Безкоштовно

Білоцерківський мирний договір 1651 року

views 73

Курсова робота на тему “Білоцерківський мирний договір 1651 року”

Вступ

Впродовж останніх декількох років в Україні проходить процес активного перекручування Української історії, її викривлення та переосмислення. Змінюються освітні програми, детально підбираються теми, які будуть вивчати школярі та студенти. Та загальновідомим є те, що історію не переписати. Тексти первинних історичних документів, хрестоматійні праці дореволюційних та радянських істориків закріплюють у собі правдиву інформацію щодо подій минуло, виступають основою для деталізації їх у сучасних наукових працях.

Кожна людина від природи має безмежні права. Право знати про своє походження та історію власного народу належить до такого числа прав. В країнах сходу це право навіть визначається як безумовний добровільно-моральний обов’язок кожного громадянина. А в США для отримання громадянства потрібно скласти іспити з історії.

Останнім часом на сторінках наукових і науково-популярних видань з’явилося чимало цікавих публікацій, присвячених постаті Б. Хмельницького. Варто згадати твори І. Крип’якевича, Ю. Мицика, Ф. Сисіна, В. Смолія, В. Степанкова та ін. Значне місце у цих працях відводиться Білоцерківському договору та його суперечливим наслідкам.

Як відомо, в тогочасній Європі існувала така ієрархічна структура суспільства: зверху знаходилася шляхта, а внизу — закріпачене селянство. В 1648 р. козаки пробують змінити цю структуру, щонайменше теоретично, впроваджуючи принцип рівності “без хлопа і без пана”. Тому й не дивно, що козацьке повстання стає предметом зацікавлення в Західній Європі, бо події, що відбуваються в будь-якій країні, розвиваються не ізольовано, а знаходять позитивне чи негативне сприйняття за її кордонами.

В роботі висвітлено тему Білоцерківського мирного договору 1651 року, що був укладений між Б. Хмельницьким та польською шляхтою. Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі. Б. Хмельницький використав Білоцерківський договір для перепочинку і підготовки нового воєнного виступу проти шляхетської Польщі. Після початку воєнних дій Білоцерківський договір в травні 1652 був анульований Б. Хмельницьким.

Ступінь розробленості проблематики дослідження теми курсової роботи досить велика. Незважаючи на те, що навколо Білоцерківського мирного договору відбулось багато досліджень і було написано чимало статей такими вченими як В. Ящук, В. Гончаренко, Г. Трофанчук, В. Смолій, В. Кульчицький, З. Боярська, В. Верстюк, О.Гарань, С. Коваленко, П. Музиченко, І. Стороженко, І. Терлюк, А. Чайковський, питання визначені сутністю та значенням білоцерківських угод так і залишаються дискусійними. Така ситуація, знову ж таки, має місце у зв’язку з тим, що різні владні суб’єкти намагаються замовчувати, знищувати, викривляти інформацію, що свідчить про історичні факти українського державотворення. Саме тому у роботі було вирішено використовувати бібліотечні відомості та хрестоматії відомих українських вчених, які автентично відображають події тих років.

Актуальність даної теми обумовлена необхідністю повноцінного, неупередженого та усестороннього вираження подій часів козацтва. Особливої актуальності дослідженню додає можливість його використання для просвітлення студентської молоді, з приводу подій національно-визвольної війни, та виховання у неї патріотичних поглядів.

Об’єктом дослідження в даній роботі є військово-політичне становище українських земель на початку 50-х років XVII ст. Відмітною характеристикою даного об’єкту є його складність, структурність. Так, кожен підперіод, часовий відрізок, історичного періоду,що розглядається в даній роботі має свої характерні особливості. Тому у даній роботі будуть досліджуватись також і особливості структурних елементів загального об’єкту.

Предметом дослідження є сам Білоцерківський мирний договір, його значення для України, суть та точний зміст.

Мета дослідження – досконало вивчити положення українського війська та селянства у період до та після прийняття Білоцерківського миру, обґрунтувати необхідності доведення відомостей про козацьку Україну до студентів та школярів, для забезпечення дотримання принципів єдиного громадянства, та непорушності кордонів держави, належного виконання обов’язків щодо збереження незалежності та єдинодержавства.

Методологічна основа курсового дослідження. В основу роботи покладено функціональний підхід. Розгляд національно-визвольної війни, як специфічної епохи в історії України, здійснювався в рамках комплексного теоретико-прикладного міждисциплінарного підходу й зумовив використання таких приватноправових методів, як інтерпретація політико-правових ідей та концепції досліджуваного віку, теоретико-правове моделювання, логіко-правовий аналіз чинного законодавства. Із спеціальних методів у ході написання роботи застосовувалися метод порівняльно-правового та порівняльно-історичного аналізу, формально-юридичний та соціологічний методи.

Основними загально-філосовськими методами, що використовуються у дослідженні були наступні:

•  аналізу та синтезу;

•  емпіричності і діалектичності дослідження;

•  всебічного та усестороннього вивчення.

Наукова новизна дослідження даної теми полягає у вивченні та систематизації найбільш великого обсягу існуючої наукової літератури, що стосується національно-визвольної війни козацтва в цілому, та Білоцерківського мирного договору безпосередньо.

Нажаль, дана робота має невелике практичне значення, через чималу сукупність схожих робіт, які існують на сьогоднішній день у науковій літературі, та корінну зміну не лише воєнно-політичної ситуації, а й всього українського суспільства. Але, незважаючи ні на які обставини, науковець, який буде користуватися даною роботою, матимеме змогу одержати повноцінне уявлення про білоцерківський мир як визначальну подію в історії України.

1. Причини та передумови прийняття Білоцерківського мирного договору

1.1. Загальна характеристика періоду від Зборівського до Білоцерківського мирних договорів

Українське і польське військо влітку 1649 р. зустрілися під Зборовом (нині Тернопільська область). Козакам та їхнім союзникам татарам вдалося оточити польські війська. Зрозумівши, що битва буде програна, король Ян Казимир надіслав листа до Б. Хмельницького і кримського хана з пропозицією укласти перемир’я та провести переговори[1].

Козацька старшина та гетьман висунули низку вимог серед яких були: збереження всіх давніх козацьких вольностей; встановлені реестру козаків у 40 тис. чоловік; скасування Берестейської унії, встановлення автономної козацької території; усунення з неї польських військ і католицького духовенства та ін[2].

Після переговорів, коли виявилося, що кримський хан підписав за спиною Б. Хмельницького вигідний для себе мир, 8 серпня 1649 р. був укладений Зборівський договір. «Декларацією його королівської милості Війську Запорізькому» визначалася межа козацько-української території по лінії Дністер – Ямпіль – Брацлав – Віяниця – Погребище – Паволоч – Коростишів – Димер – Дніпро – Остер – Чернігів – Ніжин – Ромни[3]. Реєстр Війська Запорізького встановлено у 40 тисяч чоловік, йому підтверджувалися всі давні вольності. На козацькій території не могли перебувати коронні війська, всі посади мали обіймати особи православної віри. Київському митрополиту надано місце в Сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія.

Отже, маємо підстави говорити про правове визнання Польщею автономії української державності на території трьох воєводств – Київського, Брацлавського і Чернігівського. В цілому територія автономії займала близько 200 тис. км2. Це був значний успіх політики Б. Хмельницького, бо про повну незалежність України у той період навряд чи можна було говорити: надто сильною була Польща і без надійних союзників — Україна.

Але Зборівський мир не був однозначно позитивним для України, оскільки за попередніми землевласниками — магнатами і шляхтою зберігались їхні володіння, і вони масово почали повертатися в Україну. Селяни, які не потрапили до козацького реєстру, поверталися у підданство своїх попередніх панів, мусили виконувати попередні повинності.

Це викликало серед широких верств населення — селян, міщан, простого козацтва хвилю невдоволення Зборівський миром. Селяни, які становили основну масу війська, покидали його і вступали у полки отаманів, які не визнали договору і не підписалися під ним. В деяких регіонах України, зокрема на Подніпров’ї, селяни повставали. Б. Хмельницькому загрожувала «чорна рада» за підписання договору. Він був змушений вимагати від старшинської адміністрації придушення повстання силою і покарання винних у порушенні миру, оскільки тільки небезпека нового вторгнення магнатсько-шляхетських військ на звільнену територію змусила гетьмана піти на такий крок. Виступи, щоправда, зовсім придушені не були, до них часто примикало й рядове козацтво, причиною чого було скорочення польським сеймом козацького реєстру до 20 тис. чоловік[4].

Знову ж таки, після скорочення польським сеймом козацького реєстру, насильство над українським народом з боку польського панства й шляхти продовжувались. Сприяли цьому й такі обставини, як слабкість у Польщі королівської влади, всесилля магнатів, так званих «королевенят», сваволя шляхти, політична анархія і корупція в державному управлінні та ін.

Українські політичні кола, козацтво не раз посилали до короля, сейму депутації зі скаргами на безправ’я і беззаконня, що чинилось в Україні, але все було марно.

Характеризуючи тяжке становище українського народу, Б. Хмельницький писав королеві: «Пани державці та старости в задоволення собі нестерпно принижують нас і тяжко ображають, позбавляючи нас не тільки бідного майна, але і волі, посягають на наші хутори, луки, сінокоси, ниви, зорані поля… І що тільки будь-кому з них у нас, козаків, подобається, силою віднімають, а нас самих безвинних, обдирають, б’ють, мордують, в тюрми кидають, на смерть за наші маєтності вбивають. Ні на які права, на ні привілеї не звертають уваги, маючи нас… за своїх власних невільників»[5].

На початку 50-х років XVII ст. соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності значно загострилися. Обіцянками козацькій старшині і православній шляхті зрівняти їх у правах з польською шляхтою злагодити ситуацію полякам вже не вдавалося, бо їм ніхто не вірив. Польський гетьман в Україні М. Потоцький зазначав у той час, що не було жодного села чи міста, в якому б не закликали б не замишляли на життя і майно своїх панів, жаліючись на образи і утиски.

Хвилі народного піднесення вкотре охопили усю Україну: Лівобережжя Подніпров’я, Правобережжя, Східну Галичину, Волинь. Селяни, як польські, так і українські, громили маєтки панів і шляхти, виганяли місцеву адміністрацію, палили документи і привілеї, що засвічували їх кріпосну залежність та повинності, панський інвентар. орендні листи тощо. Чимало таких повстанців впродовж 1649-1651 років тікало до Б. Хмельницького, відмовляючись виконувати панські повинності, платити податки. Все це вилилося в унікальне, лише Україні притаманне історичне явище — покозачення селян.

Ідея остаточного визволення України з під польського гніту, охопила в’ю територію України, і набула за своїми рушійними силами, суттю та розмахом справжнього революційного характеру[6].

Польський гетьман М. Потоцький, наляканий подіями, доносив у Варшаву, що козаки мають намір не лише усунути встановлені у Речі Посполитій владу і порядки, а й необмежено панувати в Україні.

У війну проти польської влади включились широкі верстви населення. Налякані розмахом повстання, з України стали масово тікати поляки та спольщені поміщики, урядовці та інші. Величезна територія України залишилася без влади, без адміністрації і це вимагало негайного створення державної організації[7].

Україна не мала тоді підготовленого державно-адміністративного апарату, оскільки на державні посади допускалися тільки католики, тобто поляки і спольщена українська шляхта. Тому організатором нової місцевої влади стала козацька старшина, а зразком державного будівництва — Запорізька Січ.

Незважаючи на дотримання українською стороною умов договору, мир з Польщею не був тривалим, поляки постійно його порушували, вторгаючись в Україну. Так, у березні 1651 р. вони напали на місто Красне на Поділлі, де в бою загинув один з найкращих полковників Б. Хмельницького Данило Нечай.

Б. Хмельницький, розуміючи усю складність боротьби один на один з Польщею (вона мала на той час найбільшу і одну з найкращих у Європі шляхетсько-рицарську кінноту), став посилено шукати союзників. Він вів переговори з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом, Швецією[8]. Але кожна з цих країн вела свою політику, мала свої інтереси і допомагати Україні ніхто не поспішав. Допомогу запропонували турецький султан і молдавський господар Василь Лупул, але султан пропонував Б. Хмельницькому стати його васалом, а Лупул був надто ненадійним союзником. Тобто воєнно-політична і зовнішня ситуація складались для Б. Хмельницького несприятливо.

1.2 Військове протистояння українських та польських військ біля Берестечка. Його хід та наслідки.

Битва під Берестечком була найбільшою за усю Визвольну війну.

Згідно з польськими історичними джерелами XVII–XVIII століть, кількість польської армії була до 300.000 вояків. Також є свідчення про те, що поляки мобілізували на війну кожного сьомого підданого держави. Важливим свідченням кількості українського козацького війська є твердження одного з учасників битви з польського боку про стотисячне українсько-козацьке військо. Сучасні українські академічні дослідження в середньому подають чисельність козацької армії у 100.000, кримськотатарської у 30.000 (тобто у максимальну її можливу кількість за умови, коли в поході бере участь сам хан; хоча в радянській історіографії побутувала думка про те, що чисельність кримсько-татарської орди, навіть на чолі з ханом ніколи не перевищувала 10.000–15.000 вояків, а за повідомленнями турецького мандрівника Е. Челебі, свідчення якого певно є найбільш об’єктивними та неупередженими, кількість кримсько-татарської орди на чолі з ханом не могла бути більшою за 8.000–10.000 чоловік). Чисельність армії Речі Посполитої оцінюється більшістю сучасних українських істориків у 200.000 військових [9].

Напередодні битви, 22 — 26 червня, польське військо (100 — 120 тис. жовнірів і шляхтичів та 120 тис. слуг і обоз­них) переправилося через р. Стир (притоку Прип’яті,що належить до басейну Дніпра) і розташувалося табором на її пра­вому березі навпроти Берестечка. 25 червня Б.Хмельницький, дочекавшись підходу 40 тис. татар під проводом хана Іслам-Гірея III, вирушив назустріч польському війську на чолі 100 — 110-тисячної армії при 120 гарматах з Колодинського поля, прямуючи через околиці м. Кременець до міста Козин (нині село Радивилівського р-ну Рівненської обл.) на р. Пляшівка (притока Стиру).

Протягом 27 — 28 червня татари пограбували і спалили сусіднє село й намагалися втягнути супротивника в бій. Легка татарська кіннота застосовувала традиційну наступально-відступальну тактику, відому ще від часів хана Батия. Конецпольський із Любомирським не витримали і самі атакували татарську кінноту. Чим закінчилася ця атака – невідомо.

Вночі проти 28 червня, авангард українсько-татарської кінноти переправився під Козином через р. Пляшівку. Ранком татарські підрозділи зав’язали сутички з польськими силами. Це стало початком Берестейської битви. У її розвитку вирізняють три етапи: перший охоплює бої 28 — 29 червня; другий — 30 червня; третій 1 — 10 липня. В другій половині 28 червня близько 5 — 7 тис. татар і козаків атакували праве крило польського війська, а згодом — ліве[10]. Близько 17-ї години польська кіннота перейшла у контрнаступ і завдала їм поразки. Вночі підійшли основні сили українсько-татарської кінноти. Ранком 29 червня король вивів у поле лише кінноту. Поляки значною силою виступили на козацький табір, який не був ще остаточно розгорнутий. Близько 12-ї години українсько-татарські підрозділи (козаків і татар було порівну) атакували ліве крило поляків, і відрізали польське військо від його табору, а пізніше завдали поразки жовнірам правого крила. Тоді полягло близько 7 000 поляків, козаки добули 28 хоругв (прапорів), між іншим і прапор гетьмана Потоцького. Це незвичайно підняло настрій українського війська.

Вночі прибув, подолавши шлях від Козина до села Острів (нині село Радивилівського р-ну Рівненської обл.), український табір з піхотою та артилерією. Тим часом Іслам-Гірей III розпочав таємні переговори з польським королем. Хан був не зацікавлений у розгромі Польщі і у виборенні Україною незалежності. На світанку 30 червня Б.Хмельницький почав шикувати військо до бою. У центрі було розташовано чотири табори: основний, захищений десятьма рядами возів, і три менші: зліва від основного — один, справа — два. На правому крилі гетьман розмістив кінноту, ліве зайняли татари[11].

Українське військо на початку битви було зведене у 13 козацьких полків:

§  білоцерківський (полковник Михайло Громика);

§  брацлавський (полковник Данило Нечай);

§  вінницький або кальницький (полковник Іван Богун);

§  київський (полковник Антін Жданович);

§  корсунський (полковник Іван Гуляницький);

§  кропивенський (полковник Филон Джалалій);

§  миргородський (полковник Матвій Гладкий);

§  переяславський (полковник Федір Лобода);

§  полтавський (полковник Мартин Пушкар);

§  прилуцький (полковник Тимофій Носач);

§  уманський (полковник Осип Глух);

§  черкаський (полковник Ясько Воронченко);

§  чигиринський (полковник Михайло Криса).

Лінія фронту, українсько-татарського війська простягалася на 9 км[12].

Ян II Казимир Ваза наказав знищити мости через р. Стир. Польське військо вишикувалося за «головним зразком», кіннота була посилена підрозділами піхоти. Наперед, у центр, було висунуто артилерію, трохи позаду розташувалася піхота, а за ними — підрозділи кінноти, драгунів і рейтарів. Командував центром особисто король. На правому фланзі, яким командував великий коронний гетьман М.Потоцький, розташувалися полки кінноти й майже по­ловина посполитого рушення шляхти. Лівим флангом (де також перебували полки кінноти й решта посполитого рушення) команду­вав польний гетьман М.Калиновський. Лінія фронту простягалася на 9,5 км. Поляки застосували військову хитрість — гусари здають свої списи з червоними прапорцями, які встановлюють за позиціями піхоти, імітуючи величезну чисельність армії. З 10-ї години ранку, коли почав розсіюватися густий туман, українсько-татарські підрозділи роз­почали перші атаки. О 12-й годині Іслам-Гірей III імітував наступ на праве крило поляків. Через годину польська артилерія відкрила вогонь по українсько-татарських позиціях, і хан відвів за пагорб більшість свого війська.

Близько 16-ї години коронний гетьман Я.Вишневецький розпочав атаку кіннотою лівого крила польської армії[13]. Під прикриттям артилерії польська кіннота зімнула козацькі лави й дійшла аж до таборових возів. Хмельницький вдався до відступу, а потім контратакував. Козаки та окремі підрозділи татар у жорстокому бою змусили жовнірів відступити. Щоб врятувати їх від розгрому, король перекинув сюди німецьку піхоту та кінні полки. У цей критичний момент долю битви могла легко вирішити атака татар. Проте хан не мав наміру наступати. Скориставшись цим, Ян II Казимир повів у наступ підрозділи центру польської армії. Поляки почали масований артилерійський обстріл татарських позицій, які розташувалися на пагорбі. Незабаром одне з ядер розірвалося біля ніг хана, вбило султана Амурата, який командував облогою Збаража. Це, ймовірно, справило на Іслам-Гірея сильне враження, і зненацька для усіх, він віддав наказ татарам покинути бойовище, і разом зі своїм військом почав відступ у напрямку містечка Лешнів (нині село Бродівського району Львівської області). Лівий фланг козацько-селянського війська залишився оголеним. Ян II Казимир кинув усі сили проти українців.

Б.Хмельницький організував відступ свого війська в долину р. Пляшівка. Після цього гетьман кинувся навздогін за ханом, сподіваючись повернути його назад. Хмельницький із писарем Виговським наздогнали хана аж поблизу містечка Ямпіль, до якого від поля битви майже 90 км. Проте Іслам- Гірей III продовжив відхід на південь України. При цьому хан затримує і забирає Хмельницького із собою. Козаки залишилися в таборі без проводу.

Козаки, які залишилися без гетьмана, застосовують традиційну військову тактику — пересувають уночі табір ближче до болота, огороджують його возами, насипають земляний вал і навіть намагаються атакувати.

Вночі проти 1 липня король наказав убити всіх полонених українців, більшість яких становили тяжкопоранені. Розпочалася облога українського табору. табору, центр якого перебував над р. Плісня (рукав Пляшівки, нині це суха долина в центрі с. Острів).

1 липня обидві армії відпочивають. Воєнні дії обмежуються лише перестрілкою. Супротивники збирають трупи вбитих, король посилає за гарматами до Бродів, а козаки збільшують висоту земляного вала.

2 липня поляки продовжують обстріл. Козаки відповідають артилерійським вогнем і роблять успішну вилазку.

Протягом 2 — 9 липня наказними гетьманами обиралися Ф. Джалалій, М. Гладкий та І. .Богун. За відсутності Богдана Хмельницького старшина не спромоглася встановити тверду дисципліну та розробити чіткий план оборонних дій. Водночас у боях 2-4 липня українці засвідчили велику мужність. Так, 3 липня дві тисячі козаків виходять з табору і вибивають поляків з пагорбів, де трьома днями раніше розташовувалися татари. Надвечір Конецпольському все ж таки вдається вибити їх із висот і відтіснити назад до табору. 4 липня-5 липня продовжується обстріл укріпленого табору з польських гармат.

6 липня козаки відправляють до польського короля послів — полковників миргородського Гладкого, чигиринського Крису й писаря військового Переяславця.

7 липня король, залишивши в заручниках полковника Крису (польські й чимало українських істориків стверджують, що Криса добровільно залишився в короля і і сам давно шукав нагоди, щоб перейти до поляків), посилає до взятого в облогу табору листа, де пропонує козакам попросити вибачення, видати 17 козацьких полковників, булаву Хмельницького, гармати й скласти зброю.

8 липня замість кропивенського полковника Филона Джеджалія (Джалалія, Джеджалика) козаки обирають нового гетьмана — Матвія Гладкого. Вони відмовляються від польських умов і вимагають дотримання Зборівського договору. Король наказує припинити переговори, готуватися до штурму й посилює артилерійський обстріл

9 липня козаки дізнаються, що польський гетьман Лянцкоронський переправився через Пляшеву. Це загрожує повним оточенням табору, оскільки до цього в козаків було кілька загат через болото, які зв’язували їх із незайнятою супротивником землею. Через них вони поповнювали припаси й доставляли корм коням. Старшини знову відправляють до Яна Казимира нове посольство, але гетьман Потоцький розриває вимоги козаків на очах у короля. Полковник Криса пропонує затопити козацький табір, зробивши на Пляшевій земляну греблю.

10 липня вінницький полковник І. Богун, обраний новим гетьманом, приймає рішення відігнати гетьмана Лянцкоронського з правого берега ріки. Вночі, навівши з підручних засобів мости через ріку Пляшеву, дві тисячі запорожців виходять із табору. Козаки побудували мости на річках, — не шкодуючи ні возів ні усіляких воєнних знарядь, щоб загатити болота[14]. Деякі джерела стверджують, що запорожці поклали на болота списи і перекочувались по них. Чому Богун не попередив інших — невідомо. Польські джерела стверджують: у козацькому таборі починається паніка, багато хто кричать, що Богун кинув усіх напризволяще й утік. Козацькі полки, що залишилися, починають відходити до переправ.

Конецпольський, бачачи, що суперник іде, залишає свою армію на відступаючих і особисто кидається в бій. За свідченнями польських істориків, на переправі починається хаос, мости не витримують, сотні козаків падають у Пляшовець та Ікву, чимало тоне, частина робить спроби прорватися, кинувшись на поляків. Більшість козаків намагаються врятуватися вплав через ріку й болото, кинувши перед цим у воду золото й срібло, щоб воно не дісталося ворогу.

За польськими джерелами, близько тридцяти тисяч козаків гине в цій битві, але кілька тисяч на чолі з Богуном і усього лише з двома гарматами відходять уночі за Пляшеву. В радянській історіографії (до початку розкопок на місці битви) була поширена цифра у 10.000 загиблих в ході битви козаків. В останні десятиріччя в історичному заповіднику «Поле Берестецької битви» археологи проводять масштабні розкопки, і, судячи з багатьох знахідок, кількість загиблих українців значно перебільшена. Так, у районі переправи через Пляшеву знайдено лише близько сотні останків тих, хто переправлявся. Та найвагоміший факт, що вже через шістдесят днів під Білою Церквою знову зібралася потужна армія. Навряд чи Хмельницький зміг би зібрати велике військо лише за два місяці[15].

До сьогоднішнього дня багато нюансів битви залишаються невідомими та незрозумілими. Наприклад не до кінця відомою є причина втечі хана Іслама Гірея III. Однак історики в основному погоджуються, що хан був просто не зацікавлений в посиленні козацької держави, і можливо навіть мав домовленості з польським королем. Слід врахувати, що така ситуація вже була у битві під Зборовом, та пізніше (1653 року) склалася під Жванцем.

Не зовсім зрозумілим є те, що Богдан Хмельницький покинув поле бою забравши з собою Івана Виговського, другу після нього людину за посадою у козацькому війську, який міг прийняти керівництво. Одні джерела стверджують, що татари прив’язали Хмельницького до коня і пізніше відпустили за великий викуп. Інші говорять що Хмельницький кинувся наздоганяти татар і був просто затриманий ними. Накінець тогочасні вороги козацтва стверджували, що Хмельницький просто покинув поле бою. Однак це видається дуже малоймовірним, оскільки він залишив у таборі символи влади — булаву, печатку та ін. Це означало, що він планував повернутись. Окрім того становище українських військ ще не було катастрофічним[16].

Існує версія, що татари просто не витримали прямої атаки на них польської кінноти, бо вже багато десятиліть не наважувалися “ставити чоло” важкій польській кавалерії. Можливо, план поляків власне і полягав в тому, щоби вдарити по татарах і в такий спосіб змусивши їх відступити, потім таки блокувати козацьке військо[17].

Тяжко оцінити втрати обох військ після битви. З одного боку битву вважають катастрофічною для українського війська. З іншого боку, одразу ж після битви Хмельницький зібрав нове військо. Очевидно становище поляків теж не було найкращим, тому обидві сторони згодились на перемир’я.

Битва закінчилась перемогою польського війська, однак козацька армія не була розгромлена. Загальноприйнятою є думка, що основних своїх втрат козаки зазнали, переправляючись через р. Пляшівку, під час виходу з битви.

Поразка під Берестечком перекреслила наміри Б.Хмельницького довести до переможного кінця війну з Річчю Посполитою, засвідчила ненадійність військово-політичного, союзу з Кримським ханством, різко погіршила становище Української козацької держави, яка була змушена погодитися на укладення Білоцерківського договору 1651.

2. Умови підписання Білоцерківського мирного договору

2.1. Переговори дощо підписання Білоцерківського мирного договору та його суті

«Берестецька трагедія» справила дуже сильне й глибоке вражіння в кругах польських і українських. В польських її оцінювали як високо приємний реванш за поразки понесеної поляками від козаків. Гірко жалкували, що не вдалось, з вини польської старшини, знищити козацьку державу як таку, тільки погромлено козацьку «берестецьку армію» — і ту навіть в певним чином випущено.

В козацьких кругах розцінювали цю подію як компрометуючу щодо козацької старшини, і її голови — самого гетьмана персонально. Декому таке сприйняття подій було гірким, декому однаковим, а деяким кругам навіть і приємним.

Становище обох армій було скрутним. Козацькі сили були частково розбиті, в їх полках не було згоди, а татарські війська тільки обіцяли їм підтримку. Польські війська змушені були відбивати періодичні вилазки козаків, що завдавали чималої шкоди, розбиваючи передові та вартові загони кінноти, грабували обози з зброєю та провіантом. Литовське військо, яке скористалося нагодою та захопило Київ, як свідчить запис зі щоденника литовського командира, було «оточене з усіх сторін неприятелем (козаками)». Польські та литовські війська боялись приходу татар, які могли перемінити стан речей на військово-політичній карті України[18].

Польське військо за цей час пересунулося з-під Василькова до Копачів, а потім під Германівку, Красне, шукаючи, як пише Грушевський, – «кращої води, здоровішого повітря, а також нових запасів поживи для війська, що знову почало дуже терпіти від не достатків та хвороб».

Становище його ставало все більше критичним і небезпечним, по мірі поступового заглиблення в козацьку територію. Козацькі загони захопили Паволоч, знищили розташованих там поляків, та відтіснили відділ Собєского , що тримав там залогу, до Котельні, ближче до Житомира. Хвастів теж був захоплений невстановленим козацьким відділом, що вирубав там багато польської челяди.

Таким положенням речей пояснюється велика податливість польської сторони на козацькі прохання. Але, як то було у українсько-польських відносинах ніхто не бажав дотримуватись умов договорів, та порушував їх при першій же можливості[19].

«Польські гетьмани бачачи, як сильно підірване військо Речі Посполитої безнастанними бійками з неприятелем і недостатком живності — а неприятелеві підходять все нові підмоги від козаків і Орди, так що всі дороги нашим загорожено, і помочи ні звідки було сподіватись, — вживали всіх способів, щоб з тим неприятелем дійти замирення: хоч шаблею, хоч почесною умовою. І він ніби показував до того охоту — але не упускав ніякої оказії, яка йому траплялася на нищення нашого війська», — так характеризує цю ситуацію Освенцім.

Перебуваючи в таких складних умовах сторони вирішили розпочати переговори.

Пізно ввечері 13 вересня до Хмельницького від поляків приїхали польський пан Маховский з двома козацькими послами: Кулькою та вищим достойником, суддею війська Запорізького Одинцем. Маховський передав листа від польських комісарів, яким Хмельницький був дуже збентежений – пани комісари не дали йому гетьманського титулу. Пізніше Маховский став намовляти Хмельницького, щоб той покінчив дипломатичні зносини з Ордою, але український гетьман непевно виражаючись ухилявся від таких пропозицій. Переговори про відносини з Ордою тривали три години, і Маховский, бачачи, що не переконати йому Хмельницького, кілька разів поривався їхати не завершивши переговори.

Маховского знову запросили до намету Хмельницького і попросили наступного: щоб сам Хмельницький з Виговським поїхали до польського обозу для ведення переговорів, поклавшись на чесне польське слово. Та козаки і полковники, боячись ще однієї зради, не погодились відпустити Хмельникого та Виговського. Дискусії продовжились — домовлялись про забезпечення перемир’я, про число Запорізького війська, та ніякого рішення прийнято не було і Маховский відбув до польських комісарів.

Поляки вислали до Білої Церкви чотирьох комісарів, для яких було вироблено 24 пункти для складання мирного договору. 16 вересня їх виправили до Білої Церкви в супроводі 500 драгунів і двох полків.

Великий коронний гетьман М.Потоцький так описує ті події: «напівдорозі комісарів зустріло кілька тисяч козаків і провело до Білої-Церкви. Після цього приступали до трактування доручених їм актів, і з ласки Божої спочатку все трактувалося щасливо. Другого дня сам Б. Хмельницький — що мав чекати під Оліпанкою, з усім своїм військом сполученим з татарами прийшов під Білу-Церкву і приїхав просто до замку, складаючи візит панам польським комісарам. А військо положив табором і окружив Білу-Церкву від річки Роси, аж до другого краю тої ж Роси; орду розложив над самою Росею: трьох Карачмурзів, десять тисяч.

Хмельницький разом з комісарами обговорювали з ним самим і його старшиною три пункти: 1) розірвання зносин з Ордою; 2) зменшення числа реєстрових козаків до 6-8 , а найбільше — 12 тисяч козаків; 3) повернення шляхетських маєтків; 4) надання майнових прав польським жовнірам на території України. Всі ці пункти довго обговорювались, а з обох сторін давались доводи за і проти.

Два дні пактували і дійшли згоди стосовно декількох пунктів, а саме: Хмельницький сплачує польському війську плату за кілька кварталів; кількість козаків у війську обмежується 12 тисячами; Хмельницький залишається гетьманом України[20].

У момент прийняття рішення, на старшину і Хмельницького піднялись великі бунти: козаки почали голосно і явно кричати до нього: «Хочеш нас зрадити і татар віддати в руки Ляхам». Так замість скінчення переговорів польські комісари опинилися в крайній небезпеці. Орда і рядові козаки ударили по відступаючих до польського обозу комісарах, і розграбували все польське майно.

Покаравши чиновників нападу наступного дня Хмельницький вислав своїх послів до комісарів, перепрошуючи за те що сталось і обіцяючи довести до кінця переговори.

Повернувшись до польського табору, комісари повідомили, що у всіх питаннях старшина дала згоду, тільки в трьох пунктах не погодилися, і комісари запросили для їх узгодження гетьмана, та від нього приїхало два полковники — Сава Москаленко і Гладкий, щоб договоритися в сих питаннях. Домовленості були достигнуті. По-перше — старшина годилася кінець кінцем на 20 тисяч реєстрового війська, але ніяк не менше. По друг – польське військо не ставало кватирами в полкових містах. По-третє козаки не зобов’язувались виступати проти Орди, але і віддавати її на розсуд поляків, також «не обіцяли»[21].

Нарешті домовились про приїзд польських комісарів до козацького обозу для складання присяги. Гетьман Потоцкий, пішов з військом на Білу Церкву, щоб відібрати присягу від війська Запорозького, як підданих королівських. Коли війська вже стали коло міста, так що його видно було, Хмельницький прислав до пана краківського послів, запитуючи його, чому він так близько приступив з військом, і водночас заявив, що Запорізьке військо не хоче тих умов що були досягнуті, а у всім хоче бути при пактах зборівських. Пан краківський дав рішучу відмову, і роз’їхалися з нічим. В своєму таборі, зібравши комісарів та старшину, він провів нараду: «що робити, чи підійти під неприятельський табір і спробувати щастя, чи не тратячи людей кинутися на його волості та господарювати в них огнем і шаблею»? Зупинились на другому плані, — але спершу вирішили спробувати перший.

22 вересня оборонною строєм гетьмани рушили з-під Германівки у напрямку Білої Церкви. Коронне військо розташовувалось в центрі і на правому крилі, а з лівого боку йшло військо литовське. «Страшна й величезна виглядала лава нашого війська — бо обоз був оточений військом. В 74 ряди йшли вози коронні, а в 40 литовські великою рівниною. Чоло війська займало таку лінію як від Варшави що найменш до Волі, а в довжину вози йшли на довгу подільську милю, в великім порядку. На переді чотири полки; потім піхота і артилерія з гарматами йшли в чолі; гусарські й козацькі хоругви оточували табір з боків; копійник литовський ішов на чолі, а чотири полки замикали тильну сторону табору: бо звичайно звідти бувають найсильніші напади Орди. Подивившись на таке гарне, кінне збройне, панцирне, величаве, остріляне й добре вправлене військо,-так як ми його оглядали з високих могил, — треба б було заплакати з Ксерксом» — так описує польське військо Освенцім.

До польського війська приїхало близько 12 простих козаків, під проводом уже відомого нам судді Одинця, і без усяких передмов заявила Потоцькому: «Наш пан гетьман і Запорозьке військо жадають трьох речей: перше — аби у всім були заховані зборівські, потім — щоб жовнір звідси вступився і не ставав становищами; нарешті — нам (козакам) не розривати нашої приязні з Татарами, бо вони — сторожі нашої свободи». Польська старшина була, збентежена таким несподіваним поворотом подій, та скликала нараду полководців.

На найвищій військовій раді, що відбулася було вирішено «рушити на неприятеля». Потоцький не мав заміру зводити битву з козаками, і хотів тільки оборонною рукою зблизитися до козацького табору, не припускаючи, щоб козаки виступили проти нього. Та переважна більшість польської старшини не поділяла такого пацифізму, і ухвалюючи наступ, сподівалася, що відбудеться рішуча битва. План наступу зложив Пшіємський, головний стратег польської армії. Віл повторював план берестейського наступу тільки в зменшених розмірах — польське військо тепер було значно менше.

23 вересня починаються сутички між українсько-татарськими та передовими загонами князя литовського Радивіла. Польська артилерія відтісняє козаків до їхнього обозу, але гетьман Потоцький не дає дозволу наступати[22].

Українська та польська армії стояли, влаштовуючи бої гарцівників, готуючись, відповідно, до оборони, та наступу. Ніхто не мав рішучості розпочати бій. Наступні два дні лив дощ. Поле було непридатне для активних бойових дій, польські коні, змучені відсутністю їжі, (козаки потравили всю пашу) гинули, було холодно, люди також потерпали від непогоди. Б. Хмельницький кожного дня присилав посланників з проханнями розпочати переговори, і польський гетьман Потоцький погоджується на таку пропозицію. Хмельницький все ж не полишає надію розбити польські війська, і у день проведення переговорів посилає в тил полякам загони татар та козаків, чисельністю близько 2 тисяч кожен,, з метою пограбування обозу. Вилазка успіхом не увінчалась, і було вирішено «не бити люду божого» та сісти за стіл переговорів.

2.2. Суть та значення Білоцерківського мирного договору

Білоцерківський мирний договір було формально укладено в Білій Церкві, 28 вересня 1651 року.

Умови договору були важкими для України. За Білоцерківським договором Україна залишалася під владою шляхетської Польщі.

Переговори з приводу змісту договору велись довго. Перший варіант домовленостей містив такі положення:

·    число реєстрових козаків тепер становило 20 тис., замість 40 тис. за Зборівським мирним договором;

·    козаки могли розташовуватись у Вінниці, Брацлаві і в Чернігові (в Брацлавському і Чернігівському воєводстві, а не тільки в Київському), та не мали змоги жити у панських містах, а лише у королівських, а ті , що хотіли бути у панських зобов’язувались стати панськими підданими;

·    Україна була позбавлена права вступати у відносини з іноземними державами і повинна була розірвати союз з Кримським ханством.

·    гетьман зобов’язувався розірвати союз із Кримом і відіслати з України татарські загони.

·    гетьман позбавлявся права дипломатичних відносин з іноземними державами[23].

Швидше за все, існували ще деякі пункти стосовно релігії, але в жодному достовірному історичному джерелу про них не згадується. Та сторони ще не закінчили переговори остаточно, оскільки кожна хотіла отримати для себе певну вигоду.

Польські комісари, з огляду на крайнє прикре становище свого війська, вирішили піти на уступки (в джерелах згадується, що «наслідком негоди, що настала, люди і коні почали гинути масами — одної ночі 300 душ з німецької піхоти померло»). Вони згодились побільшити реєстр до 20 тисяч, з умовою щоб ті розташовувались лише при Київському воєводстві. З такою відповіддю вони вислали до Хмельницького одного з послів та свого ротмістра Зацвіліховского — старого приятеля козаків (колишнього їх комісара). Б. Хмельницький у відповідь відіслав своїх двох послів з метою уточнення домовленостей. В джерелах існує згадка про цікаву розмову, що відбулася під час прийому української делегації. Один з послів, Роман Каторжний спитав: «Милостивий пане краківський! Чому ви нас не пускали на море, на Турка? Того б лиха в нашій землі не було!». А Потоцький йому відповів «Що ми терпимо то все задля цісаря турецького, — його панства охороняючи свої самі в ніщо обернули!». Козак на ту заяву відповів наступним: «Вже тепер нехай нам королівська милость і Річ Посполита моря не боронить! Бо козак не обійдеться без війни»[24]. Польська старшина висловила згоду на такі заяви, і додала: «Хоч би й зараз хотіли йти, то йдіть». Немає сумніву, що з боку послів це була лише дипломатична розмова, що мала підчеркнути ті перспективи спільного походу па Туреччину, який для заспокоєння польської старшини малював їй Хмельницький, але ніхто із козаків і близько не мав наміру воювати з Ордою, з якою відносини, доречі, не переривались ні на час.

На другий день після перших домовленостей, 27 вересня, Хмельницький прислав ще дві додаткові вимоги:

·    до Різдва польське військо не входило, себто не ставало на кватири в Брацлавському і Чернігівському воєводстві — поки не буде складений козацький реєстр;

·    Черкаси і Боровицю передадуть під владу Хмельницького, тобто, Черкаське староство з Боровицею, на знаходяться на тих же правах, як він володів досі Чигринським староством (туди не посилаються ніякі старостинські урядники, і всі доходи йдуть «на булаву»)[25].

Ці вимоги дуже засмутили комісарів, але рахуючись з обставинами вони дали згоду на відстрочення розквартирування «до св. Николая руського». Важливим аргументом при прийнятті такої відступки стало свідчення Зацвідіховского, який дослівно приводив слова Б. Хмельницького: «Потиху сказав він, що се він тільки для поспільства робить — бо згинув би, коли б при брацлавських хлопах на се згодився, Але як їх розпущу, так зараз можете у них стати» (кватирами). Щодо Черкас і Боровиці, Потоцкий заявив, що не має достатньої компетенції щодо таких рішень, а хто може все вирішити, то це сейм.

Ці домовленості стали кінцевими. Хмельницький прислав гінців сказати, що готовий на таких умовах скласти присягу.

Доцільно буде привести в дані роботі повний та оригінальний варіант підписаних домовленостей, для того щоб краще зрозуміти суть договору та проаналізувати його юридичну техніку.

Трактат, підписаний днем присяги, 28 вересня, виглядав наступним чином:

«Пункти упорядкування і заспокоєння війська його королівської милості Запорозького (прийняті) на комісії, відбутій під Білою Церквою нами нижчевичисленими і підписаними комісарами р. 1651 місяця вересня 28 дня.

Віддавши Господу Богу належну подяку за заспокоєннє і усуненнє домашнього кровопролиття, що тривало досі, ми, комісари, з огляду що військо його королівської милості Запорозьке принесло своє вірне підданство королеві і Річипосполитій.

1. Позволяємо спорядити військо Запорізьке і визначаємо йому число в 20 тисяч; військо се з гетьманом і старшиною має бути зареєстроване і прибуток свій мати в самих тільки королівських маєтностях воєводства Київського, — не займаючи зовсім Брацлавського і Чернігівського. Маєтності ж шляхетські мають бути вільні, і в них реєстрові не мають ніде зіставатись, але хто хоче бути реєстровим козаком в числі 20 тисяч, той з маєтностей шляхетських в Київщині, а в Брацлавщині та Чернігівщині і з маєтностей королівських має перенестися до маєтностей королівських Київського воєводства — де буде міститися військо Запорозьке. А тим хто виселяється, будучи реєстровим козаком, кожному має бути вільно спродати свій маєток без перешкоди панів, також старостів і підстаростів.

2. Те спорядженнє 20 тисяч реєстрового війська його королівської милості має зачатися за два тижні від нинішньої дати, а скінчиться до Різдва. Реєстр за підписом гетьмана має бути відісланий королеві і поданий до книг київського ґроду. В нім мають бути виразно вписані в кожнім місті козаки з іменами і прізвищами своїми, і весь компут не має переходити числа 20 тисяч. І котрі будуть міститися в тих реєстрах, ті вічними часами мають зіставатися при давніх звичайних вільностях козацьких; а котрих той реєстр покривати не буде, ті мають зіставатися при звичайнім підданстві замкам королівським і при роботах.

3. Велике Коронне військо його королівської милості не має пробувати,ані леж своїх мати в тих містах, де реєстрові козаки. (Може пробувати) тільки в воєводстві Брацлавськім і Чернігівськім,в котрих козаків не буде; але тепер, до спорядження реєстру, до визначеного терміну Різдвяних свят (війська) мають стриматися і дальше Животова на Брацлавщині не входити — до скінчення реєстру і виписки. Аби не приходило до яких-небудь замішань, поки ті що будуть зіставатися в реєстрі двадцяти тисяч вийдуть на свої місця, до королівщин Київського воєводства.

4. Обивателі (поміщики) воєводства Київського, Брацлавського і Чернігівського, також старости — самі й через своїх урядників можуть повертатися до своїх маєтностей і зараз же переймати всякі доходи: з корчом, млинів, юрисдикцій. Але з вибираннєм. податків від підданих мають стриматися до того ж терміну спорядження реєстрів, аби ті що будуть, реєстровими козаками, до того часу випровадились, і зістались тільки самі ті що належать до підданства. Так само і в маєтностях королівських — аж буде відомо котрі зітнуться при козацьких вільностях, а котрі при послушності й підданстві замковім.

5. Місто Чигрин має зістатися при гетьмані, згідно з привілеєм його королівської милості, і як теперішній гетьман урожджений (себто шляхетний) Богдан Хмельницький був королем затверджений і привілеї од його мав, так і надалі (гетьмани) мають бути під зверхністю і справованнєм гетьманів коронних і мають одержувати привілей; кожен, стаючи гетьманом, має виконати присягу на підданство і вірність королеві і Річипосполитої. Полковники ж і вся старшина мають затверджуватися гетьманами запорозькими його королівської милості й бути під їх владою.

6. Релігія грецька, котрої тримається військо Запорозьке, має рахуватися при давніх вільностях, згідно з старими правами: катедри, церкви й монастирі і колегія київська. Коли хто-небудь під час нинішнього замішання щось випросив з маєтностей церковних, або під ким-небудь з духовенства, — то не може мати ніякої ваги.

7. Шляхтичі римської й грецької віри що підчас нинішнього замішання були при війську Запорозькім, так само міщани київські всі мають бути покриті амнестією і заховані при своїм життю, гонорі, становищах і маєтках; і коли що-небудь було випрошено під ними, конституція має то скасувати, і вони всі мають зіставатися в ласці короля і Річипосполитої. Навзаєм і козаки, котрі були при війську його королівської милості, мають зіставатися при своїх маєтках, жінках і дітях.

8. Жиди в маєтностях королівських і шляхетських, як (давніш) мешкали і оренди держали, так і тепер мають.

9. Орда, яка тепер єсть в краю, має бути зараз відіслана і з краю уступитися, не роблячи ніякої шкоди в державі королівській, і на грунтах Річипосполитої не кочувати. Коли гетьманові Запорозькому не вдалося б, як він обіцяє, привести її до услуг королеві до будучого сойму, то надалі військо Запорозьке з нею не буде мати ніякого союзу і приязні, але вважатиме за неприятеля королівського і Річипосполитої, боронитиме від неї границь і разом з військом Річипосполитої проти неї ставитись. І на будучі часи з нею і з сторонніми володарями ані нинішній гетьман з усією старшиною і всім військом Запорозьким, ані всі його наступники не будуть утримувати ніяких зносин і змов, але в вірнім підданстві королеві і Річипосполитій зіставатимуться ціло і непорушно, вірно і жичливо служачи у всім Річипосполитій.

10. Поза границі великого князівства Литовського, як досі військо Запорозьке своїм реєстром не сягало, так і тепер сягати не має, але має обмежитися Київським воєводством, як вище сказано.

11. В Київі, як місті столичнім і судовім, козаків до реєстру як найменше має бути прийнято.

На ті всі пункти для кращої вірності і певності, що вони мають бути ненарушені і виконані, ми комісари його королівської милості і від війська Запорозького гетьман і старшина собі навзаєм, а в тім і за Річпосполиту зложили присягу того змісту, що всі ті пункти мають бути ціло дотримані. А за таким заспокоєннєм і приведеннєм до спокою і згоди коронне військо зараз рушається на призначені місця і буде чекати спорядження реєстру. Орда теж з краю вступається, а військо Запорозьке має бути розпущене до домів своїх. На сойм же найближчий від гетьмана і війська Запорозького мають бути вислані посли з покірною подякою за милосерде й ласку короля і всієї Річипосполитої.

Підписали з польської сторони: Потоцкий, Каліновский, Кисіль, Ст. Лянцкороньский воєвода брацлавський, Збіґнєв Горайский каштелян київський, Косаковский підсудок брацлавський. Від литовського війська: Радивил, воєвода Глібович і Гонсєвский. Від Запорозького війська: Хмельницький «іменем всього війська», Матвій Гладкий полковник миргородський, Іван Куцевич Міньковський полковник паволоцький, Яків Пархоменко полковник чигиринський, Михайло Громика. полковник білоцерківський, Яків Одинець суддя черкаський, Баран Худий полковник черкаський, Іван Виговський писар війська його королівської милості Запорозького»[26].

3. Наслідки Білоцерківського договору для українських земель та його анулювання

Всю сукупність наслідків Білоцерківського миру для України визначити важко, частково через те, що невідомо як виконувались пункти домовленостей, частково через відсутність достовірних відомостей, котрі б описували невеликий 9-ти місячний період від Білоцерківського миру до Батозького погрому.

Слушною буде думка про те, всі вигідні умови для Речі Посполитої були невигідними для України. Так, польський коронній гетьман Потоцький оцінює ситуацію, яка наступила як наступну: «досить, я думаю, за щастям його королівської милості, одержала вітчина, коли зломила собі шию лінія, яку так широко і гордо вимірював неприятель. Коли вигнанці повернені до своїх маєтків. Коли й жовнір матеме зимові лежі на Україні»[27].

І дійсно, 18 тисяч жовнірів разом з Потоцьким відправились на Волинь, та зупинились там квартирувати. Є свідчення українських істориків про те, що це військо чинило на займаних землях беззаконня та свавілля, що стали однією з причин нового повстання козаків.

Війна, якою вона б не була, не може не пройти безслідно. Населення завжди страждало від воєнних дій. Так, за літо 1651 року землі України спуштошіли, сели виплачували непомірну данину як гетьманові, так і полякам, чоловіки, мобілізовані на війну не мали можливості зібрати урожай у своїх домогосподарствах. Київський воєвода Кисіль у своїх листах Потоцькому оцінює ситуації в Україні як наступну: «схотівши знати, що там далі діється за Дніпром в тих розрухах, я вибрав певних суб’єктів і послав одного до Чернігова, другого до Вишневеччини, третього до Переяслава, … всі порозходилися до дому, … рухи почали утихомирюватися, … вже гумна молотять, всюди готуються як у дорогу, … багато козаків пішло в ліси і в ріки по рибу»[28].

З даних відомостей видно, що більшість українського козацтва не погодилась на умови договору, та вирішила покинути межі Брацлавського та Чернігівського воєводств. Вони обирали собі керівників та тільки частково підкорялись волі Б. Хмельницького. Такі загони відійшли до меж кордонів України, де очікували на нові битви.

На Брацлавщині селяни почали вже осідати, освоюватись з панами і з жовнірами. На Подністровї відбулося декілька повстань, але староста каміненький ( напевно теперішня територія Камянець-Подільського регіону) провівши з ними кілька битв приборкав повсталих. На Задніпровю керівники повстанців вбили слугу пана воєводи київського, але за наказом Хмельницького були страчені.

Поляки намагались мінімізувати зносини Запорізького війська з Ордою, і в листах Потоцькому зазначали: «легкі до того способи, аби тільки вони знали, що вина їм щиро відпущена і життє їх безпечне; се їх найбільше займає, як його королівська милість побачив з листу Виговського».

На правому боці Дніпра, в Київщині, розгулялась та роззухвалилась польська шляхта і почала утискати селян та козаків. Можемо знайти кілька згадок, цінних тим, що вони були написані безпосередньо у кінці 1651 року, і не є ретроспективними , та повністю ілюструють стан речей з листопада до січня.

Так, польовий гетьман Каліновський, наступник Потоцкого в командуванні польськими військами, в своєму універсалі від 6 грудня звертається до «дігнітарів, урядників (старостинських) та всього рицарства Київського воєводства» наступними словами: «обивателі (шляхта) Київського воєводства — скаржиться Запорозьке військо — в противність пунктам угоди не дозволяють товариству війська Запорозького виходити з маєтностей шляхетських до маєтностей королівських, продаючи свої доми збіжжя і достатки. Вони зараз, не чекаючи уставленого часу, виганяють сих товаришів війська Запорозького (козаків)» — очевидно забираючи на себе їх господарства.

Як бачимо, сама польська сторона признала, що відразу після прийняття білоцерківського миру, навіть на території Київського воєводства, що залишалось під протекторатом і охороною козацького війська, українська маса, навіть козаки стали предметом насильств, утисків і помсти з боку своїх поміщиків, старостинських урядників і всіх представників війська. Представники польської влади, вимагаючи від козацької влади приборкування всякого непослуху серед підданих і козаків, обіцяли карати польських утискачів і своєвільників на принципах взаємності[29]. Але справа була в тому, що, тим часом як гетьман і полковники за його наказом, щедрою рукою посилали під польський меч і на шибеницю українських своєвільників, про польських своєвільників ішли тільки балачки, листування і т. д., а кари ніхто з них «не чув і не бачив». Тим часом від насильств, здирств і убивств, чинених безперервно над учасниками повстань, «»стогін стояв на Київщині, а ще гірше було за козацькою лінією, куди не сягав козацький протекторат, і гетьман не мішався до тутешніх подій, щоб не псувати відносин з польською владою». Б. Хмельницький, просив польських гетьманів, хоча б на перших початках, поводилися з українським народом не дуже суворо, але ці обережні прохання залишалися в польських архівах, не переходячи в діло. Дійсне положення речей характеризує Самійло Твардовский ( польський Гомер): «зимуючи в краю мало забезпеченому, серед безкінечних ворогувань повинні були їх собі придобрювати й катувати за сваволю. Вони ж наче зі своїми хлопами, так немилосердно відразу почали поводитись. Силоміць забираючи поживу, рахували її так, щоб відразу збагатитися. Притиснені тяжкими стадіями, (піддані) легко могли бути заохочені до бунтів … становище холопів в руках пана було в край безправнісне».

Потрібно висвітлити дві основні історичні події які фактично анулювали Білоцерківський мирний договір

Першою є перший польський сейм після Білоцерківської битви, який відбувся 26 січні 1652 року, та мав на меті остаточно затвердити, від імені короля та всієї польської знаті, домовленості з козаками. Але польська знать настільки була невдоволеною миром з козаками, що ледь не зірвала сейм, розпочавши бунт проти короля. Для того щоб заручитись підтримкою король змушений підкоритись волі шляхти, але використовуючи свою владу все ж надає козакам певні права. Так замість Білоцерківських домовленостей король дарував козакам два акти: Генеральну конфірмацію прав, привілеїв, свобод і вольностей реєстрового Запорозького війська його королівської милості» та Терехтемирівську фундацію для калік і інвалідів Запорозького війська, від 15 березня 1652 року[30].

Другою, яка тісна пов’язана, та напевно є наслідком першої, і перемінила не тільки положення білоцерківських угод, а і взагалі всі українсько-польські відносини стала битва під Батогом. Наприкінці квітня 1652 року у Чигирині відбулася таємна нарада гетьмана із старшинами, де було вирішено готуватися до воєнних дій із Польщею. За попередньою домовленістю кримський хан прислав до кордонів України татарські загони. Приводом до початку воєнних дій стало порушення молдавським господарем Василем Лупулом союзного договору.

У травні 1652 року спалахнули повстання на Київщині і Брацлавщині. Польсько-шляхетський гарнізон на чолі з воєводою Адамом Кисілем змушений був покинути Київ. Протестували і незадоволені складанням зменшеного реєстру козаки, більша частина з яких мала повернутися в підданство до панів. Річ Посполита прагнула ліквідувати Гетьманщину і реставрувати на її землях старий колоніальний режим.

Битва під Батогом відбулася 1 — 2 червня 1652 року — союзна армія Війська Запорозького і Кримського Ханства під проводом Богдана Хмельницького виступила проти війська Речі Посполитої під командуванням Мартина Калиновського. Битва було однією з важливих подій в ході Хмельниччини і завершилася перемогою союзників. Польські війська були розбиті вщент, а Україна поновилась у своїх кордонах, та до літа повністю була підвладна гетьманові.

Висновок

Детально дослідивши обрану тему можна зробити наступний висновок.

Білоцерківський мирний договір — це договір між польським урядом і гетьманом України Богданом Хмельницьким, укладений в період повстання Б. Хмельницького, в Білій Церкві 28 вересня 1651 року після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви. Білоцерківський мир відіграв важливе значення в історії української визвольної компанії 1648-1654 рр.

Повстання Хмельницького — це надзвичайне явище, яке не мало аналогів в усій тогочасній Європі, хіба що в якихось аспектах повстання в Голландії проти Іспанії (1568 — 1648).

М. Грушевський пише у своїй “Історії України — Руси”, що в Україні поширювалися поголоски про вимушеність польського короля укласти з гетьманом вигідний для України договір, навіть про його намір перейти у православну віру, щоби стати українським королем.

28 вересня 1651 р. було заключено трактат, відомий в історії під назвою Білоцерківського. Він являв собою погіршене видання Зборівської умови: число реєстрових козаків зменшувалося до 20 000. Козацькою територією визнавалося тільки одне Київське воєводство, а Брацлавське й Чернігівське верталися знову під королівську адміністрацію й мали бути евакуйовані козаками. Гетьман зобов’язувався розірвати свій союз з татарами і взагалі не вести закордонних зносин. Підтверджувалися права православної віри й проголошувалася знову амністія всім учасникам повстання.

Білоцерківська умова мала ще більш умовний характер і була ще менше тривка, як Зборівська. Але обидві сторони були такі виснажені, що потребували якогось компромісу, якоїсь хоча б тимчасової передишки.

Білоцерківський мирний договір висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які повинен був зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Білій Церкві, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак в Білій Церкві виникає конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні.

Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини.

У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.), виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити “давньоруське князівство” чи навіть планує утворити окреме “козацьке князівство”. Можливо, ці ідеї й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав. Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй владі чи чужій, — було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхника. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його, їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист.

Наостанок, підсумовуючи важливість білоцерківського мирного договору потрібно сказати, що він скоріше був вигідним для України на той момент, аніж ні. По-перше, – військо гетьмана Б. Хмельницького було збережене від розбиття (хоча козаки також мали нагоду розбити польське військо). По-друге, – свавілля польської шляхти, що розпочалось після укладення договору, здійняло хвилю повстань по всій території України, та гарантували швидку мобілізацію українського селянства та козаків. По-третє,- укладення такого договору дало змогу виграти ще трохи часу і перегрупувати козацькі сили для рішучого переможного удару, як це і було зроблено під Батогом

Список літератури

1.   Берестецька битва в історії України: Наук. збірник матер. 8-ої Всеукр. наук. краєзн. конфер., присвяченої 350-річчю битви під Берестечком, 16-17 червня 2001 р. – Рівне: Ліста, 2001. – 103 с.

2.   Берестецька битва. Устами літописців, учасників та очевидців. – Броди: Просвіта. – 1999, — С.17

3.   Боярська З. І. Історія держави і права України: Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. — К.: КНЕУ, 2001. — 280 с.

4.   Велика історія України: У 2-х томах / Передм. д-ра І.П. Крип’якевича; Зладив М. Голубець. – К.: Глобус, 1993. – 400 с.

5.   Верстюк В.Ф., Гарань О.В., Гуржій О.І., Даниленко В.М., Євтух В.Б. Історія України: Навч. посібник / В.А. Смолій (ред.). — К. : Альтернативи, 1997. — 416 с.

6.   Гайдай Л. Історія України в особах, термінах, назвах і поняттях. — Луцьк: Вежа, 2000. — 318 с.

7.   Гвоздик-Пріцак Л. Економічна і політична візія Богдана Хмельницького та її реалізація в державі Військо-Запорізьке / відп. ред. О. Мишанич / Л. Гвоздик-Прицак. — К. : Обереги, 1999. – 216 с. — Бібліогр. : С. 187 – 196.

8.   Грушевський М. Історія України-Русі. Т 9.

9.   Грушевський М.С. Про батька козацького Богдана Хмельницького / М.С. Грушевський. – Дніпропетровськ : Січ, 1993. — 55 с.

10.    Джеджула Ю. Таємна війна Богдана Хмельницького : історико-документальна оповідь / Ю. Джеджула. — К. : Молодь, 1995. — 224 с.

11.   Єфименко О.Я. Історія України та її народу: Пер. З рос. – К.:Мистецтво, 1992. – 256 с.

12.   Коваленко Сергій. Богун Іван//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. — Київ: Видавництво «Стікс». 2007, — 640 с.

13.   Козацькі вожді, гетьмани, кошові // Історія української культури. у 5 Т. — Т.2 (Українська культура XIII — першої половини XVII століть). Київ, “Наукова думка”, 2001. — 519 с.

14.   Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України — Київ, 289 с.

15.   Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997. — 760 с.

16.   Музиченко П.П. Історія держави і права України: Навч. посіб. — 4-те вид., стер. — К.: Т-во “Знання”, КОО, 2003. – 429 с.

17.   Огієнко, (Митрополит Іларіон) Богдан Хмельницький / І. Огієнко; упоряд. М.С. Тимошик. — К.: Наша культура і наука, 2004. — 448 с.

18.   Оповідання про славне Військо Запорозьке низове / А.Ф. Кащенко / ред. – упоряд. М. А. Шудря; худож. – іл. В. І. Лопата. — Дніпропетровськ : Січ, 2001. — 494 с.

19.   Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. К.:Либідь, 1992. – 608 с.

20.   Рибалка І.К. Історія Української РСР. Дорадянський період. — Київ, ВШ, 1978. — С. 149 – 150.

21.   Свєшніков І.К. Битва під Берестечком. – Львів, 1993. — 2003 с.

22.   Сергійчук В. Збройні сили Хмельниччини / В. Сергійчук // Київ. Старовина. — 1995. – № 4. — С. 82 – 94.

23.   Сергійчук В. Тил армії Богдана Хмельницького / В. Сергійчук // Дзвін. — 1995. – № 11. — С. 13 1- 140.

24.   Смолій В.А.,Степанков В.С. Богдан Хмельницький. — К.,1993. — С.309-311.

25.   Сто найвідоміших українців. М.; К., 2002. — С. 106 — 121.

26.   Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини ХVІІ ст. – Кн. 1 : Воєнні дії 1648 – 1652 рр. / І.С. Стороженко. — Донецьк: ДДУ, 1996. — 320 с.

27.   Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у визвольній війні українського народу середини XVII століття. — Дніпропетровськ, 1996. — С. 274-282.

28.   Терлюк І.Я. Історія держави і права України. Навчальний посібник. — К: Атіка, 2011. — 944 с.

29.   Трофанчук Г.I. Історія держави та права України. Навчальний посібник. — К.: Юрінком Інтер, 2010. — 384 с.

30.   Україна перед визвольною війною 1648 — 1654 рр. Збірка документів. — Київ: Вид-во АН УРСР, 1946. — 256 с.

31.   Українська радянська енциклопедія / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974 — 1985. — 938 с.

32.   Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посібник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів / За ред. Гончаренка В.Д. — 3-тє вид., перероб. Уклад. Гончаренко В.Д., Святоцький О.Д.. — К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2003. — 370 с.

33.   Чайковський А.С., Копиленко О.Л., та інші. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб./ – К.: Юрінком інтер, 2003. — 656 с.

34.   Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648 – 1714 рр. / Т.В. Чухліб. — К. : Арістей, 2005. — 640 с.

35.   Шерер, Жан-Бенуа. Літопис Малоросії, або Історія козаків – запорожців / Жан-Бенуа Шерер / пер. з фр. В. В. Коптілов. — К. : Укр. письменник, 1994. — 311 с.

36.   Ящук В.І. Краєзнавчі матеріали Радивилів. — Рівне, 2004. — 390 с.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *