїх працях О. Потебня?

Учення Гумбольдта про мову як світобачення народу невідривне від положень про її творчий характер та енергетейну сутність. Мова– жива діяльність людського духу, єдина енергія народу, що випливає з глибин людського єства і пронизує все його буття.Розуміння мови як енергейї було якісно новим у науці про мову та в лінгвофілософії.

Формою існування мови в такому аспекті розгляду стає розвиток. Якщо мова – це енергейя, то її можна розглядати як організм, який постійно і вічно себе породжує.

Мова – найважливіша діяльність людського духу, що є основою всіх інших видів людської діяльності. Вона робить людину людиною. Водночас мова є чимось постійним, незмінним, що передує людині, основою і джерелом вічного руху. Цю суперечність Гумбольдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова уявляється людині, на противагу всьому вже пізнаному й продуманому нею, – невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось невідоме, а почуття – завжди по-новому сприйняти щось ще не відкрите…»

У своїх міркуваннях про сутність і природу мови Г-т висуває ідею про необхідність розрізнення двох модусів існування явищ мови – мови (як ергону) і мовлення (як енергейї): «Сутність мови виявляється в самому акті її відтворення. Живе мовлення є першим та істинним станом мови: цього ніяк не можна забувати, досліджуючи мову, якщо ми хочемо увійти в живу сутність мови». Г-т говорить про наявні в мові антиномії: діяльності й результату, мови і мовлення, що відіграли величезну роль у розвитку науки про мову, оскільки, з одного боку, виявилися сформульованими теоретичні основи вивчення живих мов, діалектів, ідіостилів окремих людей, а з іншого – мови як абстрактної системи, що організована і функціонує за властивими системам законами.

Рушійною силою еволюції мови загалом та її окремих рівнів Г-т вважав діалектику самої мови, її антиномічну природу. Вчений сформулював кілька антиномій мови:

  1. Антиномія мови і мислення. З одного боку, мова – це орган, що утворює думку. Без мови неможливе утворення понять; слово – це єдність звука і поняття. З іншого, дух людини постійно прагне звільнитися від пут мови, оскільки слова обмежують внутрішні почуття.
  2. Антиномія довільності знака і мотивованості елементів мови. Слова – знаки окремих понять, слово «вдягнене» у звукову форму. Звуки і поняття за своєю природою різні: звук є для людини представником предмета; поняття виражають погляд людини на предмет.
  3. Антиномія об’єктивного і суб’єктивного в мові. Мова, постаючи щодо пізнаваного суб’єктивною, щодо людини мова об’єктивна.
  4. Антиномія мови як діяльності і як продукту (результату) діяльності. За своєю сутністю мова є чимось постійним і водночас у кожен окремий момент чимось змінним. Постійний розвиток – основа існування мови.
  5. Антиномія мови і мовлення. Мова як ціле відрізняється від окремих актів мовленнєвої діяльності.
  6. Антиномія розуміння і нерозуміння. Слова набувають своєї граничної означеності лише в мовленні окремої особи. Однак, за В. фон Гумбольдтом, особливість спілкування полягає в тому, що мовець і слухач сприймають той самий предмет з різних боків, вкладають різні смислові значення в те саме слово.

В концепції Г-та мова постає як енергетейне (динамічне) явище, гнучка система, яка розвивається за власними законами. У зв’язках з людиною мова виявляється як творча сила, що допомагає мисленню розгортатись у часі й просторі.

Виокремлює зовнішню форму мови (звукову, граматичну, семантичну тощо) і внутрішню (механізм передачі зовнішньою формою позамовного змісту; способи, якими мисленнєві категорії об’єктивовані у мові). Внутрішня форма є своєрідною для кожної мови і виявляється та втілюється у зовнішній формі.Своєрідність внутрішньої форми кожної мови виявляється в членуванні лексикою світу, в системі граматичних категорій та в неповторних структурах усіх мовних рівнів. Це сукупність усього того, що створено і відпрацьовано мовленням.

Суголосними Потебні були думки Г-та про мову як безперервну діяльність, співвідношення мови і мислення, активну роль мови у взаємозв’язках людини і навколишнього світу, про розвиток мови як необхідної умови її існування, про діалектику суб’єктивного та об’єктивного, індивідуального і соціального. Водночас український учений творчо і критично підходив до вчення В. фон Гумбольдта, вбачаючи в ньому певну абстрактність окремих положень, загальну незавершеність висновків. Німецького вченого він вважав передвісником нової теорії мови, який не повністю звільнився від пут старої.

Важливою ідеєю В. фон Гумбольдта, яку розвивав О. Потебня, була думка про те, що мова є основним способом мислення і пізнання. Найпомітніше відрізняються погляди О. Потебні та В. фон Гумбольдта на сутність поняття «внутрішня форма». Німецький вчений основну увагу сфокусував на розумінні мови як цілісної системи, де навіть найменший мовний елемент не може виникнути без наявності єдиного принципу форми, що пронизує всі складники мови. О. Потебня опрацьовує власне розуміння центральної категорії лінгвофілософської концепції і звужує поняття внутрішньої форми до більш часткового, але чіткіше вираженого поняття, – «внутрішня форма слова».

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Готові роботи: