Оповідання для дітей В. Сухомлинського
Зміст
- Ледача подушка
- Чому мама так хвалить?
- Соромно перед соловейком
- Сива волосинка
- Розділена радість
- Найгарніша мама
- Як Сергійко навчився жаліти
- Лижі й ковзани
- Добре слово
- Дуб під вікном
- Бо я – людина
- Який слід повинна залишити людина на землі?
- Ремісник і різець
- Гавеня і Соловей
- Сьома дочка
- Дуб під вікном
- Бо я – людина
- Хто кого веде додому
- Яблуко в осінньому саду
- А серце тобі нічого не наказало?
- Іменинний обід
- Бабусин борщ
- Тихо, бабуся відпочиває
- Склянка води
- Народився братик
- Чому дідусь такий добрий сьогодні
- Навіщо кажуть “Спасибі”
- Дідусь і Смерть
- Щоб ти став кращим
- Суниці для Наталі
- Я вирощу внучку, дідусю
- По волосинці
- Втрачений день
- Красиві слова і красиве діло
- Через потік
- Скажи людині: “Доброго дня!”
Ледача подушка
Маленькій Яринці треба рано вставати, щоб до школи йти, а не хочеться, ой як не хочеться! Ввечері питає Яринка у дідуся:
– Дідусю, чому вранці вставати не хочеться? Навчіть мене, дідусю, спати так, щоб хотілося вставати i йти до школи.
– Це подушка в тебе ледача, – відповів дідусь.
– А що ж їй зробити, щоб вона не була ледачою?
– Знаю я таємницю, – пошепки сказав дідусь. – Ото саме тоді, як вставати не хочеться, візьми подушку, винеси на свіже повітря, добре вибий її кулачками – вона і не буде ледачою.
– Справді? – зраділа Яринка. – Я так i зроблю завтра.
Ще дуже рано, а треба збиратись до школи. Не хочеться вставати Яринці, але треба ж нарешті подушку провчити, лінощі з неї вибити.
Схопилась Яринка швиденько, одяглася, взяла подушку, винесла на подвір’я, поклала на лавку – та кулачками її, кулачками. Повернулася до хати, поклала подушку на ліжко – та й умиватися. А дідусь у вуса посміхається.
Чому мама так хвалить?
Пішла мама на роботу, а вдома залишилась шестирічна дівчинка Люда. Вона ще не ходить до школи.
Мама сказала Люді, щоб вона курей нагодувала й квіти полила.
Люда нагодувала курей і полила квіти. А потім думає: “Зварю борщу. Мама прийде з роботи втомлена. Хай відпочине”.
Зварила Люда борщу, попробувала. Борщ несмачний… Оце буде мама сваритися, що вона несмачного борщу наварила.
Прийшла мама з роботи. Здивувалась, що Люда зварила страву. Насипала борщу, їсть і хвалить:
– Ой смачного ж ти борщу зварила, дочко.
Люді ніяково слухати ці слова. Адже вона пробувала борщ – він несмачний. Думає Люда: “Чому ж мама так хвалить?”
Соромно перед соловейком
Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати.
Витягли з сумки хліб, масло, яєчка. Коли дівчата вже закінчили обідати, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав.
Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда сиділи, боячись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ.
Ліда зібрала недоїдки в газету, загорнула й поклала в сумку.
– Навіщо ти зібрала сміття? – запитала Оля. – Це ж у лісі… Ніхто не бачить…
– Соромно перед соловейком, – тихо відповіла Ліда.
Сива волосинка
Маленький Михайлик побачив у косі матері три сиві волосин-ки.
– Мамо, у вашій косі три сиві волосинки, – сказав Михай-лик.
Мама усміхнулась і нічого не сказала. Через кілька днів Михайлик побачив у материній косі чотири сиві волосинки.
– Мамо, – сказав Михайлик здивовано, – у вашій косі чотири сиві волосинки, а було три…Чого це посивіла ще одна волосинка?
– Від болю, – відповіла мати. – Коли болить серце, тоді й сивіє волосинка…
– А від чого ж у вас боліло серце?
– Пам’ятаєш, ти поліз на високе-високе дерево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тоненькій гілці. Серце заболіло, й волосинка посивіла.
Михайлик довго сидів задумливий, мовчазний. Потім підійшов до мами, обняв її і тихо спитав:
-Мамо, а коли я на товстій гілці сидітиму, волосинка не посивіє?
Розділена радість
У Катрусі сьогодні велика радість. Понад рік хворів її татко.
В лікарні лежав, три операції переніс. Мамі і Катрусі було тяж-ко. Не раз, бувало, прокинеться Катруся вночі й чує: мама тихо плаче.
А сьогодні татко вже на роботі. Здоровий і бадьорий.
Радісно сяють Катрусині очі. Прийшовши до школи, зустрі-ла дівчинка в дворі двох своїх однокласників, Петрика і Гришка. Зустріла й поділилась радістю:
– Наш татко видужав…
Петрик і Гришко, глянувши на Катрусю, здивовано знизали плечима й, нічого не сказавши, побігли ганяти м’яча. Катруся пішла до дівчаток, що гралися в класи.
– Наш татко видужав, – сказала вона, і радість засяяла в її очах.
Одна з дівчаток, Ніна, з подивом запитала:
– Видужав – ну й що з того?
Катруся відчула, як із грудей до горла підкотився важкий клубок і дихати стало важко. Вона відійшла до тополі на кінці шкільного подвір’я і заплакала.
– Чому ти плачеш, Катрусю? – почула вона тихий, ласка-вий голос Кості, мовчазного хлопчика, її однокласника.
Катруся піднесла голову й, схлипуючи, відповіла:
– Наш татко видужав…
– Ой, як же це добре! – зрадів Костя. – Біля нашої хати в бору вже зацвіли проліски. Зайдемо після уроків до нас, нарве-мо пролісків і понесемо твоєму таткові.
Радість засяяла в Катрусиних очах.
Найгарніша мама
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого – некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
– Хто ти такий, де ти взявся?
– Я Совеня, – відповідає мале. – Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
– Хто ж твоя мама? – питає Соловей.
– Моя мама Сова, – гордо відповідає Совеня.
– Яка ж вона? – питає Дятел.
– Моя мама найгарніша.
– Розкажи, яка ж вона, – питає Дрізд.
– У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, – відповідає з гордістю Совеня.
– Ха-ха-ха! – зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. – Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
– Неправда! – закричало Совеня. – Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
Як Сергійко навчився жаліти
Маленький хлопчик Сергійко гуляв біля ставка. Він побачив дівчинку, що сиділа на березі.
Коли Сергійко підійшов до неї, вона сказала:
– Не заважай мені слухати, як хлюпають хвилі. Сергійко здивувався. Він кинув у ставок камінець. Дівчинка запитала:
– Що ти кинув у воду? Сергійко ще більше здивувався.
– Невже ти не бачиш? Я кинув камінець. Дівчинка сказала:
– Я нічого не бачу, бо я сліпа.
Сергійко від подиву широко відкрив очі й довго дивився на дівчинку.
Так, дивуючись, він і додому прийшов. Він не міг уявити: як це воно, коли людина нічого не бачить?
Настала ніч. Сергійко ліг спати. Він заснув з почуттям подиву.
Серед ночі Сергійко прокинувся. Його розбудив шум за вікном. Шумів вітер, в шибки стукав дощ. А в хаті було темно.
Сергійкові стало страшно. Йому пригадалася сліпа дівчинка. Тепер хлопчик уже не дивувався. Його серце стиснув жаль.
Як же вона, бідна, живе в отакій темряві?!
Сергійкові хотілося, щоб скоріше настав день. Він піде до сліпої дівчинки. Не дивуватиметься більше. Він пожаліє її.
Лижі й ковзани
Восени батько купив Борисові ковзани. А його другові, Євгенові, подарував батько лижі.
Думає Борис, що краще – ковзани чи лижі? Мабуть, лижі. Адже на лижах можна кататися скрізь – і в селі, і в лісі. А на ковзанах – тільки на ставку.
От і каже Борис Євгенові: – Поміняємося, Євгене? Я дам тобі ковзани, а ти мені лижі.
Помінялись. Настали морози, а снігу немає. Замерз ставок. Катається Євген на ковзанах, а Борис сидить вдома з лижами.
Узяв Борис лижі, поніс до Євгена і каже: – Не будемо мінятись… Поверни мої ковзани, візьми свої лижі.
Євген нічого не сказав, віддав Борисові ковзани, а лижі забрав. Того ж дня пішов сніг. Цілу добу кружляли лапаті сніжинки, білим килимом встеляли землю. Засипало снігом і лід на ставку. Катається Євген на лижах, а Борис сидить вдома з ковзанами. Минає тиждень, два. Щодня йде сніг.
Узяв Борис ковзани, прийшов до Євгена й каже:
– Ні, Євгене, таки поміняймося. Дай мені лижі, а собі візьми ковзани.
– А як завтра сніг розтане? – запитав Євген.
Добре слово
В однієї жінки була маленька донька Оля. Коли дівчинці виповнилося п’ять років, вона тяжко захворіла: простудилась, почала кашляти й танула на очах. До нещасної матері почали приходити родичі: Олині тітки, дядьки, бабусі, дідусі. Кожен приносив щось смачне й поживне: липовий мед і солодке коров’яче масло, свіжі лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Кожен говорив: “Треба добре харчуватися, треба дихати свіжим повітрям і хвороба втече в ліси й на болота”.
Оля їла мед у стільниках і солодке коров’яче масло, лісові ягоди й горіхи, перепелині яєчка й бульйон з курячого крильця. Але нічого не допомагало – дівчинка вже ледве вставала з ліжка.
Одного дня біля хворої зібрались усі родичі. Дідусь Опанас сказав:
– Чогось їй не вистачає. А чого – і сам не можу зрозуміти. Раптом відчинились двері і в хату ввійшла прабабуся Олі – столітня Надія. Про неї родичі забули, бо багато років сиділа прабабуся Надія в хаті, нікуди не виходила. Але почувши про хворобу правнучки, вирішила навідати її.
Підійшла до ліжка, сіла на ослінчик, взяла Олину руку в свою, зморшкувату і маленьку, й сказала:
– Немає в мене ні медових стільників, ні солодкого коров’ячого масла, немає ні свіжих лісових ягід, ні горіхів, немає ні перепелиних яєчок, ні курячого крильця. Стара я стала, нічого не бачу. Принесла я тобі, мила моя правнучко, один-єдиний подарунок: сердечне бажання. Єдине бажання залишилось у мене в серці – щоб ти, моя квіточко, видужала й знову раділа ясному сонечкові.
Така величезна сила любові була в цьому доброму слові, що маленьке Олине серце забилось частіше, щічки порозовішали, а в очах засяяла радість.
– Ось чого не вистачало Олі,- сказав дід Опанас.- Доброго слова.
Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.
– Зрубай дуба, дідусю, – просить онучка, – темно в кімнаті.
– Завтра вранці почнемо…- відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
– Будемо хату переносити в інше місце.
І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
Бо я – людина
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх – батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
– Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
– Дідусю, – запитав хлопчик, – ви не бачили тут каменя?
– Я прибрав його з дороги.
– Ви також спіткнулися й забили ногу?
– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
– Чому ж ви прибрали камінь?
– Бо я – людина. Хлопчик зупинився у задумі.
– Тату, – запитав він, – а ви хіба не людина?
Який слід повинна залишити людина на землі?
Старий Майстер звів кам’яний будинок. Став осторонь і милується. “Завтра в ньому оселяться люди”, – думає з гордістю. А в цей час біля будинку грався Хлопчик. Він стрибнув на сходинку й залишив слід своєї маленької ніжки на цементі, який ще не затвердів.
– Для чого ти псуєш мою роботу? – сказав з докором Майстер.
Хлопчик подивився на відбиток ноги, засміявся й побіг собі.
Минуло багато років, Хлопчик став дорослим Чоловіком. Життя його склалось так, що він часто переїздив з міста до міста, ніде довго не затримувався, ні до чого не прихилявся – ні руками, ні душею.
Прийшла старість. Згадав старий Чоловік своє рідне село на березі Дніпра. Захотілось йому побувати там. Приїхав на батьківщину, зустрічається з людьми, називає своє прізвище, але всі здвигують плечима – ніхто не пам’ятає такого Чоловіка.
– Що ж ти залишив після себе? – питає у старого Чоловіка один дід, – Є в тебе син чи дочка?
– Немає у мене ні сина, ні дочки.
– Може, ти дуба посадив?
– Ні, не посадив я дуба…
– Може, ти поле випестував?
– Ні, не випестував я поля…
– Так, мабуть, ти пісню склав?
– Ні, й пісні я не склав.
– Так хто ж ти такий? Що ж ти робив усе своє життя? – здивувався дід.
Нічого не міг відповісти старий Чоловік. Згадалась йому та мить, коли він залишив слід на сходинці. Пішов до будинку. Стоїть той наче вчора збудований, а на найнижчій сходинці – закам’янілий відбиток Хлопчикової ніжки.
“Ось і все, що залишилось після мене на землі, – з болем подумав старий Чоловік.- Але цього ж мало, дуже мало… Не так треба було жити…”
Ремісник і різець
Майстер працював Різцем по дереву – вирізував Троянду. Різець маленький, сталевий, блискучий. У руках Майстра він був слухняним і вправним.
Не закінчивши роботу, Майстер кудись пішов, і Різець залишився на столі. В майстерню зазирнув Ремісник. Бачить лежить блискучий ножик. А поряд – незакінчена Троянда. Взяв Ремісник Різець і хоче вирізати пелюстки Троянди. Але нічого в нього не виходить. Крише Різець Троянду, псує роботу Майстра.
Здивувалась Троянда,
– Різцю, чого ти раптом так погано почав працювати?
Різець відповідає:
– Я просто шматочок криці. Я стаю Різцем, коли мене бере в руки Майстер. А коли торкається Ремісник – я не Різець, а просто ножик.
Гавеня і Соловей
Вивела Гава одне-єдине пташеня – Гавеня. Вона любила своє дитя, частувала його смачними черв’ячками.
Та ось полетіла Гава по їжу й пропала. Уже й сонечко піднялося вище за дерево, на якому вони жили, а матері все нема. Заплакало Гавеня. Плаче, сльози струмками ллються додолу. Чимало пташок притихло, жаль їм бідолашного малого.
Почув Соловей плач Гавеняти. Затремтіло з жалощів солов’їне серце. Залишив своє гніздо Соловей, прилетів до гавиного, сів поруч із пташеням і заспівав свою чудову пісню. Аж вітер притих, заслухався.
А Гавеня, мов і не чує солов’їного співу, плачем заливається.
Та ось почуло Гавеня – десь удалині пролунав материн голос: кра, кра… Умить перестало воно плакати й каже:
– Чуєш, це моя мама співає! Замовкни, будь ласка, не пищи!
– Кра, кра-кра… – залунало поблизу, і Соловей замовк. Він перелетів на сусіднє дерево й задумався… Того вечора ліс не чув солов’їного співу.
Сьома дочка
Було у матері сім дочок. Ось поїхала одного разу мати в гості до сина, а син жив далеко-далеко. Повернулася додому аж через місяць.
Коли мати ввійшла до хати, дочки почали розповідати, як вони скучили за матір’ю.
– Я скучила за тобою, немов маківка за сонячним променем, – сказала перша дочка.
– Я ждала тебе, як суха земля жде краплину води, – промовила друга дочка.
– Я плакала за тобою, як маленьке пташеня за пташкою, – сказала третя.
– Мені тяжко було без тебе, як бджолі без квітки, – щебетала четверта.
– Ти снилась мені, як троянді сниться краплина роси, – промовила п’ята.
– Я виглядала тебе, як вишневий садочок виглядає соловейка, – сказала шоста.
А сьома дочка нічого не сказала. Вона зняла з ніг матусі взуття і принесла їй в мисці води – помити ноги.
Дуб під вікном
Молодий лісник побудував у лісі велику кам’яну хату і посадив дуба під вікном.
Минали роки, виростали у лісника діти, розростався дубок, старів лісник.
І ось через багато літ, коли лісник став дідусем, дуб розрісся так, що заступив вікно. Стало темно в кімнаті, а в ній жила красуня – лісникова внучка.
– Зрубай дуба, дідусю, – просить онучка, – темно в кімнаті.
– Завтра вранці почнемо… – відповів дідусь. Настав ранок. Покликав дідусь трьох синів і дев’ятьох онуків, покликав онучку-красуню й сказав:
– Будемо хату переносити в інше місце. І пішов з лопатою копати рівчак під фундамент. За ним пішли три сини, дев’ять онуків і красуня-внучка.
Бо я – людина
Вечоріло. Битим шляхом йшло двоє подорожніх – батько й семирічний син. Посеред шляху лежав камінь. Батько не помітив каменя, спіткнувся, забив ногу. Крекчучи, він обійшов камінь, і, взявши дитину за руку, пішов далі.
Наступного дня батько з сином йшли тією ж дорогою назад. Знову батько не помітив каменя, знову спіткнувся і забив ногу.
Третього дня батько й син пішли тією ж дорогою. До каменя було ще далеко. Батько каже синові:
– Дивись уважно, синку, треба обійти камінь. Ось і те місце, де батько спіткнувся й забив ногу.
Подорожні сповільнюють кроки, але каменя немає. Бачать, обабіч дороги сидить сивий старий дід.
– Дідусю, – запитав хлопчик, – ви не бачили тут каменя?
– Я прибрав його з дороги.
– Ви також спіткнулися й забили ногу?
– Ні, я не спіткнувся й не забив ногу.
– Чому ж ви прибрали камінь?
– Бо я – людина.
Хлопчик зупинився у задумі.
– Тату, – запитав він, – а ви хіба не людина?
Хто кого веде додому
У дитячому садочку хлопчики-однолітки Василько і Толик. Обом по п’ять років, їхні матері працюють. Коли повертаються з роботи, заходять у дитячий садочок. Мати одягає Василька, бере його за руку й каже:
– Ходімо, Васильку, додому.
А Толик одягається сам, бере маму за руку й каже:
– Ходімте, мамо, додому.
Дорогу перемело. Є тільки вузенька стежечка серед снігових заметів.
Мати Василькова йде по снігу, а син стежечкою. Бо мама веде Василька додому.
Толик йде по снігу, а мати стежечкою. Бо Толик веде маму додому.
Минуло дванадцять років. Стали Василько й Толик сильними, стрункими, красивими юнаками.
Якось занедужала тяжко Василькова мати.
Того самого дня важко захворіла і Толикова мати.
Лікар жив у сусідньому селі за кілька кілометрів. А було це взимку, дорогу засипало снігом.
Василько вийшов за ворота, глянув на сніг та й каже:
– Хіба можна по такому снігові йти?
Постояв трохи Василько й повернувся до хати.
А Толик пішов глибоким снігом у сусіднє село й повернувся з лікарем.
Яблуко в осінньому саду
Пізньої осені маленькі близнятка Оля й Ніна гуляли в яблуневому саду. Був тихий сонячний день. Майже все листя з яблунь опало і шурхотіло під ногами. Тільки де-не-де на деревах залишилося пожовкле листячко.
Дівчатка підійшли до великої яблуні. Поруч із жовтим листком вони побачили на гілці велике, рожеве яблуко.
Оля й Ніна аж скрикнули від радості.
– Як воно тут збереглося? – з подивом запитала Оля.
– Зараз ми його зірвемо, – сказала Ніна і зірвала яблуко.
Кожній хотілося потримати його в руках.
Оля хотіла, щоб яблуко дісталося їй, але вона соромилась зізнатися у цьому, а тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Ніно…
Ніні теж хотілося, щоб яблуко дісталося їй, але вона теж соромилася висловити це бажання, тому сказала сестрі:
– Хай тобі буде яблуко, Олю…
Яблуко переходило з рук у руки, дівчатка не могли дійти згоди. Та ось їм обом сяйнула одна й та ж думка: вони прибігли до мами радісні, схвильовані.
Віддали їй яблуко.
В маминих очах сяяла радість.
Мама розрізала яблуко і дала дівчаткам по половинці.
А серце тобі нічого не наказало?
Андрійко прийшов зі школи і побачив заплакану матір. Він поклав книжки й сів за стіл. Чекає обіду.
– А тата відвезли в лікарню, – каже мати. – Занедужав батько.
Вона чекала, що син занепокоїться, стривожиться. Та син був незворушний, спокійний.
Мати великими очима дивилась на Андрійка.
– А нам завтра до лісу йти, – каже Андрійко. – Завтра ж неділя. Учителька наказала, щоб усі прийшли до школи о сьомій ранку.
– То куди ж ти підеш завтра? – запитала мати.
– До лісу… Як наказала вчителька.
– А серце тобі нічого не наказало? – спитала мати й заплакала.
Іменинний обід
У Ніни велика сім’я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.
Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.
Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.
Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.
Ніна тихенько сказала мамі:
-Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.
– Чому? – здивувалась мама.
– В неї руки тремтять. Крапає на стіл.
Мама зблідла.
Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.
Довго сиділа мовчки, потім сказала:
-У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.
Бабусин борщ
У бабусі дві онучки. Живуть вони у великому місті, а на літні канікули приїхали до неї в гості.
Рада бабуся онучкам. Пригощає їх черешнями, свіжим медом і варениками. Та дівчаткам найбільше хочеться борщу: мама розповідала, що бабуся варить смачний-пресмачний борщ.
Зварила бабуся борщ – зі свіжими помідорами, капустою і сметаною. Та ось біда… Забувати стала. Поки варила – двічі посолила. Поставила на стіл дві миски борщу та й припрошує онучок:
– Ачи солила – й не пам’ятаю… Стара вже… Ось сіль у сільниці – додавайте собі до смаку.
З’їли дівчатка по ложці борщу. Ой, який же солоний! Перезирнулися між собою, усміхнулися непомітно. Ложка за ложкою – виїли та й ще попросили. Та все дякують бабусі. А вона радіє.
– А чи солила ж я борщ? – питається бабуся.
– Ми й не помітили, – каже Ніна. – Такий смачний, що про сіль і не подумали.
– Значить, солила, – полегшено зітхнула бабуся. – А завтра це діло вам доручу: боюся, що забуду посолити.
Добре, бабусю, – і знову перезирнулись. І непомітно всміхнулись.
Тихо, бабуся відпочиває
Прийшла зі школи маленька Галинка. Відчинила двері, щось хотіла весело сказати мамі. А мама насварилася на неї пальцем і Галинка тихенько підійшла до столу, поклала книжки.
– Тихо, Галинко, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Пообідала й сіла за уроки. Читає книжку тихо-тихо, щоб не розбудити бабусю.
Відчиняються двері, заходить Оля, Галинчина подруга. Вона голосно й каже:
– Галинко, послухай…
Галинка насварилась на Олю пальцем, як мати на неї, і пошепки мовить:
– Тихіше, бабуся відпочиває. Цілу ніч вона не спала, боліло серце.
Сіли дівчатка до столу й розглядають малюнки. А з бабусиних очей впали дві сльозинки. Коли бабуся прокинулась, Галинка й питає:
– Бабусю, а чого ви плакали уві сні?
Бабуся усміхнулась, приголубила Галинку. В її очах світилась радість.
Склянка води
Юрків дідусь занедужав. Дідусеві вісімдесят п’ять років.
Він знає чимало цікавих казок та дивних бувальщин, які любить слухати Юрко.
А зараз дідусь лежить і важко дихає. Мама наказала:
– Сиди, Юрку, біля дідуся, доглядай за ним. Попросить води – подай свіжої, попросить відчинити вікно – відчини.
Юрко сидів біля постелі хворого дідуся, читав книжку. За півдня дідусь разів зо три попросив води.
Набридло хлопцеві сидіти. Поклав книжку на стіл, тихо вийшов з хати й побіг до хлопців грати у футбол.
Кілька годин гуляв Юрко на стадіоні, вже й сонце до заходу схилилось.
Та неспокійно було в нього на душі. Щось немов гнітило його. Покинув Юрко гру, побіг додому.
Ледь відчинив двері, підійшов до ліжка – й упав на коліна. Дідусь лежав мертвий. А в склянці не було й краплини води.
Потім усе життя Юрка мучили докори сумління. Він думав: дідусь, мабуть, помер тому, що не було води. Йому хотілося пити, а в склянці – ні краплини. А він у м’яч грав із хлопцями.
– Роби не те, що хочеться, а те, що треба, – навчав Юрко свого сина.
Народився братик
В Оленчиної матусі народився хлопчик. Радіє Оленка: тепер у мене є братик.
Прокинулася вночі Оленка, бачить – схилилась мама над колискою та й співає колискові.
Заворушилась заздрість в Оленчиній душі. Тепер, думає, мама вже не любитиме мене так, як раніше. Бо треба ж і Петрика любити.
– Мамо, – каже Оленка вранці, – ой, як люблю я вас…
– А чого ти мені це говориш? – непокоїться мати.
– Бо хочу, щоб ви мене любили не менше, ніж Петрика…
Мама полегшено зітхнула й каже:
-Піди, Оленко, Сонця запитай, як воно ділить своє тепло між людьми?
Вийшла Оленка та й питає. А Сонце каже:
– Для кожної людини – все моє тепло. Від першої до останньої іскринки.
Чому дідусь такий добрий сьогодні
Поліз Андрійко на шовковицю: привабили чорні ягоди. Навтішався вволю, а тут дощ пішов.
Пересидів Андрійко дощ. Хотів злазити з шовковиці, аж дивиться – сидить під шовковицею дідусь Петро. Вийшов дідусь після дощу в сад.
“Що ж його робити? – думає Андрійко. – Злізати з шовковиці – струсиш на дідуся всю воду з листя, змокне під дощем, захворіє”.
Сидить Андрійко, притулившись до гілки, боїться поворухнутись. Жде, поки дідусь до хати піде. А дідусь не йде.
Вже сутеніти стало, коли підвівся дідусь, питає:
– Чому це ти сидиш на дереві, внучку?
– Боюся струсити на вас краплі, дідусю…
– Злазь, Андрійку…
Дідусь відійшов, Андрійко зліз із шовковиці. Дідусь пригорнув і поцілував Андрійка. “Чому це дідусь такий добрий сьогодні?” – з подивом подумав онук.
Навіщо кажуть “Спасибі”
Дрімучим лісом йшло двоє подорожніх. Дідусь і хлопчик. Було жарко і хотілося пити.
Нарешті вони прийшли до струмка. Тихо дзюрчала холодна вода. Мандрівники нахилилися, напилися. Дідусь сказав:
– Спасибі тобі, струмочку.
Хлопчик усміхнувся.
– Чого ти усміхнувся, хлопче? – запитав дідусь.
– Навіщо ви, дідусю, сказали струмкові “Спасибі”? Він же не жива істота і не дізнається про вашу подяку, не почує ваших слів.
– Це так. Якби води напився вовк, він міг би і не дякувати. Ми ж не вовки, а люди. Розумієш, навіщо людина каже “Спасибі”? А знаєш, кого це слово вшановує, звеличує, підносить?
Хлопчик замислився. Він ще ніколи не думав над цією мудрою істиною. Тепер саме час був подумати: дорога через ліс ще довга.
Дідусь і Смерть
Був собі Дідусь. Було йому вже сто років. От дізналася Смерть, що живе такий старий-старесенький Дідусь, прийшла до нього й каже:
– Час уже помирати, Дідусю.
– Дай приготуватися, – відповідає Дідусь.
– Добре, – каже Смерть. – Скільки тобі часу треба на те?
– Три дні, – каже Дідусь.
Цікаво стало кощавій: що ж робитиме Дідусь, як він готуватиметься?
Настав перший день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив дерево.
– Що ж він другого дня робитиме? – думає Смерть.
Настав другий день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ще одну ямку, посадив ще одне дерево.
– Що ж він третього дня робитиме? – з нетерпінням думає
Смерть.
Настав третій день. Вийшов Дідусь у сад, викопав ямку і посадив ще одне дерево.
– Навіщо ти дерева садиш? – питає Смерть. – Ти ж завтра помреш.
– Людям на добро, – відповідає Дідусь.
Злякалася Смерть і втекла в темний ліс.
Щоб ти став кращим
Дідусь з онуком йшли великим лісом.
Ледь помітна стежинка звивалась поміж високими деревами.
Вечоріло. Подорожні втомилися. Дідусь уже збирався заночувати десь під кущем, аж тут хлопчик побачив у гущавині хатинку.
– Дідусю, он хатинка! – радісно вигукнув онук. – Може, в ній переночуємо?
– Так, це хатинка для подорожніх, – сказав дідусь.
Вони зайшли в лісову хатинку. У ній було чисто, на стіні висіла гілочка з ялинки. За народним звичаєм це означало: заходьте, будь ласка, любі гості.
Дідусь і онук підійшли до столу й побачили на ньому свіжу хлібину, глечик з медом і кілька великих сухих рибин. Поруч лежала маленька гілочка ялинки.
На вікні – відро з водою.
Дідусь і внук умилися і сіли вечеряти.
-Хто це все поставив на стіл? – питає онук.
-Добрий чоловік, – мовив дідусь.
-Як це так? – дивується онук. – Залишив нам добрий чоловік їжу, а ми й не знаємо, хто він. Для чого ж він старався?
-Щоб ти став кращим – відповів дідусь.
Суниці для Наталі
У третьому класі вчиться маленька Наталя. Вона довго хворіла. А це вже прийшла до школи. Бліда, швидко втомлюється. Андрійко розповів своїй мамі про Наталю. Мама й каже:
-Цій дівчинці треба їсти мед і суниці. Тоді вона стане бадьора, рум’яна… Понеси їй суниць, Андрійку.
Андрійкові хочеться понести суниць Наталі, але чомусь ніяково. Він так і сказав мамі:
– Соромно мені, не понесу.
– Чому ж тобі соромно? – дивується мама.
Андрійко й сам не знає, чому йому соромно. Наступного дня він все ж узяв із дому пакуночок суниць. Коли вже закінчились уроки, він підійшов до Наталі. Віддав їй пакуночок із суницями й тихо сказав:
– Це суниці. Ти їж, і щоки будуть у тебе рум’яні.
Наталя взяла пакуночок із суницями. І сталося дивне. Щічки її стали червоні, як мак. Вона ласкаво подивилася Андрійкові в очі й прошепотіла:
– Дякую…
– Чому ж це щічки у неї стали рум’яні? – подумав Андрійко. – Вона ще не їла суниць…
Я вирощу внучку, дідусю
У садочку росте стара вишня. Маленький хлопчик Олесь побачив недалеко від неї маленьку вишеньку та й питає дідуся:
– Дідусю, де взялася ця маленька вишенька?
– З кісточки виросла, – відповів дідусь.
– То це донька старої вишні?
– Так, донька.
– А внучка у старої вишні буде?
– Буде, Олесю, – відповів дідусь, – якщо ти викохаєш оцю маленьку вишеньку, діждешся з неї ягідок, посадиш кісточку, то з кісточки її виросте внучка старої вишні.
Олесь задумався.
– Я вирощу внучку старої вишні, – сказав Олесь.
По волосинці
Теплого весняного дня бабуся Марія повела свого онука Петрика до лісу.
Першокласник Петрик був ледаченьким хлопчиком. Збираючись до лісу, бабуся дала йому нести вузлик з їжею й водою. Петрикові вузлик здавався дуже важким. Бабуся понесла їжу сама, а Петрикові дала тільки пляшку з водою.
Прийшовши до лісу, бабуся з онуком сіли відпочити. Вони побачили, як до куща прилетіла маленька пташка. В дзьобику вона принесла волосинку. Петрик підвівся й глянув на кущ. Він побачив велике волосяне гніздо.
Пташка швидко літала до гнізда, щоразу приносила по волосинці.
Петрик від подиву й хвилювання стояв, Широко розплющивши очі.
– Бабусю, – пошепки запитав він, – невже вона по волосинці носила й збудувала таке велике гніздо?
– Так, по волосинці, – відповіла бабуся. – Це працьовита пташка.
Петрик стояв задуманий. Через хвилину він сказав:
– Бабусю, я нестиму з лісу ваше пальто…
Втрачений день
В одного батька троє синів – маленьких хлоп’ят. –
– Розкажіть, як ви сьогодні прожили день.
Юрко відповів:
– Я сьогодні посадив дерево.
Батько сказав:
– Ти сьогодні добре прожив день.
Миколка відповів:
– Я сьогодні зайчика намалював.
– Ти теж непогано прожив день, – сказав батько.
Петрик відповів:
– Я сьогодні у м’яча грав… І морозиво з’їв.
– У тебе сьогодні втрачений день, – посмутнів батько.
Красиві слова і красиве діло
Серед поля стоїть маленька хатка. її побудували, щоб у негоду люди могли сховатися й пересидіти в теплі.
Одного разу серед літнього дня захмарило і пішов дощ. А в лісі в цей час було троє хлопців. Вони сховалися в хатинці і дивилися, як з неба ллє, мов з відра.
Коли це бачать, до хатинки біжить ще один хлопчик. Незнайомий. Мабуть, з іншого села.
Одежа на ньому мокра, як хлющ. Він тремтів від холоду.
І ось перший з тих хлопців, що сиділи в сухому одязі, сказав:
– Як же ти змок на дощі! Мені жаль тебе…
Другий теж промовив красиві слова:
– Як страшно опинитися в зливу серед поля. Я співчуваю тобі…
А третій не промовив жодного слова. Він мовчки зняв із себе сорочку і дав її змоклому хлопчикові. Той скинув мокру сорочку й одягнув суху.
Гарні не красиві слова. Гарні красиві діла.
Через потік
Андрійко й Ніна поверталися зі школи. Дорогу їм перепинив ярок. Пригріло сонце, розтанув сніг, і яром потекла вода. Бурхливо шумить потік. Стоять перед ним Андрійко і Ніна.
Ось хлопчик швидко перебіг через потік і став на тому березі. Озирнувся – і соромно йому стало. Він у чобітках, Ніна в черевичках. Як вона перебреде?
“Ой, недобре я зробив, – подумав Андрійко. – Як я не побачив, що Ніна – в черевичках?”
Він перебрів назад і каже Ніні:
– Це я хотів узнати, чи глибоко. Бо переправлятися будемо разом.
– Як? – здивувалася Ніна. – Я ж у черевичках.
– Чіпляйся мені за шию, – сказав Андрійко. Ніна так і зробила, і хлопчик її переніс.
Скажи людині: “Доброго дня!”
Лісовою стежинкою ідуть батько і маленький син. Довкола тиша, тільки чути, як десь далеко вистукує дятел та струмочок дзюркотить у лісовій гущавині.
Аж тут син побачив, що назустріч їм іде бабуся.
– Тату, куди бабуся йде? – питає син.
– Зустрічати або проводжати, – каже батько й усміхається. – Ось як ми зустрінемося з бабусею, ти й скажеш: “Доброго дня, бабусю!”
– Навіщо ж казати ці слова? – дивується син. – Ми ж її не знаємо.
-А ось зустрінемось, скажемо бабусі ці слова, тоді й побачиш, навіщо.
Ось і бабуся.
– Доброго дня, бабусю! – каже син.
– Доброго дня, – каже батько.
– Доброго вам здоров’я, – відповідає бабуся І усміхається.
І хлопчик побачив: усе довкола змінилось. Сонце засяяло яскравіше. Верховіттям дерев пробіг легенький вітерець, і листя заграло, затремтіло. У кущах заспівали пташки – раніше їх і не чути було.
На душі в хлопчика стало легко.
– Чому це воно так? – питається син.
– Бо ми побажали людині доброго дня.