Безкоштовно

Гуцульщина. Народні ремесла Гуцульщини (курсова)

views 73

Зміст

Курсова робота

на тему “Народні ремесла Гуцульщини як елемент сталого розвитку території”

ВСТУП

Кожній людині дорогий той куточок землі, де вона народилася, вперше поглянула на світ, зробила свій перший крок. Людину завжди, де б вона не знаходилась, вабить до себе маленька батьківщина своєю красою, людьми, небом, сонцем, яке тут світить по-особливому, рікою з її неповторним мелодійним шумом.

Але не уявляю людини, яку б не зачаровував наш карпатський край своїми красивими горами і пагорбами, які густо покриті стрункими карпатськими красунями -смереками, що своїми голівками торкаються голубизни неба; крутими буковими плаями; полонинами, де трави сягають поясу; карпатськими невтомними ріками і потічками з чарівним наспівом. І здається вся ця краса природи притаманна доброму, щирому серцю, завжди веселих, говірких, працьовитих гуцулів.

Актуальність теми. Гуцульщина – одна з найцікавіших етнографічних областей в Українських Карпатах, багата своїм народним мистецтвом, яке відзеркалює душу, побут, пристрасті, традиції та цінності народу. Коріння народного мистецтва сягають в глибоку давнину, а протягом століть воно спонукало до розвитку національної свідомості народу. Саме Гуцульщина є унікальним і невичерпаним джерелом для дослідження і вивчення давніх традицій, звичаїв, строїв та мистецтва.

Народне мистецтво Гуцульського регіону надзвичайно різнобарвне, розкішне та унікальне. Одяг, один з основних складників народної творчості, зберіг, особливо на Гуцульщині, багато прадавніх елементів. Поєднання різноманітних технік і орнаментальних узорів у ткацтві дає гуцульському народному одягові його питомний характер і вирізняє його серед іншого народного одягу України.

Художні вироби Прикарпаття здавна привертали увагу високою майстерністю. Творчий геній митців із народу, долаючи тяжкі умови чужоземного гніту соціальних несправедливостей, уперто пробив собі шлях до вершини світової культури.

Невичерпна фантазія, багатство кольорових рішень, мудрість і дотепність, безпосередність і оптимізм, особливе чуття декоративності, високий ступінь узагальненості образів – це ще далеко не всі риси, якими можна охарактеризувати творчість високообдарованих митців Гуцульщини.

Мета курсової роботи. На основі широкого кола преси, опублікованих статтей та науково-популярної літератури  визначити та систематизувати основні види народних ремесел Гуцульщини, дослідити особливості їхнього виникнення та розвитку, а також сучасне значення у туризмі та розвитку регіону

Виходячи з поставленої мети, було окреслено наступні завдання:

–  дослідити культурні особливості території Гуцульщини;

–  дослідити історичний розвиток Гуцульщини та зародження і розвиток народних ремесел на її території;

–  охарактеризувати і систематизувати основні види народних ремесел;

–  вивчити сучасне значення народних ремесел  Гуцульщини в суспільстві та туризмі;

–  навести приклади використання народних ремесел в туризмі;

Об’єктом дослідження є Гуцульщина – одна з найцікавіших і найвираженіших етнографічних областей в Українських Карпатах.

Предметом дослідження є народні ремесла на території Гуцульщини, їх особливості та розвиток а також значення в туризмі.

Методи дослідження. У роботі використано традиційні загальнонаукові методи – вивчення та аналіз літературних джерел, наукових звітів, проведення натурних обстежень. Для вирішення поставлених завдань у роботі використано принципи і положення загальної теорії систем, а також сучасні методи наукових досліджень: метод системного аналізу (для структурного представлення ремесел Гуцульщини); метод соціологічних досліджень (при визначенні проблем розвитку ремісництва на Гуцульщині та їх використання в туризмі)

Наукова новизна одержаних результатів  полягає в тому, що: на основі наукової літератури, преси та інтернет ресурсів

–  розкрито особливості народних ремесел Гуцульщини;

–  досліджено значення народних ремесел у сучасному суспільстві та туризмі;

–  наведено приклади використання народних ремесел Гуцульщини у туристичній діяльності;

–  проведено аналіз мистецьких фестивалів, що проводяться на території Івано-Франківської області;

–  проаналізовано та висвітлено значення проекту та туристичного маршруту «Зелене кільце Карпат».

Структуру курсової роботи підпорядкована меті і завданням дослідження. Обсяг основного тексту становить 42 сторінки. Курсова робота складається зі вступу, трьох розділів основної частини, висновків та списку використаних джерел (35 найменувань на 3 сторінках). Загальний обсяг курсової – 45 сторінок.

РОЗДІЛ І. ГУЦУЛЬЩИНА – КРАЙ НАРОДНИХ РЕМЕСЕЛ

1.1. Загальна характеристика територій Гуцульщини

Гуцульщина. Не в однієї людини навіть при її згадці радісно заб’ється серце. Закоханий у цей прекрасний і суворий край уродженець Поділля Михайло Ломацький писав, що “тут, у гуцульських горах, як ніде інде, можна почути гомін віків і зачерпнути силу й віру в майбутнє, тут, у зелено-срібних водах озер і рік можна скупати й очистити не лише тіло, але й душу, та карпатським сонцем зігріти її, а, вийшовши на верх Говерли, побачити Бога й почути Його добротливий і ласкавий голос — голос Творця гуцульських гір”.

Про цей край і його людей написано чи не найбільше з усіх етнографічних районів України. Яскраво відображений він у художній літературі, образотворчому мистецтві, кіно (повість «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського і фільм С. Параджанова за цим твором, вірші, оповідання і повісті Ю. Федьковича, І. Франка, Г. Хоткевича, О. Кобилянської, М. Стельмаха, польського письменника С. Вінценза, численні картини К. Устияновича, І. Труша, О. Кульчицької, Й. Бокшая, А. Монастирського, Й. Куриласа та ін.). Привабливістю відзначаються велична краса природи цього гірського краю, горда, волелюбна вдача його жителів, колоритний одяг, самобутнє народне мистецтво [3].

Гуцул невідродний, вірний син своїх гір. Серцем і духом пов’язаний тісно з гірською природою; Карпати й гуцул у них — це щось одне, нерозлучне. Всім серцем любить гори, а до їх краси долучує себе, свою барвисту ношу, свої звичаї, обряди й вірування. Гори для нього не лише джерело краси, але й життєвої мудрости, природа гірська — для нього книга, з якої черпає усе, що йому потрібне в житті. Знав: життя — це безпереривна праця і вічна боротьба; багатий — хто працює, сильний — хто бореться і перемагає; гуцул шляхетний і мужний, в його серці доброта і любов до рідних та всього, що своє. Вони перлами блистять і чічками цвітуть. В очах гуцула велич і краса гір, у його думках орлині лети…

Географічні межі Гуцульщини

Поселення гуцулів займають східну частину Українських Карпат: теперішні Верховинський, Косівський (без північної смуги), південна частина Надвірнянського та Богородчанського районів Івано-Франківської, суміжні Путильський і південна частина Вижницького та Сторожинецький райони Чернівецької і Рахівський Закарпатської областей. До історико-етнографічної Гуцульщини належать у південно-східній частині північні місцевості Марамуреш, Сигота і Вишіва, що тепер входять до території Румунії [7, с.49].

Вважається, що найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив Володимир Гнатюк: “Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно, їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. В Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Делятин, по течії рік Білого та Чорного Черемоша, до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Путилівки, яка вливається в Черемош і горішньої течії Сучави та Фряси. На Мараморощині гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною так, що по правому боці живуть румуни, а по лівому — гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість”[7. с.53].

Така розмитість меж Гуцульщини не дає змоги і точно визначити кількість міст, селищ і сіл, приналежних до даної етнографічної території, та кількість населення на ній, перш за все — українців-гуцулів. Володимир Шухевич, наприклад, у своєму дослідженні «Гуцульщина» стверджує, що у 1880 році до цієї групи мешканців належало 54634, у 1890 — 63265.

Практично в цей же час Яків Головацький підрахував, що у 1872-1874 роках в Галичині налічувалося 68, на Буковині — 20, на Закарпатті — 21 гуцульське село, а в них було 107610 мешканців. Пізніше не раз робилися переписи на різних територіях Гуцульщини та статистичні спроби їх узагальнити, однак чіткої картини по всій етнографічній території все ж нема [12].

Походження назви гуцули (гуцул) має різне тлумачення і досі до кінця не вияснене. Одні автори пов’язують її з волоським словом готель у значенні розбійник, інші виводять від слова кочувати — кочули, вважаючи гуцулів первісно кочовим племенем, ще інші — від назви тюркського племені узів, від котрих мали б начебто походити гуцули, і т. д. [7, с.63-66].

Одна група iсторикiв, етнографiв, лiнгвiстiв доводила, що назва гуцул тюркського, половецького, печенiзького походження (К. Мiлевський, Л. Голембйовський, Ю. Коженьовський, I. Вагилевич, Ю. Федькович, О. Моргенбессер, В. Поль). Фольклорист i етнограф О. Кольберг твердив, що це залишки рiзних кочових орд. С. Витвицький пов’язував назву “гуцул” з iменем Гецели брата князя Великої Моравiї Ростислава або виводив її вiд горулiв-гунiв. Iнша група дослiдникiв дотримувалася думки, що назва “гуцул” походить вiд молдавського слова “гоц”, “гуц” “розбiйник”, “опришок” (Я. Головацький, М. Казанович, Є. Калужнянський, I. Огоновський, I. Крип’якевич, В. Гнатюк).

Український лiнгвiст Б. Кобилянський на основi аналiзу гуцульсько-покутського дiалекту та iсторичних даних висунув гiпотезу про те, що предками населення Гуцульщини й Покуття були племена схiдних слов’ян уличiв i тiверцiв, якi з пiвдня Надднiпрянщини переселилися в Карпати i асимiлювались з мiсцевим населенням. [14].

Етнографічні особливості Гуцульщини

Заселення Гуцульщини і взагалі Українських Карпат відбувалося, як переконливо засвідчують джерела, з давнього часу і йшло здебільшого з півночі на південь шляхом поступового просування в гори на річкових долинах та господарського освоєння гірських схилів. Основним колонізаційним елементом було східнослов’янське населення, хоч цілком можливе і кочування та поселення тут решток давніх тюркських, східно-романських племен, сліди їх впливів позначилися, зокрема, і на традиційно-побутовій культурі гуцулів.

Залежно від природних умов, малої кількості придатної для рільництва землі, головну роль у господарському укладі й виробничому побуті гуцулів відігравало тваринництво, зокрема відгінне, з перевагою вівчарства в його структурі. На цій основі розвинулась культура полонинського господарства зі своїми типами споруд, формами випасу, виробничих функцій організації побуту, способами переробки молокопродуктів тощо. Гуцули жили із скотарства і займалися лісосплавом. Для мандрівок між сталими поселеннями та високогірними пасовищами (полонинами) вони вивели породу малих і витривалих коней, які теж назвали гуцулами. Робочий день на полонині, а також вигін і загін худоби супроводжувався трембітою – духовим інструментом, “родичем” альпійського горну [12].

З перевагою тваринницького характеру господарства гуцулів великою мірою пов’язаний і особливий тип їх поселень — для них властиве здебільшого розпорошене розміщення садиб (“оседків”) і не тільки в долинах, а й на схилах і верхах гір, тобто ближче до випасів і запасів кормів. На Гуцульщині зберігся давній тип двору із замкнутою за периметром системою будівель — гражда [7].

Основним матеріалом для одягу гуцулів були домоткане вовняне сукно, овече хутро та саморобна шкіра. Але компоненти традиційного вбрання, зокрема святкового і обрядового, відзначалися багатою орнаментацією, прикрасами, вишивкою, аплікацією, тисненням на шкірі, металічними виробами. Особливі й різні додатки до одягу (топірець, шкіряна торба-тобівка, черес, нашийні жіночі прикраси тощо).

Значна питома вага у господарсько-виробничій діяльності гуцулів належала різним допоміжним заняттям: збиральництву (ягід, грибів, горіхів, лікувальних рослин), лісорубству, сплаву лісоматеріалів. З ремесел і домашніх промислів найпоширенішими і вагомими були обробка вовни, шкіри, ткацтво, гончарство, обробка дерева, лозо- й коренеплетіння. Відомі на Гуцульщині й такі давні види промислів, як солеваріння, виготовлення поташу, вугілля і смоли.

Своєрідні архаїчні риси стійко зберігалися в сімейному і громадському побуті з властивими йому патріархальними устоями, повагою до батьків і сільських старійшин, у різних галузях духовної культури: традиційних знаннях, віруваннях, звичаях, обрядах. У них простежуються відбитки духовного життя різних епох, починаючи від первіснообщинного ладу, поєднання давніх язичницьких і пізніших християнських елементів, фантастичних ірраціональних уявлень з практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків. Гуцульський фольклор, зокрема обрядові пісні, казки, легенди, перекази відзначаються цікавими мотивами, сюжетами, образами, своєрідною мелодикою [12, С.44].

З давнього часу Гуцульщина відома і оригінальним ужитково-декоративним мистецтвом: керамікою, різьбою по дереву, класиками якої стали династія Шкрібляків, Н. Дутчак, В. Девдюк, чудо-писанками, ткацтвом, вишивкою, художньою обробкою металу, шкіри, прикрасами з бісеру, виробами з рогу, сиру тощо. Розмаїття виробів гуцульських народних майстрів, що знаходяться у багатьох вітчизняних і зарубіжних музеях, збірках численних колекціонерів, вражає яскравою живописністю, багатством різновидів технічного виконання, оригінальністю орнаментальних композицій, образів і мотивів.

Все це і багато іншого з традиційно-побутової культури, діалектна специфіка мови гуцулів характеризують їх як одну з особливо яскраво виражених етнографічних груп українського народу [12].

1.2. Формування та історичний розвиток Гуцульщини

Коли гуцули заселили карпатські схили, теж достеменно нам не відомо. Хоча археологічні знахідки свідчать, що дана територія уже в найдавніші часи мала якесь населення і початкову культуру. Досі знайдено чимало предметів з кам’яної епохи. Є чимало різних пам’яток тут і з римських часів. З княжих часів практично теж відсутні якісь письмові свідчення, хоча, наприклад, у галицько-волинському літописі згадується коломийська сіль, яку безсумнівно виробляли на прилеглих до міста гуцульських солеварнях.

Як наголошував академік Іван Крип’якевич у своїй праці «З історії Гуцульщини», по занепаді Галицької держави (1340 р.) Гуцульщина разом з іншими сусідніми українськими землями перейшла, мабуть, до молдавського воєводства: під польську владу перейшла аж 1395 року. Але протягом XIV віку не маємо ще ніяких докладніших вісток із цих околиць [7, с.44].

Наприкінці XIV століття гуцульський край між собою поділили поляки, румуни і угорці, які у свою чергу з часом були завойовані у XVIII столітті Австро-Угорщиною.

Ще до цього поділу на території сучасної Гуцульщини та прилеглих до неї територіях зародилась одна з форм антикріпосницької боротьби селян західноукраїнських земель — опришківство. “Поневолений, битий кривджений підданий, — пише Іван Франко, — не можучи найти ніде полегші ані справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все-таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках”.

За адмiнiстративним подiлом, проведеним 1782 року, територiя Гуцульщини входила в Станiславський округ (циркул, дистрикт), яким заправляв начальник з чотирма комiсарами. Згiдно нового адмiнiстративного подiлу 1867 року попереднi 17 округiв i 176 повiтiв були лiквiдованi i замiсть них утворено 74 повiтових староств. Внаслiдок адмiнiстративних змiн 1867 року населенi пункти Галицької Гуцульщини увiйшли в 5 новоутворених повiтiв Богородчанський, Коломийський, Косiвський, Надвiрнянський i Снятинський. [12].

В основному принцип заселення Галицької Гуцульщини в кiнцi XIX-на початку XX ст. залишався таким же, як в минулих столiттях, тобто новi поселення виникали на територiях бiльших сiл, таких як Жаб’є, Довгопiлля, Голови, Зелена, Вiстинь, Микуличин, Яблуниця, Пнiв, Акрешори, Красноїлля, Дора. Отже, цi стародавнi села залишалися осередками, якi давали початки сусiднiм новим оселям, а останнi виникали в свою чергу на їхньому грунтi. Це можна проiлюструвати на таких даних. Як вiдомо, на територiї великого села Жаб’є в XVII-XVIII ст. було багато присiлкiв, таких як Бачна, Чорна Гора, Буковець, Їльця Горiшня, Їльця Долiшня, Красний Луг, Криве Поле, Криве, Довге Поле. Iз збiльшенням населення в цих присiлках спричинялися умови до виникнення в XIX-на початку XX ст. нових сiл iз збереженням старих назв хуторiв. Частина цих присiлкiв не видiлилися в окремi села, друга частина стала з часом новими поселеннями. Присiлок Красний Луг перетворився в поселення Красник, Криве Поле в Кривопiлля, Криве в Кривець, Довге Поле в Довгопiлля. В свою чергу на територiях цих новоутворених сiл виникали згодом iншi оселi. Так, бiля Кривопiлля з’явилися населенi пункти Волова i Стаiще, Шикмани, Грамотне i Ставище, бiля Бистрицi Берестечко.

Подiбну картину ми спостерiгаємо i з територiєю села Зеленої на Косiвщинi, присiлки якого iз своїми старовинними назвами з часом перетворилися в села Згари, Климпушi, Максимець, Причiл, Рафайлова. останнє вперше згадується в документах пiд 1819 роком, а лише в 1934 р. видiлилося в окреме село, яке в 1946 р. переiменоване в Бистрицю.

На територiї села Зелене Верховинського району  виникли поселення Буркут (знане своїми цiлющими мiнеральними водами i ранiше), Топiльче, Явiрник. Iз старовинного села Голови видiлилася оселя Чорна Рiчка. З iншого давнього гуцульського села Довгопiлля виникли присілки Кохан, Полянки. Вiдоме всiм Красоїлля iз своїх присiлкiв дало початок новооселi Вигода, а Яблуниця Пробiйнiвцi, Черемошному; з Кобак вийшла Слобiдка, з Пiстиня Микитинцi, Пасiчної Букове, Постояти, Соколовиця, з Яблуницi Вороненко i Поляниця.

Таким чином, протягом порiвняно короткого перiоду Галицька Гуцульщина в основному була заселена вглиб Гуцульських гiр i по системi головних її рiк та їх притокiв.

Заселення Прикарпатської Гуцульщини проходило не лише за системою гiрських рiк, але й за полонинами, якi були розташованi в околицях тих чи iнших сiл. Наприклад, починаючи з середини XIX ст., на полонинi Стовпня, бiля села Гриняви, вже замешкувало напостiйне кiлька гуцульських господарств, якi з часом розростались, збiльшувались i дали початок селу пiд одноiменною назвою. На територiї Жаб’є (яке в 1963 р. переiменоване на Верховину) з середини XIX ст. присiлок Дземброня переростає в окремий населений пункт. Його тiльки в 1946 р. переiменовано в Берестечко. Новооселя Волова також виростає на грунтах Жаб’є. I хоч Дземброня молоде село, але вже в кiнцi XIX-на початку XX ст. мало присiлки Зелена i Топiльче, що стали згодом окремими селами [24].

На думку деяких дослiдникiв, на полонинах Iльцi виростають присiлки Красний Луг (з 1859 р. Красник), Криве Поле (з 1958 р. Кривопiлля) i Кривець (1897 р.). На землях Горiшнього Ясенова згадується з 1895 р. оселя Бережниця. На гiрських просторах села Голови в 1910 р. виникають поселення Бiла Рiчка i Чорна Рiчка, а на полонинi Гриняви в актах 1862 р. значаться села Явiрник, Голошино i Стовпнi (1932 р.). З села Яблуниця вже у 1932 р. виступає оселя Сенькiвське. З того ж села Яблуницi в кiнцi XIX ст., а точнiше 1893 р., виходить село Вороненко, куди пролiг в кiнцi XIX ст. залiзничний шлях. Село Черник видiлилось з давнього села Пнiв (1880). З цього ж села видiлилось село Мозолiвка (1900). На земельних просторах Дебеславцiв виникло аж три села: Ганiвка, Кривоброди i Гуцулiвка, а бiля села Рiчки виникає нова оселя Снiдавка [7].

Наприкінці 19 століття гуцули разом із тими українцями, які виступили також під іменем русинів, становили у гірських селах більшу частину населення. Між 1880 і 1910 роками внаслідок репресій з боку поміщиків та дуже поганих економічних умов дійшло до масового переселення гуцулів. Історія гуцулів багата на різні місцеві повстання. Так, у 1918 року в с. Ясіня постала на короткий час Гуцульська Республіка. Гуцули боролися проти захоплення влади Угорщиною. Підтримані українцями із Галичини обидві групи подалися на південь до важливих соляних покладів Слатіни (нині Солотвино). Румунська Армія у жорстокому бою розбили гуцулів і захопила 1919 року Ясіня, що одночасно означало кінець Гуцульської Республіки. [4].

В перiод, який розпочався з реформи 1848 року, Гуцульщина залишалася складовою частиною Захiдноукраїнських земель, її населення зазнавало на собi важкий соцiально-економiчний i полiтичний гнiт австрiйських i польських правителiв. В другiй половинi XIX ст. вiдбулися деякi змiни в адмiнiстративному управлiннi Схiдної Галичини, в т. ч. Гуцульщини [4, 8,].

В останніх часах, перед другою світовою війною, було гуцульських осель: в Галичині — 44 громад, на Буковині — 28, а на Закарпатті 8 громад. Кількости гуцулів точно означити важко; в кожному разі понад двісті тисяч душ [6].

1.3. Зародження та розвиток ремісництва на території Гуцульщини

Гуцульщина – найбагатша історично-етнографічна область України, з унікальною культурою, фольклором, декоративним і прикладним мистецтвом, звичаями. Кажуть, що на Гуцульщині сама природа спонукає людей до творчості.

Початки розвитку ремісництво на Гуцульщині сягають раннього слов’янського пері­оду історії західних земель України. [8, С. 288-300].

Одним з найперших видів народних ремесел що розвивалися на Гуцульщині є різьба по дереву. В епоху Київської Русі вона, як і всі інші види промислів, досягла високого рівня. Під час татарських нападів цей вид художньої обробки дерева підупав, а в XVI — XVIII століттях знову почав­ся період його розквіту.

Найдавнішими такими пам’ятками є ручні дерев’яні хрести. У Львівсько­му музеї етнографії та художнього промислу зберігається хрест XVI сто­ліття. Цікаво, що на ньому нанесено мотиви плоскої різьби, які ще й досі вживаються на Гуцульщині і мають назви “кривульки” та “шнурочки”. Усе це переконливе свідчить, що так зва­на гуцульська різьба по дереву тут лише розвинулася й сформувалася як вид високохудожнього оздоблення де­рев’яних ужиткових виробів.

З другої половини XIX ст. гуцульські майстри почали інкрустувати вироби різноманітними кольоровими матеріалами, а саме: фарбованим деревом, “вареним” у природних барвниках (виварах цибулиння, лушпиння волоського горіха, настої з дикої яблуні, польового хвоща та ін.), а також хімічних анілінових фарбах.

Легко доступним був баранячий ріг, перламутр. На ярмарках можна було купити мідний і латунний дріт, бляху, бісер – порцеляновий (білий, синій, червоний) та скляний, тьмяніших кольорів [12].

Усі ці матеріали давали змогу вирішувати різноманітні композиційні завдання колірного і фактурного характеру.

Найвизначнішими різьбярами II половини XIX століття були Ю. Шкрібляк та його сини Василь, Мико­ла, Федір із с. Яворів Косівського ра­йону. Власне, цими іменами розпочи­нається нова епоха в розвитку різьби по дереву на Гуцульщині.

Ще одним давнім видом народних промислів на Гуцульшині було гончарство. Поступово майстри-гуцули удосконалювали свої керамічні вироби, серед яких найбільш поширеним було виробництво вжиткового посуду — мисок, тарілок, горщиків, збанків, свічників, а також кахлі в для облицювання печей.

Якщо раніше гончарні вироби були більш простими, то в XIX ст. вони органічно поєднувалися з декоративністю, яка, в першу чергу, залежала від матеріалу і техніки виконання. Орнамент гуцульської кераміки в основному складався з рослинних і анімалістичних мотивів, часто зустрічаються стилізовані людські фігури та жанрові сцени [2].

Батьківщиною гуцульської кераміки став Косі в, а пізніше вона поширилась на Пістань та інші села цього краю.

По горшки!” –– подібним вигуком майстри запрошували селян до торгівлі, які роз’їжджали по селах із своїми виробами з глини. Вартість тієї чи іншої посудини найчастіше визначалася кількістю зерна, яку вона могла вмістити. Гончарі вивозили свій товар і на ярмарки та базари, розташовуючи у гончарному ряді просто на землі різноманітні керамічні вироби.

У ХVІІІ ст. зростає кількість ремісників зайнятих ткацтвом на території Гуцульщини. Найбільша кількість ткачів-ремісників була в передмістях Косова. Велика кількість ткачів Косівщини виробляла полотна і вовняні тканини для верхнього одягу. В кожному селі виділялись окремі ткачі й цілі родини, які найкраще виробляли запаски, крайки, ліжники, верети, сукно та інші тканини.

Ткацтво споконвічний жіночий вид занять у міру переростання його в промисел ставало чоловічим ремеслом [4]. Зародившись у сфері натурального виробництва (допоміжними видами занять – у міру переростання його в промисел) допоміжні промисли поступово ставили, допоміжними видами занять, які давали населенню додаткові засоби для існування.

Яків Головальний писав ще у 80-х ХІХ ст., що гуцули з сіл Яворова, Шешор, Космача купують велику кількість вовни у мешканців інших сіл, прядуть її й виготовляють на продаж сукно та інші вироби [5].

В наступні роки найбільш активно займались ткацтвом численні родини ткачів з сіл Жаб’є, Яворів, Брустори, які славились сукном.

Про існування сукнарства на території Гуцульщини засвідчують архівні матеріали ХХ ст. в яких зафіксовано, о в 1482 р. в с. Березові був млин і сукновальна – “ступа” (фолюша) [6].

До кінця ХІХ століття ліжники були зовсім не такими, як сучасні. Їх робили з нефарбованої вовни, і мали вони до 5 метрів завдовжки. Такі вироби називалися джергами і використовувалися як простирадло і ковдра водночас, а маленькі, присідлачі, клали замість сідла на коня. На Закарпатті існує повір’я, що ліжник привертає до хати добро, тому на весіллях, крім вишитих рушників, молодим й досі стелять під ноги ліжник.

У 1869 році польський етнограф Вінцент Поль, описуючи побут гуцулів, казав: «Про багатство гуцула свідчить кількість ліжників, порозвішуваних на жердці біля ліжка». Ще на початку століття, у 1930 році, на виставці-ярмарку у Познані (Польща) ліжники зробили справжній фурор. На них моментально виник шалений попит. Але з часом природну і екологічно чисту річ витіснили різноманітні покривала на хімічній основі.

Самобутні художні промисли гуцулів – різьба по дереву, ткацтво, художня вишивка, кераміка та писанкарство – плекаються і дотепер в таких центрах як Косів, Верховина, Вижниця, Ясіня. У Коломиї знаходиться музей гуцульського народного мистецтва. У подорожніх нотатках із 18 – 19 століття можна знайти перші письмові описи одягу та вражаючих зразків художнього промислу гуцулів. Державні виставки в Австро-Угорщині наприкінці 19 століття посприяли розповсюдженню в Європі та закарбуванню в пам’яті європейців строкатого образу цих горян. Після об’єднання Закарпаття із Українською Радянською Республікою гуцульський фольклор зберігався, а ремісничі вироби і далі продавалися.

РОЗДІЛ ІІ. ХАРАКТЕРИСТИКА НАРОДНИХ РЕМЕСЕЛ ГУЦУЛЬЩИНИ

2.1. Ткацтво на Гуцульщині

Як би важко не жилося гуцулам – їх ніколи не полишало почуття прекрасного. Від покоління до покоління передавали вони своїм нащадкам не лише любов до своєї рідної природи, але й пристрасть до мистецтва.

Надомна форма праці, найпоширеніша на Гуцульщині, завжди посідала основне місце у виготовленні тканин. Вона визначалася значно глибшим осмисленням і засвоєнням багатих традицій, оскільки базується головним чином на спадковості родинного досвіду, стереотипах кожного локального осередку і тісно пов’язана з природним середовищем [1].

Провідне місце в народному ткацтві Гуцульщини займало виготовлення вовняних тканин, зокрема сукна. Його ткали з вовняної пряжі натуральних кольорів – білого, чорного. Сивого, коричневого.

Сукно – основний вид продукції домашнього ткацтва, відомого по всій території України, зокрема на Гуцульщині види, що знайшли найширше застосування в виготовлені одягу.

Якість сукна, його естетичний вигляд, технологічні властивості, залежали від первинної обробки волокна способів його скручування в процесі прядіння та від процедур, пов’язаних з кінцевою обробкою тканини.

Сукно в побуті використовувалось для виготовлення верхнього одягу. З сукна шили різні види плечового одягу, що відомі під такими місцевими назвами як: сердаки, кептани, куцони, чугоні, чулі, манти.

Товщина сукна, його ширина (до 70-80 см.) його пружність зумовили форми давнього народного одягу – просто лінійний крій складений з прямокутних деталей, що зрідка доповнювався вставними гострокутними клинами або так званими вусами.

Окремі елементи сукняного одягу зшивали їх художнім стібком, а берег жінки закріплювали обміткою. Більше видні місця прикрашали нашивками з білого, чорного або барвистого вовняного шнура або, як це видно на гуцульських сердаках, плетеними з барвистої волічки косичками, китицями дарновистами і аплікаціями кольорового сукна [12, С.23-45].

Оскільки важливе місце в господарстві гуцулів займало вівчарство, то основною сировиною для ткацтва (особливо у високогірних селах) була овеча вовна. Якість вовни залежала від породи овець, відгодівлі та їх догляду.

Загалом обробка вовни на Гуцульщині протягом довгого часу проводилася вручну, із застосуванням знарядь і засобів обробки характерних для інших етнографічних груп.

На Гуцульщині існувало два типи веретен: – давнішого типу, що закінчувались внизу своєрідною потовщеною головкою з різними заглибленнями для навивання ниток; – новішого, що мали коліщатко, яке виконувало функцію розгонового колеса. [8]

Спосіб прядіння загальновідомий. Грубі нитки пряли довшим та важчим веретеном, а тонкі – порожним і легшим веретеном. Пряли в кулаці і в пучках. В кулаці переважно тоді, коли веретено легше, а коли важче в пучках.

Художні особливості гуцульського одягу із сукна

Верхня гуцульська одіж – тільки сукняна та кожушана, з матеріалів домашнього виготовлення.

Серед типів сукняного верхнього одягу виділяється плащовидний одяг двох форм: мішковина накидка без рукавів – гуля; і різновидності плащовидного одягу з рукавами – сердак, манта, чуганя.

Найдавнішим зразком плащовидного одягу є гуля, яка до цього часу збереглася в Карпатахяк верхній обрядовий одяг (під час весілля одягають молоді). Форма гулі надзвичайно проста. Шили її з білого або з сірого домотканого сукна, без рукавів.

Вона нагадує мішок один бік якого розшитий. В негоду верхній зшитий ріжок гулі одягали на голову, як капюшон. Гуля застібалася під шиєш металевими чепрогама з’єднаними ланцюжками або вовняними шнурами.

Іншою різновидністю плащовидного одягу гуцулів була манта – широка, довга з капюшоном, шилася із доморобного сукна. Носили її внегоду і морози поверх кожуха. Слово “манат” французького походження (manteau – широке жіноче пальто) [9. С.43].

Ще одним типом верхнього одягу гуцулів є сердак. Серднаки виготовляють з червоного або чорного сукна, переважно тунноподібного крою. Сердак міг мати по боках два клини, які доходили до рукавів.

Це був одночасно і жіночий і чоловічий одяг. Його носили поверх безрукавок, оздоблювали по коміру, полах, подолу, рукавах та швах кольоровим шнуром і китицями з різнобарвних вовняних ниток – дармовисами.

Гуцульський ліжник

Без нього важко уявити собі побут гуцульської сім’ї. Він може бути розкішним покривалом на ліжко, килимом на стіну чи підлогу, а одягнутий в підодіяльник стає легкою та теплою ковдрою.

Наразі ці пухнасті дива виробляють майже у всіх гуцульських селах, але найбільше — у Снідавці, Шешорах, Пістині. А визнана столиця ліжникарства — Яворів (12 км від Косова та 115 км від Івано-Франківська). [4].

У цьому селі ліжники тчуть чи не в кожній хаті і дорослі, і навіть діти. Біля кожної садиби — мала виставка ліжників. Одні вже готові на продаж, другі — щойно виткані, треті — сушаться.

При виготовленні ліжників використовується вовна з овець, які випасаються на карпатських полонинах, та натуральні природні барвники. Аби отримати готовий ліжник, треба чимало потрудитися.

Нововитканий виріб кидають у спеціальний пристрій — валило, величезну дерев’яну діжу, звужену донизу, в яку з величезною силою падає потік води, підведений жолобом. (В історичних документах за 1515 рік згадується валило, яке працювало на Делятинщині. Отож, це дуже давній пристрій). [9, С. 56].

Потік води вривається і стрімко піднімається вгору, утворюючи вир, у якому протягом кількох годин крутяться (гуцули кажуть — валєютси) ліжники. Коли стоїш біля валила, то здається, що опинився біля великого водоспаду.

За час перебування у валилі ліжники стають тугими і пухнастими. Кажуть, що дуже добре, коли ліжник «увалюється» влітку у теплій воді. Згодом його сушать на жердках, розчісують щіткою, аби розпушити вовну [11, С.48].

2.2. Художня обробка деревини

Деревина з давніх часів була улюбленим і цінним матеріалом. Вона міцна й пружна, має невелику питому вагу. Барвники, оліфа й лаки надійно захищають дерев’яні вироби від води і водночас посилюють декоративне звучання текстури. Глибоке розуміння й знання властивостей деревини та інших матеріалів в усі часи залишалися незмінною основою народного мистецтва.

За твердістю породи дерева різнять на м’які (липа, осика, вільха, горіх, черешня) і тверді (клен, дуб, бук, в’яз, тис, акація, явір, груша, слива, яблуня та ін.). Твердість деревини залежить також від її вологості та напрямку зрізу: найбільшу твердість має торцевий зріз, найменшу – радіальний. На декоративні якості деревини впливають колір, фактура і текстура [8, С.355].

Колір деревини вказує на спектральний склад світлового потоку, відбитого деревиною. Він залежить від породи, умов росту, віку дерева.

Породи помірного клімату України мають переважно бліде пофарбування. Південні і тропічні породи деревини наділені яскравим кольором -жовтим, червоним, вишневим, коричневим тощо. Інтенсивність пофарбування зростає з віком дерева.

Фактура деревини – це характер малюнку волокон серцевинних променів. Текстура різних порід дерева дуже різноманітна: у липи і вільхи – майже непомітна, а в горіха і сосни – чітко виражена.

Добираючи деревину для художніх виробів, ремісники з найдавніших часів строго враховували не тільки фізичні (твердість, розколюваність, гнучкість), декоративні (колір, текстура, фактура) якості, а й смакові властивості (дух) деревини.

Дух має кожна порода. Ароматичними є переважно ефірні масла, смоли і дубильні речовини -таніди. Особливо сильно пахне свіжо зрубана деревина. З часом, при висиханні її запах послаблюється, а при нагріванні знову посилюється.

Деревина звукопровідна. Тому її використовують для виготовлення дерев’яних, струнних і смичкових інструментів. До резонансної деревини належить бук і ялина. Бук, придатний для музичних інструментів, повинен рости на кам’янистих гірських ґрунтах, на висоті понад 800 м над рівнем моря, віком більше 130 років [8].

Наявність різноманітних фізичних, декоративних, смакових та інших якостей деревини дає змогу поділити породи на такі, що найбільш придатні для:

1) бондарства (верба, сосна, ялина, липа, дуб та ін.);

2) токарства (осика, вільха, тополя, береза, груша та ін.);

3) столярства (сосна, ялина, тис, дуб, горіх, шовковиця та ін.);

4) різьбярства (липа, осика, явір, вільха, клен, груша, яблуня та ін.).

У художній обробці дерева одні технічні прийоми і засоби виразності створюють цілісну функціональну форму предметів, інші мають лише декоративне спрямування і завершують художнє оформлення виробів. До формотворчих технік належать вирізування, видобування, виточування, бондарні та столярні прийоми, І

Видовбування – одна з найдавніших технік – полягає у поступовому вибиранні деревини з масиву виробу, внаслідок чого утворюється заглибина, порожнина або отвір. За допомогою сокири, долота і видовбача майстри виготовляють передусім побутові предмети – човни-довбанки, ночви, ступи, черпаки, сільнички тощо.

Вони вирізняються значною товщиною стінок, міцністю, округлою і масивною формою, внутрішнім заглибленням овальної та криволінійної конфігурацій.

Вирізування (витесування, вистригування) – різноманітні технічні прийоми, за допомогою яких майстри вручну моделюють з дерева форму побутових предметів та декоративних виробів. Необхідні інструменти: сокира, тесак, ніж, струг, різці та ін.

Цими прийомами користуються не тільки теслі, а й столярі, бондарі, роблячи заготовки. Вирізування інколи поєднується з видовбуванням і переходить в об’ємне різьблення, часом сполучається з профілюванням.

Виточування – техніка обробки дерева і самостійна галузь народного художнього промислу (токарство). У процесі обертання дерев’яну заготовку на токарному верстаті обробляють пласкими і півкруглими долотами, фігурними різцями, гачками тощо.

Сучасні народні майстри й професійні художники широко використовують техніку виточування не лише для виробництва різноманітного посуду, а й при виготовленні жіночих прикрас, дитячих іграшок тощо.

Ця своєрідна техніка дає змогу створювати нескінченну кількість пластичних художніх форм.

Різьбярство

Серед усіх видів декоративно-ужиткового мистецтва різьба по дереву є чи не найулюбленішою й найпоширенішою в народі.

Конкретні соціально-економічні, історичні та географічні умови спричинилися до створення самобутніх видів декоративного мистецтва Гуцульщини, виділили його серед інших осередків народної художньої творчості в Україні. Багаті природні запаси деревини сприяли широкому розвиткові різьбярства, яке стало нині чи не найпопулярнішим і найулюбленішим мистецьким ремеслом місцевих майстрів.

Художня обробка дерева — це численні вироби з нього, різноманітні за формами, технічними засобами виконання й декорування. Побутове при­значення їх визначило характер художньо-технічних прийомів обробки дерева. Уже здавна гуцульські різьбярі славилися досконалою професійною майстерністю створення різних за характером виробів, починаючи від меблів і завершуючи дрібними побутовими речами.

З предметів хатнього вжитку на Гуцульщині прикрашувалися різьбою скрині, ліжка, мисники, полиці, посуд (миски, ракви-масельниці, барильця, баклаги, пляшки), вироби господарського вжитку (вази, тарниці-сідла, кушки, кісята), архітектурні частини (двері, одвірки, сволоки) та предмети, різні за призначенням (палиці, топірці, пістолети, рушниці) [12, с.355-384].

2.3. Гончарство

Притаманним кераміці Гуцульщини є надзвичайно різноманітний орнамент часом із дуже архаїчними мотивами. До найархаїчніших типів орнаментики належать геометричні мотиви (безконечники, ламані і хвилясті лінії, узгоджені з формою посуду).

Гуцульські гончарі виробляли різноманітний посуд для приготування, зберігання й подачі на стіл тих чи інших страв (горшки, миски й полумиски, глечики, макітри, ринки), а також декоративний посуд, кахлі, черепицю, цеглу, дитячі іграшки тощо.

Процесу виготовлення керамічних виробів передувала заготівля глини, яку копали у місцях її залягання — глинищах. Привезену глину гончарі зсипали звичайно або на подвір’ї у спеціально відгороджене місце, або у кутку хати і залишали на певний час “дозрівати”, перемішуючи час від часу лопатою та поливаючи водою. [12, с. 387].

Потім глину збивали спеціальним молотом (довбнею або веслом), стругали стругом або дротом, щоб зробити її мілкою й вилучити домішки.

Для одержання матеріалу необхідного кольору, вогнетривкості тощо майстри змішували різні сорти глин. Через один-два дні глину місили руками або ногами і формували у балабухи, кожен з яких був розрахований на виготовлення окремої посудини.

Після виготовлення виробу його ставили на спеціально влаштовані у хаті попід стелею дошки для підсихання. Потім його розписували та наносили емаль – поливу. Після цього посуд для міцності обпалювали у горні.

На Гуцульщині слави зажила кераміка Петра Бахметюка та його сина Олекси із Косова, кахлі Івана Баранюка [12, с.389].

2.4. Вишивка

Кожне гуцульське село у вишивці має і до сих пір зберігає власне художнє обличчя, улюблені орнаменти та кольори. Не лише за одягом, але й за вишивкою можна дізнатися із якого села той чи інший мешканець. Кольори завжди підпорядковувалися якомусь основному, провідному. Зелено-голуба гама характерна для Косівського регіону. За кольором дуже легко можна відрізнити й сорочку молодиці від вишитої сорочки жінки похилого віку.

У гуцулки, що збиралась вийти заміж було чимало вишитих сорочок. Саме вони свідчили про працелюбність. Вишиваним був й чоловічий одяг. Сорочки підготовляли на всі випадки життя: на весілля, святкові дні, для буднів і траурних подій. Багатство вишивки, її композиція та кольори відрізняють святкову одежу від буденної, весільну від траурної. Різними компонентами одягу чи предметам домашнього вжитку відповідає специфічна вишивка. Звичайно, що найгарніші вишивки бачимо на святковому вбранні.

Найпоширеніший метод вишивки – „низинка” . Нитки йдуть паралельно основі, шиється вона з вивороту, стібки лягають суцільними рельєфними площинами, створюючи інтенсивну кольорову гаму.

Цікавими є візерунки, у яких нитки кладуться у двох протилежних напрямках, від чого кольори мають два різних відтінки. Майстрині й до сих пір  застосовують такі давні техніки, як „колення”, „кручення”, „позаголковий шов” та ін.

Найбільш типовий орнамент вишивки ––дрібний, геометричний, в якому сполучені різні мотиви, переважно ромби й трикутники. Іноді вишивку розміщують у вигляді скісних різної ширини орнаментальних смуг.

Щедро, барвисто, з великим художнім смаком оздоблюють на Косівщині і верхній одяг: кептарі, кожухи та ін.

„Вбрання підкреслює у чоловіків мужність, а у жінки –– вроду.” Так кажуть про свою одежу гуцули, яка й справді є вишуканою гілкою народного мистецтва [12. с.333-344].

2.5. Художня обробка шкіри

Загалом обробка шкіри була складною, фізично важкою працею, тому нею займалися чоловіки. Проте у гуцулів це зрідка робили й жінки.

Вичинка шкіри волів та коней, з якої шили взуття, була відома Західній Україні під назвою гарбарство, вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством. У гарбарстві розрізнялося ще лимарство — вичинка шкіри-напівфабриката, так званої сириці, яка йшла на виготовлення збруї та інших господарських виробів.

Разом із шевським ремеслом — пошиттям взуття, а також кожухарством та шапкарством вони складали групу традиційних шкіряних промислів і ремесел гуцулів.

Технологія обробки шкіри, а також асортимент знарядь, що застосовувалися при цьому, майже подібні в усіх східнослов’янських народів.

Вичинка починалася з розтягування й висушування сировини. Наступні операції полягали у розмочуванні шкір, вапнуванні їх у спеціальних ямах, чанах або коритах та зіскрібанні волосся, м’ясних і жирових залишків — міздрі.

Останнє здійснювалося на спеціальному верстаті — кобилиці за допомогою вигнутого дворучного ножа — струга. Далі шкіру ретельно промивали у проточній воді, намазували хлібним розчином і дубили.

Розчин для дублення готували із хлібного квасу і кори, найчастіше дуба. Залежно від сорту шкіри, який збиралися одержати, дублення розтягувалося від одного до п’яти місяців. Після дублення шкіру змащували жиром, висушували й розминали. За близькою технологією робили й сирицю. [12, с.344-352].

2.6. Іконопис

Найяскравішим акордом майже в кожній гуцульській оселі звучали намальовані на склі олійними фарбами образи. Їх насичені незмішані кольори: білий, чорний, червоний, синій, жовтий – посилені прозорістю гутного скла і блискучою фольгою, створювали особливо урочисту і святкову атмосферу.

Тісно розставлені на поличках навпроти дверей, вони складали своєрідні хатні іконостаси. Їх купували на означення важливих родинних подій, під ними від народження до смерті минало життя господарів [4].

У малюванні на склі відбилися естетичні смаки народу, реалії побуту, соціальні мотиви, розуміння явищ навколишнього світу. Тут органічно поєдналися реальне з ірреальним, казкове і правдиве, земне і фантастичне.

Арсенал зображувальних засобів мінімальний – графічна лінія, обмежена палітра локальних кольорів, які подані в основному у співвідношенні червоного, синього, зеленого, білого, жовтого.

Саме кольором вирішується декоративне звучання ікони. Тут для майстра вже не існує прикладів з інших сфер мистецтва. Дійсними залишаються тільки традиції, які склалися в області його особистої творчості – в іконописі на склі.

При цьому локальність кольору розбивається декоративними мотивами рослинного походження (тюльпанами, ліліями, дзвіночками, рожами) і ритмічними штрихами складок на розкішному одязі фігур.

Саме цей декоративний прийом і відрізняє ікони Гуцульщини від подібних витворів сусідньої Румунії звідки, як прийнято вважати, це мистецтво і прийшло на Західну Україну.

Процес творення ікони на склі суттєво відрізняється від традиційного малярства на дереві й полотні. Насамперед, малюється така картина у зворотній проекції, подібно до того, як виготовляється форма для гравюри.

Далі робота на склі є цілковито площинна, чи з’єднуються тонкими лініями. Отже, за такі твори бралися народні майстри з розвиненим відчуттям площинності в малярстві, бо поправити чи перемалювати щось на склі, на відміну від звичайного твору, неможливо.

Виразними силуетними лінійними, дзвінкими фарбами досягалося змістовного і разом з тим святкового декоративного образу.

Хоч ікони на склі мали значні деформації й умовності, характерні для наївного мистецтва, але в них є дві прекрасні й бездоганні речі: чуття декоративності й чуття пропорцій.

2.7. Архітектура гуцульської домівки

Ні цегли, ні черепиці, ні заліза. Цілісність архітектури гуцульської домівки забезпечує єдиний матеріал. Тут королівство дерева. І лише грубо обколене каміння основи відділяє дерев’яні  колоди від землі.

Конструкція забудови раціональна і до дрібниць продумана. Для будівництва застосовували напівколоди, що забезпечувало унікальний візуальний ефект.

Як і в культовій (дерев’яні церкви), так і у житловій архітектурі, у декоруванні важливе місце займала різьба по дереву. Хатні меблі, предмети домашнього вжитку завжди були об’єктом оздоблення. Причому їх декор органічно поєднувався з формою та конструкцією [12].

Різьбою прикрашали дерев’яні ліжка, оздоблювали стільці, столи та скрині, орнамент наносили на бондарські вироби та речі побуту: посуд для молока і сметани, сільнички, ложки та ін.

Велика увага приділялась художньому оформленню печі, яка містилася переважно біля дверей, навпроти вікон, і займала майже четверту частину житлового приміщення. Піч з комином і опічком (припічок та запічок) викладали керамічними кахлями, розписаними різними сюжетними сценками рослинними та анімалістичними мотивами.

Стіну навпроти дверей декорували іконами, зіллям, кукурудзою, писанками, калачиками з сиру тощо.

Біля ліжка на кілку висіла старовинна саморобна  гуцульська зброя: кріс, пістолі, порохівниці, а також топірці і чоловічі шкіряні торбини-тобівки.

Таким чином, архітектура та комплекс внутрішнього вбрання житла гуцулів відзначаються високою майстерністю виконання [7. с.127].

РОЗДІЛ ІІІ. СУЧАСНА РОЛЬ НАРОДНИХ РЕМЕСЕЛ ГУЦУЛЬЩИНИ В СТАЛОМУ РОЗВИТКУ ТЕРИТОРІЇ ТА ТУРИЗМІ

3.1 Значення народних ремесел та культури Гуцульщини в суспільстві

Гуцульщина – один з тих небагатьох оазисів, що не піддались асиміляції ні при якому режимі. Яскрава національна своєрідність декоративних, вжиткових творів гуцульських умільців виразно виявила себе як в часи Австро-Угорщини, панської Польщі, так і в період комуністичного режиму. Тому можна сказати про незнищенність народної душі, яка формувалася роками, творила свій внутрішній світ і естетичні уявлення в постійному спілкуванні з природою, що поставило в очах гуцула в усій неповторній красі. [4].

Природа, з якою начебто злилося життя гуцула, наділила його відчуттям краси, прагненням зробити свої творіння яскравішими і радісними.

Гуцульщина – ніби заповітний край, зберегла втрачені іншими слов’янськими народами дорогоцінні для історії риси мистецтва далеких предків.

Тому нам, сучасним українцям, потрібно берегти і шанувати твори народних майстрів, зберегти їх для прийдешніх поколінь, бо в них закладені наші традиції, краса нашої України, наша душа.

Кожен майстер вклав в свої твори талант. В творах гуцульських народних митців гостро відчувається виразність форми, логіка її побудови, краса матеріалу. Створюючи предмети прикладного мистецтва, народні майстри використовували природні матеріали: дерево, глину, льон, коноплю, лозу і т.д. Вони дуже добре знали і відчували особливості і властивості матеріалу і прагнули в творах повністю відтворити і показати їх. В пластиці й розписах вражає багатство форм рослинного і тваринного світу, а особливо – яскраві, вражаючі людські образи [7, С.134-154].

Вивчення творів гуцулів дає багато цінного для сучасної художньої практики. Традиції народного мистецтва збагачують творчість сучасних майстрів, розкриваючи їм нові цікаві можливості.

Неможливо перебільшити виховний вплив, який справляють на глядачів найдовершеніші зразки гуцульських майстрів. Вони не лише формують естетичні смаки, вміння бачити красу навколо себе, сприймати світ у вічній гармонії, а й пробуджувати інтерес до історії нашої України, прагнення глибше вивчати культуру свого краю.

Сьогодні мільйони людей нашої країни займаються художньою творчістю, багато з них весь час віддають декоративно-прикладному мистецтву. Цей інтерес є вираженням вічного прагнення людини до прекрасного. Народна творчість вносить великий вклад у культуру людей, в значній мірі вирішує проблему організації вільного часу людей. Тисячі людей в містах і селах приділяють велику увагу народному мистецтву. Мистецтво для них стає захопленням, життєвою потребою. І це не випадково. З давніх-давен в народі живе прагнення прикрашати свій побут.

Хто побував у Карпатах, відчув дихання гір, милувався гірськими пейзажами і пам’ятками природи, слухав мелодійне звучання кришталевих струмків і водоспадів – одразу ж зрозуміє звідки взялась така багата, кольорова палітра виробів народних умільців, такі витончені форми, і такі неповторні і неоднакові орнаменти. [4].

Особливо зріс інтерес до комплексного порівняльно-етнографічного вивчення культури та побуту карпатського населення на основі широкого міжнародного співробітництва. Навіть створено Міжнародну комісію з вивчення культури населення Карпат, яка видала декілька наукових збірників та організувала проведення декількох міжнародних конференцій і семінарів. Цій роботі сприяє також проведення щорічних Міжнародних Гуцульських фольклорно-етнографічних фестивалів та в їх рамках — наукових конференцій з проблем Гуцульщини.

Попри всю свою вiдмiннiсть вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу. Рiзниця лише в тiм, що перший живе i дише на повнi груди, а iнший став надбанням iсторiї. Завдяки гуцульським мотивам маємо одну перемогу на європейському конкурсi пiснi «Євробачення» й хочемо наступних. Усю Велику Україну (а саме так називають на Гуцульщинi решту держави) дедалi частiше репрезентує малесенький здиблений горами край.

В умовах прискореного науково-технічного прогресу, активних господарських змін навколишнього середовища і процесів урбанізації збереження цінних автентичної культури Гуцульщини і народних ремесел цього краю стає важливою умовою і запорукою їх збалансованого та ефективного соціально-економічного розвитку. Перспективність таких територій можлива завдяки розвитку різних видів туризму, зокрема етно- та екотуризму.

Сьогодні етнокультурний ландшафт Гуцульшини є унікальним не тільки в Україні, але й в світі. Тому його збереження важливе не тільки для самих гуцулів, а й для всієї людської цивілізації. Збереження таких територій є альтернативою глобалізаційним змінам довкілля і прикладом стійкого природокористування.

В останні 20 років в світі особлива увага приділяється гуцульській культурі як особливому виду спадшини. В керівних документах ЮНЕСКО по застосуванню Конвенції про Всесвітню спадщину з’являється дефініція «культурний ландшафт» – результат спільної творчості людини і природи. У географічному сенсі культурний ландшафт – не просто результат співтворчості людини і природи, але також цілеспрямовано і доцільно сформований природно-культурний територіальний комплекс, який має структурну, морфологічну та функціональну цілісність і розвивається в конкрет­них фізико-географічних і культурно-історичних умовах [4].

Культурний ландшафт, – це освоєний етносом (спільнотою) природний ландшафт. Поселеньські і господарські системи, мова, духовна культура є атрибутикою етносів (спільнот), але формуються в рамках можливостей, наданих природним ландшафтом. У результаті цього природні ландшафти наповнюються певним культурологічним змістом. Важливо, що поняття «культурний ландшафт» не обмежується матеріальними субстанціями, а включає в себе семантичний шар. створюваний етносами і фіксується у фольклорі та топоніміці. Основним досліджуваним типом культурного ландшафту при цьому є сільський, оскільки він найкрашим чином відображає етнічні, національні аспекти взаємодії людини і природи.

Самобутні художні промисли гуцулів – різьба по дереву, ткацтво, художня вишивка, кераміка та писанкарство – плекаються і дотепер в таких центрах як Косів, Вижничя, Ясіня. У Коломиї знаходиться музей гуцульського народного мистецтва. У подорожніх нотатках із 18 – 19 століття можна знайти перші письмові описи одягу та вражаючих зразків художнього промислу гуцулів. Державні виставки в Австро-Угорщині наприкінці 19 століття посприяли розповсюдженню в Європі та закарбуванню в пам’яті європейців строкатого образу цих горян. Після об’єднання Закарпаття із Українською Радянською Республікою гуцульський фольклор зберігався, а ремісничі вироби і далі продавалися. Зараз у Рахові, Ясінях, Коломиї та інших місцях відбуваються так звані гуцульські фестивалі, на які з різних куточків світу з’їжджаються також нащадки гуцулів із діаспори.

3.2. Сувенірна продукція народних ремісників

Гуцульщина – край казкової природи, народного мистецтва. Барвисті   вишивки,   килими  та  ліжники    мальовничі   писанки, різьблені   вироби   з   дерева   та   художні   вироби   з   металу збагачують скарбницю українського народного мистецтва. Художні вироби Гуцульщини знані в багатьох країнах світу.

У всьому світі захоплюються красою гуцульського ужиткового мистецтва. Всюди розпізнають гуцула-українця за вишиванкою, бо вона характерна лише для України, як і зустріч гостей хлібом-сіллю на вишитому рушнику. Твори гуцульського різьбярства, ткацтва, мосяжництва, кераміки та вишивки стали найвишуканішими подарунковими сувенірами, здатними прикрасити і звеселити святковий інтер’єр. А гуцульська писанка дивує кожного композиційним багатством орнаментів та колористикою. Тому удостоєна спеціалізованого музею у м. Коломиї. Важливу роль у розвитку мистецтва відіграє Косівський державний інститут прикладного та декоративного мистецтва. Тут можна побачити, як роблять перші кроки майбутні майстри-художники, різьбярі, кераміки, вишивальниці і т.д.

Мало хто з туристів зможе втриматися, щоб не купити щось для себе або у подарунок друзям. Адже карпатські сувеніри не тільки красиві, але й покращують інтер’єр та мікроклімат у міських квартирах.

Придбати сувеніри можна на ринках Івано-Франківська, Косова, Коломиї, Яремче, Верховини. А найкраще — безпосередньо у виробників. Кажуть, що у справжніх авторських сувенірів особлива енергетика, яка передає силу гір і тепло рук майстра, а чергування природних кольорів позитивно впливає на зір.

Відвідувачі Гуцульщини не можуть зрозуміти мотиву, який обумовлює у гуцулів потребу декорування побутових речей. Так, краї та лицеві площини столів, скринь, ручок для кіс, топірців, дерев’яних сідел-тарниць, ярем для волів, сволоків, що підтримують балки дерев’яної стелі хати, та інше, обмережані і прикрашені різьбою, а краї компонентів гуцульського святкового одягу обов’язково обведені вишивкою. Естетика не є категорією, пов’язаною з необхідністю фізичного виживання як голод і холод, які не пестять жителів Карпат. І не для ринку готував колись гуцул речі, якими сам користувався. Очевидно, їх естетичний вигляд ставав для нього такою ж функціональною потребою, як для духовної особи – молитва.

Для гуцульського орнаменту характерні:
•    геометричність рисунків, що творяться прямими, ламаними і регулярно хвилястими лініями та простими фігурами (трикутником, колом, півколом, квадратом, ромбом, розетками);
•    різноманітність рисунків, що досягається компонуванням ліній і фігур;
•    повторюваність однакових рисунків, які стали для майстрів штампами, що раціоналізує їх творчу роботу;
•    типовість окремих рисунків, які обов’язково наслідуються майстрами без змін. Сюди належать символічні знаки божеств, такі як розетка та різноманітні хрестові композиції у колі або квадраті.

Кожний знак гуцульського орнаменту колись давав смислову культову інформацію. Тепер у пам’яті народу вона, на жаль, втрачена. Залишився лише естетичний ефект, який несе певну енергію творців орнаменту.

3.3. Мистецькі фестивалі – засіб масової популяризації народних ремесел

Організація масових туристичних свят та фестивалів є надійним способом привабити до туристичних центрів тисячі туристів, що в свою чергу дає великий позитивний економічний ефект туристичній галузі цього краю. Народні умільці, які  демонструють і продають свої вироби, на таких заходах зустрічаються на з величезною кількістю потенційних споживачів, що сприяє їхньому розвитку і рекламі. На Івано-Франківщині в різних районах щорічно проводиться багато таких мистецьки заходів.

Фестиваль „Прикарпатський вернісаж” 

На одній із центральних площ Івано-Франківська – майдані Шептицького – умільці з усієї України демонструють вишивку, писанки, ліжники, ткані речі, взірці гончарства, ковальства, вироби з лози та інші ужиткові речі ручного виконання.

Цікавий фестиваль і тим, що на ньому можна не лише особисто поспілкуватися з майстрами народних промислів, а й побачити сам процес їх творчості. Проводяться також майстер-класи, працюють виставки-продаж. Акція проходить на тлі концертних виступів самодіяльних та фольклорних колективів.

Фестиваль проводиться щорічно восени в м. Івано-Франківськ.

Фестиваль старожитностей і гуцульського етносу „Галицька старовина”

Предмети філокартії та нумізматики, старовинні прикраси, етнічний антикваріат, сувеніри – це для колекціонерів і просто поціновувачів рідкісних та колоритних речей. Вироби з кераміки, ковані речі, декоративні прикраси з дерева та інша продукція традиційних гуцульських ремесел – для тих, хто цікавиться роботами народних умільців. На етнографічне свято запрошуємо гостей з усіх регіонів України – нехай колорит Галичини стане ще відомішим!

Фестиваль проводиться щорічно восени в м. Івано-Франківськ.

Міжнародний Фестиваль – Етноеволюція “Великдень у Космачі”

Презентація традиційної народної культури Гуцульщини, а також виставки-ярмарки творів майстрів декоративно-прикладного мистецтва з усієї України. Майстер-класи від народних майстрів. Традиційна гуцульська кухня. Вуличні театри. Покази українських дизайнерів та модельєрів; документальних, анімаційних, художніх фільмів. Всесвітній з’їзд писанкарів. Виступи автентичних гуртів, музик, танцювальних колективів з України та з закордону.

Весна, с. Космач, Косівський р-н

Свято „Полонинське літо”

Щороку в кінці червня в урочищі Запідок, поблизу Верхнього Ясенова відбувається фольклорне свято “Полонинське літо”. Одноденне дійство наповнене троїстими мелодіями, смачними запахами, позитивною енергетикою численних гостей. На зеленій полонині діють виставки-продаж унікальних гуцульських виробів декоративно-ужиткового мистецтва, старовинна гуцульська кухня, різноманітні конкурси та спортивні дійства, колоритні гуцульські забави і ще багато-багато цікавих і дивовижних святкових дійств. Щоб традиційне гуцульське свято та відтворені на зеленій полонині всі барви життя у горах залишилися надовго у вашому серці, завітайте на “Полонинське літо”, яке уже дзвенить плаями веселкових барв милої і любої Гуцульщини, а з високої Чорногори голосно трембітають на усі гори верховинські трембіти!

Літо, урочище Запідок, с. Верхній Ясенів, Верховинський район.

Фестиваль “Зелені свята на Гуцульщині”

Фестиваль спрямований на відродження та збереження українського фольклору, регіональних традицій та звичаїв, популяризації народного мистецтва, національного колориту різних областей України та зарубіжжя, поєднання народної та духовної спадщини. Народні співаки, танцювальні, музичні, вокальні та інструментальні ансамблі, фольклорні гурти презентують різножанрове мистецтво, що збереглося у побуті місцевостей, з котрих походять учасники фестивалю. Місцеві мешканці під час фестивалю демонструють свої вміння у різних видах художніх та народно-ужиткових промислів, таких як: вишивання, різьблення по дереву, лозоплетіння, писанкарство, бісероплетіння, ліжникарство, килимарство, ложкарство, кераміка. Також проходять майстер-класи. Гостей приймає уся Прокурава — гуцули пригощатимуть калачами, банушем і бринзою, зустрінуть чарочкою, як і належить доброму газді.

Літо, с. Прокурава, Косівський район.

Міжнародний культурно-мистецький фестиваль “Різдво у Карпатах”.

Відкрити для себе край гір і автентичні звичаї та обряди гуцулів, бойків, покутян, опільців, а потім все це пропагувати у своїх регіонах зможуть учасники Міжнародного культурно-мистецького фестивалю «Різдво в Карпатах». Коли приходять Різдвяні свята, колядників, вертепів, Маланок у галицьких селах багато. Це обнадіює, що традиції не зникнуть. Але підтримувати їх не буде зайвим – хоча б як одну з туристичних принад Прикарпаття, де чи не кожне село має свої автентичні звичаї новорічно-різдвяних свят. Побачити їх зможуть учасники фестивалю. Мета фестивалю «Різдво в Карпатах» потрійна – відродження і пропагування національних традицій, звичаїв і обрядів, ознайомлення з туристичним потенціалом області і зміцнення міжнародних та міжрегіональних зв’язків.

Зима, Прикарпаття. Івано-Франківська облдержадміністрація (0342) 55-18-66

3.4. Використання народних ремесел Гуцульщини в формуванні  комплексних туристичних турів та організації майстер-класів.

Ще одним прикладом використання народних ремесел Гуцульщини у сучасному туристичному бізнесі, є їх включення до комплексих туристичних турів та програм. Так, наприклад, нещодавно найвідоміші музеї Верховинщини та Коломиї, де експонуються твори народних умільців, увійшли до захоплюючого туристичного маршруту Прикарпаттям який називається «Зелене кільце Карпат»

Під час таких турів туристів знайомлять з найкращими прикладами народного ремісництва, плюс великою атракцією є включення в програму турів так зватих майстер-класів, коли туристи моють можливість детальніше познайомитися з певним ремеслом і власноруч долучитися до процессу виготовлення того чи іншого предмету народного побуту.

«Зелене кільце Карпат»  – це унікальна мандрівка що пропонує усім бажаючим пізнати мальовничий Прикарпатський край, з його неповторним колоритом, поринути в незабутню подорож-казку чарівними куточками Гуцульщини та Покуття, відчути дух минулого та пройнятись позитивними емоціями.

Протягом мандрівки туристи мають змогу познайомитись з автентичною культурою Гуцульщини, особливостями побуту та традицій місцевого населення, спробувати свої сили в якості народного майстра (відвідини майстер-класів з кераміки, ліжникарства та грі на гуцульському народному інструменті – дримбі), пережити незабутню пригоду з власноручного добування та варіння солі, відчути зв’язок з природою (прогулянка одним з найбільших у Європі резерватів тису ягідного, прогулянки до карпатських водоспадів).

Протягом туру також пропонуються відвідини багатьох музеїв, що допоможуть Вам поринути в епоху минулого, отримати незабутні враження; поїздка до гірськолижного курорту «Буковель», мандрівки мальовничими карпатськими перевалами.

Весь тур просякнутий духом старовини, допомагає забути про щоденні клопоти та відчути близькість природи.

Маршрут поїздки: Івано-Франківськ – Коломия – с.Княждвір – Косів – с. Яворів – с. Криворівня – Верховина – Ворохта – Татарів – «Буковель» – Яремче – Івано-Франківськ.

Програма туру:

І день

-оглядова екскурсія «Коломия – спадок предків», відвідування єдиного в світі Музею писанкового розпису – одного з найяскравіших і найзагадковіших проявів таланту та глибини пам’яті народу, та Музею народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім.. Кобринського, один із найстаріших і найвідоміших в Україні, колекція якого нараховує понад 22000 експонатів. Постійно-діюча експозиція дає можливість шанувальникам мистецтва пізнати глибинні традиції народної культури Гуцульщини.

– переїзд до с.Княждвір: поселення в садибі «Княжий Град»

– пішохідна екскурсія до старої солеварні (власноручне добування та варіння солі на вогні). Шлях стежиною доблесті.

– природознавча екскурсія в один з найбільших у Європі резерватів тису ягідного віком від 150-200 років – Княждвірський тисовий заказник

ІІ день

– оглядова екскурсія «В гості до гуцульських народних умільців» (с. Княждвір – м.Косів – с. Яворів): майстер-клас з кераміки у м.Косів, майстер-клас з ліжникарства у с.Яворів;

– екскурсія «Криворівня – село-музей під відкритим небом» з відвіданням Музею Івана Франка та музею гуцульської архітектури «Хата -гражда»

– оглядова екскурсія «Верховина (Жаб’є) – гуцульська столиця» – з відвіданням приватного музею Гуцульського побуту етнографії та музичних інструментів Романа Кумлика. Відвідання туристично-інформаційного центру

– екскурсія за маршрутом Верховина – Ворохта – Татарів «Карпатський дивосвіт» – через один з найвищих в Україні Кривопільський перевал (961 м)

– поселення у гостинній садибі с. Татарів; гуцульська вечеря з дегустацією місцевих напоїв та настоянок на травах у світлиці гостинного двору «Анастасія». Навчання гри на дримбі та фото-сесія в національному вбранні;

ІІІ день

– екскурсія на гірськолижний курорт № 1 в Україні – Буковель та Яблуницький перевал – один з найвищих в Україні ( 931 м.н.р.м)

– екскурсія «Кришталевий водоспад» на водоспад Гук Женецький (висота 15 м)

– екскурсія по м.Яремче з відвіданням водоспаду Пробій, сувенірних ринків, Візит-центру Карпатського національного природного парку

– екскурсія Яремче – Івано-Франківськ «Від міста Яреми до міста Станіслава»

Представлений тур розроблений в рамках проекту «Зелене кільце Карпат» регіональним туристично-інформаційний центром.

Вартість туру на 1 особу становить: 1095 грн.

Для дітей до 16 років: 1045 грн.

У вартість туру входить:

– транспортне обслуговування;

– проживання;

– 3 сніданки, 2 вечері, 1 обід;

– екскурсійне обслуговування;

– супровід гіда по маршруту;

– майстер-класи;

– вхідні квитки до музеїв;

Запропонований тур є яскравим прикладом правильного використання народних ремесел Гуцульщини в сучасному туристичному бізнесі регіону, оскільки знайомить гостей з Гуцульською культурою, основними видами ремесел, а носії народних традицій та ремісники отримують прибуток, завдяки організації майстер-класів та продажі своєї сувенірної продукції туристам.

ВИСНОВКИ

Збережена культурна спадщина великою мірою оберігає народ від загибелі й забуття. Без культурної спадщини, без історичних пам’яток неможливе відтворення минулого життя народу. Багато культурних надбань народу, звичаїв, традицій з тих чи інших причин в наш час пропадає і забувається, проте часто знаходяться такі люди, які цілком присвячують своє життя тому, щоб відтворити, зберегти і передати традиції минулого своїм нащадкам.

В даній роботі я визначив і систематизував основні види народних ремесел Гуцульщини, особливості їхнього виникнення та розвитку, а також сучасне значення у туризмі та розвитку регіону

1. проведено аналіз і досліджено культурні особливості території Гуцульщини;

2. вивчено історичний розвиток Гуцульщини;

3. досліджено зародження і розвиток народних ремесел;

4. охарактеризовано основні види народних ремесел;

5. вивчено їх сучасне значення в суспільстві та туризмі;

6. наведено приклади використання народних ремесел в туризмі.

Аналізуючи проведені дослідження, можна зробити наступні висновки.

Гуцульщина – найбагатша історично-етнографічна область України з унікальною культурою, фольклором, декоративним і прикладним мистецтвом, звичаями.

Характерним для народної творчості Гуцульщини є те, що у виготовленні виробів декоративно-прикладного мистецтва кожне село має свої традиції й особливості.

Народні майстри у своїй творчості і протягом сторіччя відбирали лише найдоцільніше і найхарактерніше.

Все це і багато іншого з традиційно-побутової культури, діалектна специфіка мови гуцулів характеризують їх як одну з особливо яскраво виражених етнографічних груп українського народу.

До наших днів в багатьох селах Гуцульщини народні умільці ще займаються  різними видами ремесел і не тільки продовжують й підтримують їх, а й розвивають і вдосконалюють.

Народні промисли є дуже важливою складовою розвитку туризму в Карпатах, оскільки є важливим засобом виховання найкращих людських якостей сприйняття світу за законами краси.

В умовах прискореного науково-технічного прогресу, активних господарських змін навколишнього середовища і процесів урбанізації збереження цінних автентичної культури Гуцульщини і народних ремесел цього краю стає важливою умовою і запорукою їх збалансованого та ефективного соціально-економічного розвитку. Перспективність таких територій можлива завдяки розвитку різних видів туризму, зокрема етно- та екотуризму.

Самобутні художні промисли гуцулів – різьба по дереву, ткацтво, художня вишивка, кераміка та писанкарство – плекаються і дотепер в таких центрах як Косів, Космач, Верховина, Ворохта, Вижничя, Ясіня.

У всьому світі захоплюються красою гуцульського ужиткового мистецтва. Всюди розпізнають гуцула-українця за вишиванкою, бо вона характерна лише для України, як і зустріч гостей хлібом-сіллю на вишитому рушнику.

Відвідуючи Гуцульщину і споглядаючи твори народних ремісників мало хто з туристів зможе втриматися, щоб не купити щось для себе або у подарунок друзям. Адже карпатські сувеніри не тільки красиві, але й покращують інтер’єр та мікроклімат у міських квартирах. Придбати сувеніри можна на ринках Івано-Франківська, Косова, Коломиї, Яремче, Верховини. А найкраще — безпосередньо у виробників. Кажуть, що у справжніх авторських сувенірів особлива енергетика, яка передає силу гір і тепло рук майстра,

Кожний знак гуцульського орнаменту колись давав смислову культову інформацію. Тепер у пам’яті народу вона, на жаль, втрачена. Залишився лише естетичний ефект, який несе певну енергію творців орнаменту.

Нам, сучасним українцям, потрібно берегти і шанувати твори народних майстрів, зберегти їх для прийдешніх поколінь, бо в них закладені наші традиції, краса нашої України, наша душа.

Організація масових туристичних свят та фестивалів є надійним способом привабити до туристичних центрів тисячі туристів, що в свою чергу дає великий позитивний економічний ефект туристичній галузі цього краю. Народні умільці, які  демонструють і продають свої вироби, на таких заходах зустрічаються на з величезною кількістю потенційних споживачів, що сприяє їхньому розвитку і рекламі.

Важливим напрямком використання народних ремесел Гуцульщини у сучасному туристичному бізнесі, є їх включення до комплексих туристичних турів та програм. Під час таких турів туристів знайомлять з найкращими прикладами народного ремісництва, плюс великою атракцією є включення в програму турів так зватих майстер-класів, коли туристи моють можливість детальніше познайомитися з певним ремеслом і власноруч долучитися до процессу виготовлення того чи іншого предмету народного побуту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.     Антонович Є., Харчук-Чугай М., Станкевич М., Декоративно-прикладне мистецтво // Художнє ткацтво – Л.: “Світ”, 1992 – С. 26-29.

2.     Ведення Ю. Культурний ландшафт как обьект культурного н природного наследня. / Ведений Ю., Кулешова М. // Изв. РАН. Сер. геогр. – 2001. – № 1. – С. 7-14.

3.     Верховино, світку ти наш. Довідник. Упор. Дмитро Ватаманюк. – 2006. 160 с.

4.     Волинець Л. Наше життя // Українське народне мистецтво – 1986 – №10 – ст.10-11.

5.     Гетьман В. Курортно-рекреаційні системи Українських Карпат // УГЖ. – 1999. – № 3. – С. 34–37.

6.     Гетьман В. Сучасний стан і перспективи розвитку курортної справи в Карпатському регіоні // Гори і люди (у контексті сталого розвитку). Матеріали міжнар. конф. (м. Рахів, 14-18 жовтня, 2002 р.). – Рахів, 2002. – С. 39–41.

7.     Гори Гуцульщини. Путівник. Центральний осередок гірського туризму ПРРК. Ред. Анджей Вельоха. – Краків: Вєрхи, 2006. 223 с.

8.     Горинь Г.. Грендиш Я. Никорай О.. Гуцульщина// Домашні промисла і ремесла. – К.: Наукова думка, 1987. – С 127-134.

9.     Гошко Ю. Гуцульщина /Гошко Ю.// Історико-етнографічне дослідження – К.: Наукова думка, 1987 – С. 467-470.

10. Домашевський М. Історія Гуцульщини // Народне вбрання Гуцульщини в контексті українського національного строю – Л.”Логос” 2001 – 267 с.

11. Євдокименко В. Регіональна політика розвитку туризму (Методологія формування, механізм реалізації). – Чернівці: Прут, 1996. – 288 с.

12. Клапчук В. Гуцульщина та гуцули: економіка і народні промисли (друга половина ХІХ – перша третинаХХ ст.): монографія / В. Клапчук / інститут українознавства ім. Крип’якевича НАН Україна, Прикарпатський університет ім.. В. Стефаника. – Львів; Івано-Франківськ: Фоліант, 2009 – 508 с.

13. Кравців В. С., Жук П. В. Концептуальні основи перспективного розвитку рекреаційної індустрії в Карпатах // Економіка України. – 1993. – № 12. – С. 57–62.

14. Лаврук М.М. Гуцули Українських Карпат (етногеографічне дослідження): Монографія / Лаврук М.М. – Львів: Вид.центр ЛНУ ім.І.Франка, 2005. – 288 с.

15. Любіцева О. О. Розвиток курортної справи в Україні // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету ім. М. Коцюбинського. Серія: Географія. – Вінниця, 2005. – Вип. 9. – С. 86–89.

16. Мальовничі Карпати України: Туристичний довідник. – Львів: Рада з туризму Карпатського регіону, 2000. – 46 с.

17. Матейко К.І. Український народний одяг: Верхній одяг – К.: “наукова думка”, 1977 – 97 с.

18. Никорак О.І. Гуцульщина /Художнє ткацтво. – К.: Наукова думка, 1987 – 370 с.

19. Сидорович С.Й. Художня тканина західних областей УРСР: //Технічне виготовлення народних художніх тканин. – К.: “Наукова думка”, 1979. – С 31-63.

20. Стойко С. Етнічні групи Карпат і роль заповідних територій у збереженні етнографічної та історико-культурної спадщини Гуцульського краю / Стойко С, Крук Д. // Наукові записи ТДПУ. Серія: географія. – Тернопіль. – 2004. – С. 176-180.

21. Роль ландшафту в житті етносу: Ландшафт як інтегруюча кониепиія XXI сторіччя: ‘3б. наук, праць.-К.. 1999.-С. 155-158.

22. Рутинський М. Й. Івано-Франківщина: територіальна організація туристичного комплексу та структура сучасного турпродукту регіону // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Географія. – Вінниця, 2004. – Вип.7. – С. 177–184.

23. Шухевич В. Гуцульщина/ В. Шухевич. – Львів, 1901 – 152 с.

24. Юрчишин Г. Етногенетичні особливості українських Карпат як фундаментальна основа розвитку дерев’яного церковного будівництва на Гуцульщині // Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Проблеми відродження та розвитку матеріальної і духовної культури гуцулів» (7-9 вересня 2001 р). -Верховина, 2001. – С. 183-186.

25. Юрчишин Г. Історична складова у формуванні рекреаційного простору на Гуцульщині // Містобудування та територіальне планування. – К: КНУБА, 2005. Вип.21. – С. 347-359.

26. Юрчишин Г. Перспективи розвитку автентичної архітектури Гуцульщини// Збірник матеріалів наук.-практ. конференції ХХІІ Міжнародного гуцульського фестивалю ( 2 -5 вересня 2002р.).- Косів, 2002. – С. 58-65.

27. Юрчишин Г. Прийоми формування рекреаційного простору Гуцульшини з врахуванням етнографічних чинників / Юрчишин Г.. Вісник ХДАДМ. – 2007. -№8. – С. 153-158.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *