Безкоштовно

Сучасні підходи до трактування власності

views 34

Індивідуальна робота з економічної теорії

Сучасні підходи до аналізу власності представлені політико-економічним, економіко-правовим та етико-економічним напрямами.

Власність як фундаментальна економічна категорія безпосередньо впливає на усі сфери суспільного життя і розкривається як єдність відносин привласнення-відчуження та як сукупність відносин володіння, користування і розпорядження. З іншого боку, власність виступає як синтез суб’єкт-суб’єктних та суб’єкт-об’єктних відносин. У дисертаційній роботі визначено структуру власності, яка враховує різні погляди та наукові підходи щодо виокремлення типів, форм і видів власності та розкриває критерій класифікації власності за формою реалізації. Запропонована класифікаційна ознака дає змогу з’ясувати спосіб реалізації власності (одноосібний чи колегіальний), відмінності у правах, обов’язках та відповідальності власників, можливість утворення певної організаційно-правової форми, сферу використання (комерційну чи некомерційну), конкретні методи, способи та прийоми господарювання.

Використання як класифікаційної ознаки якісних характеристик об’єктів власності дає змогу виокремити матеріальний та нематеріальний типи власності. У складі нематеріальної власності необхідно виділяти інтелектуальну та віртуальну форми власності. Категорія “віртуальна власність” відображає систему відносин між економічними суб’єктами з приводу привласнення-відчуження неречових (віртуальних) об’єктів, що функціонують переважно у віртуальному просторі та опосередковано представляють реальні відносини матеріальних і нематеріальних благ. На відміну від інтелектуальної власності, об’єктами якої є неречові фактори та результати інтелектуального виробництва, віртуальна власність характеризує нематеріальні об’єкти, що виступають як відображення окремих властивостей матеріальних чи нематеріальних об’єктів та/або можливості певних дій чи утримання від них щодо цих об’єктів. В умовах постіндустріальної економіки об’єкти інтелектуальної та віртуальної власності включаються у механізм комерціалізації, стають важливим чинником конкурентоспроможності економічних агентів.

Таким чином, важливим напрямом трансформаційних перетворень у системі відносин власності у зв’язку із формуванням постіндустріальної економіки є зміна об’єктів власності (ними стають нематеріальні – інтелектуальні та віртуальні субстанції). Зміни відбуваються також у суб’єктному складі: формується нова соціальна верства – власників інтелектуальних ресурсів, відбувається розпорошення суб’єктів власності, їх інституціоналізація та деперсоніфікація. Для постіндустріальної економічної системи характерним є зменшення абсолютного і переважання часткового привласнення, розшарування прав власності та поширення плюралізму форм і видів власності.

Логіка розвитку відносин власності на постіндустріальному етапі їх розвитку характеризується багатовимірністю, множинністю причинно-наслідкових зв’язків, наявністю різновекторних тенденцій розвитку, до яких необхідно включати інтелектуалізацію, транснаціоналізацію та віртуалізацію власності. У контексті постіндустріальних зрушень важливим аспектом є транснаціоналізація власності, що виражається як зростання впливу корпоративної власності у зв’язку із діяльністю ТНК, інтернаціоналізація виробництва і капіталу, усуспільнення виробництва у світовому масштабі. Істотних трансформацій зазнають відносини власності внаслідок функціонування Інтернету. Розвиток Всесвітньої павутини супроводжується дематеріалізацією власності, яка полягає у створенні й використанні об’єктів власності, що наповнюють Мережу. Інформаційне наповнення Інтернету є об’єктом майже неконтрольованого доступу й привласнення будь-якого суб’єкта, тобто характеризується відносинами всекористування. Постіндустріальні соціально-економічні трансформації призвели до виникнення феномену віртуалізації власності, коли об’єкти існують не реально, а у нематеріальному, позареальному світі. Віртуалізація власності проявляється у формуванні механізму привласнення та ринкового обороту нематеріальних активів, що не є об’єктами інтелектуальної власності, а також у створенні й діяльності віртуальних організацій.

Визначального значення для суспільного розвитку у сучасних умовах набуває інтелектуальна власність, що реалізується людиною переважно у сфері духовного виробництва як знаряддя творчої самореалізації та інноваційної діяльності. З огляду на це, до об’єктів інтелектуальної власності варто зараховувати інтелект людини, її знання, смисли і цінності, ноосферу інтелектуальної праці та інформацію. Відповідно, суб’єктом інтелектуальної власності є кожна особа, що здатна мислити, а, отже, – продукувати знання, інформацію та інші об’єкти інтелектуальної власності і здійснювати права (володіння, користування, розпорядження та ін.) щодо них.

У роботі визначено особливості реалізації відносин володіння, користування і розпорядження інформацією та знаннями як об’єктами інтелектуальної власності. Так, володіння знаннями як суб’єктивованим інтелектуальним продуктом здійснюється виключно інтелектом, а, отже, повною мірою реалізується лише їх носієм, тоді як інтелектуальне володіння інформацією може доповнюватися володінням матеріальним носієм цієї інформації та реалізуватися широким колом суб’єктів. Користування знаннями та інформацією, вилучення з них корисних властивостей здійснюється через інтелектуальну працю і є індивідуальним актом з огляду на суб’єктивність процесу мислення. Проте, на відміну від знань, об’єкти інтелектуальної власності у вигляді інформації можуть бути одночасно у користуванні необмеженого кола суб’єктів. Розпорядження знаннями для суб’єкта-носія полягає лише у можливості їх об’єктивувати, перетворити зі свого індивідуального на суспільне надбання. Цей процес, що його можна назвати ретрансляцією знань у суспільстві, забезпечує інтелектуальний і духовний розвиток людства. Розпорядження об’єктивованим знанням – інформацією здійснюється без її відчуження шляхом поширення.

Особливості інтелектуальної власності яскраво проявляються у процесі перетворення знання на інформацію. Процес продукування новітніх знань та подальше перетворення їх на інформацію доцільно розглядати як інтелектуальне виробництво, зумовлене поєднанням інтелектуальної праці з предметами та засобами виробництва. У роботі знання розглядаються як суб’єктивований інтелектуальний продукт, створений у процесі розвитку інтелекту і притаманний тільки його творцю, що не може тиражуватися. Вони можуть бути частково відтворені у вигляді інформації як об’єктивованого інтелектуального продукту і у такій своїй формі поширюватися по всьому світу, перетворюючись із часом на суспільне благо. Дана особливість інтелектуального виробництва дає змогу трактувати інтелектуальну діяльність як таку, що має індивідуально-суспільну природу, а інтелектуальну власність визначати як індивідуально-суспільну. Іншими особливостями інтелектуальної діяльності як діяльності творчої є її самодіяльний, внутрішньо вмотивований характер, необмеженість у просторі і часі, адресність та зорієнтованість на “спілкування” зі споживачем, надмірність у забезпеченні.

Детальний аналіз процесу інтелектуального виробництва передбачає необхідність розмежування понять “інтелектуальна діяльність”, “інтелектуальна активність” та “інтелектуальна праця”. Інтелектуальну діяльність доцільно визначати як розумовий прояв будь-яких психологічних процесів, спрямований на засвоєння, відтворення та перетворення наявних у свідомості індивіда інформації, знань та досвіду. Інтелектуальна діяльність нерідко має мимовільний, спонтанний характер і у такому випадку виступає як інтелектуальна активність, що розкривається у процесах невимушеного розмірковування, пригадування, фантазування, мріяння, зосередженості на чомусь тощо. Натомість, інтелектуальна праця являє собою цілеспрямовану інтелектуальну діяльність, що має вольовий, вмотивований характер та здійснюється для задоволення потреб індивіда та/або з економічною метою (створення матеріальних і духовних благ для власного збагачення).

Інтелектуальна, як і матеріальна (речова), власність може перебувати в особистій чи приватній формі, тобто використовуватися індивідом для задоволення своїх потреб або для власного збагачення. В останньому випадку інтелектуальну власність доцільно розглядати як інтелектуальний капітал. Інтелектуальний капітал, подібно до інших видів капіталу, може існувати на рівні окремого індивіда, фірми та країни у цілому. На рівні фірми структуру інтелектуального капіталу складають персоніфікований (інтелект, знання, досвід працівників), інфраструктурний (програмне забезпечення, організаційна структура, корпоративна культура організації), соціальний (клієнтські і партнерські зв’язки, імідж тощо) та формалізований (інформація у формі патентів, ліцензій, ноу-хау тощо) його різновиди. Зі зростанням чисельності власників кваліфікації і знань, котрі отримують від власності чималі доходи, роль інтелектуального капіталу на усіх рівнях буде зростати.

В умовах становлення і розвитку постіндустріальної економіки інтелектуалізація власності (і ширше – інтелектуалізація економічної системи) стає провідним процесом соціально-економічних трансформацій, а інтелектуальний капітал, що реалізується на макрорівні, виступає актуальною основою забезпечення економічної безпеки, гуманітарного та соціального розвитку країни.

Деякі економісти трактують поняття «власність» як суто правову (через категорії володіння, розпорядження й користування). Але при такому підході ігноруються методологічні принципи системності та матеріалізму.

Тож принцип системності чи системно-структурний підхід означає, що будь-яке явище потрібно розглядати як складну чи відносно складну систему, що складається з окремих відносно самостійних елементів, взаємодія яких зумовлює виникнення загальних якостей і властивостей цілої органічної єдності, не притаманних його окремим елементам. Методологічна природа системного підходу виражається насамперед у новому підході до об’єкта вивчення; сам по собі системний підхід не дає вирішення проблеми, але він є знаряддям нової постановки проблеми. Системний підхід крім того можна застосовувати і на наступних етапах процесу наукової діяльності. При використанні системного підходу як методологічного інструмента щоразу використовується новий дослідницький апарат або конструюється спеціальний апарат досліджень. Цілісна система — це не лише проста сума складових частин, а й зв’язки між ними. Згідно з А. Бамом, система передбачає єдність або цілісність певного роду, завдяки чому її частини зв’язуються одна з одною. Складні явища являють собою дещо більше, ніж суму ізольованих властивостей причинних ланцюгів або властивостей їхніх компонентів, досліджених окремо. Такі явища мають бути досліджені не лише через їхні компоненти, а також з урахуванням усієї сукупності зв’язків між ними.

Методологічна функція принципу цілісності — це не прагнення до абсолютного охоплення об’єкта вивчення, а орієнтація на підхід до об’єкта як до принципово незамкнутого, що допускає розширення за рахунок залучення нових типів зв’язків. Конкретизацією цілісності є структурний аналіз, тобто вивчення внутрішніх зв’язків між окремими елементами. Структура в цьому разі є внутрішньою організацією системи.

Щодо вивчення проблеми власності принцип системності зумовлює доцільність розглядати таку складну категорію, як власність, як систему взаємодіючих та взаємодоповнюючих елементів, що належать до різних сфер суспільного життя (економіка, політика, право, культура, релігія тощо), а також зв’язки між ними. Ієрархічність системи означає, що кожен її компонент у свою чергу може бути розглянутий як система, а сама досліджувана система є лише одним з компонентів ширшої системи. У нашому випадку власність у економічному смислі є лише одним з елементів складної системи вищого рівня (йдеться про власність як соціологічну категорію) і в свою чергу власність в економічному аспекті має в своєму складі підсистеми нижчого рівня, які можна виділяти в кількох площинах. Твердження про ієрархічну будову системи висловлюються більшістю авторитетних спеціалістів.

Принцип матеріалізму також має важливе значення в дослідженні власності та її трансформації. При вивченні суспільства цей принцип виступає у формі первинності буття та вторинності свідомості. Принцип матеріалізму зумовлює необхідність виділення з усієї системи, що утворюється поняттям власність (власність в економічному, політичному, юридичному, соціальному, психологічному розуміннях), базисних відносин, які є основними. Подальша конкретизація принципу матеріалізму відбувається після абстрагування від надбудовчих елементів власності й розгляду суті власності в економічному смислі, тобто як сукупності виробничих відносин. Цей принцип передбачає виділення як основоположних відносин — відносин власності у сфері безпосереднього виробництва. Відносини власності між людьми в процесі безпосереднього виробництва визначають відносини власності в інших сферах суспільного відтворення (у розподілі, обміні та споживанні).

Принцип матеріалізму, якщо його застосувати при розгляді форм розвитку продуктивних сил, має велике практичне значення. Адже для трансформації виробничих відносин, або відносин власності потрібно спочатку здійснити перетворення в речовій формі розвитку продуктивних сил, тобто налагодити зв’язки між окремими господарськими ланками як на рівні виробничих підрозділів, так і на рівні підприємств та їхніх об’єднань. У свою чергу, для перетворення речової форми розвитку продуктивних сил потрібні вдосконалення самих продуктивних сил, а саме: заміна застарілої техніки, застосування новітніх технологій, використання останніх наукових досягнень, підвищення кваліфікації працівників і т. ін.

Одним з основних методів дослідження власності в економічному розумінні є закон єдності та боротьби протилежностей або принцип суперечності. Принцип суперечності найчіткіше виявляється в боротьбі між речовим змістом та суспільною формою. У власності в економічному смислі також можна виділити речовий зміст (це об’єкти привласнення) та суспільну форму (тобто відносини з приводу привласнення засобів виробництва, предметів споживання, послуг тощо). Суперечність є джерелом руху будь-якого явища, у тому числі джерелом розвитку власності. «Розкрити рух власності — означає виявити її внутрішні суперечності і показати процес їх розв’язання» , — зазначає Г. В. Задорожний у своїй монографії «Собственность и экономическая власть». Далі автор пропонує своє розуміння принципу суперечності щодо проблеми власності. Він вважає, що аналізувати тимчасові форми прояву принципу суперечності недоцільно, що «суворо науковий аналіз передбачає, що досліджуватися повинні лише дійсні суперечності». Він зазначає, що «до дійсних суперечностей потрібний конкретно-історичний підхід». І на цій основі він робить висновок, що на сучасному етапі власність набула форми розділено-спільної . На нашу думку, автор у такий спосіб підміняє традиційне трактування суперечності між суспільним характером виробництва і відносинами капіталістичної власності. Крім того, відмовляючись від аналізу тимчасових форм прояву принципу суперечності, він тим самим ігнорує абстракції другого та третього рівнів, а отже, й сам метод абстракції.

Важлива роль у дослідженні власності належить принципові історизму. Його застосування в даному контексті передбачає необхідність з’ясування якісних змін, які відбулися в останнє сторіччя, зокрема що відбулося з власністю при переростанні класичного капіталізму в монополістичний, а потім у державно-монополістичний. Наприклад, при державно-монополістичному капіталізмі характерною особливістю є зростання частки державної власності в економіці. Теорія фіксує істотні відмінності у відносинах власності тепер та в минулому столітті, і навіть на початку століття теперішнього. Головна специфіка в тому, що власність тепер соціалізується.

Власність — вельми містка категорія суспільного життя: без неї неможливо обійтися при аналізі будь-якої складової виробничих відносин, а також при аналізі процесів реформування економіки. Аналіз відносин власності дозволяє, з одного боку, проникнути в глибинну сутність кожного історично певного способу виробництва, а з другого — логічно впорядкувати всю сукупність елементів його економічної та соціальної структури. Тому власність, будучи самостійним об’єктом дослідження, виступає також активним і дійовим інструментом пізнання соціально-економічних процесів.

Теорія постіндустріального суспільства, що розкриває головні устої сучасних економічної та суспільної систем, є методологічною базою для аналізу новітніх зрушень у продуктивних силах та виробничих відносинах, основу яких складають відносини власності.

Осмислення власності як переважно соціально-економічної категорії почалося у контексті становлення і розвитку індустріального суспільства. Мислителі раннього Нового часу тлумачили власність переважно як відносини привласнення, а її виникнення розглядали як результат вилучення індивідом за допомогою своєї праці певних життєвих благ із сукупності спільних об’єктів з подальшим ставленням до них як до своїх. Представники німецької класичної філософії (І. Кант, Г.В.Ф. Гегель) обґрунтували погляд на власність як засіб об’єктивізації особистості, що досягається через вкладення людської волі у певну річ. П.Ж. Прудон трактував власність як крадіжку суспільного майна, а К. Менгер вбачав у ній єдино можливе знаряддя регулювання доступу до обмежених ресурсів.

Відповідно до марксистських поглядів, економічний зміст власності визначається способом поєднання робітників із засобами виробництва. Опонентами марксистського підходу стали представники німецької історичної школи та російської релігійної філософії кінця ХІХ – початку ХХ ст., які аналізували власність з морально-етичних та культурно-духовних позицій. У рамках інституціонального підходу, що був розвинений неоінституціоналістами, власність розглядалась як система санкціонованих державою та суспільством поведінкових відносин.

Власність належить до числа фундаментальних основ будь-якої суспільної системи. З’ясування природи та соціально-економічної структури суспільства передбачає необхідність розкриття змісту притаманної йому системи відносин власності. Водночас відносини власності не є сталими, статичними, раз і назавжди даними, а характеризуються динамічністю, мінливістю зовнішніх форм та сутнісними трансформаціями.

Трансформація відносин власності може відбуватися: по-перше, під час перехідного періоду від однієї економічної системи до іншої (у такому разі зміни є системними, зачіпають структуру власності, кількісне співвідношення її основних форм, а трансформаційні процеси є обмеженими у часі); по-друге, у процесі еволюції суспільства, при переході від однієї стадії суспільного розвитку до іншої (у цьому сенсі трансформація власності є постійним процесом перетворень у системі власності, її суб’єкт-об’єктному складі, відносинах і правах власності як відображення змін у зовнішньому середовищі та реакція на проблеми всередині системи).

Для аналізу нематеріальних об’єктів власності (інтелектуальних та віртуальних) доцільно застосовувати класифікацію власності за якісними ознаками об’єктів власності. Доведено, що для характеристики нематеріальних об’єктів, які функціонують переважно у віртуальному просторі та опосередковано представляють реальні відносини матеріальних і нематеріальних чинників, доцільно застосовувати категорію “віртуальна власність”. Дана категорія, на відміну від інтелектуальної власності, характеризує нематеріальні об’єкти, що не є безпосереднім результатом та чинниками інтелектуального виробництва.

Основними напрямами трансформації відносин власності в умовах постіндустріальної економіки є: зміни в об’єктах власності, суб’єктному складі, зменшення абсолютного і переважання часткового привласнення, розшарування прав власності, поширення плюралізму форм і видів власності.

Зміни у системі відносин власності в умовах розвитку постіндустріальної економіки та становлення неоекономіки як її складової, також знаходять свій прояв у таких фундаментальних процесах як інтелектуалізація, транснаціоналізація та віртуалізація власності.

Віртуалізація власності реалізується як процес формування механізму привласнення та ринкового обороту нематеріальних активів, що не є об’єктами інтелектуальної власності.

Транснаціоналізацію власності доцільно розглядати як процес поширення впливу корпоративної власності у світовому масштабі у зв’язку з діяльністю транснаціональних корпорацій (ТНК). Вплив мережі Інтернет на трансформацію відносин власності полягає у їх дематеріалізації, перетворенні інформаційного наповнення Мережі на об’єкт всекористування, що, попри ряд переваг, створює передумови зловживань у віртуальній сфері.

Інтелектуалізація власності розглядається як процес домінування інтелектуальної власності, що знаходить свій прояв у змінах духовної складової господарської системи постіндустріального суспільства. Доведено, що інтелектуальна діяльність людини проявляється як інтелектуальна активність – у мимовільній, спонтанній формі чи як інтелектуальна праця, яка має цілеспрямований, вольовий, вмотивований характер. У процесі інтелектуального виробництва інтелектуальна праця поєднується із предметами та засобами праці. Процес виробництва новітніх знань як суб’єктивованого інтелектуального продукту, їх об’єктивація та поширення у вигляді інформації обумовлює індивідуально-суспільну природу інтелектуальної праці та інтелектуальної власності.

 

Список використаної літератури

1. Беляєв О.О. Економічна політика: Навч. посіб. – К.: КНЕУ, 2006. – 288 с.

2. Базилевич В.Д. Політекономія. – К.: Знання-Пресс, 2007. – 719 с.

3. Степура О.С. Політична економія: Навч. посіб. К.: Кондор, 2006. – 187 с.

4. Економічна теорія: Підручник / за ред.. В.Н.Тарасевича. – К.: Центр навчальної літератури, 2006.

5. Башнянин ГЛ., Лазур П.Ю., Медведєв B.C. Політична економія. – К.: Ніка-Центр: Ельга, 2002.

6. Політекономія. Навчальний посібник / За ред. Ніколенко Ю.В. – К.: Знання, 2003.

7. Собственность и власть/ Феликс Шамхалов. – М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2007. – 412 с.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *