Готова робота!

Духовний контекст Щоденників О.Т. Гончара

views 59

Курсова робота на тему “Духовний контекст «Щоденників» О.Т. Гончара”

ВСТУП

Документальну літературу ще називають «дзеркалом доби». І це не випадково. В ній знаходять своє відображення всі політичні, культурні, суспільні та естетичні  події епохи, крім того, документальна література намагається поглянути на ці події з середини, розкриваючи при цьому невловимі моменти, аналізуючи дійсність із мінімальною суб’єктивністю, та дає при цьому цілісну картину буття, в усій його різноманітності та яскравості.

Одним із засобів залишити згадку про себе, про свою діяльність в літературному та історичному житті суспільства для автора, став особливий жанр мемуарної літератури. Жанр, який до сьогодні викликає багато суперечок щодо своєї  природи. Це – щоденник.

Сьогодні, до нас читачів, минуле повертається у різноманітних формах.  Якщо говорити про мемуаристику, то це – листи, спогади, документальна та біографічна повість, не рідко вони виходять в світ окремими виданнями чи з’являються на сторінках часописів. Не винятком є і щоденники,  їх повертають з численних архівів та  спеціальних фондів.

Автори ніколи не були байдужими до щоденника, саме тому цей жанр на сьогодні представлений багатьма зразками.  Не викликає сумнівів і те, що щоденник став фактом літератури і подекуди навіть домінує серед інших жанрів, при цьому долає межу між літературою та не літературою.

На сьогодні, найменш вивченим жанром документальної літератури є саме щоденник, його  не торкалося перо літературознавця. Це можна пояснити тим, що великих проміжок часу розвитку непристосованого ні до чого літературознавства заважало панування в суспільстві стереотипів радянської системи.

Саме не достатньою визначеністю щоденникового жанру і пояснюється актуальність нашого дослідження.

Предметом дослідження курсової роботи виступає щоденник як жанр мемуарної літератури, його теоретичне обґрунтування, історія та функціонування в світовій та українській літературі.

Об’єктом дослідження є щоденникові записи Олеся Терентійовича Гончара.

Метою курсової роботи є окреслити визначні змістові та формальні ознаки жанру щоденника, визначити його місце та роль в літературному процесі, проаналізувати  особливості та розкрити духовний світ  щоденників О.Гончара.

Досягнення поставленої мети передбачає виконання таких завдань:

а) визначити жанрову природу щоденників, узагальнити та   систематизувати теоретичний матеріал;

б) розглянути історію виникнення та функціонування  жанру;

в) виявити ідеологічні аспекти щоденникових записів О.Гончара та простежити особливості авторського світовідчуття в них.

Джерелом дослідження є книга О.Т.Гончара Щоденники: У 3 т. ⁄ Упоряд. В.Д.Гончар.

РОЗДІЛ 1. Щоденник як об’єкт дослідження

1.1 Жанрова специфіка щоденника. Зв’язок з іншими   різновидами мемуарної літератури

Твори мемуарної літератури закріплюють в тій чи іншій формі спогади письменників про минуле. Наближуючись подекуди до художньої, наприклад до таких жанрів як сімейна хроніка чи різні види історичної белетристики, мемуарна література відрізняється від них намаганням точного відтворення певного відрізку дійсності. На відміну від художньої літератури, твори мемуарної літератури несуть в собі виключно пізнавальні функції без  спеціальних художніх настанов. Однак, чітку грань між ними і художньою літературою іноді провести досить складно.

Найбільш примітивною формою мемуарної літератури є щоденник – періодичні записи автора, що зображують події особистого життя на фоні сучасної йому дійсності. Щоденник являє собою первинну форму мемуарної літератури – загальна перспектива подій тут відсутня і розповідь тримається на внутрішньому зв’язку записів, що поєднані між собою одним автором та системою його світовідчуття.

Щоденники письменників – це записи, що мають форму щодобових та ведуться протягом деякого часу. Автором  наводяться документальні відомості, розмови людей, листи, власні спостереження, але відсутні описи внутрішніх переживань самого письменника. Основу  літературного щоденника складають фрагменти записних книжок, які свідомо організовані автором та мають такі риси, як періодичність і датування. Як правило, щоденник письменника є досить публіцистичним і  полемічним за відношенням до опису дійсності, тобто він пристосований до основної ідеї автора.

Дослідниками було визначено ряд найбільш характерних жанрових особливостей літературного щоденника. Найбільш визначна з них – це подвійність. З одного боку, він є, можна сказати, чернеткою і це підтверджує  своєрідна логіка висловлювання та спонтанність думок, а з іншого – щоденник є остаточним варіантом. Щоденник за своїми  типологічними ознаками є близьким до таких жанрів, як автобіографія, епістолярій та сповідь.

Специфіка жанру щоденника визначається тим, що в ньому відсутній будь-який сюжет, що поєднує твір, а також не має єдиного ідейного задуму. Художньої цілісності щоденнику надає сам автор. Кожного дня його думки  групуються у єдину форму, і саме тому щоденник набуває певної, дещо  умовної закінченості. Унормованими є фрагментарність оповіді, уривчастість виразів, необробленість фраз та  стилістична не­завершеність думки. Дослідниця Н.Банк відзначала: «Письменницький щоденник постійно вбирає в себе ознаки різних прозаїчних і поетичних жанрів, але зовсім не просто їх механічно додає» [1, с.20]. Автори щоденників подають на сторінках фотографічне відтворення власного життя та досить широке узагальнення дійсності. Особливостями цього жанру також є оповідь від першої особи та хронологічне відтворення подій.

Якщо порівнювати щоденник з таким видом мемуарної літератури, як автобіографія, то виразно виокремлюється відмінність щоденника – він не створений задля широкого кола читачів. Автор більш є зосередженим на власному «Я», і саме через це постає перед читачами більш відкритим, позбавленим будь-якої надуманості щодо власної персони, правдивим і щирим. Також, визначним є те, що автор щоденника виявляє притаманний тільки йому стиль викладу коли не турбується про свій, так званий, літературний імідж.

М.Гронцька виділяє наступні типи щоденників: особисті, історико-публіцистічні, літературно-публіцистічні, мемуарні, духовні, дорожні та інтимні [10, с. 181]. Ця типологія більше спрямована на змістову складову щоденників.

Щоденник не стільки є публіцистикою існуючого факту, скільки публіцистикою переживання цього самого факту, способом пізнання своєї ланки в історичному процесі. Тут головною є людина в конкретно-історичних зв’язках, з її мотивами та життєвими настановами.

Жанровою необхідністю  є крайня відвертість автора щоденника. Щоденник укладається, можна сказати, несвідомо і позбавлений можливості повернутися у минуле, і автор не може вже впливати на текст у цілому. Саме тому щоденники наближаються до листів, (особливо до регулярного листування), де також повідомляється про повсякденне, і матеріал  лише фіксується, іноді досить сухо.

В щоденниках ми  часто зустрічаємо  звертання й привітання,  роздуми на якусь інтимну хвилюючу тему.  Важливою розпізнавальною ознакою епістолярного жанру є  орієнтація на адресата (інколи навіть уявного), тоді як абсолютна більшість щоденників безадресна, або задовольняється невизначеністю адресата.

Якщо порівняти жанр щоденника та жанр спогадів, то одразу випливе основна відмінність – суб’єктивність думки самого автора. Спогади також є досить суб’єктивними, але вони відтворюють більше загальну концепцію певного історичного періоду, тісно переплітаючись з ним. Автор щоденника пише, керуючись лише власними ідеями та думками, залишаючись досить осторонь від своєї епохи, хоча, звісно, має на увазі  її деякі риси. Характер думок автора щоденника може змінюватись через певний проміжок часу, його точка зору також зазнає змін, разом і з самою постаттю оповідача.

Ще однією особливістю щоденникових записів є одночасовість зображення подій. Автори  починають писати в межах  кількох  днів. В цьому випадку слід сказати про осучаснення минулого (подання фактів з минулого як таких, що відбуваються зараз). Письменник не сплутує часу переживання і часу написання, однак розуміє, що вони творять єдиний часопростір, де важливішим є те, що їх об’єднує, а не те, що їх ділить. Діалог властивий мемуаристиці загалом, але найрізноманітніші його прояви інколи настільки відмінні, що здійснюються в абсолютно протилежних напрямах. У листах це переважно діалог із адресатом (сучасником), а в щоденнику – поза внутрішнім діалогом із самим собою це ще й діалог із майбутнім. Окремі факти можна вважати просто унікальними, про які може повідомити лише поданий щоденник і жоден інший. Це підвищує значення щоденника окремого автора.

Події, почуття, переживання постають у щоденнику по мірі свого розгортання. Митець прагне увічнити себе після смерті саме у власній творчості. Щоденнику, зрештою, це також під силу. Але щоденник дає також можливість запам’ятати себе за життя: тільки автор щоденника, замислювався він над цим чи ні, може зреалізувати свою пам’ять в усій її повноті. Цей момент пригадування себе у щоденнику є  найінтимнішим моментом будь-яких записів.

Катерина Яківна Танчин, у своїй дисертації «Щоденник як форма самовираження письменника»,  виділяє такі типи щоденників за роллю в житті автора:

–    щоденник-свідчення (щоденники С. Єфремова, С. Васильченка, З. Гіппіус);

–    щоденник, породжений нарцисичними мотивами (щоденники В. Поліщука, О. Кобилянської);

– щоденник – документ самоаналізу і самонавчання (щоденники В. Винниченка, Л. Толстого);

– щоденник – пам’ять про себе самого (щоденники В. Поліщука, К. Чуковського);

– щоденник як засіб психічної самотерапії (щоденники О. Кобилянської, Т. Шевченка, Ф. Кафки) [15, с. 23–24].

Дослідник Г. Костюк відзначає такі чотири типи щоденників:

– щоденники, «автори яких обдумано пишуть з розрахунком на публікацію. У таких записах вони оми­нають свідомо різні особисті, побутові, часто прикрі й негативні деталі та акцентують уяву на головних питаннях часу, визначаючи своє місце в ньому». Свої враження від дійсності автори висловлюють у публіцистичних чи філософських коментарях або відсту­пах;

– щоденники, що містять «нотатки глибоко особисті, виповнені інтимними фактами, переживання­ми, почуваннями, побутово-психологічними сценами, часто оголеними, та дразливими». Зовніш­ній світ таких авторів не цікавить. Більше переймають власні пере­живання, пристрасті, болі та трагедії;

– щоденники, що «схожі на докладні, але сухі, телеграфні нотатки: місцевість і дата перебування, інколи — дата і місце зустрічей, будь-які події, факти, дрібні епізоди, дні, логічно ніби між собою не пов’язані, для читача незрозумілі»;

– щоденники, які належать, перш за все, професійним письменникам. «Це нотатки щоденних спостережень, записи рідкісних вуличних висловів, народних говорів, схоплених характеристичних портретів, пейзажів і навіть нових тем, інколи з розгорну­тою схемою сюжету» [12, с. 13–14].

У вступі до свого щоденника відомий поляк Вітольд Ґомбрович писав: «Мій щоденник – досить безладна писанина з місяця в місяць: напевне, я часто повторююся, іноді заперечую сам собі. Чи не краще було б відредагувати? Підчистити? Але й  надто вилизувати не хотілося б» [4, с. 3]. Якщо говорити про надмірне втручання у текст щоденника, то В. Ґомбрович  мав рацію, бо будь-яке вилучення під час друку та пом’якшення висловленої дійсності, можна вважати замахом на закони жанру, замаху на його автентичність. Адже щоденник – це суто індивідуальний жанр літератури, і будь-яке його редагування може привести до спотворення жанру. Але потрібно зазначити, що будь-який письменник, пишучи свій щоденник, не може не думати про публікацію. Адже автор має зважати на те, що щоденник може бути опублікований після його смерті.

Досить цікавим та суперечливим залишається питання про те, чи є особливими щоденники письменників і чи слід їх відрізняти від подібних їм записів представників інших професій. Очевидно, що так. Адже у своїх записах, професіональний письменник перш за все  залишається художником, митцем, і навіть записи «для себе» не може не орієнтувати на можливого читача.

Якщо говорити про дослідження лінгвістами жанру щоденника, то досить цікавою в цьому плані є праця Л. Гінзбург «Про психологічну прозу». Дослідниця говорить про естетичне значення документальної літератури, про «повноцінність» щоденника як жанру [3, с. 93].

У сучасному українському літературознавстві найбільш повний огляд мемуарної літератури  здійснив  О. Галич в своїй праці «Українська документалістика на зламі тисячоліть: специфіка, ґенеза, перспективи».

В українському літературознавстві на сьогодні не зроблено жодної спроби дослідити поширення жанру щоденника в українській літературі. Вдалою та  цікавою спробою дослідити теорію жанру та його особливості і функції в контексті проблем художньої творчості є наукове дослідження Танчин К.Я. «Щоденник як форма самовираження письменника», у якій  визначений щоденник як жанр документальної літератури, що «перебуває на межі між мемуарами, епістолярієм і записними книгами, але, разом з тим, має власні суттєві особливості, що вирізняють його з-поміж суміжних жанрів документалістики»  [15, с. 78–79].

1.2 Історіографія жанру

Щоденник є найбільш історичним жанром літератури. Його перехід в літературний жанр став можливим лише в процесі зміни історико-культурних стереотипів, тобто тоді, коли людина, як постать, стала цікава не тільки самій собі але і оточуючим. З часом, разом із ходою годинника, людина змінюється, змінюється її  світогляд. Ці зміни можуть бути  як у позитивну, так і у негативну сторону.

Живий інтерес до щоденників балансує на межі унікального і всезагального. Деякі дослідники вважають, що жанр щоденника зародився ще в добу пізньої Античності. Праобразом щоденника називають «Роздуми» Марка Аврелія. Інші дослідники першими зразками щоденників вважають Римські Commentarii (домашні бухгалтерські книги, записи сенаторських промов), тому що в їх основу покладено сторінки з життя людей. Дослідники у приклад наводять зразки щоденникової літератури Середньовіччя, епохи Просвітництва Франції та Англії. К. Корбін  відзначає, що джерела зародження жанру щоденника можна помітити в християнській традиції: «Щоденник – один із наслідків відкриття християнського часу: йому передували хроніки і подорожні нотатки…» [11, с. 289]. Зразком щоденникового жанру у християнській літературі є «Сповідь» Аврелія Августина, яка починається з «Розмов із самим собою». Текст подано у формі діалогу, в якому і мовцем, і співрозмовником виступає одна і та ж сама особа.

Зразками жанру мемуарної літератури в епоху Ренесансу постають щоденникові записи видатного митця  Мікеланджело Буаноротті. Пануючий в цю епоху класицизм тримав щоденник на задвірках словесності, але, не зважаючи на це, епоха Ренесансу дала дійсні шедеври мемуарної літератури. Наприклад, шифрований щоденник С.Пепіса.

Лише в епоху романтизму щоденник починає відігравати найбільш помітну роль у літературному процесі:  «…перші ролі в літературному спектаклі «щоденник» починає грати лише в романтичну епоху з її інтересом до приватного життя, до всього неочікуваного, партикулярного, приватного» [11, с. 289]. Романтикам імпонувала уривчастість щоденникових записів. Це  зосереджувало увагу на найголовніших, ключових моментах. Притаманна щоденникам пряма участь автора у зображених подіях, емоційність, чуттєвість, суб’єктивність думки не могла залишити байдужими романтиків – в щоденниках відобразилось характерне для того часу прагнення особистості протиставити жорстокій соціально-становій дійсності події свого внутрішнього життя і підняти їх до рівня суспільно значущих явищ.

Коли почалась індустріалізація епохи, необхідним стало намагання фіксувати швидкоплинні події, фіксувати ті зміни, які відбувалися у суспільстві. Саме тоді в нагоді і став щоденник. У час, коли бурхливий розвиток науки і техніки спричинив морально-етичну кризу, коли суспільна свідомість залишилася розгубленою перед якісними та кількісними змінами оточуючого простору, хронологічна впорядкованість щоденника, фіксація побаченої, почутої, внутрішньо пережитої події давала надію на подальший аналіз ситуації у майбутньому та вироблення стратегії поведінки людини у суспільстві. Особливо цікавими були щоденники видатних осіб, людей, що досягли успіху у певній справі, оскільки їх особливість, неординарність слугувала впевненістю, що методи подальшого розвитку будуть знайдені. Молодий жанр набирає популярності в епоху індустріалізації суспільства: щоденник знаменитостей стає непоганим товаром, а та історико-філологічна галузь, яка виникла в другій половині ХІХ століття, остаточно легалізує щоденні записи письменника, трактує їх вже як вид літературної творчості.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття характеризувався активним пошуком нових художніх форм. В цю добу основною течією був модернізм, що надавав перевагу суб’єктивному відображенню дійсності. Саме ця особливість посилила інтерес  до щоденника як  специфічної індивідуальної форми авторського самовираження. В цей період виникає інтерес до щоденників як до явища літератури, незалежно від того, хто їх написав. В цей час починають збиратися і фіксуватися щоденники відомих і невідомих політиків, чиновників, художників, пересічних громадян, простих свідків непростих суспільних перетворень. Саме тоді майже кожен член соціуму починає розуміти, що будь-яка, навіть проста, невідома  особа може мати визначальну роль у подіях світу, що втратив свою цілісність і розсипався на фрагменти. Жанр щоденника починає змінюватися, поряд з побутовими щоденниками з’являється інший різновид, який можна назвати літературно-художнім. В цей період часу основою щоденників стають внутрішні переживання, емоції та думки людини.

Наступні двадцять років позначаються занепадом щоденникового жанру. Зникає будь-який інтерес до цього жанру. Частина письменників взагалі припиняє вести свої щоденники, а нових примірників, принаймні відомих авторів в цьому жанрі, не виходило. Хоча це питання є досить малодослідженим і вимагає подальшого наукового вивчення.

РОЗДІЛ 2. Духовний світ «Щоденників» О.Гончара

2.1 «Щоденники» О.Т. Гончара і українська література

Жанр щоденника помітно активізується протягом всього ХХ ст. в українській літературі, проте наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. досліджуваний мемуарний жанр зазнає процесу белетризації, зміни проблемно-тематичного центру, авторської позиції. Саме в цей період історії української літератури повноцінно функціонують всі три варіанти жанру щоденника (фактографічний, белетризований і белетристичний). Це можна пояснити тим, що в цей час в суспільстві породжуються нові тенденції, з’являються  незвичні точки дотику і сфери взаємодії між мемуарною літературою, публіцистикою  і сферою художньої літератури.

Першим зразком щоденника в українській літературі, як вважають дослідники, є «Журнал» Тараса Шевченка. Свої щоденники залишили також Микола Куліш, Михайло Коцюбинський, Іван Франко, Олександр Довженко та Олесь Гончар.

Звернемо увагу на об’єкт нашого дослідження, а саме на щоденникові записи Олеся Терентійовича Гончара.

Олесь Гончар прийшов у велику літературу досить молодим порівняно з іншими визначними постатями. Суспільство ніколи не любило яскравих постатей, високих інтелектуалів. А саме такою людиною був Олесь Терентійович. І за це довелось йому досить часто потерпати від нападів з боку того ж самого суспільства, а саме, з боку його верхівки.

«Щоденники» Олеся Гончара – це ще одне відкриття незглибимої і неосяжної  особливості в багатогранності її вимірів цієї геніальної людини, великого громадянина і художника, вірного сина України, що постає перед нині сущими і поставатиме таким далі  перед  всіма прийдешніми поколіннями…» [14, с. 166].

Як зазначає О. Медоренко, «У своїх «Щоденниках» О.Гончар мав на меті, відштовхуючись від спогадів, розширити їх не тільки фактами документального характеру, але й художнього» [13, с. 272].

Трагізм творчої долі О.Гончара полягає у тому, що письменник зазнав усю гіркість людського життя через  відверті настанови радянського режиму, зазнав всіх можливих принижень як майстер слова і як людина. Володимир Бурбан відзначає: « Олеся Терентійовича підступно, з єзуїтською витонченістю цькувала влада, продавали «друзі», використовували в ідеологічних цілях вітчизняні і закордонні «доброзичливі» люди. Йому підкидали брудні анонімки (пропонувалося, зокрема, «піти» за прикладом Хвильового, який покінчив життя самогубством), намагалися загнати в хитро замасковані інтриганські пастки, втягнути в різноманітні провокації» [2, с. 2–3].

Ярема Гоян у своїй статті закликає: «Слухаймо Олеся Гончара і почуємо кроки нашого генія в обмотках, що йде до народу зі сповідальним словом на устах, яке довіряв тільки білим аркушикам у фронтових окопах і в час роздумів на самоті мирної години, що ставала для нього полем битви за Україну» [9].

Ми напевно ніколи б і не змогли дізнатися, якою людиною був Олесь Гончар, якби не його дивовижні «Щоденники», що вийшли  у трьох томах. В їх основу покладено понад 120 записників, що збереглися в архіві, який дбайливо зберегла  дружина письменника — Валентина Данилівна Гончар.

Щоденникові записи О. Гончара охоплюють понад 50 років життя, а саме 1943—1995 рр. З воєнних років зберігся «один нотатник на цигарковому папері з вилинялими чорнилами, де йдеться про полон письменника, і три зошити нестандартного формату» [6, с. 6]. Готуючи їх до друку, В. Гончар «скоротила ті записи, які цілком перейшли в художні твори, чи ті, що стосуються суто сімейних проблем» [6, с. 6]. Але такі втручання є цілком загальноприйнятими під час  видання письменницьких щоденників.

Дуже мало Олесь Терентійович у своїх записах говорить про своїх рідних, зовсім не згадує свого батька (Терентія Білого), тільки іноді пише про матір (Тетяну Гаврилівну Гончар), бабусю та дідуся. Подається тільки та інформація, яка розкриває Гончара як громадсько-культурного діяча і дуже мало інформації, де б розкривалися риси людського характеру. Щоденникові записи Олеся Терентійовича  фіксують подію досить чітко. А це є дуже важливим для письменника, також він змальовує свої враження від всього побаченого і почутого, дуже рідко — оцінки та аналіз, але в його записах багато описів та пейзажних замальовок.

Найколоритнішими сторінками першого тому щоденників Олеся Гончара є ті, що присвячені подіям війни чи пізнішим рефлексіям на тему війни і ті, де йдеться про Олександра Довженка.

О. Гончар у своєму щоденнику присвятив О. Довженку 113 датованих записів, починаючи з травня 1953 року: «Довженко, звичайно, геній. Тільки у справді великих людей може бути таке інтенсивне, невичерпно багате, джерелом б’юче життя… Боляче думати, що й такі люди мусять рано чи пізно покидати цю землю, брати все з собою. Як художник, він не реалізував, певне, й тисячної долі тих великих думок і образних запасів, що носить у собі, якими весь час він клекоче» [6, с. 156—157], і до останнього — 12.02.1995 р.: «Слушно писав Юрій Лавріненко про те, що «історія української (зокрема і пореволюційної) літератури наскрізь трагічна, а біографії письменників, зібрані докупи, могли б нагадати житійні писання про великомучеників»… Слід пам’ятати, що для багатьох цілком щирою була віра в «загірню комуну», у світле майбутнє, у доброго царя (знали ж такі етапи в житті й найчистіші люди — Тичина, Японський, Довженко)» [8, с. 561]. На сторінках своїх «Щоденників» Олесь Гончар створив образ О.Довженка, образ свого товариша та однодумця. Можливо також, що О.Гончар планував написати роман про Довженка. Це підтверджує такий запис: «Довженко… З таких, як він, у давнину ставали чаклуни, ворожбити, а може, й пророки. Про нього варто б написати роман. Сивий і стрункий в свої 60 літ. Гарячий і владолюбний. Бажання довго жити, як ворон. Мрії. Конфлікт з Вождем» [7, с. 207].

«Двоє вночі» — це назва оповідання Олеся Гончара, яке готувалося до друку в газеті «Літературна Україна» ще в 1963 році. У ньому зображено ймовірне спілкування О. Довженка зі Сталіним. Письменник протиставляє справжнє мистецтво, його гуманізм і значення в духовному житті народу страхітливій тоталітарній системі, уособленням якої і є співрозмовник Олександра Довженка, [5, с. 12–13]. На думку А. Погрібного, О. Гончар недаремно звернувся до цієї теми — «надто вже багато суголосного відчув він у тому протистоянні стосовно власного життєвого і творчого досвіду» [16, с. 4]. У  О.Гончара було багато державних нагород: найвищі офіційні премії, ордени, членство у ЦК. Це говорить про те, що влада розуміла всю силу таланту письменника і тому намагалася всіма способами підпорядкувати його своїй ідеології. Коли ж це не вдавалось зробити, то влада мстилась письменникові, як і колись  О. Довженку.

2.2  Фольклорні мотиви

Народна творчість завжди цікавила письменників і вони нерідко використовували її у своїй творчості. Не винятком був і Олесь Гончар, він використовував фольклорний матеріал не тільки у своїх прозових творах, а й у своїх щоденникових записах.  Письменник використовує народні прислів’я та приказки: «солдат дымом греется» [6, с. 36], «у Харкові дощ, в Тирасполі слизько, ой тікайте, постоли, бо чоботи близько» [6, с. 41], «їжте яйки, пийте млеко, уже красні недалеко»; «нема яйки, нема віна, до свіданья, Україна» [6, с.44]. Також, досить часто можна зустріти більш сучасні  прислів’я та приказки:   «поки розумний розмірковує, дурень переходить річку вбрід» [6, с. 135], «зустрівши людину – порадуй її» [6, с. 329]; «ти емір і я емір – хто ж пожене ослів?» [6, с. 348]; «аркан мусить бути довгий, а язик короткий» [7, с. 130], «квіти називають усмішками природи; павук із квіту отруту бере, бджола – мед» [7, с. 181].

Багаті «Щоденники» і на народні пісні. Можна зустріти відомі  пісні:  «Ой, чиє ж то жито» [6, с. 127] ,«Дай же, мила, уста твої нехай ще раз поцілую! Серце моє горить вогнем – любов до тебе чую!» [7, с. 131]. Надзвичайна сила пісні, в ній звучить та переливається різнобарвна душа народу. Письменник занотовує також вперше почуті пісні різних народів, бо вважає, що саме в пісні вміщена нездоланність будь-якої нації. Нерідко на сторінках «Щоденників» можна зустріти байки: «– Діду, ходімо додому. – А що таке дім? Оце наш дім, де сидимо… – Поїду, бабо, в Москву, там мені кожу натягнуть на обличчі (не буде зморшок), повернуся молодий… – Чого там їхати… Давай розгладжу… – Я до ваших літ доживу, доживіть ви до моїх…» [6, с. 135-136].

Помічає та записує Олесь Терентійович звичаї та обряди різних народів: «Приазов’я… Болгарське село. Майже в кожному селі тарілка виставлена, якщо кілька дівчат (тоді декілька й тарілок). Женихам знак…» [6, с. 145]; «Грузин завітав гостя на подвір’я: – Тупни де хоч ногою, там і вино викопаю. Ходив гість по двору, знайшов місце таке, що й травою поросло. Тупнув. Грузин за лопату, відкопує глину (лопату водою змочує), і там на 120 літрів глек з вином. – Пий, кацо!» [6, с. 151], «…Калина ще тверда, неспіла. Але вона (Леся) вибрала найдозрілішу. Їй так хотілось зробити щось гарне, приємне… Бубка калини – як бубка любові! Вона справді цілюща» [6, с. 193], «Наша вишенька найчастіше поетично уособлює дівчину, є символом її ніжності і чистоти. Для японців же їхня вишня – це символ воїна, дух його доблесті, чистоти почуття його і життєздатності» [6, с. 267].

О.Гончар підкреслює визначну роль фольклорних мотивів у житті будь-якої людини: «Не слабість, а сила і Яновського, і Стельмаха в їх уважності до народної поетики, до мови, до фольклорних багатств. Жаль, що не завжди відбираються співзвучне часові, прогресивне, а горнуть у твір усе… Перевіряти твори народом. Можна виявити долю книг, які працюють, діють, а які лежать баластом по полицях магазинів. Перевірка в народі, може, не кожному буде вигідна, але кожному буде корисна і повчальна» [6, с. 133].

Олесь Гончар вільно використовував народнопоетичні джерела у своїх творчих пошуках, підпорядковуючи їх своїм ідейно-художнім завданням, власному стилю, а в окремих випадках трансформував, по-новому переосмислював їх.

2.3 Відображення подій 1941-1945 року

Письменник починає вести свій щоденник у досить молодому віці. На той час йому було лише 25 років, і в цей період його життя почалась війна.

Щоденник Олеся Терентійовича поєднав у собі ті соціальні та психологічні  намагання пристосуватися до тяжких буднів полоненого; зображує людину, що не втратила всю велич свого духу, не зрадила своїм ідеалам, не втратила гідність, а навпаки – загартувалася і стала більш зрілою як фізично, так і духовно. Олесь Гончар зафіксував ті зміни у своїй свідомості, що були спровоковані новим соціальним і службовим статусом: полоненого, а згодом і воїна-мінометника, захисника. Письменник почав вести свої записи тоді, коли перебував у полоні на Полтавщині, а продовжив їх вже після втечі з полону.  Він писав: «Через три дні буде два роки, як почалася війна. Два роки, а скільки страждань скільки мук та поневірянь для народів! Чи буде коли оцінено все безглуздя й злочинство цієї бойні, чи будуть коли її творці навіки прикуті до ганебного стовпа! Я сповнений чорного песимізму і гадаю, що знайдуться якісь мудрі негідники із середовища вчених, які рабськи змиють кров мільйонів з рук цих мерзенних потвор, що зараз правлять народами. Тепер можна повірити, що це наближається час розправи з людством за всі його злочини, що це наближається великий Страшний суд» [6, с. 9]. Письменник подає власну оцінку становища України, яка була окупована нацистами: «Вся країна корчиться в судомах, мов шматований заживо звіром живий організм. Людина з усіма її думами й почуттями топчеться важким чоботом солдата, а солдат, сам роздавлений фізично й морально, вмирає, не знаючи за що. Міста, красені України, перетворені в гори цегли і попелу. На цих згарищах, як шакали, буйно бенкетують і розплоджуються різні пройдисвіти, аферисти, спекулянти» [6, с. 9]. Перебуваючи на Полтавщині, О. Гончар не забуває і про місто, де пройшла його юність: «Харків взагалі зараз, за оповідями, — це новий Вавилон. Життя кипить, але п’яне, нездорове, як бенкет під час чуми. Після недавніх боїв ще не встигли прибрати трупів. У підвалах живими поховано тисячі людей і там же залишено гнити. На вулицях сморід від трупів, що десь поблизу розкладаються під сонячним промінням, і тут же поруч, на розі, вже гримить ресторан, там німецькі офіцери розважаються з українськими дівчатами. У місті зараз не побачиш некрасивої дівчини. Вони або в Германії, або загинули з голоду, коли не встигли змандрувати в провінцію. Лишились одні красиві, куплені німцями за пайок хліба» [6, с. 10].

О. Гончар згадує про початок війни: «Я добре пам’ятаю, як це почалося. Ми сиділи в бібліотеці Короленка й готувалися до останнього екзамену. Чарівна тиша, дорогий червневий холодок, любе шелестіння сторінок… Як ось вбігають двоє дівчат що, видно, ходили в кіоск напитися води, — схвильовані, червоні — і щось до своїх товаришів — шу-шу. До них схилилися сусіди, до них подальші і пішло по рядах:— Бомбили Київ… Бібліотека спустіла. На майдані біля репродуктора — натовпи. Промова Молотова. 12 година» [6, с. 10]. Письменник був проти будь-якої співпраці з фашистськими загарбниками. Він категорично заявляє: «Важко добувати насущний хліб, та краще вже буду надриватись на каторжних роботах, ніж торгувати моїм ясним, моїм співучим словом!», [6, с. 15].

О. Гончар був переконаний в обов’язковій перемозі над фашистами але для поета було зрозумілим і те, що ціна цієї перемоги буде досить високою. 27 жовтня 1943 року він пише в щоденнику: «Я не жалею, если я погибну в бою, это все-таки лучшая из смертей — погибнуть за Украйну» [6, с. 24].

Запис від 1 січня 1944 року починається словами: «Здрастуй, січень сорок четвертого! Хай він буде роком нашої перемоги, хай щасливо зустріне 45-й той, хто доживе до нього» [6, с. 34]. Проте, сподівання письменника стосовно перемоги в 1944 році не справдилися, він жодного разу не засумнівався в правильності своїх думок. Стає зрозумілим, що він  мріє стати професійним письменником, тому в його записах чимало заготовок, які можуть знадобитися у творчій роботі. Це — епізоди з фронтового життя, типові випадки, що траплялися з людьми, які перебували на окупованій території, анекдоти, поетичні спроби. Багато чого, що зафіксовано в щоденнику, стало згодом епізодами першого повоєнного роману О. Гончара «Прапороносці», новел та подальших оповідань.

Щоденникові записи 1945 року сповнені передчуттям швидкої перемоги. Вони є досить ліричними та романтичними: «Сейчас снова война, идём в Малых Карпатах. С первых вершин оглянувшись вижу: склоны сплошь в виноградниках, а дальше белые села на равнине без конца. Нежная первая зелень садов и утопающая в них Гринава с костелом и церквой евангелистов. Й над всем этим солнечная дымка, синее небо —  всё нежно куда-то плывет. Опять думаю: тут, в этом благодатном краю, между волнистых гор и зелёных полонин рождались вальсы Штрауса. Прощай Юлиана, майское виденье!» [6, с. 178].

Записи від 1945 року є досить оптимістичними у порівнянні з попередніми: «Происходит на наших глазах событие мировой важности. Гитлер согласился на капитуляцию перед союзниками, германское радио распространяет слухи о смерти Гитлера, вчера полностью занят нашими войсками Берлин. Все ожидают мира. Пьём от радости и просто так. Дожди. А немец зверски сопротивляется, не можем продвинуться вперед» [6, с. 189]. Короткими називними реченнями розпочинається щоденниковий запис Олеся Гончара 9 травня 1945 року: «Мир. День Победы.» [6, с. 191].

Щоденник є для нього єдиною можливістю продовжувати свою письменницьку діяльність в жорстких мовах воєнного буття. В ньому занотовано велику кількість картин тогочасної дійсності, дійсності, що поєднала в собі жорстокість, страждання людей та водночас глибоку віру у справедливість боротьби з німецькими загарбниками.

2.4 Поетика пейзажу у щоденникових записах письменника

За допомогою пейзажу, письменник розкриває соціально-історичний зміст подій, що відбуваються в його житті. Цікавим і визначним є те, що пейзаж у записах О.Гончара є не тільки звичайним описом природи за допомогою художніх засобів, а й є відображенням душі письменника, його світобачення, що передається ним у естетичному, культурологічному, соціальному, моральному та етичному аспектах.

В концепції світу О.Гончара простежується постійний рух від людини до природи, у якій виділяються міфологеми степу, океану, неба, сонця, ріки та поля: «Море. Шторм. Сонце. Вали, піднімаючись, просвічуються на сонці, як блакитні скляні гриби. Але гонять тінь поперед себе» [7, с. 126].

В залежності від авторського задуму, пейзаж у О.Гончара має свої визначальні риси. Внутрішні зміни в людині виражаються  у хронотопі. В документальному описі подій пейзаж виконує  конкретну функцію та переходить у план всепланетарного узагальнення. В записах О.Гончара пейзаж постає як філософський роздум. Наприклад, 2.03.1984 письменник зауважує: «Все більше схиляюсь до тієї думки, що планета наша – витвір Вищого Розуму. Те, що дано їй прісні чудодійні води і океанні, солоні (близькі за складом до людської крові), те, що дано нам небом (щоб ми пам’ятали завжди про високе!), хіба все це може бути випадковістю?» [8, с. 19].

У щоденникових записах О.Гончар зазначає: «Це ж чудово, коли влітку серед спеки ополудні хтось непомітно розвісить по небосхилах сині завіси, пожилкуються прядивом по небу хмарки, наче розмиті дощем, і дихне звідти, з-під хмар, з тих синіх завіс, прохолодою, вільготою на притемнені, ще гарячі степи, на шоферів, на птахів…» [7, с. 377]. Помітно, що за допомогою пейзажу передаються особливості національного світосприйняття письменника. Це також простежується у таких словах: «Різдво! Цілий день хуртовина і, здається, по всій Україні. Ввечері йду бульваром Шевченка, повно світла, на алеї видно, як пролітають тіні від сніжинок, вони летять і летять. З-під ліхтарів вітром жене цілі завії снігу, чистого, пречистого… І раптом – спів чую, співають молоді, сильні, численні голоси… Стою, слухаю, і спазми перехоплюють горло – від краси, краси народної душі… Ні, не загине планета!» [7, с. 43].

Слід також відзначити, що пейзаж у «Щоденниках» О.Гончара має своє ліричне забарвлення та наскрізний романтизм. Але він поєднується, як не дивно, з глибоким гуманізмом, піднесенням людини  над часом і простором до самої вічності буття. Ці елементи помітні і в багатьох творах письменника, насамперед в романі «Прапороносці».

О.Гончар був дуже світлою людиною і тому не випадково, що в його записах досить багато сонця: «Природа не втомлює, краса не набрида. Щоранку йдеш у ті садки і щоранку вони радують душу. Як степ щоранку, як сонце, що радує кожним своїм сходом…» [8, с. 255].

Олесь Терентійович був людиною, що надзвичайно любив рідну землю, і митцем, що міг передати цю красу з усією неповторністю та яскравістю: «Ми єдині з природою. Нас постійно живить повітря, вода і їжа – це свідчення одвічної єдності» [7, с. 514]. «Світе красивий! А я іще на тебе й не надививсь…» [7, с. 519]. В цих словах звучить і замилування красою оточуючого світу і, водночас, сум від  того, що він не встиг ще осягнути весь цей світ з усіма його барвами. Отож, пейзаж у щоденникових записах О.Гончара виконує не тільки художньо-естетичну функцію, а й має соціально-історичне, естетичне, моральне та  культурологічне значення.

2.5 Ідеологічне спрямування «Щоденників»

Сакральність певної видатної постаті поглиблюється в народі не лише засобом піднесення її духовної (моральної) величі, а ще й розкриттям складності тих передумов, за яких вона жила і діяла. І тоді такі постаті гартують дух кожного окремого представника народу. Спираючись на таку взірцеву постать, людина відчуває впевненість у своїх діях і вчинках. За життя такі постаті виступають як високі провідники нації. У нашій літературі другої половини ХХ століття однією з таких постатей був і сам Олесь Терентійович Гончар.

«Наша доба, – занотовує у своєму щоденнику 7.10.1973 року Олесь Гончар – доба нечуваних катастроф, розпачливих шукань, доба нового світорозуміння, вимагає і шукає в письменстві постаті, обличчя, шукає духовного провідника, рушія…» [7, с. 268].

Ще 4 жовтня 1970 року, в часи панування тоталітарної системи, Олесь Терентійович написав: «Не знаю, як щодо інших, а письменника сила влади може приваблювати лише тим, що дає змогу захистити чи зробити комусь добро…» [7, с. 142]. У записі від 21.02.1968 помітний наскрізний мотив розчарованості письменника: «Що поробилося з людьми? Я давно вже не бачив мужніх людей…» [ 7, с. 36].

Вступивши в 1946 році до Спілки письменників України, Олесь Гончар став активним учасником її життя. Під час різноманітних нарад, засідань та пленумів він висловлював своє особисте бачення тих чи інших процесів і ставлення до них. Загальна атмосфера в країні, зумовлена сталінською диктатурою, змушувала письменника задумуватися над питаннями життєздатності мови, її можливостей подальшого розвитку і функціонування. “Невже в історії культури нашій мові судилось зостатись лише діалектом? Хай великим і прекрасним, але тільки діалектом…” [7, с. 159]. Записи того часу дають можливість прослідкувати еволюцію світоглядних позицій автора у ставленні до національно-мовних проблем. Олесь Гончар розумів увесь драматизм ситуації, коли багата й розвинена українська мова не мала сприятливих суспільно-політичних умов для свого вільного розвитку. А як актуально звучать ці слова, записані  14.12.1970 року: «…єдине, що турбує, коли думаю про майбутнє Спілки, щоб не дібрались до влади люди порожні, безпринципні, дрібні, галасливі демагоги…» [7, с. 184].

Особливо багато болю на сторінках щоденника за стан української культури, за українську мову: «Суду нема на тих хто сьогодні українську культуру, хто тебе ображає. По суті ми беззахисні, ніякий закон нас не захищає. Ти  «винен» уже тим, що ти письменник. І мова творів твоїх – українська…» [7, с. 202]. Цим болем пронизане все свідоме життя і творчість письменника: «Знов підвал… На цей раз пожежа у Видубецькому монастирі. Там був склад старовинних книг і нібито художньої  роботи іконостас. Все, кажуть, вигоріло всередині, лишились обвуглені стіни… Жахливо все це, соромно перед собою, і перед світом. Настрій – жити не хочеться…» [7, с. 213].

Першого удари з боку критиків письменник отримав за своє оповідання «Модри Камень». Одразу після цього він пише: «…я паралізований. Я хотів би одного: щоб література відчепилася від мене, не переслідувала мене, як манія. Інакше вона мене стратить. Може б, уже стратила, коли б не худеньке дівоче плече, на яке я оперся… Підтримки чекати нізвідкіль, кожний озирається» [6, с. 192]. Сам Олесь Терентійович говорив, що письменник, як художник, є найбільш беззахисним перед суворим, тяжким лицем обставин. Тому не виносив несправедливих присудів представникам «недостріляного відродження» (це його термін) — П.Тичині, М.Рильському, М. Бажану, Ю. Яновському та О. Довженку.

1970-ті – перша половина 1980-х років у суспільно-політичному житті СРСР характеризувалися закінченням ліберального панування, поверненням до традицій “сталінізму”. Розчарування й обурення становищем національної культури та мови – головний мотив записів цього періоду. О. Гончар з жалем писав, що “мова – наче заборонена, наче валуєвський указ воскрес” [7, с. 154]; “Суду нема на тих, хто сьогодні цькує українську культуру, хто тебе ображає, оббріхує… По суті ми беззахисні, ніякий закон нас не захищає. Ти винен уже тим, що ти письменник український і що мова творів твоїх – українська…” [7, с.174]. Найбільше непокоїло його те, що на всіх урочистостях найвищого рівня не звучить українське слово: “Принижувати, зневажати українську мову зараз стало модним, це – як паспорт благонадійності. Оце “ленінці”, оце “патріоти”. Відцурайся рідної мови, потопчи її, зневаж, зрадь – отоді будеш для нас підходящий” [7, с. 197].

Прикладом для українців письменник вважав вчинок грузинської молоді, яка масовими акціями протесту й демонстраціями відстояла рідну мову, добилася внесення відповідної статті до Конституції: “А в нас махровим цвітом цвітуть будяки відступництва, ренегат і нищитель ходить серед найвпливовіших, гордовито виставивши вперед свою есесівську щелепу” [8, с. 339].

«Яка дика епоха! — пише О. Гончар. — З якою сатанинською силою нищилася Україна! За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші геній нації — Шевченко, Гоголь, Сковорода — все життя були безпритульними. Шевченків «Заповіт» написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя й Сковорода… Але сталінщина своїми жахіттями, державним садизмом перевершила все. Геноцид винищив найдіяльніші, найздібніші сили народу. За які ж гріхи нам випала така доля ?» [8, с. 52].

В той час, коли Україна стала незалежною, Олесеві Гончару ще більше боліло. Він бачив ситуацію, яка знову повторювалася, тільки тепер вже із нібито самостійною державою: «Дедалі розбухаюча амбітність, владолюбство, маячня про державні клейноди, засліплюють і гублять лідерів нації, — починається нашестя пігмеїв…» [8, с. 179]. «Повгрівались, як вужі, у теплих ложах, тримаються крісел, забувши так швидко, хто вони і для чого! Банальні кар’єристи, а не обранці народні» [8, с. 183].

В щоденникових записах Олеся Терентійовича досить багато уваги приділено жінці, яка була поряд з ним до самої смерті – його дружині Валентині Данилівні Гончар. Сорок вісім років тривало їхнє подружнє життя. Олесь Терентійович і Валентина Данилівна були красивим українським подружжям — і за вдачею, і за вродою. Письменник називав свою дружину «Берегиною», «єдиною вірною душею», «Ангелом-хранителем». Саме завдяки їй ми можемо читати «Щоденники» письменника. Траплялися ситуації в їх подружньому житті, коли  Валентина Дмитрівна перехоплювала підкидні анонімки, аби не травмувати душу свого чоловіка. Олесь Терентійович занотовує 22.07.1990: «Таки прихильною була до мене доля, що дала нам змогу зустрітись…І от змигнуло життя. Разом зазнали і горя, і щастя. Так, так, миттєвості щастя — вони були! Благословляю їх із цих уже надломлених, до краю виснажених літ… Сили небесні, будьте добріші до Валі, вона цього варта, заслужила це своєю безмежною добротою» [8, с. 213].

Доля берегла Олеся Терентійовича, він не раз говорив про це на сторінках свого щоденника: «Якась вища сила оберігає мене» [7, с. 84]. А ось ще такий запис від 17 лютого 1945 року: «Хтось за мене молиться»,– подумав я». [6, с. 269].

«Відчуваю силу і владу Провидіння. Всюди воно присутнє в моєму житті. І не віриться, що може все закінчитися так. Не може. Відчуваю в глибині мого розуму і серця могутнє клекотіння. Не може воно вмерти, не оформившись у щось велике. А тоді не страшно було би і померти» [8, с. 215]. «Сумні думи, чорні думи. Ось знову весна, сонце, поля і гори потопають у буйній зелені. Майже первозданна краса її примушує задуматися і про життя, і про майбутнє. Що мене чекає? Снаряд, чи розривна куля, чи смерть миттєва або повільна і мученицька на санітарній повозці? Або каліцтво? Або мирне життя. Але від нього ж ми всі відвикли. Чи знайдеться стільки вогню тепер до праці, скільки було до війни? Та й чи не зневірились ми в ній? Здається, так. Чого хочеться? Жити в Грінаві, написати велику пристрасну, але неупереджену повість про загиблих людей, про помилки і страждання мільйонів. І відійти, заснути навіки, відійти в царство покою і справедливості. Але, знаю, все буде не так: мрії ласкаві, а життя жорстоке – тільки рідко кого любить воно. Тому – сумні думи, чорні думи і в повітрі в’ється воно – щастя моє! – і чую його голос, і знаю, що все це – золота казка» [8, с. 236] – такі філософські думки висловлює письменник на сторінках своїх «Щоденників».

Запис від 26 липня 1944 року також є глибоко філософічним: «Із чого складається моє життя? Всі роки, скільки пам’ятаю, я провів у надзвичайно тяжкій боротьбі, мов казковий титан з нелюдською силою, захищаючи твердиню, ім’я якій – я, чистота моєї душі. І ця твердиня весь час була в облозі, оточена незліченною кількістю гидких, мерзенних сил. Я захищався. Я боровся. Душа моя виблискувала, як золото на сонці. Вона була юна, чиста, прекрасна. Але скільки можна витримувати ці тортури? Адже ж є край і моїм силам, адже ж маю право і я колись відпочити, пустивши собі кулю в серце. Не звинувачуйте ж мене тоді ті, які дивилися на мою боротьбу з цікавістю, але ні в чому не хотіли мені допомогти. Я завжди був сам. Де мої зброєносці? Я релігійний. Я вірю в Бога. Бо тільки диявол, нечистий дух міг так демонічно спотворити, знівечити коротке людське життя, наповнити його стражданнями, яких би вистачило для сотень поколінь роду людського» [6, с. 95].

Доля Олеся Гончара тісно пов’язана з Україною, і тому він не міг залишатися осторонь подій, що відбувалися в сучасний йому час, подій, що визначаються як часи найбільшого цькування всього українського. Письменник не міг пробачити зраду своїй країні і досить жорстко про це говорить на сторінках своїх «Щоденників». Провідною ідеєю всього життя письменника можна цілком виправдано назвати запис від 4 липня 1995 року:  «Дякую Богові, що дав мені народитися українцем» [8, с. 360].

ВИСНОВКИ

Мемуарна література посідає опосередковане місце між літературою і не літературою. Первинним жанром мемуаристики є щоденник, особливістю якого є, на відміну від художніх творів письменника, найбільш повне та правдиве розкриття постаті митця. Щоденник тісно пов’язаний з іншими жанрами літератури – їх поєднує детальний опис будь-який моментів життя, намагання датувати події, розповідна манера оповіді, намагання пізнати себе через власні записи. Але  характерною рисою жанру щоденника є вдале поєднання  художнього опису навколишньої дійсності з дещо інтимними, індивідуальними почуттями автора.

Митець прагне увічнити себе після смерті саме у власній творчості. І саме завдяки щоденниковим записам він може  це здійснити. Щоденник є найбільш історичним  жанром. Започаткувався він ще у добу пізньої Античності, хоча тоді він мав дещо іншу форму, але вже вміщував у себе основні засади цього жанру.  Літературний щоденник, залишаючись особистим, суб’єктивним та сповідальним, все ж таке має призначення стати широко відомим, знайти свого читача, адже скоріш за все він має бути виданим чи під час життя письменника, чи після його смерті.

Ми дослідили «Щоденники» Олеся Терентійовича Гончара з боку його ідеологічного, духовного та культурного контексту. Письменник починає вести свої записи з 1943 року, в часи перебування у полоні. Перший том щоденнику, що охоплює за часом 1943-1967 роки, вміщує в себе глибоко патріотичні думки О.Гончара. Письменник вірить в перемогу над ворогом ( війна 1941-1945 років), хоча і розуміє необхідність людських жертв. Наскрізними фольклорними мотивами пронизані записи Олеся Терентійовича. Він вміщує у свої «Щоденники» народні приказки, прислів’я, байки, пісні. При чому, занотовує не тільки суто українську народну творчість, а й творчість інших народів. Елементи описів пейзажу у записах письменника виконують не тільки притаманну їм художню функцію, а й мають естетичне, культурологічне та морально-виховне спрямування.

Якщо говорити про ідеологічне навантаження щоденникових записів Олеся Терентійовича Гончара, то нами було виявлено такі основні моменти: письменник переймається тогочасною йому дійсністю, засуджує  панівну тоталітарну систему, з її цькуванням провідних культурних діячів та намаганням залучити до своїх лав, з обов’язковим «шліфуванням». Письменника обурює стан української культури та національної мови і він відверто протестує проти цього на сторінках своїх «Щоденників». Також чимало теплих слів було присвячено дружині письменника – Валентині Данилівні. Громадсько-політична діяльність Олеся Терентійовича Гончара була спрямована на захист розвитку української мови і її також можна назвати складовою національно-культурного відродження України в період «перебудови».

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Банк Н. Нить времени. Дневники и записне книжки советских писателей. –Л., 1978.

2. Бурбан В. 14 липня минуло 10 років відтоді, як не стало Олеся Терентійовича Гончара «Книга буття» українського письменника ХХ століття «Щоденники» Олеся Гончара// Дзеркало тижня. – 2005. – № 27.

3.  Гінзбург Л. Про психологічну прозу. – Л., 1977.

4. Гомбрович В. Щоденник: 1953-1956. Т.1. – К: Основи, 1991.

5. Гончар О. Двоє вночі // Літературна Україна. – 1988. – 11 серпня.

6. Гончар О. Щоденники: В 3 т.: Т.1. (1943–1967). – К.: Веселка, 2002.

7. Гончар О. Щоденники: В 3 т.: Т.2. (1968–1983). – К.: Веселка, 2003.

8. Гончар О. Щоденники: В 3 т.: Т.З. (1984-1995). – К.: Веселка, 2004.

9. Гоян Я. Слухаймо Олеся Гончара// Українознавство.

10. Гронцкая М. Международная научная конференция в институте русистики Варшавского университета // Вестник Московского университета. Серия  9. Филология. – 2005. – № 6.

11. Корбин К. Похвала дневнику //Новое литературное обозрение. – 3’2003. – №61.

12. Костюк Г. Записки Володимира Винниченка // Винниченко В. Щоденник. Т.1. Едмонтон Нью-Йорк, 1980.

13. Медоренко  О. Жанр автокоментаря в щоденникових спогадах О.Гончара⁄⁄ Феномен Олеся Гончара в  духовному просторі  українства: Збірник наукових статей. – Полтава: АСМІ, 2008.

14. Носань С. Енергетика слова або подихи великої  Душі і Духу неосяжного свічадо⁄⁄ Січеслав, Спецвтпуск «Олесю Гончару» – 90», 2008.

15. Танчин К.Я. Щоденник як форма самовираження письменника: Автореф. дис. кандидата філ. наук: 10.01.06⁄ Тернопільській нац. пед. університет. – Тернопіль, 2005.

16. Погрібний А. Орбіти потужного слова // Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. У З кн.: Кн. З. – К.: Рось, 1994.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *