Безкоштовно

Вірші

views 1494

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ

Лиш приходить подібне кохання.

В день такий розцвітає весна на землі

І земля убирається зрання.

Дише тихо і легко в синяву вона

Простягає до зір свої руки.

В день такий на землі розцвітає весна

І тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,

Що горять в тумані наді мною…

Розливається кров і по жилах тече

Ніби пахне вона лободою…

Гей ви, зорі ясні! Тихий місяцю мій!

Де ви бачили більше кохання?

Я для неї зірву оріон золотий,

Я – поет робітничої рані…

Володимир Сосюра

 

О ні. Не самі сльози зітхання

Тобі судилось. Вірю в силу Духа

І в день воскресний твойого повстання.

О, якби хвилю вдать, що слова слуха

І слово вдать, що в хвилю ту блаженну

Вздоровлює й огнем живущим буха.

О якби пісню вдать палку, вітхненну,

Що міліони порива з собою,

Окрилює, веде на путь спасенну.

Якби! Там нам знесиленим журбою

Роздертим сумнівами битим стидом

Не нам тебе провадити до бою.

Та прийде час і ти огнистим видом

Засяєш у народів вольних колі

Труснеш Кавказ вбережешся бескидом,

Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий

Та повний віри, хоч гіркий та вільний,

Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,

Твойому генію мій скромний дар весільний.

Іван Франко

 

Чого являєшся мені у сні

Чого звертаєш ти до мене, чудові очі ті ясні, сумні.

Немов криниці дно студене чому уста твої німі.

Який докір, яке страждання, яке не сповнене бажання

На них мов зарево червоне займається і знову тоне

У тьмі. Чого являєшся мені у сні? В життю ти мною

Згордувала моє ти серце надірвала.

І з нього визвала одні оті ридання голосні – пісні.

В життю мене ти знать не знаєш. Ідеш по вулиці

Минаєш. Вклонюся навіть не зирнеш і головою

Не кивнеш, хоч знаєш, знаєш, добре знаєш

Як я люблю без тями, як мучусь довгими ночами

І як літа вже за літами свій біль свій жаль свої пісні.

У серці здавлюю на дні. О ні!

Іван Франко

 

Сміються плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди

Цілуй, цілуй, цілуй її знов молодість не буде.

Ти не дивись що буде там, чи забуття чи зрада

Весна іде на зустріч вам весна в сей час вам рада.

На момент єдиний залиши свій сум, думки і горе

І струмінь власної душі улий в шумлячи море.

Лови летючу мить життя чаруйсь, хмілій, впивайся

І серед мрій і забуття в розкошах закохайся.

Поглянь, уся земля тремтить в палких обіймах ночі

Лист квітці рвійно шелестить траві струмок воркоче

Відбились зорі у воді летять до хмар тумани

Тут ллються пахощі густі там гнуться верби п’яні.

Як іскра, що в тобі горить і згаснути не вспіла

Гори! Життя – єдина мить, для смерті ж – вічність ціла

Чому стоїш без руху ти, коли весь світ співає

Налагодь струни золоті, бенкет весна справляє.

І сміло йди під дзвін чарок з вогнем з піснями в гості

На свято радісне квіток кохання, снів і млості.

Загине все без вороття, що візьме час, що люде,

Погасне в серці багаття і захолонуть груди.

І схочеш ти вернуть собі як фауст дні минулі

Ти знай на нас – боги скупі, над нас глухі й нечулі

Сміються плачуть солов’ї і б’ють піснями в груди

Цілуй, цілуй, цілуй її знов молодість не буде!

Олександр Олесь

 

Має крилами весна запашна. Лине вся в прозорих

Шатах, у серпанках і блаватах. Сяє усміхом

Примар з-поза хмар. Попелястих пелехатих.

Ось вона вже крізь блакить майорить.

Довгожданна, нездоланна, ось вона блакитна панна!

Гори, гай, луги, поля – вся земля їй виспівує: «Осанна!». А вона як мрія сна чарівна сяє вродою

Святою, неземною, чистою, сміючись на пелюстках, на квітках променистою росою. І уже в душі моїй

Сяйві мрій в’ються хмелем арабески миготять

Камеї, фрески. Гомонять – бринять пісні голосні.

І сплітаються в гротески.

Микола Вороний

 

Весна неначе карусель, на каруселі білі коні.

Гірське село в садах морель і місяць мов тюльпан червоний. Стіл ясеновий, на столі слов’янський

Дзбан, у дзбані сонце. Ти поклоняйсь лиш землі, землі стобарвній наче сон цей.

Богдан-Ігор Антонич

 

Не поет – бо це до болю мало, не трибун – бо це рупор мас і вже менш за все – Кобзар Тарас. Він ким зайнялось і запалало скоріше бунт буйних майбутніх рас полум’я на котрім тьма ростала. Вибух крові що за рокотала карою за довгу ніч образ, лютий зір прозрілого раба, Гонта, що синів свяченим ріже у досвітніх загравах – степа з дужим хрустом випростали крижі. А ось поруч – усміх, ласка, мати і садок вишневий коло хати.

Євген Маланюк

 

Ви знаєте, як липа шелестить. У місячні весняні ночі?

Кохана спить, кохана спить. Піди збуди, цілуй їй очі.

Кохана спить, ви чули ж бо як липа шелестить. Ви знаєте як сплять старі гаї, вони все бачать крізь тумани ось місяць, зорі, солов’ї. Я твій – десь чують дідугани, а солов’ї! Та ви вже знаєте як сплять гаї.

Павло Тичина

 

Національна честь – це керма корабля, держіть її в руках могучих, аж поки в усміхах блискучих не зацвіте свята земля. Національна честь – це зірка провідна. Ідіть вночі лише за нею, доки над рідною землею в красі не спиниться вона.

Олександр Олесь

 

Геть те, думи, ви, хмари осінні! Тож тепера весна золота! Чи то так у жалю, в голосінні проминуть молодії літа? Ні, я хочу крізь сльози сміятись, серед лиха співати пісні, без надії таки сподіватись, жити хочу! Геть думи сумні! Я на вбогім, сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, буду сіять квітки на морозі, буду лить на них сльози гіркі. І від сліз тих гарячих розтане та кора льодовая, міцна, може, квіти зійдуть, і настане ще й для мене весела весна. Я на гору круту крем’яную буду камінь важкий підіймать і, несучи вагу ту страшную буду пісню веселу співать. В довгу, темную нічку невидну не стулю ні на хвильку очей, все шукатиму зірку провідну, ясну владарку темних ночей. Так!…..

 

Підвівся Іскра полковий обозний син Острянині Якова Іван. Увесь блідий аж під очима чорно Я прошу люди вислухать мене. Багато слів тут наговорено. Ніхто не говорив про головне. Я може божевільним тут здаюся Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так Маруся. Це голос наш. Це пісня. Це душа.

Коли в похід виходила батава її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу.

 

Верни до мене, пам’яте моя, нехай на серце ляже ваготою моя земля з рахманною журбою. Хай сходить співом горло солов’я в гаю нічному. Пам’яте, верни із чебреця, із липня жаротою. Хай яблука останнього достою в мої, червонобокі, виснуть сни. Нехай Дніпра уроча течія бодай у сні, у маячні струмує, і я гукну. І край мене почує. Верни до мене, пам’яте моя.

 

Мріють крилами з туману лебеді рожеві, сипють ночі у лимани зорі сургучеві. Заглядає в шибку казка сивими очима, материнська добра ласка в неї за плечима. Ой біжи. Біжи, досадо, не вертай до хати, не пущу тебе колиску синову гойдати. Припливайте до колиски, лебеді, як мрії, опустіться, тихі зорі, синові під вії. Темряву тривожили криками півні, танцювали лебеді в хаті на стіні. Лопотіли крилами і рожевим пірям, лоскотали марево золотим сузір’ям. Виростеш ти, сину, вирушиш в дорогу. Виростуть з тобою приспані тривоги. У хмільні смеркання мавки чорноброві ждатимуть твоєї ніжності й любові. Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені. Можеш вибирати друзів і дружину, вибрати не можна тільки Батьківщину. Можна вибрать друга і по духу брата, та не можна рідну матір вибирати. За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата. І якщо впадеш ти на чужому полі, прийдуть з України верби і тополі, стануть над тобою, листям затріпочуть, тугою прощання душу залоскочуть. Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину.

 

Яблука доспіли, яблука червоні! Ми з тобою йдемо стежкою в саду. Ти мене, кохана, проведеш до поля, я піду – і, може, більше не прийду. Вже й любов доспіла під промінням теплим, і її зірвали радісні уста, – а тепер у серці щось тремтить і грає, як тремтить на сонці гілка золота. Гей, поля жовтіють, і синіє небо, плугатар у полі ледве маячить… Поцілуй востаннє, обніми востаннє; вміє розставатись той, хто вмів любить.

 

О, не журися за тіло! Ясним вогнем засвітилось воно, чистим, палючим, як добре вино, вільними іскрами вгору злетіло. Легкий, пухкий попілець ляже, вернувшися, в рідну землицю, вкупі з водою там зростить вербицю, – стане початком тоді мій кінець.Будуть приходити люди, вбогі й багаті, веселі й сумні, радощі й тугу нестимуть мені, їм промовляти душа моя буде. Я обізвуся до них шелестом тихим вербової гілки, голосом ніжним тонкої сопілки, смутними росами з вітів моїх. Я їм тоді проспіваю все, що колись ти для мене співав, ще як напровесні тут вигравав, мрії збираючи в гаю… Грай же, коханий, благаю!

 

Коли ми йшли удвох з тобою вузькою стежкою по полю, я гладив золоте колосся, як гладить милому волосся щаслива, ніжна наречена… А ти ішла попер мене, моя струнка, солодка згубо, – і я помітив, як ти грубо топтала колоски пшениці, що нахилились до землиці. Немов траву безплідну, дику таптала і не чула крику тих колосочків. Без оглядки ти йшла собі, а в мене – згадки про те, як на чужому полі давно колись, ще у неволі, збирав я нишком колосочки в поділ дитячої сорочки. О, я хотів тобі сказати, що те волоссячко вусате – то невсипущий труд мозільний, то молодим калач весільний, то для дітей пахуча булка, то хліб, що матінка-гуцулка з долівки вчила піднімати, як батька в руку, цілувати; та я змовчав. Я йшов покірно, бо я любив тебе надмірно, але мені тоді здалося, що то не золоте колосся, що то любов мою безмежну стоптали так необережно.

Написати коментар:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *