Безкоштовно

Філософія мови: історія і сучасність (реферат)

views 114
image_pdfВідкрити як PDFimage_printНадрукувати

Реферат на тему “Філософія мови: історія і сучасність”

Вступ

Внаслідок багатовікових взаємозв’язків лінгвістичної й філософської думки сформувався один із напрямів досліджень ХХ ст. — філософія мови. Вона стала невід’ємною складовою майже всіх філософських і лінгвістичних концепцій сьогодення. Однак, на думку багатьох філософів, історія філософії мови існує у вигляді розрізнених, а часто й несумісних один з одним роздумів з цього приводу.

Мета реферату – дослідження історії філософії мови та виокремлення її сучасних тенденцій.

Завдання реферату:

  1. Проаналізувати виникнення філософії мови.
  2. Охарактеризувати лінгвофілософський та філософський підхід до філософії мови.
  3. Дослідити, як розвивалася лінгвофілософська думка в Україні.
  4. Зробити висновки по роботі.

Об’єкт дослідження – взаємозв’язок філософії і мови.

Предмет дослідження – філософія мови як навчальна дисципліна.

Методи дослідження: аналіз і синтез, індукція та дедукція, історичний, бібліографічний підхід тощо.

Основним джерелом дослідження став підручник з філософії мови автора Бацевича Ф.С., що є першим в Україні підручником, у якому систематизовано викладено історію світової лінгвофілософської думки, запропоновано авторське розуміння сутності філософії мови, її найважливіших категорій, взаємозв’язків з іншими гуманітарними науками, що досліджують мову, проаналізовано лінгвофілософські ідеї видатних філософів, мовознавців, теологів, а також різні напрями філософії мови.

Розділ 1. Філософія і мова

1.1. Мова, модуси її існування

Слово «мова» в мовленні сучасних людей (усному, писемному, друкованому) має широкий спектр значень. Воно охоплює людську мову, мову Творця, ангельську мову, природну мову, штучну мову, мову тварин, мову рослин, мову природи, мову мистецтва (наприклад, танцю, живопису, скульптури тощо), мову жестів, мову науки, або метамову (наприклад, філософії, фізики, хімії, лінгвістики та ін.). Часто можна почути про мову очей, мову рук, мову парфумів, мову закоханих, мову квітів, мову образів, мову символів тощо. У цих випадках слово «мова» вживається у переносному (метафоричному) значенні. Первісним і основним його змістом є природна людська мова — засіб щоденного спілкування людей [1].

Поняття «мова» є загальним і водночас слугує реальним фоном для виявлення різних «образів мови» в науці і закономірностей їх зміни у ХХ ст. (академік Ю. Степанов).

Мова — 1) людська мова взагалі, мова як певний клас знакових систем; 2) етнічна, або «ідіоетнічна», мова — конкретна реально існуюча знакова система, що використовується в певному соціумі, в певний час і на певній території [1].

Мова в першому значенні є абстрактним уявленням про єдину людську мову, в якій зосереджені універсальні ознаки всіх конкретних мов. Конкретні мови є численними реалізаціями властивостей мови взагалі (семіотичної системи, що виникла природно і має соціальне призначення, тобто існує не для окремого індивіда, а для певного соціуму). На цю знакову систему накладені обмеження, пов’язані з її функціями і субстанціональним (звуковим) матеріалом.

Мова в значенні найважливішого засобу людського спілкування має різні модуси свого існування. Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр (1857—1913) виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву. Під мовленням розуміють як власне процес говоріння (писання, обдумування), так і його результат (дискурси, тексти, їхні частини тощо), які фіксуються пам’яттю або на письмі. Мова і мовлення утворюють єдиний феномен людської мови. Мовлення є реалізацією мовного коду; воно вводить мову в контекст уживання. Ці два поняття нерозривні.

Таким чином, існує широка палітра значень слова “мова” в метафоричному і первісному розумінні. Уже кількість цих значень свідчить, що людина не тільки “засвоює”, пізнає світ через мову, а й саме через неї динамізує, уособлює його, вводить у сферу своєї найрізноманітнішої діяльності (мова Творця, ангельська мова, мова природи, мова мистецтва, мова жестів, мова очей, мова квітів тощо). Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву.

1.2. Наука про мову наприкінці ХХ — на початку ХХI ст.

Поняття мови і мовлення виявилися найважливішими поняттями лінгвістики протягом першої половини ХХ ст. Однак рух гуманітарної думки другої половини ХХ — початку ХХI ст. засвідчив, що категорії мови і мовлення є недостатніми для розуміння сутності мови як найважливішого засобу людського спілкування. Саме тоді було виокремлено таке важливе поняття як комунікація (лат. communico — спілкуюсь з кимось) — незмінна основа свідомості людей, пізнання, суспільного буття загалом тощо. Людина не може існувати поза комунікацією, бо її сутність значною мірою виявляється у спілкуванні з подібними собі. І в цьому аспекті людину розглядають як продукт і результат її спілкування з іншими людьми, тобто як інтерсуб’єктивне створіння.

Одним з найперспективніших і динамічних розділів у психології є психологія міжособистісного спілкування. У філософії активно стверджується думка, що комунікація — універсальне надбання людства й універсальна реальність суспільного існування. Жодна суспільна загальнозначуща справа неможлива поза її колективним (комунікативним, опосередкованим, публічним) визнанням, тобто поза суспільною легітимізацією. На думку багатьох філософів, відбувається зародження комунікативної (дискурсивної) етики, політики, теорії та практики господарства, суспільства і навіть комунікативної філософії.

У мовознавстві жоден опис мови не може вважатися завершеним, якщо він не містить певних аспектів мовної діяльності, яка реалізується за допомогою цієї мови. В межах системно-структурної парадигми, закладеної працями Ф. де Сосюра, що значною мірою ізолювала вивчення мови від учасників спілкування та умов її функціонування, ці проблеми не могли бути вирішені. Виникла потреба розширення меж досліджень, переходу від внутрішньосистемного аналізу до вивчення мови у зв’язку з її носіями, середовищем функціонування.

Отже, поряд із звичними для лінгвістики ХХ ст. двома сосюрівськими виявами (модусами) мови — мовою і мовленням, існує третій — комунікація, яка має свої одиниці й категорії: дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.

Класифікаційною одиницею наукового знання є проблемна ситуація, найважливіші чинники якої — розуміння сутності й природи досліджуваного об’єкта, його внутрішньої організації, зовнішніх зв’язків, а також відповідні цьому розумінню підходи (методи) дослідження. Основною ознакою проблемної ситуації в лінгвістиці другої половини ХХ — початку ХХІ ст. вважають динамізацію мови як об’єкта дослідження та антропоцентричне її сприйняття й вивчення. Рух ідей у межах кожної проблемної ситуації насамперед пов’язаний із динамікою розуміння сутності й природи об’єкта дослідження. Є всі підстави стверджувати про певний паралелізм (повторюваність, наслідування) загального напряму розвитку лінгвістичних ідей і розвитку лінгвофілософської (і філософської) думки.

Наприкінці 50-х — у середині 70-х років ХХ ст. у філософії відбувся помітний поворот до вивчення живих мов, підвалини якого були закладені ще в працях Б. Рассела 20—40-х років ХХ ст., учених Віденського філософського гуртка (М. Шлік, О. Нейрат, ранній Р. Карнап), а також Л. Вітгеншейна, Дж.-Е. Мура, А. Айєра та ін. Він мав своїм наслідком зростання уваги філософів до фактів уживання мови в різних контекстах, прагматики мовлення тощо. Саме цей лінгвістично орієнтований напрям аналітичних досліджень отримав назву лінгвістичної (франц. linguistigue — наука про мову) філософії і багатьма лінгвістами ототожнюється з філософією мови загалом.

Водночас у надрах аналітичної філософії визрівають ідеї поєднання вивчення механізмів живої природної мови із когнітивними (лат. cognition — пізнання) (насамперед свідомісно-інтенціональними) аспектами людини-що-розмовляє, носія конкретних мовних картин світу, зафіксованих у багатовіковій історії розвитку конкретних ідіоетнічних (грец. idios — власний, особливий і ethnikos — народний) мов. Уже на початку 80-х років ХХ ст. вчені стверджували про те, що в межах аналітичної філософії набирає силу тенденція руху думки від філософії мови (обмеженої лише мовою і мовленням) до філософії свідомості. На передній план лінгвофілософських досліджень виходять проблеми вивчення «чужої свідомості», природи інтенціональних станів, конвенціональних основ значення і спілкування, ситуацій і установок, фактів, раціональної теорії аргументації та рішень тощо.

Найважливішими функціями мови є: комунікативна, когнітивна, імпресивна, символічна. Деякі дослідники вважають, що в діахронному аспекті комунікативна функція передує не лише когнітивній, а й власне символічній як усвідомленому обміну знаковими системами у людському суспільстві.

Дослідження останніх років засвідчують, що багато хто з учених надає перевагу комунікативній функції. На їх думку, комунікація є і функцією, і субстанцією мови, оскільки призначення самої системи засобів мови є комунікацією. Комунікативний аспект мови — єдиний у кінцевому підсумку аспект розгляду мови, його суттєва й унікальна характеристика, яка поряд з основною функцією набуває властивостей внутрішнього (семантичного) і зовнішнього (звукового) характеру. У лінгвістиці співвідношення функцій мови виглядає таким чином (рис. 1.1).

Функція когнітивна = Функція комунікативна – Функція символічна

Функція комунікативна – Функція імпресивна

Рис. 1.1. Співвідношення функцій мови у лінгвістиці

Отже, наприкінці ХХ — на початку ХХІ ст. комунікативна лінгвістика (у її дискурсивному варіанті) виходить на передній план мовознавчих досліджень, виступаючи чинником синтезування ідей когнітивної лінгвістики, психо- і нейролінгвістики, етнолінгвістики та інших напрямів досліджень природної людської мови. На початку ХХI ст. лінгвістика вже розглядається як розвинута наука зі своєю багатою історією, розгалуженою системою внутрішніх і зовнішніх зв’язків, окресленими предметом і об’єктом досліджень. Спостерігається лінгвістичний експансіонізм (лат. expansio — розширення, поширення) ідей, сформульованих у лінгвістиці, в такі науки, як психологія і філософія, логіка і теорія пізнання, нейрологія, когітологія та ін. Дані про мову, отримані за межами лінгвістики, впливають на лінгвістичний аналіз; стають помітнішими активні інтегративно-диференційні процеси в лінгвістиці і культурі (побудова, розгортання та проектування нових дисциплін і напрямів, таких як соціолінгвістика, етнолінгвістика, психолінгвістика, лінгвогносеологія, лінгвокогнітологія, лінгвокультурологія та ін.); інтенсифікуються контакти лінгвістики з іншими сферами знання й духовної діяльності людини. Усе це сприяє посиленню ролі внутрішньолінгвістичної рефлексії в науці про мову.

1.3. Філософія мови як навчальна дисципліна

Внаслідок багатовікових взаємозв’язків лінгвістичної й філософської думки сформувався один із напрямів досліджень ХХ ст. — філософія мови. Вона стала невід’ємною складовою майже всіх філософських і лінгвістичних концепцій сьогодення. Однак, на думку багатьох філософів, історія філософії мови існує у вигляді розрізнених, а часто й несумісних один з одним роздумів з цього приводу [1].

«Філософія мови» – окрема навчальна дисципліна, оскільки ця сфера знань має свій предмет дослідження. Філософію мови не можна ототожнювати ні з лінгвістичною філософією, ні з філософією лінгвістики, ні з методологією мовознавчих досліджень, ні з загальним мовознавством. Вона має власний предмет досліджень, розглядає питання про сутність і природу мови[1, c. 23]. Філософія мови з позицій лінгвіста є складником теорії мови, у межах якої досліджуються питання природи і сутності людської мови, пов’язані з її відношенням до дійсності, суспільства, свідомості, мислення, або людина у її стосунках зі світом.

Основні поняття і категорії філософії мови визначені її місцем серед сучасних гуманітарних наук насамперед її статусом як межової науки між кількома напрямами гуманітарних досліджень – мовознавством, філософією, когітологією. Дотаких понять категоріального характеру належать: мова, мовлення, комунікація, функції мови, соціолінгвістика, когнітивна лінгвістика, лінгвістична філософія, філософія лінгвістики, методологія мовознавства, філософська методологія, логічний атомізм, семіотика, лінгвосеміотика, феноменологія мови, лінгвофілософська парадигма, дискурс, аналіз дискусу, мовленнєвий акт і багато інших.

Категорії буття і свідомості, мислення, через які філософія пізнає світ і людину в ньому, філософія мови розглядає лише у їх співвідношенні з мовою. Наскільки органічним є зв’язок філософії з мовою свідчить думка Р. Фрумкіної: «Мова – єдиний інструмент, що дозволяє філософу висловлювати філософські твердження про світ і транслювати свої знання. Для філософів вона є важлива саме в цій якості» [1, с. 17].

Нині мова перебуває в центрі сучасних гуманітарних наук, а підхід до глибшого розуміння сутності й природи живої людської мови, до її духовноформувальної функції, усвідомлення неможливості життя суспільства без мови робить необхідним її філософське осмислення [1, с. 33]. Таким чином, мова є не тільки “транслятором” знань філософів, а й здавна об’єктом їх студій.

Виокремлення такої галузі гуманітарних знань, як філософія мови, актуальне й об’єктивне. Є всі підстави стверджувати про певний паралелізм (повторюваність, наслідування) загального напряму розвитку лінгвістичних ідей і розвитку лінгвофілософської (і філософської) думки [1, c. 9].

Саме багатоаспектність, складність об’єкта дослідження — мови – викликало й викликає нині різнобарв’я думок щодо неї, наукових підходів, створення нових учень і теорій. Це нелегка мандрівка, яка потребує розумових зусиль, чималих фонових знань, а найголовніше, залюбленості в мову.

Отже, філософія мови – окрема навчальна дисципліна, оскільки ця сфера знань має свій предмет дослідження. Філософію мови не можна ототожнювати ні з лінгвістичною філософією, ні з філософією лінгвістики, ні з методологією мовознавчих досліджень, ні з загальним мовознавством. Вона має власний предмет досліджень, розглядає питання про сутність і природу мови.

Розділ 2. Лінгвофілософський підхід до мови

2.1. Гумбольдтіанство

Другий розділ даної роботи присвячено таким напрямам у лінгвофілософському підході до мови, як гумбольдтіанство, неогумбольдтіанство, структуралізм та постструктуралізм.

Джерелами гумбольдтіанства є, насамперед, ідеї Вільгельма фон Гумбольдта. Саме знання багатьох мов дозволило вченому зробити глибокі емпіричні спостереження, а на їх основі – теоретичні узагальнення.

Для розвитку мовознавства XX ст. характерним було прагнення зрозуміти мову через пізнання Людини, а основи такого підходу були закладені у концепції В. фон Гумбольдта. який стверджував, що для того, щоб людина здатна була зрозуміти хоча б одне слово не просто як душевний порух, а як членороздільний звук, який позначає певне поняття, необхідно, щоб уся мова в усіх своїх зв’язках уже була закладена у людині. Людина стає людиною лише завдяки мові [3].

Гумбольдтіанство – це сукупність поглядів, що ґрунтуються на антропологічному і динамічному підходах до мови, згідно з якими мова є постійним процесом породження в актах її вживання, виявляє певний вплив на свідомість, мислення і сприйняття світу людиною [1, с. 35]. Таке розуміння суті гумбольдтіанства свідчить, що його положення є актуальними й сьогодні та потребують подальшого осмислення.

Філософська концепція В. фон Гумбольдта має корені в німецькій класичній філософії, яка пов’язана з іменами І. Канта, Г.-В.-Ф. Гегеля, Ф.-В. Шеллінга та ін.

Теоретико-методологічну базу вчення Гумбольдта про мову становить антропологічний підхід, відповідно до якого адекватне вивчення мови повинно проводитися в тісному зв’язку зі свідомістю і мисленням людини, її культурним і духовним життям. Гумбольдт тим самим підкреслює унікальність мови як антропологічного феномену і звертає нашу увагу, з одного боку, на неусвідомлену форму її існування, а з іншого боку, – на її інтелектуальну активність, яка полягає в «акті перетворення світу в думці». Це означає, що «з необхідністю виникаючи з людини», мова «не лежить у вигляді мертвої маси в темряві душі, а в якості закону обумовлює функції розумової сили людини». Мова, за словами Гумбольдта, являє собою «організм, що вічно породжує себе», створення якого обумовлена ​​внутрішньою потребою людства [10].

Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне. Формою існування мови є розвиток. Мова — організм, який вічно себе породжує. Це жива діяльність людського духу, єдина енергія народу, яка виходить із глибин людської сутності й пронизує все її буття. Мову, згідно з Гумбольдтом, слід розглядати не як мертвий продукт, а як творчий процес, безперервну діяльність, що перетворює «звук у вираження думки». Суперечність між незмінністю і змінністю мови Гумбольдт трактує так: «У кожен момент і в будь-який період свого розвитку мова … уявляється людині на відміну від усього вже пізнаного й продуманого нею — невичерпною скарбницею, в якій дух завжди може відкрити щось ще невідоме, а почуття — завжди по-новому сприйняти щось ще не відчуте… Мова насичена переживаннями багатьох попередніх поколінь і зберігає їх живе дихання, а покоління ті через звуки материнської мови, які й для нас стають вираженням наших почуттів, пов’язані з нами національними й родинними зв’язками. Ця почасти стійкість, почасти змінність мови створює особливе відношення між мовою і поколінням, яке нею розмовляє» [4].

Категорії, які з подачі В. фон Гумбольдта стали засадничими в мовознавстві, подані на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Категорії, які з подачі В. фон Гумбольдта стали засадничими в мовознавстві

Отже, гумбольдтіанство – це сукупність поглядів, що ґрунтуються на антропологічному і динамічному підходах до мови, згідно з якими мова є постійним процесом породження в актах її вживання, виявляє певний вплив на свідомість, мислення і сприйняття світу людиною. Таке розуміння суті гумбольдтіанства свідчить, що його положення є актуальними й сьогодні та потребують подальшого осмислення. Прогресивним є положення Гумбольдта про творчий характер мови. За своєю суттю мова є щось постійне і водночас у кожний момент змінне.

2.2. Неогумбольдтіанство

Неогумбольдтіанство представимо двома напрямами: європейським, засновниками якого в 1920-1940 роки стали Й. Л. Вайсгербер і Й. Трір, й американським, котрий пов’язаний з іменами В. Сепіра та Б. Лі Ворфа.

Підкреслимо, що неогумбольдтіанство було не простим продовженням ідей В. фон Гумбольдта, а творчим поєднанням його вчення з новітніми філософськими і лінгвістичними теоріями.

Особливу увагу неогумбольдтіанці звертали на фіксацію в мові картини світу: вона є своєрідною, як і спосіб мислення кожного народу.

Згідно гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра – Ворфа, процеси сприйняття і мислення обумовлені етноспецифічними особливостями структури мови. Незважаючи на вразливість цієї гіпотези, вона має досить важливе значення, оскільки знову повернула вчених обличчям до проблеми зв’язку мови і мислення, до понять, пов’язаних із картиною світу, в тім числі й мовною.

Лінгвофілософська концепція Й. Л. Вайсгербера. Виходячи з положення про те, що мова — достеменний світ, який розкриває дух народу, Й. Л. Вайсгербер називає мову “уявним проміжним світом”, утвореним внаслідок взаємодії світу речей і світу свідомості. Положення про співвіднесеність світу мови із зовнішнім світом учений заперечує. Мова сама створює навколишній світ. Вона є картиною світу і водночас світоглядом народу, а оскільки кожна мова пов’язана з певним етносом, то відмінність мов є відмінністю поглядів на світ. Представники різних етносів бачать світ по-різному. Завдання мовознавців — проникнути у світогляд мови. Для цього її потрібно вивчати як культуротворчий феномен, оскільки вона творить культуру і фіксує результати цієї творчості. Водночас мова виступає як сила, що творить історію, бо “охоплює собою й духовно стимулює постійного носія історичного життя — народ”.

Звернення до поглядів Й. Л. Вайсгербера надзвичайно актуальне і своєчасне з огляду насамперед на його “мовний закон людства”, ядром якого є закон мовної спільноти, закон рідної мови і закон зумовленого мовою буття. Рідна мова – це не емоційна, як часто вважають, а наукова категорія.

Отже, неогумбольдтіанство представимо двома напрямами: європейським, засновниками якого в 1920-1940 роки стали Й. Л. Вайсгербер і Й. Трір, й американським, котрий пов’язаний з іменами В. Сепіра та Б. Лі Ворфа. Особливу увагу неогумбольдтіанці звертали на фіксацію в мові картини світу: вона є своєрідною, як і спосіб мислення кожного народу.

2.3. Структуралізм, постструктуралізм, постмодернізм і генеративізм в філософії мови

У період між першою і другою світовими війнами виник новий лінгвістичний напрям, опозиційний до молодограматизму й порівняльно-історичного мовознавства взагалі. Він отримав назву структуралізм.

Недооцінювання неогумбольдтіанством ролі мовної форми через надмірну увагу до семантичного боку мовних явищ було однією з причин виникнення у 20-60-х рр. XX ст. структуралізму.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Цей напрям, передумови його виникнення пов’язаний з Ф. де Сосюром (саме він став предтечею структуралізму) і трьома головними школами структуралізму: данською школою глосематики, або Копенгагенським лінгвістичним осередком (Л. Єльмслєв, В. Брьондаль та ін.), американською школою дескриптивної лінгвістики (Ф. Боас, В. Сепір, Л. Блум-філд), празьким лінгвістичним осередком (В. Матезіус, Б. Трнка, Б. Гавранек, Й. Вахек, М. Трубецькой, Р. Якобсон та ін.).

Структуралізм не являв собою єдиного напряму. Однак для всіх його напрямів спільним є:

1) твердження, що синхронне дослідження мови — головне завдання мовознавства;

2) прагнення вивчити й описати факти мови передусім як особливого явища;

3) формалізація лінгвістичного аналізу й пошуки об’єктивних методів вивчення й опису мови (спроба підвести мовознавство до рівня математичних наук);

4) структурне членування мови й поняття рівня.

Методи і прийоми, які виробили учені Празького лінгвістичного осередку, були практично застосовані для вивчення української мови (Ю. Шевельов, В. Сімович, І. Ковалик).

Постструктуралізм – філософсько-методологічний підхід у соціогуманітарному пізнанні 70–80-х років XX ст., зорієнтований на семіотичне витлумачення реальності як «текстуалізованого світу», що спирався, подібно до структуралізму, на концепцію знака як єдності позначуваного і того, що позначає.

Постмодернізм – світоглядний (світоглядно-мистецький) напрям, створений у середині XX ст., що прийшов на зміну модернізму як продукт постіндустріальної епохи, часу розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних та ін.

Постструктуралізм та постмодернізм об’єднує, зокрема, заперечення структурності. Важливим у постструктуралізмі та постмодернізмі є розуміння тексту. Світ для них виступає як текст, а самосвідомість особистості сприймається як сума текстів, що взаємодіють з іншими текстами, які утворюють культуру (с.78). Зазначимо, що сьогодні стало модним у науці й особливо в різних сферах культури, літератури, мистецтва розглядати об’єкти дослідження, творити в річищі постмодернізму, хоча часто для авторів (зазвичай молодих) суть його є «річчю у собі», тому намагання пояснити це явище є безумовно корисним.

Криза структуралізму викликала до життя генеративізм, ідеї якого закладені американський мовознавцем (родоводом з України) Н. Хомським.

Генеративізм (від англ. «породжувати»), або породжувальна лінгвістика, — напрям, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.

У концепції Н. Хомського мова як об’єкт дослідження постає як:

а) іманентно стабільна система, що вживається в межах певного панхронічно фіксованого набору правил породження;

б) система, яку вже має індивід завдяки своїй вродженій здатності до мовленнєвої діяльності;

в) система, всі елементи і оператори якої не залежать від імовірнісного розподілу;

г) детермінована система переходу від глибинних структур до поверхневих.

Завдяки працям Н. Хомського виникають три нові сфери знань:

·        семантика синтаксису;

·        формальні властивості граматики;

·        когнітивно зорієнтована психологія.

Трансформаційно-генеративна граматика, за Хомським, вивчає структуру механізму, яка уможливлює процес мовленнєвого спілкування.

Генеративна граматика, за Хомським, вивчає структуру механізму, яка уможливлює процес мовленнєвого спілкування. Сутність цього механізму полягає в трансформації глибинних структур у поверхневі. Глибинна структура формує зміст речення, визначає його семантичну інтерпретацію, а поверхнева є звуковим втіленням цього змісту. Глибинна структура співвідноситься з поверхневою за допомогою граматичних трансформацій.

Генеративізм як напрям у філософії мови 50 – 60-х років XX ст. сприяв формуванню значної кількості нових понять щодо сутності й природи мови. Його представники звернули увагу на ті об’єкти синтаксису, які не можна розглянути безпосередньо, що значною мірою сприяло оновленню апарату дослідження синтаксису живої природної мови, техніки опису мови в аспекті автоматизації мовних процесів за допомогою електронно-обчислювальних механізмів.

Генеративізм мав велике значення у розвитку таких наукових напрямів, як когнітивістика, психологія, психолінгвістика, інженерна і прикладна лінгвістика, теорія штучного інтелекту, в автоматичній обробці інформації, організації баз даних тощо.

Таким чином, структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису. Постструктуралізм – філософсько-методологічний підхід у соціогуманітарному пізнанні 70–80-х років XX ст., зорієнтований на семіотичне витлумачення реальності як «текстуалізованого світу», що спирався, подібно до структуралізму, на концепцію знака як єдності позначуваного і того, що позначає. Постмодернізм – світоглядний (світоглядно-мистецький) напрям, створений у середині XX ст., що прийшов на зміну модернізму як продукт постіндустріальної епохи, часу розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних та ін. Постструктуралізм та постмодернізм об’єднує, зокрема, заперечення структурності. Генеративізм (від англ. «породжувати»), або породжувальна лінгвістика, — напрям, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.

Розділ 3. Філософський підхід до мови

В контексті сучасної епохи виявляються ускладнення умов людського буття в тому відношенні, що життя людини стає більш інтенсивним, напруженим і динамічним. Особливе місце в ній займають процеси спілкування, з якими тісно пов’язані численні проблеми життя сучасного суспільства та окремої людини. Саме тому в сучасній філософії різко зросло значення проблем свідомості, мови, розуміння тексту і, зрештою, людського взаєморозуміння. Відповідно особлива увага приділяється таким напрямам, як філософія мови, герменевтика, феноменологія [7].

Філософія мови бере свій початок в роботах Платона й Арістотеля, в книгах середньовічних авторів, логіко-математичних розробках Джорджа Буля і Джона Мілля. Основні проблеми і поняття сучасної філософії мови були сформульовані в працях Готлоба Фреге, Джорджа Мура і Бертрана Рассела, а також — в курсі загальної лінгвістики Фердинанда де Соссюра.

Етапи становлення філософії мови:

1. 80-і роки XIX століття — 30-і роки XX століття. Боротьба з неогегельянством, обгрунтування філософсько-лінгвістичних методів аналізу. Ідея Людвіга Вітгенштейна, що розвивав теорії Бертрана Рассела, Джорджа Мура, Готтлоба Фреге та інших авторів, про те, що філософія — це процедура «логічного прояснення думок», усунення псевдопроблемних ситуацій з процесу пізнання. Зародження концепцій логічного позитивізму у Віденському гуртку (Моріц Шлік, Отто Нейрат, Рудольф Карнап, Р. Хан, Ф. Вайсман, До. Гедель, Р. Фейгль, а також Р. Рейхенбах, Ф. Франк, А. Айер та інші філософи, які співпрацювали з гуртком), що займався проблемами логічного аналізу науки. Спроби звести теоретичні положення до деяких базових пропозицій, емпіричних за змістом.

2. Починаючи з кінця 30-х років ХХ ст. по 60-і роки — поворот від логічних моделей філософсько-лінгвістичного дослідження до аналізу повсякденних мов («пізній» Людвіг Вітгенштейн, Дж. Остін). Виникнення концепції «мовних ігор» як правил, що складаються в процесі людської діяльності і виражають принципи життя людини в цілому. Розвиток теорії мовних актів Р. Райла, П. Стросона і інших, які вважали, що сама логіка і структура мови базуються на деяких культурологічних передумовах. Одне з важливих місць в цей період займає теорія значення і віклику (аналізу онтологічних, наукових, етичних, релігійних тверджень), яку розробляли С. Кріпке, Д. Каплан, Гіларі Патнем та інші та сенс якої поміщений в тому, що мова залежить від зовнішніх, соціальних феноменів, що протистоять внутрішнім явищам (таким як мислення).

3. У період 70-х — 90-х років ХХ ст філософія мови стає багато в чому психологічно орієнтованим знанням (роботи Я. Хинтікки, Дж. Серла, Деніела Даннета і ін.). На перше місце виходять філософські проблеми свідомості і філософія психології.

Найважливіші лінгвофілософські теми, які є нерозв’язаними й сьогодні, сягають у сиву давнину. Це все ті ж питання природи і походження мови, її сутності, зв’язку свідомості й слова та ін.

Ті численні лінгвофілософські ідеї, з якими ми ознайомилися у попередньому розділі, сформулювали ще видатні уми Давнього Сходу (Єгипту, Юдеї, Індії, Китаю), Давньої Греції та Риму. Нехай це було у формі міфів, як у єгиптян, але ж думка вже працювала, людина бачила проблему і намагалася її розв’язати. А твір Платона “Кратіл, або правильність імен” уважають першим в історії європейської наукової думки твором із філософських проблем мови.

Стає очевидним, що світ, всесвіт – первинна данина і пізнання його – безкінечне.

За неокантіанською концепцією Е. Касірера поняття не відображають об’єктивну дійсність, а є продуктами символічного пізнання, тобто пізнання, зумовленого мовними знаками, або символами. Завдяки творчій активності мови хаотичний набір досвідних даних упорядковується, розподіляється за класами, вступає в різноманітні зв’язки, постає як ціле: цілісна картина світу створюється людською свідомістю за допомогою мови.

Для багатьох напрямів сучасної філософії людська мова стала важливим об’єктом досліджень. Герменевтика вбачає у мові буття сутності, «оселю людського духу». Сутність і природу мови М. Гайдеґґер визначає так: «Мова є одночасно оселею буття і житлом людської сутності». Для феноменології мова є знаковим вираженням роботи свідомості; досліджуючи мову, філософ багато чого може сказати про роботу свідомості.

Сьогодні особливу увагу привертає комунікативна (дискурсивна) філософія мови, яка виникла у другій половині XX ст. Як практична комунікативна філософія, вона має «глибинний інтерес до мовних аспектів різних видів спілкування (міжособистісного, групового, масового та ін.) у поєднанні з проблемами етики, теорії суспільства, політики, господарства та ін.» [1, с. 147]. Така характеристика комунікативної філософії свідчить про особливу актуальність її ідей у сьогоднішньому суспільстві, яке прагне порозуміння і досягнення консенсусу. Знання суті цієї концепції, уміння застосовувати на практиці її засади особливо необхідні публічним людям.

Антропоцентричне спрямування гуманітарних наук, що розглядають людину як інтерсуб’єктивне створіння, виокремило таке поняття, як комунікація. Вона має свої одиниці й категорії: дискурс, мовленнєвий жанр і мовленнєвий акт.

Філософська еволюція XX ст. демонструє, що віра в могутність науки й техніки все більше поступається місцем вірі в могутність мови. При тому, що XX сторіччя залишається епохою торжества науки й техніки, у філософії зростає переконаність, що науково-технічний прогрес породжує проблеми настільки специфічні та складні, що їх принципово неможливо розв’язати, засобами одного науково-технічного прогресу. Вони вимагають якісно нових підходів, нових поглядів, що лежать за межами науково-технічного способу мислення. Пошук підходів, адекватних ситуації, багато в чому визначає мотиви звертання філософів до аналізу мови. Тому філософське осмислення мови розглядається не тільки як відносно самостійна задача, але й у широкому контексті, в тому числі й у рамках тих явищ, які раніше вважалися вельми віддаленими від мовної проблематики [7].

Філософія мови переосмислила й актуалізувала віру в слово, виражену відомим біблійним висловом «На початку було Слово…», відобразила значення мови, що зросло в житті суспільства й індивіда. Тому резюмуючою тезою філософського осмислення мови в XX ст. могла б стати теза про те, що жодна фундаментальна проблема людського буття не може бути ні поставлена, ні вирішена без пильної уваги до мови, без урахування її ролі, оскільки людина – «єдина істота, яка створює собі проблеми за допомогою мови» [7].

Отже, найважливіші лінгвофілософські теми, які є нерозв’язаними й сьогодні, сягають у сиву давнину – їх сформулювали ще видатні уми Давнього Сходу (Єгипту, Юдеї, Індії, Китаю), Давньої Греції та Риму. Твір Платона “Кратіл, або правильність імен” уважають першим в історії європейської наукової думки твором із філософських проблем мови. За неокантіанською концепцією Е. Касірера поняття не відображають об’єктивну дійсність, а є продуктами символічного пізнання. Герменевтика вбачає у мові буття сутності, «оселю людського духу». Для феноменології мова є знаковим вираженням роботи свідомості. Сьогодні особливу увагу привертає комунікативна (дискурсивна) філософія мови. Як практична комунікативна філософія, вона має «глибинний інтерес до мовних аспектів різних видів спілкування (міжособистісного, групового, масового та ін.) у поєднанні з проблемами етики, теорії суспільства, політики, господарства та ін.».

Розділ 4. Розвиток лінгвофілософських ідей в Україні

4.1. Особливості лінгвофілософської думки східних слов’ян. Лінгвістична ситуація в Київській Русі після прийняття християнства

Помітною особливістю розвитку лінгвофілософської думки на теренах розселення східних слов’ян був вплив двох чинників, умовно – західний раціоналізм (домінує іменна парадигма) і східний містицизм (містична, онтологічна лінгвофілософська парадигма).

Підходи до мови до кінця XVII ст., як правило, не супроводжувалися спробами філософського осмислення сутності мови. Це було однією з причин скептичного ставлення до філософії мови східних слов’ян, сприйняття її як пізньої, вторинної, не цілісної за своєю сутністю. Філософське осмислення сутності мови у східних слов’ян починається лише з праць Г. Сковороди.

Однією з найголовніших ознак східної лінгвофілософської думки загалом є не сутнісно-категоріальне розуміння мови, а її цілісно-містичне переживання, духовне осмислення як енергетейної еманації Духа. Таке сприйняття мови є результатом впливу теологічної думки східної церкви, яка формувала цілісне сприйняття світу.

З прийняттям християнства на Русі-Україні виникла літературно-книжна традиція, мовою якої стала старослов’янська давньоруської редакції. вона функціонувала як сакральна мова і водночас мова культури. У свідомості давньоруських книжників статус цієї мови був дуже високим; саме вона стала засобом вираження вічної мудрості, «богонадихнутої» правди; цією мовою не можна було брехати. Книга на Русі була найважливішим джерелом мудрості, а слово, яким вона була написана, сприймалося як засіб зв’язку з Творцем.

Найпомітнішою ознакою цього напряму (парадигми) є розуміння мови як божественного і одночасно людського витвору, як важливого засобу спілкування і злиття (теозису) з непізнаваним у своїй суті Творцем. Цю парадигму філософії мови у східних слов’ян можна визначити як теоантропологічну.

З прийняттям християнства на Русі-Україні виникла літературно-книжна традиція, мовою якої стала старослов’янська давньоруської редакції. вона функціонувала як сакральна мова і водночас мова культури. У свідомості давньоруських книжників статус цієї мови був дуже високим; саме вона стала засобом вираження вічної мудрості, «богонадихнутої» правди; цією мовою не можна було брехати.

Об’єктом релігійно-філософських (і лінгвофілософських) досліджень було не чітко окреслене коло професійних філософських праць, а весь комплекс пам’яток культури (зразки писемності, образотворчого мистецтва, пам’ятки архітектури тощо). Синтетичний, цілісний характер середньовічного світогляду виявляється у недиференційованості окремих її сфер, відсутності глибоко опрацьованих спеціальних професійних «підмов» для різних типів людської діяльності, оскільки єдина всеохопна знакова система слугувала засобом вираження думок, які стосувались найрізноманітніших сфер культури. Гегель називав філософські думки імпліцитно присутніми у певному творі, але ще не сформульованими мовою логічних понять, філософемами, які синкретично були поєднані з іншими виявами духовності. У цьому синкретизмі важливою константою було книжне знання, яке сприймалось як таке, що стоїть вище від побутового, щоденного, отриманого шляхом пізнавальної практики людини. Світ відкривався для людини середньовіччя як книга, велична Бібліотека, а речі цього світу витлумачувалися символічно, «читалися» як книга, з певним місцем у бібліотеці Універсуму.

Середньовічна теологічна думка вважала феноменальний світ, у якому живе людина, лише відображенням іншого світу, світу вічних божественних прообразів, ідей-логосів, світу номенального. Видимий світ є певним символом, ієрогліфом, таємничим текстом, який віщує про його творця, несе певну інформацію про нього.

Слову надавалась особлива роль посередника між божественним і земним. Надчуттєве (Бог, логос) передається нам у матеріальних знаменнях, тобто символічно. Звідси – інтерпретація, яка неможлива без посередництва людського слова, без оволодіння наявною у ньому божественною енергією, що наповнює його смислами, стоїть за його буквами. Слово є знаком духовного, вічного.

Отже, у свідомості книжників Давньої Русі роль слова в процесі пізнання світу та символічного і містичного наближення до непізнаваного має важливе значення. Саме це було чинником їх орієнтації на ословлення світу, дискурсивне його освоєння.

Вже наприкінці епохи Середньовіччя на Русі сформувалася струнка термінологічна система, що охопила основний зміст Арістотелівської логіки:

– розглядалися деякі поняття логічної семантики та синтактики

– тлумачилися  деякі логіко-лінгвістичні поняття, пов’язані насамперед з універсальними категоріями мислення – сутністю, субстанцією, акциденцією, відмінністю, особливим, одиничним тощо

– розкривалась певна система понять формальної логіки

– розглядались питання логічної семантики, зокрема проблеми типології термінів (імен), висловлювань (суджень)

У давньоруській культурі відтворюється здійснений ще в патристиці поворот філософування в річище екзегетики  – богословської дисципліни, що тлумачить біблійні тексти.

Специфічною формою вияву екзегези в цей період була алегореза.

Алегореза – метод символічного пізнання світу, за якого використовується тлумачення алегорії.

Таким чином, помітною особливістю розвитку лінгвофілософської думки на теренах розселення східних слов’ян був вплив двох чинників, умовно – західний раціоналізм (домінує іменна парадигма) і східний містицизм (містична, онтологічна лінгвофілософська парадигма). Філософське осмислення сутності мови у східних слов’ян починається лише з праць Г. Сковороди. Книга на Русі була найважливішим джерелом мудрості, а слово, яким вона була написана, сприймалося як засіб зв’язку з Творцем. Цю парадигму філософії мови у східних слов’ян можна визначити як теоантропологічну. З прийняттям християнства на Русі-Україні виникла літературно-книжна традиція, мовою якої стала старослов’янська давньоруської редакції. вона функціонувала як сакральна мова і водночас мова культури.

4.2. Лінгвофілософські концепції Г. Сковороди, О. Потебні, Д. Овсянико-Куликовського

Основні лінгвофілософські ідеї Г. Сковороди:

1) символічний світ за своєю внутрішньою організацією виступає як ідеальне іншобуття перших двох світів (подібно до їдей Гумбольдта про мову як концепцію світу);

2) за словесним знаком, який має матеріальну природу, слід бачити його значення, що є нематеріальним (різна природа ексформи та інформи мовного знака);

3) створення особливої концепції словесних знаків-символів Біблії (навмисний розрив інформи та ексформи знаків-символів);

4) ідея «алфавіту (букваря) світу», представленого у вигляді обмеженої кількості архетипів та їх копій (ідея певною мірою корелює з філософськими пошуками XVII–XVIII ст., а також лінгвістичними ідеями XX ст. – пошук простих ідей, що лежать в основі світу, а також опрацювання стратегії компонентного аналізу в руслі інтерпретативної семантики);

5) мова тісно пов’язана з мисленням, джерело людської думки – її душа;

Динамічне розуміння мовленнєвої діяльності, визнання прагматичних чинників у системі мови дають змогу говорити про деякі іншопарадигматичні (предикато- та егоцентричні) ознаки його концепції, її можна назвати іменною за своїми основними ознаками з наявністю іншопарадигматичних елементів. Загалом вона, як і більшість лінгвофілософських концепцій XVII–XVIII ст., є міжпарадигматичною.

Подібно до Гумбольдта, Потебня вважав, що мова зароджується у таких глибинах людства, що її ніяк не можна вважати витвором народів (неможливість редукування сутності мови тільки людським чинником). Вчений формулює тезу про вищу сутність мови як відображення Божественного Логоса. Оскільки мову не може виводитись із народного духу, то, очевидно, і мова, і дух повинні мати вище начало, вищу внутрішню єдність. Мові немає нічого рівного, окрім самого духу; разом з духом вона сягає Божественого начала. Тобто, основною ідеєю сутності і природи мови є нерозривність звязку Божественного і людського начал природи мови за умови генетичної та гносеологічної первинності Божественного.

Потебня вважав, що лише словесно оформлена думка перестає бути належністю лише однієї особи і стає доступною багатьом; вона збагачується у слові. У словесному значенні закладено завжди більше, ніж є в представленні (способі поєднання інформи і ексформи мовного знака). Слово слугує лише опорою для думки. Оскільки людина сприймає об’єкт відразу кількома органами чуттів, які фіксують у ньому різні ознаки, то цей об’єкт у сукупності своїх ознак утворює для думки деяку постійну величину, чуттєвий образ, в якому певна ознака переважає, домінує в межах загального враження (наприклад, «такий, що реве» – для бика; «такий, що ріже» – для ножа тощо). Тобто створення загального враження від об’єкта завершується первісним його аналізом і формуванням складнішої домінанти, якою є внутрішня форма.

Процес сприйняття, розуміння та інтерпретації слухачем мовця, текстів, створених ним, – такою ж мірою творчий акт, як і породження мовлення, оскільки при розумінні думка мовця не передається, але слухач, розуміючи, формує власну думку. Думки мовця і слухача не збігаються повністю . Мовець не перекладає думки зі своєї голови в голову слухача, а лише збуджує його когнітивну сферу, дає поштовх для творення ним власних думок, внутрішніх смислів. Цей процес також тісно пов’язаний зі словом, структурою його значення. У процесі розуміння спостерігаються ті самі основні ознаки слова, що й у мовленні: мовлення і розуміння суті – лише різні аспекти одного явища.

Концепція породження мовлення, яка розглядалася О. Потебнею в аспекті співвідношення мови і мислення, відповідає багатьом положенням сучасної когнітивної лінгвістики.

Дмитро Овсянико-Куликовський (1853–1920) був представником позитивістської філософії, яка поширилася в Росії у другій половині XIX ст. Основні ідеї:

1) еволюція думки людини йшла від сприйняття світу (категорія субстанції, «іменник») до його осмислення (діяльність, «дієслово»);

2) ідея мовного суб’єкта (живий людський організм, людська психіка);

3) мова – «зустріч свідомого і підсвідомого», «породження Духа»;

4) мова – «орган мислення індивіда», «мовлення індивідуальне»;

5) логічні поняття субстанції, атрибута, дії, стану тощо історично розвиваються з граматичних категорій.

Отже, основні лінгвофілософські ідеї Г. Сковороди: символічний світ за своєю внутрішньою організацією виступає як ідеальне іншобуття перших двох світів; за словесним знаком, який має матеріальну природу, слід бачити його значення, що є нематеріальним; створення особливої концепції словесних знаків-символів Біблії; ідея «алфавіту (букваря) світу», представленого у вигляді обмеженої кількості архетипів та їх копій; мова тісно пов’язана з мисленням, джерело людської думки – її душа.  Потебня формулює тезу про вищу сутність мови як відображення Божественного Логоса. Потебня вважав, що лише словесно оформлена думка перестає бути належністю лише однієї особи і стає доступною багатьом; вона збагачується у слові. Дмитро Овсянико-Куликовський був представником позитивістської філософії, яка поширилася в Росії у другій половині XIX ст. Основні ідеї: еволюція думки людини йшла від сприйняття світу до його осмислення; ідея мовного суб’єкта; мова – «зустріч свідомого і підсвідомого», «породження Духа»; мова – «орган мислення індивіда», «мовлення індивідуальне»; логічні поняття субстанції, атрибута, дії, стану тощо історично розвиваються з граматичних категорій.

4.3. Найпомітніші тенденції розвитку сучасної української філософії мови

У 20–50-х роках XX ст. нові лінгвофілософські проблеми не порушувались. Лише в часи «відлиги» почали з’являтися дослідження українських лінгвофілософів. Найпомітнішими публікаціями цього періоду були праці «Про філософський аналіз мови науки» (1966), «Логіка і наукове пізнання» (1971), «Філософські питання семантики» (1975) М. Поповича, численні наукові статті логіків Інституту філософії АН УРСР. Ці праці сприяли розвитку такої важливої сфери формальної логіки як логічна семантика.

Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. логіко-семантичні та лінгвофілософські дослідження були продовжені в працях С. Васильєва, Н. Вяткіної, М. Поповича, А. Ішмуратова, С. Кримського, В. Мейзерського, М. Собуцького, Г. Почепцова та інших науковців. Опубліковано такі наукові розвідки, як «Логіка і проблема раціональності» (1993), «Раціональність і семіотика дискурсу» (1994) та ін. Лінгвофілософські ідеї, що розглядаються сучасними українськими філософами, стосуються багатьох аспектів виявлення насамперед антропоцентричних чинників у живій природній мові.

Лінгвофілософські традиції О. Потебні, пов’язані з дослідженням зв’язків мови, мислення, свідомості, культури, продовжив львівський етнолог Р. Кісь. На противагу концепціям антропологів-когнітивістів, які розглядають культуру як сукупність культурних значень, Р. Кісь обґрунтовує ідею культури як синтезу різноманітних смислів (сенсів) повсякденної життєвої практики людини, які абсорбують (лат. absorptio – поглинання) низку взаємодіючих між собою компонентів.

У процесі розгортання сучасних лінгвістичних досліджень проблем філософії мови помітну роль відігравала наукова, організаторська та видавнича діяльність харківського мовознавця Д. Руденка (1961–2001) та його колег із різних міст України. У працях учених, які об’єдналися навколо друкованого органу Кафедри ЮНЕСКО «Філософія людського спілкування» «Філософія мови: в межах і поза межами», на початку 90-х років помітно віддзеркалювались ідеї парадигмоцентричного сприйняття і тлумачення сутності мови.

Згідно з концепцією дослідника М. Луценка, філософії мови в Україні не було, немає і бути не може. Заперечення М. Луценком існування філософії мови в Україні ґрунтуються на таких основних положеннях, що дослідження філософії мови здійснювались переважно російською мовою, що українська мова жорстко реалістично детерміновата, що заперечує можливість «нею молитись і філософствувати», а також що не було жодних українських шкіл і напрямів лінгвофілософії.

Таким чином, у 20–50-х роках XX ст. нові лінгвофілософські проблеми не порушувались. Найпомітнішими публікаціями в часи «відлиги» були праці М. Поповича, численні наукові статті логіків Інституту філософії АН УРСР. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років XX ст. логіко-семантичні та лінгвофілософські дослідження були продовжені в працях С. Васильєва, Н. Вяткіної, М. Поповича, А. Ішмуратова, С. Кримського, В. Мейзерського, М. Собуцького, Г. Почепцова та інших науковців. Опубліковано такі наукові розвідки, як «Логіка і проблема раціональності» (1993), «Раціональність і семіотика дискурсу» (1994) та ін. Лінгвофілософські ідеї, що розглядаються сучасними українськими філософами, стосуються багатьох аспектів виявлення насамперед антропоцентричних чинників у живій природній мові. Лінгвофілософські традиції О. Потебні продовжив львівський етнолог Р. Кісь. У процесі розгортання сучасних лінгвістичних досліджень проблем філософії мови помітну роль відігравала наукова, організаторська та видавнича діяльність харківського мовознавця Д. Руденка (1961–2001) та його колег із різних міст України. Згідно з концепцією дослідника М. Луценка, філософії мови в Україні не було, немає і бути не може. Заперечення М. Луценком існування філософії мови в Україні ґрунтуються на таких основних положеннях, що дослідження філософії мови здійснювались переважно російською мовою, що українська мова жорстко реалістично детерміновата, що заперечує можливість «нею молитись і філософствувати», а також що не було жодних українських шкіл і напрямів лінгвофілософії.

Висновки

Існує широка палітра значень слова “мова” в метафоричному і первісному розумінні. Уже кількість цих значень свідчить, що людина не тільки “засвоює”, пізнає світ через мову, а й саме через неї динамізує, уособлює його, вводить у сферу своєї найрізноманітнішої діяльності (мова Творця, ангельська мова, мова природи, мова мистецтва, мова жестів, мова очей, мова квітів тощо). Швейцарський лінгвіст Фердінанд де Сосюр виділив два модуси існування явищ мови: власне мову — потенційну систему об’єктивно існуючих, соціально закріплених знаків, які співвідносять поняттєвий зміст і типове звучання, а також систему правил їх сполучуваності й уживання, і мовлення — конкретну реалізацію одиниць і категорій мови; говоріння, яке має плин у часі й звукову, писемну або внутрішню форму вияву.

Філософія мови – окрема навчальна дисципліна, оскільки ця сфера знань має свій предмет дослідження. Філософію мови не можна ототожнювати ні з лінгвістичною філософією, ні з філософією лінгвістики, ні з методологією мовознавчих досліджень, ні з загальним мовознавством. Вона має власний предмет досліджень, розглядає питання про сутність і природу мови.

Гумбольдтіанство – це сукупність поглядів, що ґрунтуються на антропологічному і динамічному підходах до мови, згідно з якими мова є постійним процесом породження в актах її вживання, виявляє певний вплив на свідомість, мислення і сприйняття світу людиною.

Неогумбольдтіанство представимо двома напрямами: європейським й американським. Особливу увагу неогумбольдтіанці звертали на фіксацію в мові картини світу: вона є своєрідною, як і спосіб мислення кожного народу.

Структуралізм — мовознавчий напрям, для якого характерне розуміння мови як чітко структурованої знакової системи і прагнення до суворого (наближеного до точних наук) формального її опису.

Постструктуралізм – філософсько-методологічний підхід, зорієнтований на семіотичне витлумачення реальності як «текстуалізованого світу», що спирався, подібно до структуралізму, на концепцію знака як єдності позначуваного і того, що позначає. Постмодернізм – світоглядний (світоглядно-мистецький) напрям, створений у середині XX ст., що прийшов на зміну модернізму як продукт постіндустріальної епохи, часу розпаду цілісного погляду на світ, руйнування систем – світоглядно-філософських, економічних, політичних та ін. Постструктуралізм та постмодернізм об’єднує, зокрема, заперечення структурності.

Генеративізм – напрям, який характеризується проголошенням пріоритету дедуктивного підходу до вивчення мови над індуктивним, інтерпретацією мови як феномену психіки людини й опрацюванням формальних моделей процесів породження мовних конструкцій.

Найважливіші лінгвофілософські теми, які є нерозв’язаними й сьогодні, сягають у сиву давнину – їх сформулювали ще видатні уми Давнього Сходу (Єгипту, Юдеї, Індії, Китаю), Давньої Греції та Риму.

За неокантіанською концепцією Е. Касірера поняття не відображають об’єктивну дійсність, а є продуктами символічного пізнання. Герменевтика вбачає у мові буття сутності, «оселю людського духу». Для феноменології мова є знаковим вираженням роботи свідомості. Сьогодні особливу увагу привертає комунікативна (дискурсивна) філософія мови. Як практична комунікативна філософія, вона має «глибинний інтерес до мовних аспектів різних видів спілкування (міжособистісного, групового, масового та ін.) у поєднанні з проблемами етики, теорії суспільства, політики, господарства та ін.».

Філософське осмислення сутності мови у східних слов’ян починається лише з праць Г. Сковороди. Книга на Русі була найважливішим джерелом мудрості, а слово, яким вона була написана, сприймалося як засіб зв’язку з Творцем. З прийняттям християнства на Русі-Україні виникла літературно-книжна традиція, мовою якої стала старослов’янська давньоруської редакції. вона функціонувала як сакральна мова і водночас мова культури.

Основні лінгвофілософські ідеї Г. Сковороди: символічний світ за своєю внутрішньою організацією виступає як ідеальне іншобуття перших двох світів; за словесним знаком, який має матеріальну природу, слід бачити його значення, що є нематеріальним; створення особливої концепції словесних знаків-символів Біблії; ідея «алфавіту (букваря) світу», представленого у вигляді обмеженої кількості архетипів та їх копій; мова тісно пов’язана з мисленням, джерело людської думки – її душа.

Потебня формулює тезу про вищу сутність мови як відображення Божественного Логоса. Потебня вважав, що лише словесно оформлена думка перестає бути належністю лише однієї особи і стає доступною багатьом; вона збагачується у слові.

Дмитро Овсянико-Куликовський був представником позитивістської філософії, яка поширилася в Росії у другій половині XIX ст. Основні ідеї: еволюція думки людини йшла від сприйняття світу до його осмислення; ідея мовного суб’єкта; мова – «зустріч свідомого і підсвідомого», «породження Духа»; мова – «орган мислення індивіда», «мовлення індивідуальне»; логічні поняття субстанції, атрибута, дії, стану тощо історично розвиваються з граматичних категорій.

Згідно з концепцією дослідника М. Луценка, філософії мови в Україні не було, немає і бути не може. Заперечення М. Луценком існування філософії мови в Україні ґрунтуються на таких основних положеннях, що дослідження філософії мови здійснювались переважно російською мовою, що українська мова жорстко реалістично детерміновата, що заперечує можливість «нею молитись і філософствувати», а також що не було жодних українських шкіл і напрямів лінгвофілософії.

Таким чином, мета і завдання дослідження виконані.

Список використаних джерел

1.   Бацевич Ф. С. Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень: підручник / Ф. С. Бацевич. – К. : Академія, 2011. – 240 с. (Серія «Альма-матер»)

2.   Бацевич Ф.С.: Духовна синергетика рідної мови. Лінгвофілософські нариси. К.: ВЦ «Академія», 2009.  – 234 с.

3.   Глухоман І.В. Філософські засади та філософське значення лінгвістичної концепції В. фон Гумбольдта // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія “Філософія. Політологія”. Вип. 80. – К., 2009. – С. 56 – 59.

4.   Кочерган М. П. Загальне мовознавство. – Київ: Академія, 2006. – 464 с. – (Альма-матер)

5.   Тищенко. К. Метатеорія мовознавства / К. Тищенко. – К., 2008. – 350 с.

6.   Хоменко Л. Рецензія на підручник Ф. С. Бацевича «Філософія мови. Історія лінгвофілософських учень» // Стиль і текст: науковий збірник / за ред. В. В. Різуна; Інститут журналістики КНУ імені Тараса Шевченка. – К., 2008. – Вип. 9. – С. 143-150.

7.   Черкасова Л. Проблеми філософського осмислення мови в XX-му столітті //  Наука. Релігія. Суспільство. – 2008. – № 2. – С. 126-131.

8.   Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм. М.: Интрада, 2008. – 267 с.

9.   Хомский Н.. Вопросы теории порождающей грамматики // Дж. Р. Сёрл (ред.) Философия языка. Пер. с англ. М.: УРСС, 2004 (2010; 2011).

10. Постовалова, В. И. Язык и деятельность. Опыт интерпретации концепции В. Гумбольдта / В. И. Постовалова. – М.: Язык, 1987. – 242 с.

11.  Сёрл Д. Р. Философия языка. разное. М.: Едиториал УРСС, 2010. – 208 с.

image_pdfВідкрити як PDFimage_printНадрукувати
Філософія мови: історія і сучасність (реферат)

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *