Безкоштовно

Лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвитку

views 71

Реферат з української мови

«Лексика сучасної української мови з погляду її походження і розвитку»

 

Історія виникнення української мови

Нині багато хто покликається на працю польського мовознавця, викладача Одеської гімназії в кінці минулого століття Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”, опубліковану в Одесі у 1880 р., а в наш час передруковану в часописі “Індо-Європа” і в перекладі українською мовою — в “Дніпрі” (1991 р., № 10), у якій автор заявляє про те, що “малоросійська мова не тільки старша від так званої старослов`янської, але й від санскриту, грецької, латинської та інших мов”. Подібні твердження часто трапляються і в статтях та монографіях сучасних авторів.

Проте спроби відсунути період появи українців і української мови в далеке минуле — аж до нашої ери — породжує безліч питань: де саме жили стародавні українці і чому вони не залишили жодних археологічних комплексів своєї культури, наявних в усіх інших стародавніх народів?

Отже, історію українців та української мови поза часом і простором і поза історією слов`янства взагалі — це значить відриватися від наукового грунту й літати в хмарах мрій і фантазій.

Коли йдеться про виникнення української мови як мови нашої нації, у свідомості багатьох сучасних шукачів прадавніх коренів української мови у глибинах тисячоліть до н. е. вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки й газети і т. п. Проте національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, діалектна, відмінна в різних діалектних ареалах.

Щодо походження сучасної української мови ніяких проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський, а основоположником став Т. Шевченко; вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говірок.

До І.  Котляревського і Т. Шевченка існувала ствроукраїнська писемна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.), що сформувалася на основі давньоруський літературних традицій і впливу живого народного мовлення, а давньоруська писемно-літературна мова виникла під безпосереднім впливом старослов`янської (церковнослов`янської) мови, запозиченої від болгар разом із прийняттям християнства.

Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про древність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її сучасний літературний варіант, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти.

Історія народно-діалектного мовлення складалася зовсім по-іншому. Воно розвивалося за своїми внутрішніми законами і майже не залежало від державного чи релігійного життя суспільства. Саме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні, лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови.

Отже, дослідити походження української мови — це насамперед з`ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.

Загальновідомо, що сучасна українська етномовна територія діллиться на три великі діалектні масиви-наріччя: північне, південно-західне, південно-східне. На думку багатьох дослідників, воно виникло лише в ХVІ —ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся і особливо з Волині та Поділля, які почали з`являтися на Середній Наддніпрянщині з ХІІІ — ХІV ст. До того сучасні пвденно-східні українські землі були диким полем. Мова ж стародавніх полян і їхніх нащадків, а також пізніші київсько-переяславські говірки мали виразну північну (поліську) діалектну основу (щоправда, деякі дослідники вважають ці говірки не пов`язаними з північними, а самостійними, через що й усе південно-східне наріччя вважають не новоутворенням, а стародавнім, хоч для цього на наш погляд, не має достатніх підстав).

Історичними, археологічними, лінгвістичними матеріалами доведено, що спільнослов`янський період тривав приблизно до середини І тис. н. е. Після розпаду праспільнослов`янської етномовної спільності у VІ—VІІ ст. почалося формування східнослов`янських племен та їх союзів, подальша консолідація яких на різних теренах Східної Європи призвела до формування українського, російського, білоруського народів. З цього часу намітилися і тенденції формування окремих східнослов`янських мов. За припущенням учених, східнослов`янські племена, поряд із етнічними розходженнями, відрізнялися також і своїми діалектами. Разом із тим, ціла низка фонетичних, граматичних, лексичних особливостей була спільною для всіх діалектів. Саме такі мовні риси й створювали особливий східнослов`янський діалектний тип. Але вже в цей час протоукраїнська мовна територія була неоднорідна і виразно ділилася на два етнографічно і, вірогідно, діалектно відмінні масиви: північний і південний.

Північний масив, який охоплював Середню Наддніпрянщину, Полісся, Волинь, Наддністрянщину й Прикарпаття (від Прип`яті до витоків Стиру, Горині, Случі, Тетерева й Ірпіня), був частиною значно ширшого ареалу археологічної культури празько-корчацького типу (V—VІІ ст.). Цей ареал у загальних рисах відповідає території розселення склавінів, про яких розповідає Іордан (VІ ст.). Нащадки празько-корчацької культури влилися безпосередньо в культуру Київської Русі. Північний діалектний масив став у майбутньому основою північного наріччя української мови.

Південний протоукраїнський етномовний масив сформувався на початку VІ ст у лісостепах Середньої Наддніпрянщини, включаючи й середні течії Сули, Псла, Ворскли, а також у Надпоріжжі, по Дніпру між Тясмином і Россю та в Прутсько-Дніпровському межиріччі. Цей тип в фрхеології дістав назву “Культура пеньківського типу”, яка проіснувала до другої половини VII ст. н. е. Ареал пеньківської культури чітко збігається з территорією антів, про яких повідомляють Іордан та Прокопій Кесарійський.

У південному діалектному ареалі, на основі якого згодом сформувалося південно-західне наріччя, виникла більшість фонетичних рис, характерних лише для української мови. Отже, відомі нам з літопису східнослов’янські угрупування (на території нашої України у павнічної частини — це дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, у південній етномовній зоні — частина полян, уличи, тиверці, білі хорвати) на передодні об’єднання їх у межах Київської Русі являли собою територіальні, політичні союзи державного типу.

Повного й остаточного злиття колишніх союзів у так звану давньоруську народність не сталося, спільної давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.

Термін “давньоруська мова” має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов’янською, обслуговувала всі сфери державного життя і була спарвді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.

Не всі дослідники з цим погоджуються. Традиційне твердження про Київську Русь як колиску трьох східнослов’янських народів не має під собою реального наукового грунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку.

Виразні місцеві протоукраїнські особливості формувалися у галузі граматики, ситаксису, лексики.

Як відомо, унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов`янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов`янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській мові: перехід о, е в і у нових закритих складах (віл, кінь, піч), розвиток приставних голосних о, і (овруч, олжа, іржа, імла), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (глитати, дрижати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л>ў (вовна, вовк, товстий), пом`якщення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (польський, галицький), асиміляція j м`якими приголосними і як наслідок, — їх подовження (життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю)тощо.

Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь.

Цей процес у південно-західних протоукраїнських говорах завершився в першій половині ХІ ст. У протоукраїнських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в проторосійських говорах — лише в кінці ХІІІ ст.

Формування української мови, як і інших східнослов`янських, почалося від праслов`янського періоду і розтягнулося на декілька століть. проте процес становлення східнослов`янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочася з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов`ян, а інші східнослов`янські регіони в той час ще були заселені неслов`янськими племенами — балтами та фінно-уграми.

Отже, рубіж ХІ—ХІІ ст. можна умовно визнати початком самостійної історії української мови як мови українського народу.

Походження української та російської мови

На думку деяких «знавців мови», українська мова – це діалект російської мови, який сформувався  внасвідок входження південноруських земель до складу Речі Посполитої у другій половині ХVІ століття.

Але це лише частково вірно, бо все ж таки українська та російска мови мають лише єдине джерело – старослов’янську мову. Апологети цієї теорії посилаються, по-перше, на те, что населення Старослов’янської Русі розмовляло однієею, старослов’янською мовою, а , по-друге, наявність в сучасній українській мови слів польського походження.

Розглянемо ці «аргументи» більш докладно. Якщо прочитати хоча б декілька текстів старослов’янською мовою, то не можна не помітити, що до української лексики вона ближча, ніж до російської. Для приклоаду  порівняємо хоча б декілька слів:

Ст.-сл.       Укр.         Рос.

черленый  червоний  красный

брашно      борошно  мука

аксамит      оксамит   бархат

мрежа        мережа   сеть

челн           човен      лодка

ковач         коваль    кузнец

З наведених порівнянь неважко зробити висковок, що лексичною основою української мови є старослов’янська мова, а точніше, її південний діалект.

Щодо впливу польської мови на українську, то заперечувати цей факт не можна. Але слід зауважити, що, по-перше, жодна в світі мова не розвивається абсолютно відокремлено від інших; по-друге, на формування української мови помітно влинув насамперед тюркський чинник, а не польський (слова тютюн, дах, рух, кавун, сірник, кабак та багато інших – тюркського походження) і, по-третє, в українській мові є слова, які не співзвучні ні польським, ні російським еквівалентам.

Наприклад:

Рос.         Польськ.          Укр.

роза               ружа         троянда

искусство       штука       мистецтво

захватывать   пориваць  захоплювати

отвращение   встрет      відраза

монах             законік     чернець

священник     ксьонз      парох

Наведені тут слова не могли утворитися внаслідок змішування польських слів з російськими. Отже, українська мова має власний лінгвогенез, тобто еволюцію, що не притаманно жодному діалектові. До цього слід додати, що перші пам’ятки української мови відносяться до ХІV – XV століть, тобто на литовський період, а не польський. «Оповідання про бунт люципера і ангелів», «Хожденіє Богородиці по муках», «Житіє Святого Антонія Пустинножителя» – твори, які написані ще в допольський період мовою, яку ми зараз називаємо староукраїнською.

Тепер щодо ополячування української мови та суспільства. На кінець ХVІ століття, тобто після укладення Люблінської (1569р.) та Берестейської (1596р.) уній більшість українського населення складало селянство. Решта  жила в містах і була за соїм складом не тільки багатонаціональною, а ле й багатоконфесійною. Городяни, як правило, об’єднувалися в національно-релігійні граомади (польські, німецькі, українські), ретельно зберігаючи е тільки батьківську віру, але й рідну мову. Отже, в містах полонізація буле дуже обмеженою і поширювалася переважно на українську шляхту, яка склала менше 1% населення українських земель.

Щодо розпорошеного по численних селах та хуторах селянства, то полонізуючи цю верству за повної відсутності засобів масової інформації та розгалуженої системи освіти було просто неможливо. До того ж сама шляхта навіть і не збиралася обтяжувати себе такою «благородною місією», як вчити польської мови своїх хлопів.

Якщо розглядати будь-яку мову в історичному ракурві, то слід зазначити наступне. В періоди родоплемінного устрою суспільства та державотоворення мова існує віключно у формах діалектів. І лише внаслідок становлення централізованої держави на основі одного або кількох діалектів формується загальноприйнята державна мова.

Московська держава формувалася протяком  XIV – XVI століть. Водночас формувалася і мовва цієї держави. До речі, фахівці назівають її не старослов’янською, а староросійською. Отже, існує багато підстав стверджувати, що українці і росіяни були двома націями, що вже мали власні традиції і власні мови.

Цікаві приклади

Нижче наведено декілька іншомовних слів, до яких ми вже так звикли. Але кожне з них має свою власну таємничу історію…

Червона китайка 

Що це за тканина — “червона китайка”? Виявляється, що це шовк червоного кольору. Від китайки — “китайської тканини — до слова шовк стелиться довга і далека дорога, хоч виходять обидва слова з одного поняття — “китайський”.

У латинській мові тканина звалася серікус — “китайська” (тканина), бо Китай по-латині Серес. Потрапивши в середні віки до Скандінавії, слово перетворилося на селькі, а прийшовши у нашу землю, стало звучати, як шёлк (російське), шовк (українське). Тому застаріле українське китайка спочатку означало “шовк” (кажуть, що завозився переважно цупкий синій шовк), а пізніше китайкою звалася бавовняна тканина, яка вироблялася в Росії.

Атлас

Схожа на шовк блискуча і гладенька тканина — атла’с — має назву тюркського походження (атлас — “гладенький, рівний”). В українську і російську мови це слово могло прийти через польську або німецьку мову (зверніть увагу на наголос, тканина — атлас, збірник географічних карт — а’тлас).

Димка 

У художніх творах XIX ст. та в сучасних історичних романах можна зустріти назву тканини, нам незнайомої, — димка. У давнину цю тканину у нас не виробляли, її завозили зі Сходу. Назва її походить від турецького дим — сорт тонкої, легкої, напівпрозорої тканини. У свою чергу, це слово у турецькій мові — запозичення з грецької, в якій було слово дімітос — “двонитяний”, “зітканий у дві нитки”. Пізніше димкою звали товсту смугасту бавовняну тканину.

Серпанок 

І ще одна назва може нам зустрічатися в тих же романах і повістях — серпанок. Слово це теж позначало легку прозору тканину, з якої робили головні убори для заміжньої жінки. Походить слово серпанок від перського сарапак — “жіночий головний убір”. Тканини давно немає, а от слово серпанок залишилося — воно позначає легкий прозорий туман, який по-російськи називають дымка. Так і живуть обидва слова в переносному значенні.

Оксамит 

Якщо димку ткали у дві нитки, то оксамит — у шість ниток (букв. значення цього грецького слова). У російській мові слово оксамит не збереглося (його замінив бархат), в українській воно живе й досі, вживаючись у прямому й переносному значенні (оксамитова сукня, оксамитові брови, голос, руки, шкіра).

Ситець

Такою ж давньою є назва тканини, популярної і в наш час, — ситець. Оскільки це тканина, яка виробляється з бавовни, то цілком очевидно що вона у нас була привізною, “заморською”. Назва її прийшла до нас з голландської мови, в якій до невпізнання було перероблене слово вивезене з Індії разом з тканиною, — шітс. Слово це у бенгальській мові означало “строкатий”, “пістрявий”. Мабуть, ця тканина відзначалася саме яскравими різноманітними барвами.

Синтетичні тканини: нейлон, лавсан…

Досі мова йшла про тканини з натуральної сировини — шовку, бавовни. Та ось з’являються синтетичні тканини, вони стають модними, відсуваючи на певний час на другий план тканини натуральні. Звідки беруться назви для цих тканин? Ось як, наприклад, з’явилося слово нейлон. Одна англійська фірма почала випускати нове синтетичне волокно, яке мало вже формулу й технологію виробництва, але ще не мало назви. Фірма оголосила конкурс на кращу назву волокна. Було прислано на конкурс 350 слів. Серед них вибрали слово nylon (найлен) (у нас нейлон). Відтоді (30 pp. XX ст.) слово разом з новим синтетичним матеріалом швидко розійшлося по світу.

Пізніше у різних країнах тканини з цього волокна діставали неоднакову назву: капрон (СРСР), силон (чехи), стилон (поляки), дедерон (німці), релон (румуни), ліліон (італійці), грилон (японці). Ну, а слово лавсан виникло як скорочення повної назви місця, де лавсан було виготовлено: це “Лаборатория высокомолекулярных соединений Академии наук (СССР)”.

Крепдешин

Та ось знову повернувся в моду крепдешин. А це що? Запозичене з французької мови слово, яке означає “тканина з Китаю”. Так ми починали з “китайки” і закінчуємо нею, а все тому, що батьківщиною шовківництва і багатьох тканин є Китай, там шовк виробляють уже п’ять тисяч років.

Українська мова і сучасність, новий погляд на збагачення нашой лексики

Інтеграція України в міжнародний культурний та інформаційний простір зумовила швидкий процес оновлення лексики української мови, особливо за рахунок запозичень та новотворів від запозичень. Відкритість українського суспільства, можливість його громадян вільно подорожувати та значна кількість туристів з-за кордону, участь українських представників у міжнародних мистецьких конкурсах, фестивалях, спортивних турнірах, посилення зацікавленості до вивчення іноземних мов, функціонування міжнародної комп’ютерної мережі (Iнтернету) визначають активне запозичання нової лексики в сучасних інноваційних процесах, яке, відповідно, стимулює дискусії щодо доцільності іншомовної лексики.

Ця проблема віддавна була однією з найактуальніших. У ХІХ ст. можливість та й доречність збагачення лексичного складу української мови внаслідок запозичень з інших мов визнавав І.Франко. “Hе варто усувати з української мови слова тільки тому, що вони є і в російській, і в польській, і в чеській чи в інших слов’янських мовах, – зауважував він, – бо це “значило би добровільно обскубувати свою мову, а … се ж не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь же народились і повинні вийти на пожиток цілості” 1. Михайло Драгоманов висловлювався про утворення нових слів-термінів від коренів деяких слів української народної мови як про один із шляхів формування наукової термінології, а також пропонував не боятися залишати іншомовні терміни, “коли вони вже вжились скрізь, …прийняли народну фонетику і дали од себе похідні” 2. Свої теоретичні міркування він використовував у письменницькій та науковій діяльності, особливо на сторінках журналу “Громада” (1878-1881 рр.), який редагував разом із М.Павликом, С.Подолинським. У публікаціях журналу на суспільно-політичну тематику широко використовували запозичену лексику, особливо з німецької та французької мов. Однак була разом з тим певна особливість у використанні іншомовних слів: інтернаціональну термінологію супроводжували українськими відповідниками, причому на першому місці могло бути як українське слово, так і запозичене. Така практика мала на меті удосконалити українську літературну мову, збагатити її лексикою на позначення абстрактних понять.

Словотворення в українській мові на межі ХХ та ХХІ ст. відображає не лише потреби в найменуванні нових реалій життя, а необхідність освоєння засобами української мови численних запозичень. Із неологізмів сучасності близько 22 % є найновішими запозиченнями, не враховуючи при тому дериватів, що утворені від іншомовних основ, а також тих, що вийшли за межі вузькоспеціальних терміносистем. Значна частка неологізмів-входжень з інших мов зумовлена тим, що у життя пересічного мовця входить багато предметів і понять, які є новими лише для нього (та й для українського суспільства в цілому). Велика кількість нового в предметному (у широкому розумінні слова) світі часто приводить до того, що певна реалія приходить до нас уже з готовим найменуванням, яке закріпилось за нею у мовах тих країн, де вона виникла або була створена. Українська мова не встигає запропонувати таку назву для нового предмета, яка б базувалася на національній основі й уводила номінацію в лексичну систему. Таким чином, система української мови, не маючи змоги освоїти саму предметну реалію, намагається освоїти, натуралізувати її іншомовну назву. У процесі освоєння формуються граматичні значення роду і числа в словах (відео, пейджер, сканер, клон, шоу, плеєр, хакер, лобі тощо), утворюються деривати за допомогою власне українських чи спільнослов’янських словотворчих афіксів (пейджерний, сканувати, клонований, лобіювати тощо), зрештою, вичленовуються нові словотворчі елементи із запозичень (відео-, -инг, веб-, -нет, шоу- тощо), іншомовні основи поєднуються із питомими словами чи “натуралізованими” запозиченнями у складних словах (інтернет-кафе, відеоряд, євроремонт, веб-сторінка тощо). Цей процес є об’єктивним і закономірним, бо пріоритет у створенні нової реалії зумовлює пріоритет у її номінації, що веде до “експортування” назви.

Висновок

Хоч інтенсивне словотворення та зростання кiлькостi лексичних запозичень є явищем об’єктивним та iсторично зумовленим, це приводить до зрушень у системi української мови. Hавала нового лексичного матерiалу може мiстити в собi загрозу до порушення рiвноваги в мові, яка може втратити можливість бути універсальним засобом спілкування. Наприклад, скільки інформації можна отримати з такого речення: Придбавши в мобіл-салоні стартовий пакет, ваучер або скретч-картку, отримаєш бонус 5% вартості покупки. П’ять слів (із дванадцяти) у такому реченні потребують додаткового роз’яснення: мобіл-салон – крамниця, що торгує мобільними телефонами та супровідною технікою; стартовий пакет – кілька предметів продажу, які пропонують купити одночасно і зі знижкою; ваучер – документ, який підтверджує видачу кредиту; скретч-картка – електронна картка, яка дає право користуватися заздалегідь оплаченими послугами (що є вартістю картки) у будь-який час; бонус – премія, приз, подарунок. Унаслідок невиправданого вживання іншомовних слів мова може втрати свої головні функції – комунікативну та інформативну.

Список використаної літератури

1. Франко І. Говоримо на вовка – скажімо і за вовка // Зібрання творів у 50-ти т. – Т.28. – К.,1980. – С.173, 175.

2. Українець. Література російська, великоруська, українська і галицька // Правда. – Ч.4. – 1874. – С.162.

3. Синявський О. Норми української літературної мови. – Львів, 1941. – С. 151.

4. Синявський О. Норми … – С. 152.

5. Там само. – С.219.

6. Сікорська З. С. Словотвірна структура похідних слів з різною формально-семантичною співвідносністю // УМЛШ. – 1986. – № 6. – С.20.

7. Англо-український словник. – К., 1972. – С. 64.

8. Возний Т. М. Словотвір дієслів в українській мові у порівнянні з російською та білоруською. – Львів, 1981. – C. 41, 53.

9. Муромцева О. Г. Розвиток лексики української літературної мови…– С. 34.

10. Юрчук Л. А. Суфіксальний дієслівний словотвір // Словотвір сучасної· української літературної мови. – К., 1979. – С.173. Возний Т.М. Словотвір дієслів в українській мові у порівнянні з російською та білоруською. – Львів, 1981. – С.28.

11. Юрчук Л. А. Суфіксальний дієслівний словотвір… – С.175.; Возний Т.М. Словотвір дієслів в українській мові… – С. 26-27.

12. Англо-український словник. – К., 1972. – С. 403.

13. Аналогічно до батракувати від батрак, відьмувати від відьма та ін. Див. також: Юрчук Л. А. Суфіксальний дієслівний словотвір… – С.181.

14. Англо-український словник. – К., 1972. – С. 500.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *