Безкоштовно

Народні свята Буковини та Гуцульщини (реферат)

views 3719

Вступ

Обґрунтування вибору теми та актуальність. Система цінностей українського народу має розгалужену будову, одним з елементів якої є народні свята. Тому цілком природно, що до народних свят впродовж століть не згасає інтерес українців з боку фахівців цілого ряду наукових дисциплін та різних видів мистецтва – культурологів, етнографів і фольклористів, істориків культури і мистецтва, соціологів культури, режисерів масових свят та ін.

Мета дослідження – виявити динаміку народної обрядовості на Буковині та Гуцульщині, з’ясувати її історичні передумови та культурні вектори подальшої еволюції.

Зараз старше покоління в селах Буковини та Гуцульщини ще пам’ятає давні народні звичаї, фольклор, суворо і ревно оберігає народні традиції, однак молодь часто виїжджає в міста та інші країни шукати кращої долі, а повертаючись, вже не надає такого значення старим традиціям.

Дослідження народних свят та обрядів на Буковині та Гуцульщині є актуальним для розуміння, збереження та відновлення народних свят українців як виразного світоглядного підґрунтя їх духовної культури. Національні свята, традиції, звичаї – своєрідне сховище нашого генофонду. Отож, їх треба    якнайуважніше вивчати і якнайшвидше відновлювати, бо саме вони мають стати основою, ґрунтом нашого відродження. Повернуті  із віковічного забуття, вони послужать духовній розбудові незалежної України.

На мою думку, у народних обрядах втілились найважливіші риси економічного і соціального життя, психологія та моральні засади українців, що формувались протягом багатьох століть. В сучасних умовах, коли Україна виходить із тривалого періоду нищення національної культури, дослідження народної обрядовості стає особливо актуальним. В умовах урбанізаційних процесів, що переживає з середини ХХ ст. і до наших днів українське суспільство, багато звичаїв і обрядів, які носили позитивне морально-виховне навантаження, в обрядовій практиці сьогодення втрачені частково або повністю, окремі структурні компоненти народних свят поступово модифікуються або стираються з пам’яті українського народу.

Також актуальність дослідження полягає в тому, що до цього часу в етнологічних дослідженнях не знайшла належного висвітлення наукова проблематика народних свят на Буковині та Гуцульщині. Проблема наукового вивчення, відтворення, розробки наукових рекомендацій і практичних сценаріїв традиційних народних свят на основі давніх зразків обрядодій є особливо актуальною.

Поставлена мета дослідження зумовила необхідність вирішення таких завдань:

– осмислити сутність народних свят як виду свят, як соціально-культурного феномена, з’ясувати їх місце та роль у суспільному житті людей;

– розкрити сутність та передумови виникнення основних народних свят на Буковині та Гуцульщині;

– виявити особливості еволюції народних свят на Буковині та Гуцульщині в незалежній Україні.

Об’єкт дослідження – народні свята українського народу.

Предмет дослідження – сучасна динаміка українських народних свят на Буковині та Гуцульщині в історичному контексті.

Методи дослідження зумовлені специфікою предмету і ґрунтуються на засадах наукової методології пізнання. Застосовувалися, зокрема, такі методи: проблемно-хронологічний, історико-порівняльний, аналітичний, описовий, метод опитування.

Аналіз літератури з обраної теми. Найбільше матеріалу по темі народних свят на Буковині було знайдено в дисертації українського науковця О. Г. Кожолянко «Календарні зимові свята та обряди українців Буковини» [1].

З матеріалів Державного архіву Чернівецької області почерпнуто відомості про вірування буковинців другої половини ХІХ – ХХ ст. та про заборону певних традиційних календарних свят і супроводжуючих їх обрядів, які не узгоджувалися з християнською вірою (новорічні маланкування, водіння кози під час зимових свят тощо).

Для роботи над дослідженням залучались матеріали чернівецьких музеїв: краєзнавчого, художнього, етнографічного, обласного музею народної архітектури та побуту. Це описи, фотографії, на яких зображено святкові новорічні обрядодії буковинців та предмети декоративно-прикладного мистецтва, речовий матеріал (вбрання і маски народних новорічних обрядових вистав: цигана, ведмедя, кози тощо).

Важливим джерелом для дослідження теми народних свят та обрядів українців Буковини є матеріали етнографічної експедиції Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича; джерела, які були видані у першій половині ХХ ст. на сторінках етнографічних видань НТШ: «Етнографічний збірник», «Матеріали до українсько-руської етнології» [1].

Також в роботі використані матеріали з фотоальбому «Буковинська Маланка» [3], що вийшов в Чернівцях в 2014 р. Це перший фотоальбом про унікальне зимнє буковинське свято – Маланку. Проект було втілено в життя завдяки співпраці Почесного консулу Австрії в Чернівцях Сергія Осачука, краєзнавця з Поділля Ірини Пустиннікової й ряду кращих буковинських фотографів. Видання є унікальним, а через обмеженість тиражу є одним із найбажаніших ексклюзивних альбомів.

Реферат складається з вступу, пунктів основної частини, в яких викладена суть роботи, висновків і рекомендацій, а також списку використаної літератури.

1. Сутність народних свят

Більшу частину свого життя українець проводить в праці, заробляючи на хліб. Вихідні дні, чергуючись з буднями, покликані надати відпочинок, достатній для відновлення сил. На відміну від вихідних днів, свята призначені не стільки для відпочинку, скільки для того, щоб відзначити торжество, присвячене конкретній події. Щоб з’ясувати, що таке свято, потрібно звернутися до етимології цього слова, яке відбулося від слова «дозвільний», тобто вільний, не зайнятий. Іншими словами, під святом слід розуміти день торжества, який встановлений в пам’ять або на честь якої-небудь події. Причому святковий день може випадати як на конкретне число щорічно, так і визначатися за іншою закономірністю. Види свят можна розглядати за різними критеріями, проте в деяких випадках чітку межу провести досить важко, так як одне і те ж свято можна віднести до кількох категорій. Розглянемо основні види свят.

Сімейні свята. Тільки пам’ять про події та дати, що мають відношення до конкретної сім’ї, допомагає відчути себе її членом. Для цього й призначені сімейні свята. Вони згуртовують родичів, нагадуючи про приналежність до одного роду.

Державні та національні свята. Цей вид свят встановлюється державою і їх основною метою є створення спільності народу, що проживає на території держави. Такі свята несуть політичний і ідеологічний зміст, мають високий ступінь «протокольності».

Релігійні свята. Цей вид свят також має високий ступінь організованості, але їх метою є нагадування про вищі божі і церковні закони, відродження духовності та єднання представників однієї релігії чи конфесії.

Народні свята. Історія виникнення цих свят йде в глибину століть. Їх коріння можна знайти в древніх віруваннях, в общинних традиціях. Народні свята відрізняються своєю стихійністю, органічністю і природністю. Саме народні свята допомагають зрозуміти, що таке свято в первісному значенні.

Професійні свята. Цей вид свят близький до народних, проте він також відрізняється і високою організацією. Призначення цього виду свят – позначити і зміцнити спільність людей однієї професії або одного роду занять. Якщо професійне свято відзначається всім колективом однієї організації, він сприяє формуванню неформальних дружніх зв’язків його учасників і зміцненню колективу.

Таким чином, українські народні свята – свята, історія виникнення яких йде в глибину століть. Їх коріння можна знайти в древніх віруваннях, в общинних традиціях. Народні свята відрізняються своєю стихійністю, органічністю і природністю.

2. Буковина та Гуцульщина – осередки давніх звичаїв та традицій українського народу

В даному рефераті ми розглядаємо основні народні свята на Буковині та Гуцульщині як елемент духовної культури українців, про що піде мова в наступних пунктах реферату. Відразу хочеться відзначити, що відокремити народні свята від релігійних на Буковині дуже тяжко, адже з вони історично трансформувалися і злилися з релігійними.

Буковина – край в західно-українському регіоні, що за свою довгу етнічну історію зазнав впливу різних культур (австрійської, румунської, молдавської, польської та ін.), які, звичайно, могли асимілюватися українською [18].

Народні свята українців Буковини мають давню дохристиянську народну основу. Крізь призму традиційних свят простежується вшанування предків, виховання поваги і любові до родичів, односельців і взагалі до всіх людей. Народна обрядовість відбила основні прагнення людини: забезпечити високий урожай та приплід худоби, відвести всяке зло, передбачити майбутнє і позитивно вплинути на нього. Свята і обряди календарного циклу були тим чинником, який задовольняв духовні й естетичні потреби, у них проявлялися вірування українців, їх почуття, гостинність [1, c. 10].

Найбільш чітко простежуються різні обрядодії під час народних свят у сільського населення Буковини. При цьому варто зазначити, що ще до кінця ХІХ ст. українські мешканці буковинських міст святкували зимові календарні свята так само, як і селяни, хоча умови життя в місті зумовили переважання там календарних святкових обрядів без господарського (землеробсько-скотарського) смислового навантаження [1, c. 10].

Відповідно до чотирьох пір року, зумовлених сонячно-земним рухом, в українців Буковини протягом багатьох століть сформувалась чітка й багата система календарних звичаїв та обрядів, які в основних рисах подібні до календарних свят в інших регіонах України. Космічні ритми українці втілили у свою духовну культуру, встановивши визначальні свята: Великдень – весняне рівнодення, Івана Купала – час літнього сонцестояння, Друга Богородиця – осіннє рівнодення, Різдво – час зимового сонцестояння [1, c. 11].

У той же час на Буковині відзначається багато специфічних елементів обрядодій, які мають певну варіативність у межах рівнинної, передгірної та гірської зон.

Гуцули – одна з етнографічних груп українського народу. Етнографічна група – це частина нації, яка має спільну з нею етнічну самосвідомість, але відрізняється рисами побутової та духовної культури. Гуцули мають свою гуцульську говірку, виділяються красивим гуцульським народним одягом, своєрідною народною архітектурою, звичаями, традиціями, багатим розмаїтим фольклором, широким розвитком народних ремесел (рис. 1). Вони мають свою етнографічну територію, яка умовно була окреслена у кінці XIX-початку XX ст. на основі тривалих етнографічних та мовно-діалектичних досліджень. Відповідно було встановлено схематичні межі території, заселеної гуцулами. Так, на заході границя з бойками проходила по р.Лімниці, в Закарпатті – верхів’ями річок Берестянки, Турбату, Тересви, долині Малої Шопурки до її злиття з Тисою, а на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі та північному сході від Лімниці межа пересікає Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, через село Пасічну йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією. Гуцульщина за сучасним адміністративно-територіальним поділом займає південну частину Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Її територія становить 6,5 тис. кв. км. Всю нинішню Гуцульщину можна поділити на Галицьку, Буковинську та Закарпатську. Більшість гуцулів мешкає в сільських поселеннях подекуди на висоті до 1400 м, також досить багато сезонних сільських поселень, зокрема високогірні пастуші оселі на полонинах, а також перехідні форми між постійними та тимчасовими оселям [2, c. 102].

Рис. 1. Гуцули [5, c. 252]

У праці «Про гуцулів» [4, c. 6] С. Витвицький писав, що вони мали  чимало різних звичаїв як суто родинного характеру, так і громадського. Вони значно різняться від звичаїв інших частин України. Давнє прислів’я «Що край, то обичай» гуцули вживали на свій манер: «Що грунь, то инча встанова» чи «Хата инча, гадка инча».

Здавна і навіть до теперішнього часу, гуцули змогли зберегти самобутню культуру в найдавніших своїх традиційних обрядах та звичаях. На Гуцульщині найпоширенішими народними святами є релігійні календарні свята, такі як Великдень (Пасха), Різдво (народження Ісуса Христа), Старий Новий рік (Василія або Василя), Водохреща, Миколая Святого, Покрови Пресвятої Богородиці, окремо слід відзначити проводи на полонину. Вже в наш час (з 1991 року), майже щорічно проводяться Гуцульські фольклорно-етнографічні фестивалі на міжнародному рівні.

Таким чином, Буковина та Гуцульщина – осередки давніх звичаїв та традицій українського народу. Їх потрібно вивчати і відновлювати, адже саме вони – сховище нашого генофонду, джерело відродження української культури. В українців Буковини протягом багатьох століть сформувалась чітка й багата система народних свят, які в основних рисах подібні до народних свят в інших регіонах України, однак мають певну варіативність у межах рівнинної, передгірної та гірської зон. Гуцули змогли зберегти самобутню культуру в найдавніших своїх традиційних обрядах та звичаях.

3. Зимові свята

Особливо відзначали на Буковині свято «дівочої долі», яке з впровадженням християнства стало називатись днем великомучениці Катерини. Свято Катерини вважалося найзнаменнішим серед жіночих свят, адже Катерина є заступницею шлюбу та наречених. Цього дня дівчата ворожили про свою долю. І хоча більшість дівчат ворожать на свою долю на Андрія (13 грудня), дехто й досі робить це на Катерини. Старі жінки казали, що жінка має дві долі, одна від Господа, друга від недоброї сили. Тому треба молитися Катерині, аби Бог дав добру долю дівчині. На Катерини влаштовували вечорниці, купалися в ополонці або обливалися холодною водою [16].

Зимовим передріздвяним святом є день Андрія-Калити. В давнину цей день був молодіжним святом ворожінь, замовлянь та готувань до Різдва Сонця. Молодь також влаштовувала вечорниці. Свято Андрія вважалось рубіжним святом, відповідно йому відводилась особлива роль у народній метеорології українців Буковини. Ввечері на Андрія хлопці й дівчата зустрічаються разом для кусання коржа-калити, з чого й починається Андріївський вечір. З прийняттям християнства це свято набрало іншого характеру, слово «Калита» майже відійшло, а залишилося лише «Андрія» [1, c. 13].

Серед святвечірніх страв найпоширенішими на Буковині є дванадцять страв, серед яких – кутя, біб, книші, квасоля, капусняк, горох, буряк, борщ пісний з рибою та грибами, риба смажена, вареники з вишнями, сливами, млинці, каша гречана або пшоняна. Як одну із страв можуть використовувати пироги з капустою, сливами, грушами тощо [1, c. 14].

Святвечірній обов’язковий збір – це ідея великородинного збору, що була давнім обов’язком-заповітом і переказувалася з роду в рід. Вказується, що коляда з колядниками є характерною і обов’язковою частиною різдвяного святкування. Саме коляди й визначають ритуальний, релігійний та ідейний зміст цього свята. Зараз колядки на Буковині мають релігійний зміст.

Відомий також різдвяний обряд «коза». На Буковинській Гуцульщині поряд з «козою» відомо ще «водіння барана» [1, c. 14].

Вертеп – це живий народний театр з грою і атрибутикою переважно на біблійні теми. Поруч із ляльковим (скриньковим) на Буковині побутував і «живий» вертеп – специфічний фольклорний театр костюмованих виконавців, відомий під різними назвами: Іроди, Героди, Королі, Ангели, Пастирі [1, c. 14].

Різдвяно-новорічний період буковинського календаря завершувався святом освячення води (Водохреща). Купання у воді під час новорічно-водохрещенських святкувань і обливання водою, освячення води відбувалось у дохристиянські часи і символізувало обряд очищення, оновлення. З приходом християнства свято Водосвяття перетворилось у Водохрещення як символ переходу Божого духу на Ісуса Христа під час його хрещення в р. Йордані.

Окремо розглянемо дивовижне свято Маланки.

Маланка

Український народ так вiдзначав здавен день преподобної святої мученицi Маланiї (13 січня): перевдягались, i сiльська «трупа» місцевих «акторiв» бiгала вiд хати до хати [17]. Називалось це дійство Маланкою. Зараз цей день співпадає з християнским святом, Щедрим вечором, тому в народній традиції обидва свята об’єдналися.

В деяких регiонах України свято Маланки забулося, а найкраще збереглося воно на Заходi України. Маланка, або Переберiя, як її тут називають — справжнiй народний карнавал [17].

Буковина не пасе задніх: як і в Ріо-де-Жанейро та Венеції тут є свій феєричний карнавал. Могутній сплеск веселощів, що збирає щороку взимку тисячі гостей з усього краю, України, зарубіжжя.

Багато старовинних українських народних свят зникли протягом останніх піввіку, та переберія залишається жити і навіть збагачується новою і сучасною тематикою, образами і масками.

Маланка – дійство поза межами християнською церкви, вона кардинально інша, вільна, стихійна, не має тих кордонів.

За твердженням фольклористiв та туристів, найцiкавiша та особливо багата традиціями Маланка на Буковині у мiстечку Вашкiвцi, на яку щороку збираються тисячі гостей із усього краю і з-поза його меж [13] (рис. 2).

У селi Горбiвцi Чернiвецької областi, поблизу кордону з Румунією зберiгся унiкальний старовинний звичай ходiння по хатах iз «кониками». Зазвичай це двоє хлопцiв, що одягнені у костюми коней, разом iз вояками, Маланкою та музикантами ходять у переддень свята вiтати газдів, а як попадеться незамiжня дiвчина в хаті, танцюють iз нею, аж доки не вiдкупиться грiшми або солодощами [17].

Витоки буковинської переберії сягають середньовічних народних карнавалів [13].

Рис. 2. Маланка у Вашківцях [12]

Увечері близько 20 години перед «старим» Новим роком ледь не в кожній оселі у м. Вашківці від малих хлопців до старших чоловіків переодягаються у фантастичні маски та найдивовижнiшi костюми: «дідів», «баб», «циганів», «ведмедів», «чортів», «міліціонерів» та інших казкових і невигаданих істот. Хлопці-маланки зазвичай мають бути веселі і говіркі. Вся ця компанія влаштовує такий гармидер, що людям буває страшно на вулицю вийти. Вона з музиками ходить вiд хати до хати, вітає та розiгрує комедiї перед господарями, відганяє та всіляких злих духів та відьм, може робити невеличкі «збитки», але це все жартома. Вiдвiдують найперше дiвчат на виданнi, оминають хати, де  хтось протягом року помер. Все роблять так, щоб господар не образився, а тiльки повеселився. Виховна функцiя дiйства полягає у тому, що в карнавально-сатиричнiй формi людям показують їхнi недолiки, подають норми народної моралi [3, c. 57].

Далі маланку (увесь цей перебраний народ) господар вгощає або дає грошей. Вона дякує і бажає господарю усiляких гараздiв. Гроші зараз збирає найбільш адекватний або неперебраний хлопець, найчастіше на потреби церкви.

По дорозі переодягнені веселять народ: пристають до чоловіків, підкидають дівчат, лякають дітей. Дорогами проїжджають машини з гучною музикою, також «переодягнені».

Після півночі групки перебраних збираються на перехрестях вулиць на «сходини» – огляд сил перед завтрашнім дійством.

Маланкування може тривати аж до обiду 14 січня на Василiя.

У деяких селах, закiнчивши обхід хат, маланкарi на свiтанку йдуть на роздорiжжя «смалити Дiда». У вогонь кидають солому, якою були набитi горби Дiдiв, а потiм маланкарі стрибають через багаття [17].

Наступного дня з обіду у Вашківцях, на роздоріжжі сходяться всі маланкарі і наступає повний хаос – незабутнє видовище. До речi Ведмедями стають наймiцнiшi, щоб могли вiдстоювати честь та славу своєї Маланки у боротьбi.

Ветерани переберії стверджують, що так відбувалося це свято в Вашківцях, відколи пам’ятають. Гурти перебраних із кожного кута містечка намагалися зробити якнайкращу маску, аби справити на всіх враження. Виготовлення масок вже давно стало унікальним ремеслом містечка.

В давнину колишньому власнику містечка Вашківці граф Петріно нагороджував власника найкращої маски, а всім учасникам дійства виставляв бочку горілки і пива.

Маланку ненавиділи і боялися всі загарбники Буковини, бо Маланка висміювалаала поневолювачів, комуністів, хабарників, бюрократів. Чи не кожен перебраний тоді сидів по 15 діб [17].

Iз давнiх-давен парубки готуються до Маланки заздалегiдь. Вчать колядки, роздають ролі, шиють костюми та інше знаряддя. Багато речей виготовляються «на смiх». Усi цi творiння дбайливо зберiгаються i вдосконалюються.

Iз часом маски i персонажi оновлюються під впливом злободенних проблем та модних вiянь, образи політиків останнім часом є щороку. Святкування у такому форматі відбувається вже понад 100 років. Проте немає одних i тих же персонажiв навiть у сусідніх . В кожному роблять  по-своєму [13].

Те, що з 2011 року кожного року 15 січня  в Чернівцях проводиться фестиваль «Маланка-фест» — це великий поштовх для цього свята, для розвитку Маланки та її подальшого існування. Це унікальне дійство для всієї України за змістом, за своєю яскравістю та феєричністю Воно встигло зачарувати багатьох з усіх регіонів нашої країни, численних туристів із різних країн. На святі вибирають переможця і вручають чималий грошовий приз, що нараховує десятки тисяч гривень [15].

Таким чином, основні зимові свята на Буковині та Гуцульщині – це Катерини, Андрія, Святвечір, Маланка. Особливо цікавим та яскравим є свято Маланки, яким в багатьох селах дуже пишаються, його чекають і можуть готуватися до нього цілий рік. На Маланку приїжджають подивитися не тільки з різних куточків України, але і з інших країн.

4. Весняні свята

На Буковині існують дві системи очисно-захисних дій у ранньовесняний період: одна християнізована – на Стрітення (Трьох Святих) за допомогою свічки, інша архаїчна – на Благовіщення за допомогою «живого» вогню, диму, вугілля, дьогтю тощо. Запалення вогню на Благовіщення співвідноситься з палеолітичним культом змій, коли їх вихід на землю супроводжувався запаленням ритуального вогню. Християнський звичай освячення свічки на Благовіщення змінює архаїчну практику палення вогню у цей день.

На Буковині, як і по всій Україні, Великдень, чи Пасха, традиційно є одним із найзначніших і найочікуваніших свят календарного року [14].

Великдень

Свято Великодня багате на церковно-обрядові й народні звичаї. З ним пов’язано чимало традицій, ритуалів і символів.

Основні символи Великодня — паска й писанка (рис. 3).

Рис. 3. Символи Великодня на Буковині [14]

Найважливішим атрибутом Великодніх свят у буковинців були обрядові страви, а серед них головне місце посідав хліб у вигляді випічки – це калач-паска, який пекли із муки найвищого сорту, щедро заправляючи яйцями та подекуди ще й родзинками.

Жінки й дівчата розмальовували до свята яйця, в яких уславляли животворящу силу сонця та безкінечність життя. Таких яєць є три види: писанка (розписане яйце), крашанка (розмальоване) і галунка (забарвлене в один колір). Крашанки й галунки фарбували переважно в червоний — це колір вогню і життя: саме в яйці воно зароджується. Зараз же це можуть бути всі кольори веселки. Писанками люди обмінювалися всі три дні, дарували їх рідним і близьким, примовляючи: «Христос Воскрес», а у відповідь: «Воістину Воскрес» [14].

Особливо культивують писанки у гуцулів, де її розпис вже давно перетворився на окремий напрямок народного мистецтва. Серед поціновувачів і збирачів писанки, мабуть, чи не найбільше цінують писанки із Космача, які відзначаються тонким орнаментом, жовтогарячими барвами і цікавими «язичницькими» сюжетами. Залежно від орнаменту, писанки в гуцулів мали свої назви. Варто зауважити, що чудова колекція буковинських писанок, у т. ч. і гуцульських, представлена у постійній експозиції Чернівецького художнього музею.

У східних, бессарабських районах Чернівецької області, наприклад на Кельменеччині, традиційно переважали галунки, які мали бути пофарбовані лише в оранжевий, рожевий чи червоний кольори і в жодному разі – у зелений чи голубий. Зараз же у багатьох селах Буковини роблять всі види писанок одразу [1, c. 16].

Шкода, але традиція розмалювання яєць дуже швидко зникає, коли почали масово продавати великодні наклейки на яйця. Перед Великоднем у господинь дуже багато справ і щоб зменшити їх вони просто купують різнобарвні наклейки на яйця.

Паску, великодні яйця та інші основні обрядові страви обов’язково освячували у храмі, і для цього збирали святковий кошик. Господині складали його зазвичай у суботу, щоби в неділю вдосвіта, а то й ще раніше встигнути на службу до церкви. Буковинки понад сто літ тому випікали по дві великі паски та багато перепічок (маленькі калачики). Щоправда, страви вкладали тоді не до кошика, а до дерев’яної дійниці: поряд із шматками розрізаної паски клали яйця, хрін, часник, полин, солонину, будз, сир, сіль тощо [14].

Приблизно таким же залишився набір страв на Буковині і в наші дні: вкладають до кошика паску, крашанки, домашню ковбасу (сильно побожні люди – не ставлять ковбасу, адже церква забороняє), масло, сир, хрін, цибулю, сіль, мак, яблуко, зелену цибулю. Подекуди зараз ще ставлять італійські паски, привезені заробітчанами, огірки, помідори, навіть цукерки та апельсини. Ось така трансформація.

У давнину гуцульські ґаздині до спеціального «паскосвята» (невеличкого цеберка з орнаментами) вкладали шарами головні великодні страви: паску, яйця, сир, бринзу, масло, сало. Додавали також насіння городніх культур: бобу, квасолі, гороху, ріпи, часника, маку, – щоби потім посадити зі звичайним: адже вважали, що від того «грядки краще зародять і насіння не переведеться». Врешті знаходили місце й для пляшечки води, хріну, кропиви, крейди, рушничного пороху та іншої всячини, яка після посвяти слугувала засобом для лікувальної магії і «тарохтерства» – ворожбитства. Так, свячена вода вважалася помічною «від усикої слабости», від отруєння та ворожінь [1, c. 17].

Після богослужіння та освячення паски усі квапилися додому. Гуцули вірили, «хто борше буде в хаті, той скорше зробить літо». Багатші ґазди не забували давати біля церкви бідним трохи страв – «за померші душі».

Вдома господарі тричі обходили зі «святістю» оселю, а потім ішли до худоби. Підгодовуючи частинами жертви домашніх тварин і птицю, цим прилучали їх до жертви. Таким чином жертводавці намагалися забезпечити захист основного свого скарбу від посягань «нечистої» сили та духів хвороб. Гуцули освяченими стравами торкалися почергово кожної тварини, наостанок примовляючи: «Аби сі так нічо не брало вівці (кози, корови), як нічого не озмесі свяченої паски!» Хто мав сад, то так само здійснював довкола нього ритуальний обхід із примовляннями [14].

На низинній Буковині ґазди теж у першу чергу йшли з дійницею з посвяченими стравами до худоби, дбаючи у такий спосіб про її здоров’я і достатку дому. Ввійшовши після обходу до хати, господар викладав скибки паски з сиром та іншими стравами, причому кожному з домашніх в окрему миску. Після молитви розпочиналася ритуальна трапеза, у якій куштуванню кожної з посвячених страв надавалося певне значення. Так, свячені яйця мали запобігти від шлункових корчів, будз і сир – від лихоманки, хрін давав силу, часник їли, щоби бути славним (крім того, без часнику не обходилося жодне велике свято), солонину – щоби бути ситим, вербу – щоби рости швидко, як верба.

У селах над Дністром після богослужіння місцеві господарі-християни «обсівали» своє обійстя і худобу посвяченим маком – «шоби ніяке горе не приходило». Цей обряд зберігся до нашого часу. На Паску, як і на Благовіщення, колись не можна було розкладати в печі вогню. Пополудні, після великодньої трапези, розпочиналися молодіжні забави. Парубки, дівчата, діти збиралися біля церкви для ігрищ. Старожили у східних районах області, зокрема у Непоротовому на Сокирянщині, пам’ятають, як ще до середини 1940-х на Паску місцеві парубки в центрі села влаштовували “колиски”, тобто гойдалки, де впродовж Великодніх свят колисали дівчат. Ті колиски стояли аж до Вознесіння. На другий і третій дні Паски парубки ще й приводили музик. Так само й молодь у центральних районах Буковини у вівторок пополудні зазвичай влаштовувала танці з музикою, які тривали до вечора [14].

У Великодній понеділок безупинно дзвонили у церковні дзвони. Робили це хлопці та старші парубки по черзі. Адже впродовж усього року господарем на дзвіниці був паламар, і лишень на Великодні свята дзвонити мали право всі бажаючі [1, c. 18].

У середу, по Великодню, гірськими оселями у давнину ходили діти й гукали: «Грійте діда!» В нагороду за це отримували «кукуцики», чи «куцики» – хлібці з кукурудзяної муки [14].

Від Великодня аж до Вознесіння прийнято вітати одне одного словами «Христос воскрес!».

Вихід на полонини

Полонинське господарство гуцулів − дивовижний острів народних традицій, що живе своїм незмінним життям ось уже протягом кількасот років.

На Гуцульщині здавна ведеться відгінне полонинське господарство: у теплу пору року люди віддають свою худобу на гуртове утримання в полонину. Скотарство споконвіку є важливим заняттям для карпатських горян, тож за кілька століть у полонинському побуті гуцулів утворився окремий світ неписаних законів, прикмет і народного звичаю.

Рис. 4. Свято виходу на полонину

Нині високо в горах так само є полонини, на яких утримують худобу за традиціями полонинського господарювання. Народна мудрість тут визначає і побут, і технології, і взаємини з місцевими сільськими громадами [7].

Але протягом останніх десятиліть поменшало полонин, на яких утримують овець. Худоба літує на полонині з середини травня до середини вересня. Усі полонинські будівлі, обладнання та технології − природні, прості й доцільні саме для цієї роботи. Тому їх важко назвати застарілими – вони тут позачасові. споконвічні.

На полонині працюють: ватаг, який усім керує і виконує найвідповідальніші роботи; помічник ватага; вівчарі, які пасуть і стережуть овець; бугарі, які доглядають корів; молоді хлопці – стрункарі, які заганяють овець у струнку на доїння і підсобляють у інших роботах. «Зовнішню політику» полонини, себто взаємини з місцевою владою і господарями худоби здійснює «депутат» – слово у цьому значенні тут вживається вже понад сотню літ [8].

Народний фестиваль «Полонинська ватра” – гуцульське свято виходу вівчарів на полонини.

За традиційними віруваннями та обрядами Буковини, у травні кожного року, в останню неділю, святкується неповторне народне гуцульське свято виходу вівчарів на полонини.

Після Пасхи настає час пастухам збирати свої отари та відправлятися на пасовиська далеко у гори, де вони й пробудуть аж до осені.

Цю визначну подію у Карпатах називають “Вихід на полонину” і визначають як свято, а у сучасні дні перетворили на народний фестиваль “Полонинська ватра”, який проводиться у Путилі.

Різнобарв’я національного одягу, святкові звуки трембіт, хороводи, запалювання святкового вогнища – ватри, фольклорні концерти – всі ці традиції дбайливо зберігаються і передаються з покоління в покоління.

Гуцули грають на трембітах під час традиційного гуцульського свята виходу вівцеводів на гірську долину [9].

Ватаг свята (головний вівчар) урочисто відкриває свято запаленням незмінного атрибуту свята – полонинської ватри (вогнища), що символізувало початок виходу гуцулів на полонину на літування (відгодівлю) вівців у горах.

Фестивалі, присвячені виходу на полонини, дають можливість поринути у світ гуцульської культури і насолодитися театралізованим гуцульським весіллям, незвичайно красивими обрядовими дійствами Путильщини, посмакувати традиційні страви, помилуватися чудовими краєвидами Карпат, подихати чистим та свіжим гірським повітрям.

Майстрині запропонують вам нашиті кольоровим сап’яном із мідяними і мосяжними капелями і ґудзиками, прикрашеними кольоровою волічкою киптарі, вишиті нитками та викладені бісером сорочки, оздоблені трісунками і павами кресані. Гуцульщина – відомий край майстрів з різьблення, випалювання та інкрустації по дереву. Проходить самобутня виставка-продаж різноманітних виробів з дерева – дерев’яний посуд, дерев’яні та плетені меблі, різноманітні сувеніри. Традиційно, гуцули виробляють гончарні вироби (кахлі, посуд), а також ковдри з овечої вовни [10].

Високо у горах ви почуєте гру народних митців на дримбах та сопілках, а на завершення дійства відбуваються народні гуляння та розваги.

Серед весняних свят на Буковині і Гуцульщині найбільш яскраві – Великдень і вихід на полонини. Після Пасхи настає час пастухам збирати свої отари та відправлятися на пасовиська далеко у гори, де вони й пробудуть аж до осені. Цю визначну подію у Карпатах називають «Вихід на полонину», який у сучасні дні перетворили на народний фестиваль «Полонинська ватра», який проводиться у Путилі.

5. Основні літні та осінні свята

Зелені свята

Зелені свята – давнє народне дохристиянське свято, яке символізує остаточний прихід літа. Освячення поля свяченою водою символізувало вигнання нечистих сил і задобрювання русалок. Культ рослинності, яка в цей час починала розквітати, проявлявся передусім у тому, що зеленню на свята прикрашали свої оселі, а також могили предків. На Зелені свята, як і після Великодня, провідували померлих родичів, могили яких обсипали клечаним зіллям, влаштовували на кладовищі панахиди та спільні поминальні трапези [1, c. 18].

Купала

Найбільш яскраве літне свято – день Купала (Купайла). Це був день сонцевороту, коли сонце досягало свого апогею, відповідно, був найдовший день і найкоротша ніч у році, а для землероба наставав найважливіший момент його господарської діяльності – жнива.

На Буковині існувало вірування, що цього дня вода і вогонь мають очищувальну силу. Молодь стрибала в цей день через вогонь і купалася у водоймищах. Дівчата збирали квіти та робили з них віночки. Купальське дерево пов’язане з основним змістом і призначенням обряду. Дівчата пускали на воду заготовлені віночки. Рухом вінків на воді вони ворожили про своїх коханих (куди попливуть вінки, з тієї сторони буде наречений), рух вінків міг віщувати і смерть (чия свічка на вінку швидше погасне, той невдовзі може померти). Назву свято Купало отримало від бога плодючості Купала та від того, що Бог-Сонце-Дажбог у день літнього сонцестояння купається у земній потужній силі – воді. Колесо з перехрестям символізувало життєдайне сонце, яке у вогні поєднувалось з водою трапези [1, c. 17].

На Буковині вважалось, що купальська ніч є шлюбною. Українці Буковини вірили, що у купальську ніч вступали в шлюб вода і вогонь, небо і земля, людська пара – чоловік та жінка. Обов’язково їх шлюб мало освятити Сонце, яке вранці після купальської ночі вважалось найважливішим сполучником шлюбних пар. У припрутських та придністровських українських селах вірили, що у купальську ніч розцвітає чудесним весняним цвітом папороть; щасливець, який дістане цю квітку, буде знати, де лежать скарби, буде розуміти мову рослин і тварин трапези [1, c. 18].

Купальське свято на сучасному етапі практично трансформувалося в естетично-розважальні обряди.

Петра

На Буковині напередодні свята Петра на нивах відбувались урочисті зажинки. Для обрядодій господинею випікається хліб. Встають рано до схід сонця, снідають всією сім’ю уже на полі біля ниви. Вважалось, що цей сніданок відбувається разом з духами поля і душами покійників, які охороняли поле до дозрівання хліба. Господар виголошував молитву, в якій звертався до духів Природи зі словами подяки, що допомогли виростити врожай. У цей день було прийнято жати кілька снопів. На полі залишають серп, яким, за повір’ям, мають користуватись духи поля і який має оберігати ниву від злих сил. Зажинки прагнуть завершити дуже швидко, щоб і швидко відбулись жнива в майбутньому. У кінці ХІХ – на початку ХХ ст. покровителями і опікунами обряду зажинків були св. Юрій та св. Петро [1, c. 19].

Серед забав хлопців, які парубкували (могли одружуватись), на свято Петра у кінці ХІХ та до 70-х років ХХ ст. ще зустрічалась така забава, як змагання на випиту горілку або вино. День Петра і Павла на Буковині вважався днем, коли дівчата мали особливі права щодо виявлення своїх почуттів до хлопців. У цей день було прийнято дарувати хлопцеві шириньку (вишиту дівчиною по чотирьох краях магічними знаками хустинку). На Буковині цього дня побутував звичай до хлопця, який ще не одружився, водити дівчину і пропонувати йому одруження трапези [1, c. 19].

Маковея

Свято Маковія (Маковея) є на Буковині святом квітів та городини. Воно відзначається 14 серпня. В цей день у церквах святять воду, квіти, мак, які після цього набувають, за повір’ям, чудодійної сили. Дівчата готували вінок з квітів та «маковійську квітку». Малі діти теж рвали квіти і формували невеличкі букетики. У передгірній та гірській місцевості Буковини квіти для «маковійської квітки» збирали вранці у день свята, але ще до сходу сонця. Для цього букета використовували квіти як польові, так і городні (любисток, чорнобривці, васильок, м’яту, кудрявці, польові котики, материнку, чебрець, роман-зілля та ін.). «Квітку» та віночки обв’язували червоними стрічками.

Дівчата обсипали свяченим маком дім, і «вроки» відьми повинні були безслідно пропасти, а до дівчини поверталося лицем щастя. Сакральний статус маку в українців був доволі високим. Серед населення Буковини простежується ставлення до маку, як до оберегу [1, c. 19].

Осінь – час збирати врожай, тому селянин не мав часу святкувати, а більше працював, запасаючись на зиму, тому восени святкували на Буковині та Гуцульщині, в основному, календарні релігійні свята.

Таким чином, основні народні літні свята на Буковині та Гуцульщині – Зелені, Купала, Петра, Маковія, що збігаються з релігійними. Осінь – час збирання урожаю, тому святкують, в основному, релігійні свята і без розмаху.

Висновки і рекомендації

Українські народні свята – свята, історія виникнення яких йде в глибину століть. Їх коріння можна знайти в древніх віруваннях, в общинних традиціях. Народні свята відрізняються своєю стихійністю, органічністю і природністю.

Буковина та Гуцульщина – осередки давніх звичаїв та традицій українського народу. Їх потрібно вивчати і відновлювати, адже саме вони – сховище нашого генофонду, джерело відродження української культури. В українців Буковини протягом багатьох століть сформувалась чітка й багата система народних свят, які в основних рисах подібні до народних свят в інших регіонах України, однак мають певну варіативність у межах рівнинної, передгірної та гірської зон. Гуцули змогли зберегти самобутню культуру в найдавніших своїх традиційних обрядах та звичаях.

Основні зимові свята на Буковині та Гуцульщині – це Катерини, Андрія, Святвечір, Маланка. Особливо цікавим та яскравим є свято Маланки, яким в багатьох селах дуже пишаються, його чекають і можуть готуватися до нього цілий рік. На Маланку приїжджають подивитися не тільки з різних куточків України, але і з інших країн.

Серед весняних свят на Буковині і Гуцульщині найбільш яскраві – Великдень і вихід на полонини. Після Пасхи настає час пастухам збирати свої отари та відправлятися на пасовиська далеко у гори, де вони й будуть аж до осені. Цю визначну подію у Карпатах називають «Вихід на полонину», який у сучасні дні перетворили на народний фестиваль «Полонинська ватра», який проводиться у Путилі.

Осінь – час збирати врожай, тому селянин не мав часу святкувати, а більше працював, запасаючись на зиму, тому восени святкували на Буковині та Гуцульщині, в основному, календарні релігійні свята.

Основні народні літні свята на Буковині та Гуцульщині – Зелені, Купала, Петра, Маковія, що збігаються з релігійними. Осінь – час збирання урожаю, тому святкують, в основному, релігійні свята і спокійніше, ніж зимові.

Народні свята на Буковині та Гуцульщині, безумовно, потребують наукового дослідження. Однак, на мою думку, зараз, коли з’явилося багато технічних можливостей і мультимедійних засобів, набагато краще б було представляти цю інформацію також і у візуальному вигляді – за допомогою фото та відеоматеріалів, адже вченими давно доведено, що краще запам’ятовуються саме візуальні матеріали. На мою думку, це дає більш точний доказовий матеріал для опису результатів різноманітних досліджень на тему народних свят. Я перечитав багато інформації про свята на Буковині та Гуцульщині, але вони не можуть зрівнятися з побаченими фотоматеріалами та прикладами обрядових речей в музеях та у людей.

Після написання даного реферату у мене з’явилася мрія – зняти фільми про свята Буковини та Гуцульщини, які б ґрунтувалися на реальних зйомках свят в селах на розповідях старожилів.

Таким чином, поставлені завдання реферату вирішені, однак проблема надто велика, щоб обмежитися рефератом, потрібні наступні дослідження з залученням можливо декількох науковців, щоб обійняти питання з різних сторін.

Список використаної літератури

1. Кожолянко О. Г. Календарні зимові свята та обряди українців Буковини: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.05 / О. Г. Кожолянко; Прикарпат. нац. ун-т ім. В.Стефаника. – Івано-Франківськ, 2005. – 20 c.

2. Розвиток українського етнотуризму: проблеми та перспективи» : Зб. матер. ІІІ Всеукр. наук.-практ. конф. молодих вчених (Львів, 15 травня 2013 р.) / Міністерство освіти і науки України, Львівський інститут економіки і туризму. — Львів : ЛІЕТ, 2013. — 158 с.

3. Буковинська Маланка: [фотоальбом / авт. текст Ірина Пустиннікова ; авт. ідеї та упоряд. Сергій Осадчук ; [фот.: Ірина Пустиннікова та ін. ; пер. на англ. мову Крістіна Кельті, Ірина Пустиннікова]. – Чернівці : [б. в.], 2014. – 148 с.

4. Витвицький С. Історичний нарис про гуцулів / Переклад, передмова, примітки Васильчука М. – Коломия: Вид. «Світ», 1993. – 94 с.

5. Довгань Г. Д. Географія : підруч. для 8 класу загальноосвіт. навч. закладів / Г. Д. Довгань, О. Г. Стадник. — Х. : Вид-во «Ранок», 2016. – 256 с.

6. Мандибура М. Полонинське господарство Гуцульщини другої половини ХІХ –30-х рр. ХХ ст. – К.: Наукова думка, 1978. – 190 с.

7. Влад М. Головні весняні свята на Гуцульщині // Гуцули і Гуцульщина. – №3(11),  2014. – С. 3-7.

8. Горбоніс Л. Традиційно-звичаєві погляди гуцулів на природу // Народна творчість та етнографія. –2004. –№5. –С.51–62.

9. Дмитрук І. Звичаї та вірування гуцулів в українській етнографічній науці другої половини ХІХ – ХХ ст. / І. Дмитрук // Галичина. – 2006/2007. – № 12 – 13. – С. 430 – 437.

10.   Іваньо В. Гуцульське свято «Проводи на полонину» // Народна творчість та етнографія. –1966. –№2. –С.109–110.

11.   Шекерик-Доників П. Святвечірні звичаї на Гуцульщині // Жіноча доля. –1938. –1–15 січня. –С.3–4.

12.   Вашківецька Маланка // Сайт міста Вашківці

13.   Карачко С. Буковинська Маланка

14.   Карачко С. Народні традиції: Великдень на Буковині // БукІнфо

15.   Комарі А. Фотоальбом про «буковинську Маланку» видали у Чернівцях

16.   Максимюк О. На свято Катерини ворожать на свою долю // Погляд, 2010

17.   Малко Р. Буковинська Маланка, або Покарнавалити не бажаєте? // БукІнфо

18.   Придибайло О. Традиційні звичаї та обряди Буковини // Сайт «Україна – це ми!» [Електронний ресурс] —

19.   Фестиваль «Полонинська ватра»

20.   Crowder N. The roots of tradition in Ukraine’s folk holiday Malanka // Washington Post

Коментарі (1):
  1. valentina :

    дуже цікава стаття

Написати коментар:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *