Готова робота!

Контрольна з предмету Центральний банк і грошово-кредитна політика

Купити за 57 грн.
views 66

Готова КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни «Центральний банк і грошово-кредитна політика»

Варіант  «0П»

1. Інструменти грошово-кредитної політики НБУ

Грошово-кредитну політику в Україні визначає та проводить Національний банк України. Законодавчо-нормативні засади розроблення та реалізації грошово-кредитної політики в Україні визначені Законом України «Про Національний банк України», Конституцією України [1, 2]. Грошово-кредитна політика реалізується відповідно до Основних засад грошово-кредитної політики, які щорічно розробляються Радою Національного банку України, функціями якої є також здійснення контролю за її проведенням та внесення уточнень до Основних засад грошово-кредитної політики у разі зміни основних параметрів економічного та соціального розвитку України. Відповідно до Закону України «Про Національний банк України» Рада Національного банку України до 15 вересня розробляє Основні засади грошово-кредитної політики і вносить до Верховної Ради України для інформування.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про Національний банк України» [1] грошово-кредитна політика представляє собою комплекс заходів у сфері грошового обігу та кредиту, направлених на регулювання економічного  зростання, стримування інфляції та забезпечення стабільності грошової  одиниці України, забезпечення зайнятості населення та вирівнювання платіжного балансу. Грошово-кредитну політику часто називають монетарною, оскільки вона є політикою у сфері управління кількістю грошей в обігу [3].

Використання того чи іншого інструмента регулювання грошово-кредитного ринку (проведення грошово-кредитної політики) залежить від історичних традицій використання фінансових інструментів у державі, розвинутості ринкових відносин, наявності банківсько-фінансових установ, загальнодержавного стану економіки, врегульованості питань фіскальної політики тощо.

Грошово-кредитна політика може проводитися за допомогою адміністративних та ринкових інструментів регулювання [4].

Адміністративними є інструменти, що мають форму директив, інструкцій центрального банку й спрямовані на обмеження сфери діяльності кредитного інституту. Такі методи управління грошово-кредитним ринком були притаманні соціалістичній економіці, коли органи державного управління безпосередньо втручалися в економічні процеси.

Ринкові методи грошово-кредитної політики – це способи впливу центрального банку на грошово-кредитну сферу шляхом формування певних умов на грошовому ринку та ринку капіталів. До основних ринкових інструментів грошово-кредитної політики, за допомогою яких забезпечується проведення центральними банками монетарної політики в тій чи іншій країні, належать такі:

– здійснення операцій на відкритому ринку;

– встановлення мінімальних обов’язкових резервів для банків;

– процентна політика;

– здійснення операцій на валютному ринку;

– депозитні операції центрального банку та ін.

Національний банк України, виконуючи свою регулятивну функцію, підтримує рівновагу на грошово-кредитному ринку за допомогою законодавчо визначених інструментів в межах методів прямої та вибіркової дії. Відповідно до чинного законодавства основними з них є [1]:

1) визначення та регулювання норм обов’язкових резервів для комерційних банків;

2) процентна політика;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції з цінними паперами (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права), у тому числі з казначейськими зобов’язаннями, на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу;

7) емісія власних боргових зобов’язань та операції з ними.

Зупинимося на особливостях використання кожного із зазначених інструментів.

Обов’язкові резервні вимоги є одним із монетарних інструментів, що використовується центральними банками для регулювання обсягів грошової маси в обігу та управління грошово-кредитним ринком. Дія цього інструмента полягає у зміні центральним банком нормативу резервування, в межах якого банки зобов’язані частину залучених коштів зберігати на рахунку у центральному банку. Вперше обов’язкові резервні вимоги були застосовані в США у 1913 р. з метою формування страхового фонду для гарантованої виплати депозитів. В сучасних умовах обов’язкове резервування – це інструмент грошово-кредитної політики, що використовується, крім регулювання ліквідності банківської системи, для регулювання емісії кредитних грошей банками, засіб антициклічної та антиінфляційної політики [5].

Використання інструменту обов’язкових резервних вимог регулюється нині чинним Положенням про формування обов’язкових резервів для банків України [6]. Відповідно до зазначеного Положення всі банки Україні з часу отримання ними банківської ліцензії зобов’язані резервувати і зберігати кошти на рахунках в Національному банку України відповідно до встановлених нормативів. Залежно від стану грошово-кредитного ринку і прогнозу його подальшого розвитку Правління Національного банку України приймає окремі рішення щодо звітного періоду резервування; нормативів обов’язкового резервування; складу зобов’язань банку (об’єкт резервування) щодо яких установлюються нормативи обов’язкового резервування; обсягу обов’язкових резервів, який має щоденно на початок операційного дня зберігатися на кореспондентському рахунку банку в Національному банку; порядку формування та зберігання коштів обов’язкового резервування на окремому рахунку в Національному банку. Вітчизняна практика використання механізму мінімальних резервних вимог свідчить про зміну жорсткої політики Національного банку в застосуванні цього інструмента на більш помірковану та зважену. Вона виявляється у зменшенні норм обов’язкового резервування в регулюванні ліквідності та посилення ролі більш гнучких інструментів, зокрема, рефінансування та процентної політики; постійному удосконаленні внутрішніх важелів регулювання механізму обов’язкового резервування.

Процентна політика є важливою складовою грошово-кредитної політики, а офіційні процентні ставки – інструмент впливу центральних банків на їх економічний розвиток. Дія процентної політики як інструменту центрального банку полягає в установленні та періодичній зміні центральним банком офіційних процентних ставок за його операціями. Важливу роль у процентній політиці відіграє облікова ставка центрального банку, яка є основною офіційною ставкою та орієнтиром для суб’єктів економіки офіційної вартості ресурсів. Змінюючи облікову процентну ставку, центральний банк впливає на пропозицію грошей. У загальному підсумку підвищення рівня облікової ставки призводить до зменшення обсягів рефінансування банків, зменшення грошової бази і зниження пропозиції грошей. Зниження облікової ставки центрального банку має зворотній ефект: стимулює зростання попиту на дешевші кредити рефінансування, зниження кредитних ставок та зростання на цій основі попиту на кредит банків тим самим веде до зростання пропозиції грошей. На основі розширення/звуження пропозиції грошей стимулюється економічна активність суб’єктів економіки, тому процентна політика є важелем регулювання ділової активності суб’єктів економіки та циклів її розвитку.

В Україні основні принципи проведення процентної політики визначені в Положенні «Про процентну політику Національного банку України» [7]. У цьому Положенні зазначено, що процентна політика Національного банку – це регулювання Національним банком попиту та пропозиції на грошові кошти як через зміну процентних ставок за своїми операціями, так і шляхом рекомендацій щодо встановлення процентних ставок за активними та пасивними операціями банків з метою впливу на процентні ставки суб’єктів грошово-кредитного ринку та дохідність фінансових операцій. Кінцевою метою процентної політики є вплив на процентні ставки в усіх сегментах економічних процесів. Національний банк з метою ефективного управління грошово-кредитним ринком, обсягами грошової маси в обігу та виконання функцій кредитора останньої інстанції встановлює за своїми операціями такі процентні ставки:

1) облікову;

2) за кредитами овернайт;

3) рефінансування;

4) за депозитами овернайт;

5) залучення тимчасово вільних коштів банків.

Рефінансування банків  представляє собою операції з надання банкам кредитів у  встановленому Національним банком порядку. Економічна сутність механізму рефінансування на мікрорівні полягає у підтримці ліквідності банків, а на макрорівні – у розширенні грошової маси в економіці країни. Кредити рефінансування для банків є джерелом тимчасових ліквідних коштів, доступність яких залежить від фінансового стану банків та цілей грошово-кредитної політики. Вони надаються банкам під відповідне забезпечення, перелік видів якого визначається центральним банком, виходячи із ситуації на грошово-кредитному ринку.

З метою удосконалення механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитним ринком було прийнято нове Положення про регулювання Національним банком України ліквідності банків України від 30 квітня 2009 р. № 259 [8]. Національний  банк  для  регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора  останньої  інстанції,  з  урахуванням поточної  ситуації  на  грошово-кредитному  ринку  застосовує такі інструменти як операції з рефінансування, а саме постійно діюча лінія рефінансування  для  надання  банкам  кредитів  овернайт та кредити рефінансування строком до 90 днів.

Національний банк  здійснює  підтримку  короткострокової (миттєвої)  ліквідності банку в національній валюті через постійно діючу лінію рефінансування шляхом надання   кредиту   овернайт. Обов’язковою умовою  для  подання  банком заявки на одержання кредиту овернайт  є  укладення   на   поточний   календарний   рік відповідного генерального кредитного договору. Національний банк здійснює рефінансування банків строком до 90 днів шляхом проведення кількісного або процентного  тендера. Тендери проводяться щосереди з такою періодичністю:

– три середи підряд – рефінансування строком до 14 днів;

– одна середа – рефінансування строком до 90 днів.

За умови проведення  Національним  банком  процентного тендера банки самостійно пропонують процентну ставку з точністю до одного десяткового знака після коми,  за  якою  вони  погоджуються одержати  кошти,  але не нижчу,  ніж облікова ставка Національного банку.

Розподіл   кредитів під  час проведення  кількісного тендера здійснюється відповідно до поданих заявок до закінчення суми,  яка запропонована  на  цей тендер. Якщо запропонованої на кількісний тендер суми недостатньо  для задоволення всіх заявок банків, то кошти за оголошеною ціною розподіляються між усіма банками пропорційно до поданих заявок.

Також центральний банк з метою впливу на курс національної валюти по відношенню до іноземних валют здійснює валютні інтервенції шляхом купівлі-продажу валютних цінностей на валютних ринках і таким чином забезпечує управління золотовалютними резервами.

Операції на відкритому ринку як інструмент грошово-кредитної політики полягають в купівлі-продажу центральним банком цінних паперів. Придбання цінних паперів у комерційних банків збільшує ресурси останніх, відповідно підвищуючи їхні кредитні можливості і навпаки. Відповідно до чинного законодавства України операціями відкритого  ринку   Національного   банку   є купівля-продаж  казначейських  зобов’язань,  а  також інших цінних паперів (крім цінних паперів, що підтверджують корпоративні права) та боргових  зобов’язань,  визначених  Правлінням  Національного банку [1]. Операції на відкритому ринку не є інструментами глибокої дії, їхній вплив швидше короткостроковий. Проте їх перевагами є: гнучкість, оперативність, автономність центрального банку при їх здійсненні, можливість швидкої зміни напрямку їх дії [3].

Національний банк відповідно до законодавства України про зовнішньоекономічну діяльність та систему валютного регулювання і валютного контролю регулює імпорт та експорт капіталу [1].

І останній інструмент грошово-кредитної політики, котрий ми розглянемо є операції з власними борговими зобов’язаннями. Національний банк здійснює операції з власними борговими зобов’язаннями  шляхом  емісії  депозитних  сертифікатів за такими строками один день (овернайт) та до 90 днів [8]. Вони є борговими цінними паперами Національного банку в бездокументарній формі, які підтверджують факт розміщення в Національному банку коштів банків та їх

право на отримання внесеної суми та процентів після закінчення встановленого строку. Депозитні сертифікати Національного банку мають право обігу на відкритому ринку лише серед банків, а також можуть використовуватися як застава на міжбанківському кредитному ринку та як забезпечення кредитів рефінансування Національного банку.

Таким чином, узагальнюючи практику використання Національним банком України депозитних та кредитних операцій, слід відмітити позитивні тенденції змін у їх використанні, які полягають у переході від адміністративних до переважно ринкових механізмів та інструментів регулювання грошово-кредитного ринку; зміні та розширенні механізмів та інструментів, їх удосконаленні з урахуванням передового досвіду центральних банків зарубіжних країн.

2. Курсова політика Національного банку України

Проведення зваженої та обгрунтованої курсової політики є головною метою валютного регулювання Національного банку України. Валютний курс – це ключова ланка, яка зв’язує економіку України зі світовою економікою. Поява обмінних валютних курсів національних валют пов’язана з розвитком міжнародної торгівлі, яка давно вже стала невід’ємною частиною економічної діяльності країн світового співтовариства. Обмінні курси впливають не тільки на стан міжнародної торгівлі, а значною мірою і на національну економіку країни. Водночас зміни в різних секторах економіки, особливо в кризових ситуаціях, відображаються в коливаннях обмінних курсів національних валют [9].

Валютний курс виконує низку важливих економічних функцій. За його допомогою долається національна обмеженість грошової одиниці певної країни. Локальна її цінність перетворюється в міжнародну. Відповідно до цього валютний курс виступає засобом інтернаціоналізації грошових відносин, утворення цілісної світової системи грошей.

На основі валютного курсу зіставляються цінові структури окремих країн, розвиток їхніх продуктивних сил, темпів економічного зростання, а також торговельного і платіжного балансів. Зниження курсу національної грошової одиниці (девальвація) сприяє подорожчанню імпорту та зростанню експорту, і навпаки – зростання курсу (ревальвація) призводить до здешевлення імпорту та падіння експорту. Валютний курс є структурною ланкою механізму реалізації міжнародної вартості товарів та послуг, адже через механізм валютних курсів відбувається перерозподіл національного продукту між країнами, які здійснюють зовнішньоекономічні зв’язки.

На валютний курс впливають такі фактори, як зміни обсягів ВВП, стан торговельного балансу країни, рівень інфляції, внутрішня та зовнішня пропозиція грошей, процентні ставки, перспективи політичного розвитку тощо. Усі ці обставини ускладнюють визначення та вибір режиму валютного курсу.

Як свідчить світовий досвід, центральні банки застосовують такі види режимів валютних курсів [9]:

– фіксований валютний курс,

– «вільно плаваючий» курс,

– «регульований плаваючий» валютний курс,

– систему множинних валютних курсів,

– подвійний валютний курс.

Розглянемо особливості кожного з них.

Фіксований валютний курс – це офіційно встановлене центральним банком фіксоване співвідношення між національною грошовою одиницею та валютою іншої країни. Фіксований курс установлюється на грунті таких показників, як співвідношення цін у даній країні з цінами країн головних торговельних партнерів, рівень валютних резервів, стан торговельного балансу тощо. Фіксований валютний курс є найсприятливішим за умови внутрішніх кризових ситуацій у нестабільній економіці. Він забезпечує нижчі темпи інфляції та досить стабільні умови для зовнішньоекономічної діяльності, бо створює можливість прогнозувати розвиток ситуації в країні.

Фіксований курс дає змогу досягти і певних макроекономічних показників.

Одним із головних питань, які стоять перед центральним банком при встановленні фіксованого валютного курсу, є пошук певного міжнародного стандарту, на який буде зорієнтована вартість національної грошової одиниці.

Як правило, курси національних валют перебувають у жорсткій відповідності з доларом США. Режим фіксованих валютних курсів був уведений після Другої світової війни згідно з Бреттон-вудськими угодами. Після краху в 70-х роках Бреттон-вудської системи більшість країн перейшла від режиму фіксованих валютних курсів до плаваючих валютних курсів.

Вільно плаваючі курси являють собою співвідношення між національною грошовою одиницею та валютами інших країн, яке складається залежно від попиту та пропозиції валют на валютному ринку країни.

Плаваючі курси частіше використовуються в країнах із розвинутою ринковою економікою та високим рівнем доходу. Для успішного застосування плаваючого курсу необхідні економічна та політична стабільність держави, відсутність або незначні темпи інфляції, що досягається проведенням жорсткої монетарної та фіскальної політики. Водночас за вільного «плавання» валютних курсів зовнішні фактори меншою мірою впливають на стан національної економіки, оскільки плаваючий валютний курс вирівнює попит та пропозицію на іноземну валюту, змінюючись сам, а не змінюючи розмір ва-. лютних резервів. Отже, у разі використання плаваючого валютного курсу рух іноземної валюти не впливає на грошову базу, і центральному банку можна проводити свою власну грошово-кредитну політику, передбачаючи, що це не вплине значною мірою на стан платіжного балансу.

Регульоване плавання валют. Даний режим характеризується тим, що у процесі встановлення валютного курсу на валютному ринку відчутний вплив центрального банку країни, який згладжує різкі короткострокові, а іноді й середньострокові коливання курсу з метою зробити його більш передбачуваним та таким, що стимулює зовнішню торгівлю. У цьому разі необхідні значні резерви валюти та міцна матеріальна база для прогнозування курсу, а також зростає роль фіскальної та монетарної політики щодо підтримування низького рівня інфляції національної грошової одиниці. У 1997 р. в Україні був установлений режим регульованого «плаваючого» курсу, зокрема визначений «валютний коридор». Таку саму курсову політику НБУ продовжував і в 1998 році. Валютний коридор – можливе мінімальне та максимальне відхилення офіційного курсу національної грошової одиниці до іноземних валют. В Україні встановлюється валютний коридор як максимальне та мінімальне відхилення гривні до долара США, яке визначається урядом та Національним банком України. Така система дає змогу уникати різких коливань курсу національної грошової одиниці за умови, що економічна політика, яка здійснюється в країні, не протидіє зростанню інфляції (інакше виникне питання: яким чином утримувати валютний курс у межах валютного коридору за обмежених валютних резервів?). При цьому важливо, щоб уряд країни, котра застосовує валютний коридор, відкрито заявив про політику регулювання обмінного курсу в межах цього коридору для збільшення довіри як національних, так і іноземних інвесторів до курсової політики та стійкості національної валюти.
Системи валютних курсів у країнах, що розвиваються, часто характеризуються одночасним розмаїттям валютних курсів, кожний з яких використовується для іншого набору трансакцій. Ці режими називають системами множинних валютних курсів. Множинні валютні курси можуть бути:
– валютними курсами, які безпосередньо контролюються або фіксуються урядом;
– вільними ринковими курсами, встановленими приватним попитом та пропозицією (можливо з деяким випадковим впливом уряду).
Режими множинних курсів виникають тоді, коли для купівлі та продажу валюти існує більш як один курс, або коли курси купівлі та продажу різняться більш як на 2 % (менша різниця між курсами купівлі та продажу слугує для покриття вартості здійснення операцій з іноземною валютою та не передбачає присутності множинних курсів).

Множинні валютні курси використовуються урядами країн, що розвиваються, як засіб збирання доходів. Доходи виникають під час продажу центральним банком іноземної валюти імпортерам за ціною (курс продажу центрального банку), що значно перевищує ціну, за якою він купує іноземну валюту в експортерів (курс купівлі центрального банку).

Система множинних валютних курсів має як позитивні, так і негативні аспекти. Вона найбільш прийнятна для країн, які роблять перші кроки у напрямі ринкової системи курсоутворення та конвер-тованості національної грошової одиниці. Однак тривале використання цієї системи може негативно вплинути на ефективність процесу відтворення, оскільки поступово нагромаджуються негативні тенденції в розподілі ресурсів, а також змінюється структура відносних цін. Крім того, створюються умови для отримання прибутку не з виробничої діяльності, а з різниці між неоднаковим рівнем валютних курсів унаслідок завищення контрактної ціни імпортних товарів або заниження експортних цін.

В умовах активної валютної спекуляції центральні банки промислово розвинутих країн використовують режим подвійного валютного курсу, що є різновидом системи множинних валютних курсів. Він полягає в подвійному котируванні курсу національної грошової одиниці: окремо за комерційними та фінансовими операціями.

Вибір валютної стратегії має враховувати фактори, які мають значний вплив на валютний ринок, а саме: темпи інфляції, стан платіжного балансу, різницю процентних ставок за кредит, спекулятивні валютні операції, прискорення або затримування міжнародних платежів, ступінь довіри до національної грошової одиниці на національному та світових валютних ринках [3].

Національний банк України у своїй курсовій політиці використовує загальновизнані методи валютного регулювання, а саме:

– валютні інтервенції,

– дисконтну політику,

– валютні обмеження.

На даний час для всіх резидентів та нерезидентів на території України діє єдиний порядок установлення і використання курсу національної грошової одиниці до іноземних валют, який визначається Національним банком України.

В Україні механізм валютного регулювання, зокрема встановлення курсу національної валюти до іноземних валют, у своєму розвитку пройшов кілька стадій, а саме: від застосування вільно плаваючого курсу національної валюти до фіксованого з подальшим переходом до регульовано плаваючого курсу, що сприятиме стабілізації валютного ринку країни.

Національний банк України встановлює офіційний обмінний курс гривні до іноземних валют, міжнародних рахункових одиниць, який використовується в розрахунках з бюджетом і митницею, під час планування та аналізу зовнішньоекономічної діяльності, для всіх видів платіжно-розрахункових відносин держави з юридичними та фізичними особами, оподаткування, а також для бухгалтерського обліку всіх операцій, здійснених в іноземній валюті.

НБУ щоденно встановлює офіційний обмінний курс гривні до вільно конвертованих валют, а також до валют країн, які є головними зовнішньоекономічними партнерами України.

Офіційний обмінний курс гривні до долара США встановлюється на підставі результатів торгів.

Офіційні обмінні курси гривні до інших вільно конвертованих іноземних валют, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу. Офіційні обмінні курси гривні до вільно конвертованих валют, які не використовуються широко для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу, а також до неконвертованих іноземних валют установлюються через крос-курси, розраховані на підставі курсу гривні до долара США та курсів національних валют до долара США, встановлених центральними (національними) банками держав СНД та Балтії, а також поточних крос-курсів відповідних валют до долара США на міжнародних валютних ринках, які публікує газета «Fіnаnсіаl Тіmеs».

Слід відмітити, що на думку більшості дослідників [10, 11], які вивчали проблематику реформування грошово-кредитної системи, на сучасному етапі економічного розвитку України найбільш адекватним є режим таргетування інфляції. Але пропоновані підходи щодо механізму його запровадження мають розбіжності. Так, узагальнюючи міжнародний досвід і результати досліджень як іноземних, так і вітчизняних дослідників, можна визначити два основних підходи.

Відповідно першого, вважається за необхідне, використовуючи нако-пичений міжнародний досвід і наявну інформацію про роботу вітчизняного механізму монетарної трансмісії, запровадити режим прямого інфляційного таргетування. Вихідною точкою повинно стати підписання спільного меморандуму між Урядом і оголошення в якості таргету одного зі значень індексу цін (швидше за все індекс споживчих цін). У подальшому передбачається відповідне удосконалення механізму інфляційного таргетування в результаті трансформації впливу інструментів монетарної політики на фінансовий ринок та реальний сектор економіки.

Другий підхід є більш обережним і відповідно нього пропонується поетапний перехід до режиму таргетування інфляції в залежності від створення відповідних як макроекономічних та і інституційних передумов. Це випливає з того, що наразі існують суттєві ризики щодо отримання позитивних результатів так як майже всі суперечливі питання та передумови, необхідні для ефективного запровадження режиму інфляційного таргетування, знаходяться або поза межами впливу Національного банку України, або можуть вирішуватися ним тільки за участю інших органів державного управління.

Однією з основних умов введення режиму таргетування інфляції є впровадження плаваючого валютного курсу. Однак, існує ряд факторів, які вимагають від Національного банку України підтримки відносної стабільності курсу гривні, що, у свою чергу, потребує подальшого здійснення інтервенцій на валютному ринку.

3. Роль та порядок проведення операцій репо

Інструментом оперативного управління ліквідністю банківської системи та регулювання обсягів грошової маси в обігу, який використовує НБУ з 1997 р. для здійснення грошово-кредитної політики, є операції репо. Це відносно новий спосіб рефінансування, який у світовій практиці монетарного регулювання застосовувався з 80-х рр. ХХ ст. [9]. Операції репо є двох видів: прямого та зворотного репо. Пряме репо за своєю суттю є кредитною операцією, спрямованою на збільшення ліквідності банків через механізм їх рефінансування, тоді як операції зворотного репо – є депозитною операцією, спрямованою на стерилізацію (зниження) надлишкової ліквідності банків.

Відповідно до чинного законодавства [8] Національний  банк  для  регулювання ліквідності банків, виконання функції кредитора  останньої  інстанції,  з  урахуванням поточної  ситуації  на  грошово-кредитному  ринку  застосовує операції репо.

Основні принципи проведення операцій репо Національним банком України:

1) Національний банк  може  проводити  з  банками  операції прямого  репо  з  державними  облігаціями України або банківськими металами та  зворотного  репо  з  державними  облігаціями  України згідно з укладеними договорами на визначену суму та строк.

2) Операції  репо  можуть   здійснюватися   лише   з   тими державними  облігаціями України,  строк погашення яких не припадає на строк проведення операції.

3) Операції репо з банківськими металами можуть проводитися Національним   банком   з  банками  лише  за  наявності  в  банків письмового дозволу Національного банку на  здійснення  операцій  з банківськими металами на валютному ринку України.

4) Національний   банк  може  здійснювати  тільки  операції строкового репо (строк операції чітко визначений),  але не  більше ніж на 30 календарних днів.

5) Процентний  дохід (витрати) обумовлений та є фіксованим на час проведення операції репо.

6) Національний банк та банк укладають відповідний  договір у разі досягнення згоди на проведення операції репо.

7) Зобов’язання щодо виконання другої частини договору репо в сторін договору виникає тільки за умови повного  виконання  ними зобов’язань за першою частиною договору репо.

8) Проведення  операцій  репо за рахунками в цінних паперах здійснюється    учасниками    операцій    репо    відповідно    до нормативно-правових актів з питань депозитарної діяльності.

Розглянемо порядок проведення операцій прямого репо [8].

Національний банк може проводити операції прямого репо з державними облігаціями України шляхом  проведення  тендера  заявок банків   щодо   участі   в операціях  прямого  репо  або  шляхом безпосередньої домовленості з банком.

Національний банк  може  проводити  операції  прямого  репо з банківськими металами тільки шляхом безпосередньої домовленості  з банком і за ініціативою банку за умови, що банківські метали банку перебувають на відповідальному зберіганні в Національному банку.

За операцією прямого  репо  ціною  купівлі  Національним банком державних облігацій України є їх справедлива вартість,  але не вища,  ніж номінальна вартість  цих  цінних  паперів,  а  ціною купівлі   банківських   металів   є   ціна   банківських  металів, перерахована за  офіційним  курсом  банківських  металів  на  день укладення договору прямого репо.

Ціна зворотного   продажу   Національним   банком   державних облігацій  України  або банківських металів залежить від ціни,  що визначена в першій частині операції репо та строку цієї  операції, а   також   від  дохідності  за  державними  облігаціями  України, облікової  ставки  Національного  банку,  процентних   ставок   за кредитами та депозитами на міжбанківському ринку, середньозваженої процентної ставки за  кредитами  рефінансування  під забезпечення державними облігаціями України, які діяли у відповідному періоді.

Національний  банк у разі проведення тендера щодо участі банків в операціях прямого репо надсилає банкам  повідомлення  про проведення  тендера  із зазначенням умов його проведення та строку операції репо. Національний  банк після розгляду заявок банків відбирає для задоволення ті заявки  банків,  які  є  найприйнятнішими  для Національного  банку за обсягами операцій або ціновими параметрами (залежно  від  виду  тендера),  та   надсилає   банкам,   які   за результатами   тендера  мають  право  отримати  кошти  за  куплені Національним     банком      державні      облігації      України, повідомлення-підтвердження про   намір   укласти    договір    про здійснення операцій прямого репо.

Банк  може  достроково  повернути  кошти  і  проценти за операцією прямого репо,  письмово повідомивши про це  Національний банк.

Щодо порядку проведення операцій зворотного репо, то Національний  банк  може  проводити  операції зворотного репо  з  державними  облігаціями  України  шляхом   безпосередньої домовленості з банками. Національний   банк   за   умови   проведення   операції зворотного репо для визначення ціни  продажу  (купівлі)  державних облігацій  України  орієнтується  на  процентні ставки за власними борговими  зобов’язаннями,  процентні  ставки  за  депозитами   на міжбанківському  ринку  та  дохідність  за  державними облігаціями України.

Операція   зворотного   репо,   яка   здійснюється   між Національним   банком   і   банками,   є   депозитною   операцією, обліковується на рахунках обліку депозитних операцій відповідно до нормативно-правових актів  Національного банку з питань бухгалтерського обліку і депозитарної діяльності.

Задача 1

На підставі даних Бюлетеня НБУ розрахувати структуру та динаміку грошової маси. Визначити тенденції до зміни її обсягу. Яким чином обсяг готівкової маси впливає на платіжний оборот.

Задача 2

Територіальне управління Національного банку України до реєстрації відкрило акціонерно-комерційному банку «Кодекс» тимчасовий рахунок для формування статутного капіталу.

Акціонери-засновники в сплату вказаного фонду збираються  внести будівлі, споруди, устаткування, грошові кошти, нематеріальні активи, іноземну валюту, цінні папери, які емітовані третіми суб’єктами і мають ринковий курс, а також судна, повітряні апарати, рідко земельні метали, право на користування товарним знаком і одержані кредити.

1. Проаналізувати джерела формування статутного фонду, зробити необхідний висновок і проконсультувати керівництво банку з цього приводу.

2. З’ясувати, як здійснюватиметься перевірка дотримання банком строків формування статутного капіталу.

Тести

7. Рейтинг банківської установи визначається за балами:

а) 4;

б) 10;

в) 5;

г) 3.

10. До спеціалізованих банки відносять:

а) якщо в структурі 50% активів є активами одного типу ;

б) якщо в структурі 60% активів є активами одного типу;

в якщо банк отримує спеціалізовану ліцензію банківської установи;

г) якщо банк у структурі активних операцій має дві банківські операції.

15. Продаж облігацій за фіксованим рівнем доходності здійснюється:

а) суто з конкурентними заявками;

б) суто з неконкурентними заявками;

в) з конкурентними і неконкурентними заявками;

г) за фіксованою ціною.

79. Українська національна грошова одиниця – гривня – належить до:

а) вільно конвертованої валюти;

б) частково конвертованої валюти;

в) неконвертованої валюти.

83. Емісійні операції НБУ умовно можна поділити на:

а) два рівні;

б) три рівні;

в) чотири рівні;

г) поділу не існує.

Список використаних джерел

1. Про Національний банк України: закон України від 20.05.1999 № 679-XIV [Електронний ресурс] : / Верховна Рада України

2. Конституція: Закон Верховної Ради України вiд 28.06.1996 № 254к/96-ВР

3. Коваленко, В. В. Центральний банк і грошово-кредитна політика: навчальний посібник / В. В. Коваленко. – К. : Знання України, 2006. – 332 с. – ISBN 966–316–112–4.

4. Вплив інструментів грошово-кредитної політики на стан грошово-кредитного ринку / У. М. Ніконенко // Формування ринкових відносин в Україні. – 2007. – N 7. – C. 52-57.

5. Національний банк і грошово-кредитна політика: навчальний посібник / Б. П. Адамик. – Тернопіль : Карт-бланш, 2002. – 278 с. – ISBN 966-7952-06-1

6. Про порядок формування обов’язкових резервів для банків України: положення, затверджене постановою Правління Національного банку України від 16 березня 2006 р. № 91 [Електронний ресурс] : / Верховна Рада України

7. Про процентну політику Національного банку України: положення, затверджене постановою Правління Національного банку України від 18 серпня 2004 р. № 389 [Електронний ресурс] : / Верховна Рада України

8. Про регулювання Національним банком України ліквідності банків України: положення, затверджене постановою Правління Національного банку України від 30 квітня 2009 р. № 259

9. Мороз, А. М. Центральний банк і грошово-кредитна політика [Текст] : підручник / за ред. А. М. Мороза та М. Ф. Пудовкіної. – К. : КНЕУ, 1999. – 338 с. – ISBN 966-574-121-7.

10. Міщенко В. Методологічні та методичні проблеми запровадження таргетування інфляції // Вісник НБУ. – 2006. – № 5. – С. 40–45.

11. Петрик О.І. Цілі та основні режими сучасної монетарної політики // Вісник НБУ. – 2006. – № 6 – С. 6–13.

12. Грошово-кредитна статистика [Електронний ресурс] : / Бюлетень Національного банку України

13. Про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій: положення, затверджене постановою Правління Національного банку України від 17 липня 20019 р. № 275 [Електронний ресурс] : / Верховна Рада України

Купити за 57 грн.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *