Демографічний потенціал Карпатського економічного району

Курсова робота на тему

“Демографічний потенціал Карпатського економічного району”

Вступ

Карпатський регіон (Закарпатська, Івано-Франківска, Львівска і Чернівецька області) займають площу в 56,6 тис.км2 (або 9,4 % території України), де проживають 6,5 млн. чол. (або 12 % її населення). Значну частину території регіону займають Українські Карпати — унікальна гірнича екосистема на Заході нашої держави. В силу ряду об’єктивних і суб’єктивных причин намітились (а в останні роки — поглибились) тенденції до соціально – економічного упадку краю: розбалансовані господарські з’вязки, прогресує безробіття, загострюються диспропорції в життевому рівні населення в його гірній та рівнинній частинах, на0ближаєтся до критичної демографічної ситуації, деградує унікальна природа Карпат, запущені історико-культурні цінності регіону.

Ці та ряд інших негативних явищ і тенденцій (не кажучи вже про чисто виробничі проблеми) являються, безумовно, внаслідок непродуманої, а подеколи — і авантюрної економічної політики радянської влади в попередні роки. Правда, ряд помилок допущений уже в посткомуністичний період, особливо — в здійсненні ринкових реформ на рівні макроекономічного регулювання. Треба також признати, що сьогоднішній соціально-економічний стан карпатських областей в значній степені, являється внаслідок  відсутності чіткої державної регіональної політики в Україні.

Необхідністю дослідження обраної теми є узагальнення, систематизація та закріплення теоретичних знань, набутих при вивченні дисципліни «Регіональна економіка».

Метою роботи є вивчення характеристики і особливостей розвитку Карпацького регіону в формуванні аналітичних висновків про подальший демографічний  розвиток цього регіону.

У ході виконання курсової роботи будуть вирішені такі задачі, як:

– дослідження економіко-географічного положення і природно-ресурсного потенціалу Карпацького регіону;

– аналіз демографічної ситуації;

Предметом курсової роботи є проблемі та перспективи Карпацького регіону України.

Об’єктом курсової роботи виступає Карпацький регіон України.

Курсова робота складається із шести розділів, в яких послідовно аналізуються поставлені задачі.

1. Поняття про народонаселення, а також його значення для розвитку продуктивних сил Карпатського економічного регіону

Під народонаселенням в широкому змісті слова розуміють сукупність людей. Але сукупність людей відповідає також таким поняттям, як «народ», «суспільство». Тому поняття «народонаселення» потребує більш точного визначення.

Словом населений (-не, -на) у повсякденній мові ми характеризуємо таке місце або територію, на якій мешкає багато людей, наприклад густонаселена країна, а словом «народонаселення» – людей, які мешкають в даному місці, на даній території. В демографії термін народонаселення близький за тлумаченням цього слова у повсякденній мові. Поняття «народонаселення» здавна зв’язують з поняттям «територія»: під народонаселенням розуміють насамперед сукупність людей, які мешкають одночасно на якій-небудь території. Таким чином, народонаселенням можна вважати населення усієї Землі або частини світу, якої-небудь країни чи географічного району. З точки зору демографічних досліджень найбільше значення має народонаселення окремої країни.

Поняття народонаселення країни за формою співпадає з поняттям народ держави, але за змістом це різні категорії. Одним з критеріїв віднесення до того чи іншого роду є проживання у відповідній місцевості (або, принаймні, походження з тієї місцевості), але народ історично зв’язує воєдино не тільки територія, але й спільна історія, мова, матеріальна та духовна культура. Піддані держави завдяки громадянству зберігають приналежність до народу своєї країни і у тому випадку, якщо вони мешкають за її кордонами, але тісно пов’язані з нею юридично. Суспільство, як би воно не було диференційовано, – це сукупність людей, в якій люди на основі місця, яке вони займають в історично складеній системі виробництва та споживання, представляються нам як розчленована на групи, розділена і разом з тим зв’язана певними інтересами організація. Зв’язки, які об’єднують людей за поняттям «народ» або «суспільство», або ті ознаки, які визначають різницю цих термінів, не є критерієм для поняття «народонаселення». При цьому, хоча поняття «народонаселення» більш вузьке, ніж попередні, воно разом з тим і ширше, оскільки припускає «природну» сутність даної безлічі людей, тобто їх здатність до оновлення, зміни внутрішнього складу, до відтворення [5, c. 90].

Відтворенням населення називається оновлення народонаселення шляхом народжуваності та смертності. Відтворення населення постійно змінює чисельність людства, змінює і віково-статеву структуру народонаселення. В залежності від того, якої статі народжуванні та померлі, в якому віці помирає людина, змінюється чисельність людей за статтю та віком, а тому і віково-статева структура народонаселення теж змінюється. Число народжених заздалегідь визначає на тривалий час максимальний контингент тих, що продовжують життя в різному віці, а число померлих безпосередньо відображає показники структури народонаселення за тими чи іншими критеріями.

Відтворення населення являє собою основну характерну властивість народонаселення, вивчення якого входить винятково в компетенцію демографії. У зв’язку з відтворенням населення поняття «народонаселення» набуває якісного змісту; якісною стороною народонаселення є відтворення населення, вивчення якого повинне відповісти на питання: яка народжуваність народонаселення, як складається смертність, чи достатнє відтворювання населення в цілому тощо. Джерелом фактичних даних в демографії слугує статистика населення – його чисельність, склад, розміщення – та статистика руху населення. Ці дані, піддані аналізу, в якому застосовуються і спеціальні, розроблені в демографії, методи, дозволяють не тільки охарактеризувати населення та його рух поняттями «багато», «мала» або «достатньо», але й дати відповіді на питання «як?», «чому?» та «що буде?».

Різні науки та наукові напрямки, кожне зі своєї сторони, вивчають єдиний процес розвитку народонаселення, який і є предметом наукових знань про народонаселення. Соціально-економічний розвиток викликає систему якісних та кількісних змін різноманітних соціальних та економічних підсистем, у своїй єдності складаючи суспільство. Ці підсистеми, у свою чергу, впливають на характер розвитку народонаселення. Розвиток народонаселення (його чисельний ріст та зміни різноманітних структур населення – професійної, кваліфікаційної, освітньої тощо) – комплексне, системне поняття, що у своїй основі визначається тими вимогами, які висуваються населенню, і в першу чергу до його працюючої частини, існуючі соціально-економічні відносини [7, c. 45]

Важливе місце в системі знань про народонаселення займає загальна теорія народонаселення, яка покликана перевести категорії, що мають високу ступінь спільності загальнометодологічних наук в категорії специфічної суспільної підсистеми – народонаселення. Загальна теорія народонаселення є теорією «середнього рівня» по відношенню до загальнометодологічних наук та найбільш загальної теорії в системі знань про народонаселення. Вона досліджує такі важливі питання, як проблеми загальних та специфічних законів народонаселення, системи законів народонаселення кожної суспільно-економічної формації, співвідношення соціального та біологічного в народонаселенні, структура самої системи знань про народонаселення тощо. Загальна теорія народонаселення є як би цементуючою основою наук та наукових напрямків, що вивчають народонаселення.

Предметом усієї системи знань про народонаселення є розвиток народонаселення, а у демографії предметом є закономірності відтворення у їх суспільно-історичній обумовленості. Поняття відтворення народонаселення за змістом вужче, ніж поняття розвитку народонаселення (останнє крім особистого відтворення включає зміни його структури, якісних характеристик). Але разом з тим воно визначає центральне положення демографії серед інших наук, які займаються народонаселенням. Об’єктивний аналіз розвитку продуктивних сил регіону в поєднанні з оцінкою сьогоднішньої економічної ситуації дає реальне уявлення про досягнуті рівні та ефективності соціально-економічної структури. Віддаючи належне тому, що зроблено в попередні роки, потрібно відверто констатувати, що внаслідок нераціональної економічної політики, і непродуманих дій в регіоні склалася деформована економічна система, яка в цілому соціально непривабливою, екологічно небезпечна і економічно неефективна. За останні роки тут накопичилося багато соціально-економічних проблем, гострота і необхідність вирішення яких з усією силою проз’явилися в наші дні. Оцінюючи ситуацію в регіоні за критеріями цивілізованих націй, вишукуючи найбільш оптимальні шляхи до його процвітання і прогресу, потрібно рахуватися з тими негативними явищами та фактами, які мають місце в даному випадку.

Соціально-економічна структура Карпатського регіону характеризується виробничою однобокістю: майже 3 / 4 працюючих зайняті у виробничій сфері, що говорить про соціально несприятливий характер його економіки.

Існують суттєві територіальні диспропорції в розвитку регіональних продуктивних сил, які проявляються в гіпертрофованому розвитку рівнинної частини регіону (особливо – деяких промислових вузлів) і соціально-економічної відсталості його гірських районів.

Машинобудування як одна з профілюючих галузей є глибоко мілітаризованої і через переважно складального типу виробництва має слабкі внутрірегіональні кооперативні зв’язки, що робить її вкрай вразливою у кризові періоди.

Промисловість регіону є еколого-небезпечною, а окремі виробництва і галузі з відсталими технологіями – взагалі не сумісними з природою краю. Орієнтація деяких галузей промисловості (особливо – машинобудування) на привізне сировина (комплектуючі) і прискорені темпи розвитку природоексплуатуючих галузей (лісівництва, видобутку сірки, калійних солей, нафти, газу, вугілля) зробили регіональну економічну систему малопридатною до виживання в критичних ситуаціях.

У регіоні чітко простежується тенденція до різкого погіршення демографічної ситуації: збільшується смертність, падає природний приріст, йде процес старіння населення. З урахуванням національно-етнографічного менталітету жителів Карпатського краю існує реальна загроза генофонду нації.

Поступово загострюється соціальна ситуація, пов’язана з проблемами безробіття і зайнятості населення регіону, яку посилює ще й той факт, що тут вже давно мав місце надлишок трудових ресурсів.

Економічний збиток, нанесений природі Карпатського регіону в попередні роки, марнотратство і безгосподарність спричинили за собою значне погіршення стану навколишнього середовища, викликали деградацію унікальної природи Карпат [3, c. 78].

2. Фактори формування сучасного демографічного потенціалу території: соціальні, економічні, історичні, природно-екологічні

Соціальна ситуація в регіоні має чітку тенденцію до загострення, що являеться наслідком загальнонаціонального економічного кризису і прорахунків в соціальній політиці попередніх років. Але якщо на питання матеріально-технічного розвитку соціальної сфери можна дивитись з деяким оптимізмом, то погіршення демографічної ситуації уже сьогодні викликає тревогу. Стрімко падає природній приріст населення, що на фоні його зростаючої смертності веде до загострення депопуляційних процесів, Наглядні в цьому плані показники по Львівскій області: в 2008 р. природній приріст населення склав тут всього 0,5 чол. в розрахунку на 1000 жителів. За рахунок зростаючих міграціних переміщень вперше за останні десятиріччя численість населення області зменшилось на 9 тис. чол. Продовжується процес його старіння: кожний п’ятий житель Львівскої області — особа пенсійного віку. Цікаво, що за останні роки кількість особ пенсійного віку збільшилось у Львівскій області на 5,7 %, а загальна численість її населення — на 1,1 %. Подібні процеси наблюдаються і в других областях регіону. Якщо в найблищі роки ці процеси не будуть призупинені, то любі економічні програми  втратять сутність: їх не буде кому і для кого реалізовувати.

В останні роки значне загострення соціальних проблем в Карпатському регіоні визвано ще і  фактором зайнятості його населення. Цей регіон завжди був трудовлаштованим. Тепер же картина доповнилась появою офіціально зареєстрованих безробітних, численість яких в 2008 р. склдала тут 0,6 % всього працездатного населення. Крім того, в регіоні зберігається доволі високий рівень скритого безробіття, котрий, по експертним оцінкам, досяг 30 — 35 % [21, c. 45].

На фоні загального падіння життєвого рівня народу України не являеться виключенням і Карпатський регіон. Його жителі мають порівняно низькі  доходи, основний компонент котрих — заробітна плата робочих і службовців і оплата праці колгоспників — росте тут більш повільними темпами, ніж  в средньом по країні.

Структура споживання характеризується поступовим збільшенням грошових розходів населення на придбання товарів і зменшенням питомої ваги послуг. Із-за цього сьогодні ми маєм деформовану структуру особистого споживання життєвих благ, в якій домінуючими являються розходи на харчування, а в їх складі — на продукти рослинного походження. Області регіону (крім Львівскої) займають ведуче місце в державі по споживанню найменш цінного в біологічному відношенні продуктів — хліба і хлібопродуктів. Для порівняння: в більшості развинених країн світу питома вага розходів на харчування, одежу та взуття складає 15-20 % сімейного бюджету. В Карпатському регіоні цей показник в 3,5-4 разу вище. В розвинених країнах така картина наблюдалась 70-100 років назад.

Не менш важлива для регіону проблема розвитку матеріально-технічної бази соціальної  інфраструктури. На сьогодняшній день існує значний розрив між нормативними показниками і фактичним рівнем забезпеченості населення об’єктами соціальної сфери. Так, обеспеченість дитячими дошкільними закладами досягає в Закарпатськой області 41,6 %, в Івано-Франківскій — 58,3 %, Львівскій — 45,6 % і Чернівецкій — 74,4 %, а амбулаторно-поліклінічними закладами — відповідно, 75 %, 57,2, %, 69,5 % и 64,4 %. Звідси, можна констактувати, що населення регіону проживає в умовах соціального дискомфорту.

Природні ресурси Карпатського регіону (мінерально-сировинні, земельні, лісові, водні і рекреаційні в суттєвій мірі впливають на формування  галузевої структури його господарського комплексу, тим самим оприділюючи приорітетні напрямки развитку останнього. В цілому їх можна рахувати сприятливими для подальшого розвитку виробничих сил. Правда, сьогодні потрібно рахуватись з тим, що запаси окремих видів ресурсів вичерпуються а це в свою чергу, провокує появу соціальних проблем, і в стратегічному плані ставить питання пошуку і втягнення в господарський оборот альтернативних, конкурентоспособних видів природних ресурсів.

Створений в регіоні виробничий потенціал, його структура і ефективність являются прямим наслідком реалізації економічної політики радянської влади в західних областях України. За рахунок екстенсивного нарощування виробничихх потужностей (і в першу чергу — в природоексплуатуючих галузях) благодатний край був фактично претворений в сировинний придаток імперії. Регіон успадкував від бувшого СРСР економічно невиправдану структуру машинобудування: в большості випадків підприємства галузі получали комплектуючі деталі із-за кордонів України, туди ж поступала і основна маса її готової продукції. Якщо ж  врахувати високу меліоризацію машинобудування, то тепер виправити його і без того достатньо  інертну структуру при відсталих технологіях нелегко.

Легка промисловість карпатських областей, випускає різні види тканнин, швейні, панчішно-носочні вироби, верхній і більевий трикотаж, взуття і другі товари народного вжитку. Питома вага цієї галузі в загальному об’ємі витобництва промислової  продукції в Львівскій області складає 12,6 %, в Закарпатській – 17,6 %, в Івано-Франківскій – 19,3 % і в Чернівецькій – 24,7 % [15, c. 23].

Грунтово-кліматичні умови, сприятливі для виробництва сільськогосподарської сирровини, забезпечили розвиток в регіоні майже всіх підгалузей харчової промисловості — м’ясної, молокопереробної, цукрової, спиртової, плодоовочеконсервної, маслоробної мукомельної, крохмало-паточної, виноробства та ін. В загальному об’ємі промислової продукції на цю галузь в Львівскій області приходиться 12,9 %, в Закарпатській – 17,6 %, в Івано-Франківскій – 19,3 % і в Чернівіцькій – 24,7 %.

В Карпатському регіоні є достатня сировинна база для розвитку лісопромислового комплексу: запаси деревини в розрахунку на душу населення в 4-6 разів превищує средній показник по Україні. Лісопромисловий комплекс регіону спеціалізується на виготовленні меблів, мебельних заготовок, клеєної і струганої фанери, дерево-стружечних плит, пиломатеріалів, а також продукції лісохімії. Більше  всього цей комплекс розвинений в Закарпатській області, де на нього приходиться 18 % промислової продукції. В Івано-Франківскій області продукція лісопромислового комплексу займає 12,9 %., в Чернівецькій – 8 %, а у Львівській – 4,6 % всього об’єму промислового виробництва. В структурі промислової  продукції регіону доля цього комплексу поступово зменшується.

Розвиток в регіоні промисловості будівельних матеріалів спирається на влвсну сировинну базу. Тут  знаходяться підприємства по виробництву цементу різних марок, залізобетонних конструкцій і деталей, вапна, асбесту, цегли, керамічних блоків, черепиці, кафелю, будівельного скла. В структурі промислової продукції регіону на промисловість будівельних матеріалів приходиться 3-4 %.

В областях Карпатського регіону є всі види топливних ресурсів — нафта, горючий газ, кам’яне і буре вугілля, торф, горючі сланці, але їх запаси или незначні, або вичерпуються. Крупнійші об’єкти ТЕК зосереджені в Львівскій і Івано-Франківскій областях. Так, в усій промисловій продукції Львівської області топливно-енергетичний комплекс складає 6,5 %, а Івано-Франківскої — відповідно, 14,5 %.

Хімічне і нафтохімічне виробництво Карпатського регіону включає гірничо-хімічну промисловість (здобуток сірки, калійних солей), основну хіимію, промисловість хімічних волокон, лакокрасочну, хімічних реактивів, пластичних мас і виробів зі  них. В загальній промисловій продукції Львівскої області хімічна і нафтохімічна промисловість займає 6,3 %, Івано-Франківскої — відповідно, 12 %, Закарпатській — 1,7 % і Чернівецькій — 6,8 %.

В будівельному комплексі регіону працює 6-8 % всього зайнятого населення. В структурі капітальних вкладень і введених в дію основних фондів цієї галузі переобладає виробнича сфера. Для подальшого вдосконалення структури господарства Карпатського регіону необхідно суттєво перерозподілити фінансові і матеріально-технічні ресурсі із всіх джерел на користь розвитку соціальної інфраструктури — для того , щоб подолати відставання її матеріальної бази від нормативів і забезпечити нарощування її потенціалу, виходячи з вищевказаних соціальних стандартів.

Характерною особливістю аграрного сектора Карпатського регіону являеться висока питома вага подсобного господарства в загальному об’ємі продукції рослинництва і тваринництва. Агрокліматичні ресурси областей регіону достатньо для вирощування більшості сільскогосподарських культур помірних широт. Рівнинні райони спеціалізуються на м’ясомолочному тваринництві, свиноводстві, птаховодстві, вирощуванні зерна, картоплі, овочів і цукрового буряка, предгірні — на м’ясомолочному тваринництві, льоноводстві, вирощуванні зерна і картоплі, гірничі — на м’ясомолочному тваринництві іи вівчарстві [8, c. 23].

Аналіз розвитку сільського господарства областей регіону свідчить, що за останні 5 років низька врожайність деяких сільськогосподарських культур призвела до зниження їх середньорічного виробництва. залишається низькою ефективність виробництва сільськогосподарської продукції в загальному секторі в порівнянні з індивідуальними. Скорочується і виробництво тваринницької продукції.

Проблема підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності скотарства черезвичайно актуальна в контексті забезпечення продуктами харчування не тільки місцевого населення, а й більшого контингенту відпочиваючих.

Природно-ресурсний потенціал Українських Карпат створює всі можливості для еффективного развитку рекреаційного комплексу. Живописні низькогорні ландшафти, рель’єф і клімат, сприятливі для горнолижного спорту і відпочинку, найрізноманітніші (і в тому числі — унікальні) мінеральні води зумовлюють високий рекреаційний попит на регіон. Він оцінюється більш ніж в 4 млн. чол. в рік тільки для потреб відпочинку і туризму (без врахування короткотермінового). Разм з потребами в санаторно-курортному лікуванні на базі мінеральних вод попит на рекреаційні послуги оцінюється, як мінімум, в 6 млн. чол. в рік. Між тим, в 1993 р. в регіоні функціонували 607 рекреаційних об’єктів загальної вмістимості більше 82 тис. місць (або в 8-10 разів менше, ніж в аналогічных зарубіжних районах). Не відповідають міжнародним стандартам і умови сервіса, інфраструктурне забезпечене. В цілому рекреаційний потенціал регіону використовується тільки на 10-12 %.

В регіоні діють 18 вищих учбових закладів, і в тому числі — шість університетів, 110 науково-дослідницьких, технологічних і проектно-конструкторских інститутів, відділень, бюро, де виконуються науково- дослідницькі, випробовувально-конструкторскі, технологічні і проектні роботи. Тут працюють 730 докторів і 6,4 тис. кандидатів наук, що разом складає 8 % спеціалістів України з вченою степінню. В регіоні насиченість докторами і кандидатами наук значно меньше, ніж в середньому по Україні: на 10 тис. працюючих тут приходиться 24 висококваліфікованих спеціалістів [16, c. 64].

3. Чисельність населення і його динаміка

Вивчення демографічної ситуації в карпатському селі передбачає як дослідження її особливостей порівняно з демографічною ситуацією в сільській місцевості інших регіонів та України в цілому, так і аналіз демографічних процесів у розрізі сільських адміністративних районів. Поняття “сільське розселення” охоплює розміщення сільського населення і сільських поселень. Показники відтворення населення безпосередньо зумовлюють зміни людності сільських поселень, їхній ієрархічний рівень. Такі традиційні показники, як щільність сільських поселень, середня людність, середня відстань між ними, розподіл поселень за групами різної людності дають уявлення про стан сільського розселення, його особливості й закономірності. Залежно від соціальних, виробничих, історичних, природних факторів формуються різноманітні типи і форми сільського розселення Українських Карпат. У них по-різному виявляється фактор взаємодії населення з виробництвом та інфраструктурою гірських районів [3, c. 67].

Географічне вивчення проблеми народонаселення та його окремих складових у нашій державі вивчали на матеріалі великих регіонів або країни в цілому. Окремі демографічні дослідження проводять на обласному рівні. Проте значно менше уваги приділяють вивченню населення та його складових з урахуванням природних, історичних, демографічних особливостей тих регіонів, що є дещо відмінними від більшості території України. Один з таких районів – Українські Карпати.

Демографічне дослідження гірських районів допомагає пояснити суть і причинно-наслідкові зв’язки демографічного розвитку, що дає змогу прогнозувати, виявляти головні тенденції відтворення населення на перспективу. Вивченню населення в межах гірського регіону приділяли мало уваги, хоча цей регіон привертав до себе багатьох дослідників. Про демографічний стан населення гірських районів Українських Карпат у минулому можна дізнатися з матеріалів австро-угорських, польських, чехословацьких переписів населення, які проводили в ХІХ-на початку ХХ ст. (до 1941 р.). Проте ці документи відображають суху статистичну інформацію. Детальнішими з погляду історико-геогра-фічних досліджень є праці Я. Головацького, А. Петрова, В. Рапацького; численні праці історико-економічного характеру О. Барановича, І. Крип’якевича, А. Перковського. На особливу увагу заслуговують праці антропогеографічного напряму В. Кубійовича, де найповніше висвітлено демо- та етногеографічні проблеми географічного українознавства; зокрема, автор дослідив і описав населення Українських Карпат (1920-1930-х років). Праці вченого з антропогеографії є фундаментальними в географії населення як України, загалом, так і Карпатського регіону зокрема. Близькими до цього напряму є праці П. Біланюка та М. Кулицького. Оскільки територія регіону тривалий період належала до різних держав, то праць, у яких повністю схарактеризовано гірські райони Українських Карпат у розрізі демогеографічного дослідження, практично не було. Із сучасних науковців найдетальніше демографічні процеси Карпатського регіону висвітлили В.П. Копчак та С.І. Копчак, У.Я. Садова, В.К. Євдокименко, Л.Г. Шевчук, В.О. Джаман, М.Д. Романюк, О.І. Шаблій, О.В. Заставецька, В.С. Кравців, М.М. Лаврук та інші. Проте демографічного аналізу гірських районів Українських Карпат у цілому не зроблено. Це свідчить про наукову доцільність нашої тематики.

Ми мали на меті ознайомитися з сучасною демографічною ситуацією та її впливом на розселення в сільській місцевості Українських Карпат, питаннями підвищення дієвості управління соціально-демографічними процесами українського села взагалі. Для цього проаналізовано головні тенденції у динамічному русі сільського населення Українських Карпат, що відбуваються під впливом соціально-економічних, природних та регіональних факторів, їхні наслідки; досліджено вплив демографічних процесів на особливості розселення в сільській місцевості Українських Карпат. Висвітлені зміни в демографічній ситуації регіону – це результат досліджень на підставі застосування широкого статистичного матеріалу, у тім числі переписів та поточних відомостей [8, c. 45].

Станом на 1 січня 2003 р. на території Українських Карпат налічували 918 сільських поселень із населенням близько 1 048,8 тис. осіб. Аналіз динамічних особливостей у зміні кількості населення гірських районів (за період 1959-2003 рр.) свідчить, що одночасно зі збільшенням кількості міських жителів, зростала кількість сільського населення в регіоні, проте значно повільніше. За майже 45-річний період кількість мешканців сільської місцевості зросла на 195 тис. осіб, або на 19 %. І хоча досліджуваний регіон переважно аграрно-індустріальний, все ж кількість населення збільшувалася лише в деяких гірських районах. Зменшення відсоткового значення кількості сільського населення від загальної кількості населення регіону (84,0 % у 1959 р. і 74,70 % у 2002 р.) пов’язане з різким збільшенням кількості міського населення у цей період. З 1970 р., а в деяких районах з 1979 р. намітилася тенденція до зменшення кількості сільських мешканців. У 1979 р. такий стан зафіксовано у семи гірських районах із 20, а в 1970 – лише у двох (Великоберезнянському та Верховинському). Така тенденція зберігалася до 1989 р., за винятком окремих гірських районів, де кількість сільського населення збільшувалася. Приріст сільських мешканців простежувався головно у закарпатській частині регіону, де традиційне сільське господарство усе ще відіграє визначальну роль. З 1989 р. розпочався новий етап у зміні сільського населення, під час якого чергувалися тенденції збільшення та зменшення кількості сільських мешканців гірських районів. Це було зумовлене, передусім, коливанням природного приросту населення в різні роки, нестабільним міграційним сальдо, змінами в економічній ситуації як країни, так і регіону. За останні 40 років кількість сільського населення гірських районів збільшилася лише на 19 %, головно завдяки гірським районам Закарпаття, де кількість сільських мешканців збільшувалася до 1997 р. (47,9 % від усього сільського населення регіону). Цілком протилежна ситуація склалася в гірських районах Львівщини, де кількість сільського населення постійно зменшується, зокрема, за період 1989-2002 рр. – на 4,2 %. Цей процес триває і нині.

Хоча демографічна ситуація в цьому регіоні значно ліпша, ніж в інших регіонах України, вона далека від благополуччя. Ситуація в межах Українських Карпат неоднозначна, має суттєві відмінності на рівні окремих районів та поселень, а загрозливі процеси депопуляції вже властиві більшості сільських місцевостей. Крім того, нездатність адміністративно-командної системи забезпечити еквівалентні економічні зв’язки між містом і селом, розміщення виробництва переважно у великих містах, серйозні прорахунки в аграрній політиці обумовили порушення системи сільського розселення регіону. Сучасна соціально-економічна основа сільського розселення гірських районів Карпат представлена не лише сільським господарством, а й промисловими галузями, транспортом, обслуговуванням, відпочинком тощо. За особливістю зайнятого населення виділяються сільськогосподарські, несільсько-господарські, змішані поселення.

За останні 40 років загальна кількість сільських поселень зросла на 21. Така зміна мережі відбулась за рахунок сільських поселень гірських районів Івано-Франківської (4) та Львівської (17) областей. За 40-річний період кількість сільських поселень людністю від 1 до 3 тис. осіб зменшилася з 35 до 31 % від загальної кількості поселень. І навпаки, кількість сіл людністю 3-10 тис. осіб збільшилася з 5 % у 1959 р. до 8,4 % у 2003 р. Значна кількість сільських поселень є в гірських районах Львівської та Закарпатської областей. Особливо це стосується Старосамбірського (115 поселень), Турківського (57), Тячівського (62), Хустського (61) районів. Саме для цих територій характерна найбільша рівномірність у розміщенні сільських поселень, про що свідчить середня відстань між сільськими населеними пунктами. Відмінність у розміщенні сільських поселень гірських районів Українських Карпат зумовлена специфікою природних умов цих територій – дрібноконтурністю сільськогосподарських угідь і лісистістю Воловецького та Перечинського районів, інтенсивною освоєністю території Старосамбірського, Турківського, Долинського, Хустського районів. Більшість сільських поселень розміщені на висоті до 500 м над рівнем моря (60 % від усіх сіл). У долині річок та міжгірських улоговин розвивається схилове та дрібноконтурне скотарство. Тут у 1959 р. проживало 64,5 % від усього сільського населення регіону, в 2008 р. – 70,1 %. У сільських поселеннях переважають лісопромислові та рекреаційно-туристичні функції.

На висоті понад 700 м розвиваються скотарство і вівчарство. У цьому поясі є мало великих сільських поселень; переважають невеликі тимчасові поселення пастухів та лісорубів, а також села, де налагоджена первинна обробка лісу. В 1959 р. тут проживало 11,3 % усього постійного сільського населення регіону, а в 2008 р. – 9,4 %. Сучасна економічна та демографічна ситуація в цій частині регіону дає підстави припустити, що сучасне сільське населення тяжіє до рівнинних територій і поступово опускається з гір у ті місця, де ліпші умови для життєдіяльності [7, c. 56].

У класифікації сільських поселень за людністю виділяють динаміку їхніх типів. Для досліджуваного регіону переважними є села людністю до тисячі осіб. На цю групу сільських поселень припадає 60,0 % від усієї кількості сіл, на частку сіл людністю 1-3 тис. осіб – 31,3 %, а на поселення понад 5 тис. осіб – лише 1,7 %. Найбільша частка сільських населених пунктів з кількістю населення понад тисячу осіб у Тячівському, Хустському, Іршавському, Воловецькому, Косівському, Надвірнянському районах (по-над 50 % від кількості усіх сільських поселень). Найменше таких поселень у Великобе-резнянському, Перечинському, Воловецькому, Сколівському районах, де склалася дис-персна система розселення з дрібних сіл. Великі села, що розвиваються, можуть згодом набути нових соціально-економічних функцій і перетворитись у селища міського типу.

Середня щільність сільських поселень за досліджуваний період не змінилася. В регіоні вона коливається від 3,6 поселення на 100 км2 у гірських районах Закарпатської області до 5,8 поселення на 100 км2 у гірських районах Львівщини. Загалом же вона становить 4,1 сільського поселення на 100 км2.

Зміна кількості сільських населених пунктів спричиняє перегрупування поселень за типами населених пунктів з різною кількістю населення. Це відбувається внаслідок процесу зменшення людності та кількості дрібних і найдрібніших поселень (до 50 осіб, 50-100 осіб), “вимивання” проміжних типів і концентрації населення в тих сільських поселеннях, які зростають (понад 1000 мешканців). Отже, на структурні зміни в системі сільського розселення безпосередньо впливає динаміка кількості сільського населення.

З огляду на незначне збільшення кількості міських поселень завантаженість на один міський населений пункт сільськими жителями практично не змінилася. Цей показник становить 20,8 тис. осіб і коливається від 14,2 тис. осіб у гірських районах Львівщини до 25,2 тис. осіб у гірських районах Закарпатської області.

У гірських районах Українських Карпат виділяють два типи сільських поселень, в основі поділу яких є їхні функціональні особливості – сільськогосподарські та несільськогосподарські.

До сільськогосподарського типу поселень належать такі підтипи:

– дисперсне (розсіяне) розселення одиничними дворами, що віддалені один від одного на певну відстань; часто вони представлені хуторами (Говерла Рахівського району, Береги Міжгірського району);

– рівномірне розселення, що характерне для районів зі сприятливими природними умовами. Населені пункти розміщені вздовж річок, де родючіші ґрунти. Розмір поселень відрізняється досить суттєво: переважають дрібні, трапляються і великі, що виконують поряд з сільськогосподарськими ще й організаційно-господарські або адміністративні функції (Космач, Корчин, Нижнє і Верхнє Синьовидне та ін.);

– зосереджене розселення, що вирізняється лінійним малюнком; сільські населені пункти розміщені уздовж річкової долини, шосе, залізничної колії. Цей тип розселення відображає історію освоєння і заселення території, коли освоєння простору відбувалося під час будівництва шляхів сполучення, а згодом і розвитку сільськогосподарського будівництва (Коростів, Довге).

Серед несільськогосподарського типу сільських поселень значно виділяються лісопромислові пункти, а також ті, що обслуговують транспортні шляхи, рекреаційно-туристичні поселення (Лавочне, Скотарське) [11, c. 56].

Подальше вдосконалення типів сільського розселення неможливе без запровадження низки заходів, пов’язаних з підвищенням рівня економічного, соціального розвитку, а також інженерної та транспортної інфраструктури поселень, розширення сфери прикладання праці.

Отже, в сільській місцевості Українських Карпат простежується погіршення демографічної ситуації, що безпосередньо впливає на сільське розселення регіону через зменшення людності поселень, “вимивання” окремих груп сільських населених пунктів, зміну ієрархії сіл у гірському регіоні. Зміни в кількості та структурі сільського населення й особливості його розміщення позначаються на соціально-економічному розвитку карпатського села і свідчать про необхідність вдосконалення демографічної політики. Головна мета вдосконалення демографічних процесів – формування такого режиму відтворення населення, який був би найсприятливішим щодо соціально-економічного розвитку села і регіону в цілому. В Українських Карпатах є великі можливості для розвитку туризму, зимових видів спорту, оздоровчої та рекреаційної діяльності. Поступове розширення й удосконалення туристично-рекреаційного комплексу, галузей, що його обслуговують, визначатимуть головний напрям спеціалізації Карпатського регіону, а також сприятимуть вирішенню складних проблем зайнятості населення в гірських і передгірських районах [9, c. 34].

4. Рух населення: природний і механічний

Чисельність населення України невпинно зменшується. В 2005р. Становить близько 46 млн. чол., що на 0,76 і  1,1%  менше, ніж у 2008 та 2009 рр. відповідно. Зменшення  населення  відбувалось як за рахунок природного скорочення, так і завдяки від’ємному сальдо міграції (перевищення чисельності емігрантів над іммігрантами). Скорочення населення  характерне як для міських поселень, так і для сільських. Серед 229 міст країни з чисельністю населення понад 20 тис.чол. у минулому році в 177 або в 77,2% чисельність громадян зменшилася, в 26 (11,4%) збереглася і в такій самій кількості міст зросла. Серед міст – “рекордсменів” щодо людських втрат – Горлівка (2,6%), Єнакієве (1,8%), Костянтинівка (1,6%), Макіївка (1,4%), Маріуполь (1,1%)
Більшість міст, де чисельність населення збереглась або зросла, належить до Західного регіону (Дрогобич, Калуш, Гадяч, Сарни і т.д.). Серед обласних центрів України столиці країни та адміністративного центру Автономної Республіки Крим лише 6 зберегли або дещо збільшили (від  0,1  до 0,6%)  чисельність  населення: Рівне, Луцьк, Вінниця, Івано-Франківськ, Тернопіль, Хмельницький.
Щодо чисельності населення по областях України існує тенденція виділення, на фоні загального скорочення, деяких західних областей, де  вона зросла. Це стосується Закарпатської, Івано-Франківської, Рівненської областей.
Народжуваність в Україні в 2009р. порівняно з 2008р. знизилась до 10,0 народжених на 100 жителів, смертність збільшилась до 14,7 чол., а природне скорочення становило відповідно 4,7 чол., в тому числі в сільській місцевості – 7,2 чол. У регіональному розрізі природний приріст зберігають Волинська (0,2), Закарпатська (2,9), Івано-Франківська (1,5), Рівненська (2,1), Чернівецька (0,3) області, тобто Західний регіон України. Найвища народжуваність характерна для Рівненської області (14,5 дітей на 1000 жителів).
На соціально економічний розвиток країни великий вплив має зростання міграції. Процеси міграції стали окремим і специфічним  фактором формування національного ринку праці. За даними Мінстату України обсяги стаціонарних міграцій не перевищують 1,2-1,3 млн.осіб, тобто ці величини стосуються лише незначної частки громадян України та  іноземних громадян, які включені в зовнішній і внутрішній територіальний обіг населення в Україні [6, c. 90].

5. Розміщення населення, а також розселення в Карпатському економічному регіоні

Населення розміщене на території України нерівномірно. Його середня щільність – 80 осіб/км2. Це набагато менший показник від країн Західної Європи (110-380 осіб/км2), але більший від країн Східної та Центрально-Східної Європи (40-70 осіб/км2), він наближений до рівня балканських держав (Греції, Болгарії). Про розподіл населення по території України свідчать показники щільності всього та сільського населення (табл. 5.1).

Ці показники дозволяють виділити регіони із найвищою, середньою і найнижчою щільністю населення. Вищі від пересічноукраїнських ці показники у високоіндустріальних областях Придніпров’я, Прикарпаття та Київській області. Близькі показники щільності населення до середньоукраїнських у областях лісостепової зони, це – основна смуга розселення в Україні, яка має найкращі умови для життя і діяльності людей (помірно-континентальний клімат, родючі (переважно чорноземні) грунти, густу річкову мережу та ін.). Найрідше заселені північні та південні регіони України. Північна частина України – це край боліт та лісів, в окремих регіонах щільність населення знижується до 15 осіб/км2. Південні області України мають дещо гірші умови для життя та діяльності людей, ніж середня частина: посушливий клімат, дефіцит води. Вони ще й до того пізніше заселені від решти регіонів (XVII-XIII ст.), це все відбилося на показниках людності.

Місцями проживання і діяльності людей є населені пункти. В сучасній географічній науці виділяють два їх типи – міські і сільські поселення. При їх виділенні враховуються кількість населення, структура його зайнятості у галузях господарства, історико-географічні умови формування.

Містом у найзагальнішому розумінні вважається населений пункт, жителі якого зайняті переважно у несільськогосподарських галузях виробництва. Однак, як підкреслює Г.М.Лаппо, містом населений пункт стає тоді, коли він досягне певного рівня складності своєї функціональної структури1. Поселення лише у тому випадку можна вважати містом, коли воно здійснює регулювання будь-яких функцій спілкування в межах певної території. Як регулювальний центр системи спілкування місто стає вузлом зосередження найважливіших видів діяльності людей – адміністративних, економічних соціальних, інформаційних. Міста, як відзначає Д.Александер, не виникають самі собою, їх створюють навколишні сільські території для виконання функцій вузлових пунктів. Визначну роль міст щодо навколишніх територій підкреслював М.М.Баранський: “міста плюс транспортна мережа, це кістяк, на якому все інше тривається, це кістяк, який формує територію, надає їй певної конфігурації.

Таблиця 5.1. Розподіл постійного населення за віком по областях Карпатського регіону в 2007 році ( в %)

Найменше демографічне навантаження з боку пенсіонерів мало місце в Карпатському регіоні, де відповідно складало по областях: Закарпатська -232 особи, Івано-Франківська – 275, Чернівецька – 271, Львівська – 278 осіб. Всього по країні на 1000 мешканців припадає 301 пенсіонер.

Комплексність аналізу кількісного стану трудового потенціалу потребує здійснення оцінки втрат трудового потенціалу за статевою ознакою. На підставі проведених розрахунків потенційної тривалості трудового життя одного чоловіка і однієї жінки здійснено оцінку в регіональному розрізі (табл. 5.2) [6].

Таблиця 5.2

Оцінка потенційної тривалості трудового життя одного чоловіка (ч) і однієї жінки (ж) у Карпатському регіону

Починаючи з 2007 р., мас місце певне пожвавлення в економічному житті країни, що в подальшому супроводжувалось як помітним зростанням попиту на робочу силу, так і помітним зниженням навантаження на робочі місця в усіх областях. Певні позитивні зміни відбулись і в областях Західного регіону, хоча за величиною навантаження на робочі місця цей регіон і надалі продовжує утримувати свій сумнівний пріоритет. У позитивному сенсі слід відзначити Івано-Франківську область, в якій тільки у 2008 р. було працевлаштовано 20 тис. осіб та вперше за роки незалежності створено 6 тис. нових робочих місць, що майже у 4 рази більше, ніж у 2007 р. У результаті цих заходів пропозиція робочої сили в у області за чотири останні роки зменшилась майже у 13 разів.

Щодо досліджуваного регіону можна стверджувати про своєрідний парадокс його демографічного та соціально-економічного розвитку, коли найкращі в усій країні показники демографічної ситуації обертаються в цьому регіоні на пряму протилежність, тобто на вкрай обмежену за умов економічної кризи можливість реалізувати як вже сформований, так і майбутній трудовий потенціал. Всього попит на робочу силу в цьому регіоні становив 12,7 тис.осіб. У той же час у Західному регіоні сконцентровано 19,8% населення країни. А це означає, що західні області перебувають в плані попиту на робочу силу явно в невигідному становищі порівняно з іншими регіонами, особливо зі Східним і Південним.

Напруженість на ринку праці в наш час нерідко зменшується таким небажаним для економічного прогресу країни шляхом як виїзд за кордон (з метою елементарного виживання) працездатного населення на тимчасові або сезонні роботи. За деякими даними, сьогодні не менше 4 млн. українських громадян з більшою або меншою регулярністю тимчасово (і, здебільшого, нелегально) працевлаштовуються за кордоном. Зокрема, за неофіційними джерелами, лише з чотирьох областей регіону Карпат щорічно на тимчасову працю в так звані країни близького” і “далекого” зарубіжжя виїздить близько 700 тис. осіб, що становить 20% від загальної чисельності їх населення у працездатному віці [8, c. 64].

6. Демографічні проблеми регіону і їх вирішення

Демографічні процеси в Карпацького регіону, як і в цілому по Україні, характеризуються низкою негативних тенденцій, обумовлених низьким рівнем народжуваності, високим рівнем смертності, зниженням тривалості життя, деформацією вікової структури населення, нераціональними міграційними переміщеннями.

Гострота та тривалість цих проблем у Черніговській області є одними з найбільших серед регіонів України. Так, процеси депопуляції населення в Черніговській та Львівській областях характеризуються найбільшими кількісними втратами. В цих регіонах значення показника природного скорочення населення протягом тривалого періоду перевищували критичну порогову межу, за якою визначаються загрози соціальній безпеці, більш ніж у 2,5 разів.

Основними причинами скорочення чисельності населення є одночасні падіння рівня народжуваності та зростання смертності. Рівень народжуваності в Черніговській та Львівській областях більш, ніж у 2 рази нижче критичного порогового значення показника при одночасно високому рівні дитячої смертності.

Небезпечним є також рівень смертності населення, який по всіх регіонах України перевищує межу критичного порогового значення. В Карпацькому регіоні цей показник більш, ніж у 1,5 разу перевищує критичне порогове значення. Особливостями смертності в Черніговській та Львівській областей є зростання смертності осіб у працездатному віці. Одночасно рівень смертності чоловіків по всіх вікових групах значно перевищує рівень смертності жінок за рахунок смертності від нещасних випадків (у тому числі на виробництві), серцево-судинних захворювань, асоціальної поведінки.

Природне скорочення населення України супроводжується скороченням середньої тривалості життя. Починаючи з 1992 р., тривалість життя населення всіх регіонів України є нижче критичного порогового значення. Але в Черніговській та Львівській областях відстежується найбільш несприятлива ситуація.

За інтегральним показником, який узагальнює демографічні процеси – індексом людського розвитку – Черніговській та Львівська області займають останнє та передостаннє місця в рейтингу регіонів України.

Демографічні проблеми регіону негативно позначаються на трудовому та людському потенціалі і обумовлюють загрози значних економічних втрат. За розрахунками фахівців Інституту економіки промисловості НАН України, в середньому кожний відсоток зниження народжуваності визначає зменшення обсягів трудового потенціалу на 1,8 %. Прискорене скорочення обсягів трудового потенціалу відбувається при рівні смертності для чоловіків – 15,95 ‰ та для жінок – 16,2 ‰.

Демографічні втрати трудового потенціалу обумовлюють недовиробництво ВВП по Україні в обсязі 44,63 млрд. грн. (станом на 2008 рік), що становить близько 20 % загального обсягу ВВП. У середньому за рік на одного чоловіка припадає 1100 грн. і на одну жінку – 772,6 грн. “недовиробництва” ВВП за рахунок цього чинника. За умови збереження тривалості життя, статево вікових рівнів зайнятості та середньодушового виробництва, згідно з розрахунками фахівців Інституту економіки промисловості НАН України, в Черніговській області можливі обсяги втрат номінального ВВП у середньому за рік становлять 27,5 млрд. грн. за рік, у тому числі за рахунок вікової структури чоловічого населення – 9,9 млрд. грн. та жіночого населення – 17,6 млрд. грн. Найбільші економічні втрати мають місце по чоловічому населенню у вікових групах 20-34 років і 40-44 років та по жіночому населенню – у віковій групі 20-34 років [22, c. 74].

Значна міжрегіональна диференціація демографічних проблем та особливостей людського розвитку в регіонах обумовлює необхідність відповідного відображення цих питань у нормативно-правовій базі. На даний момент нормативно-правове забезпечення їх вирішення є недостатнім. Це ускладнює можливості формування адресних заходів щодо подолання демографічної кризи з урахуванням регіональних особливостей демографічних проблем у кожної області України та не сприяє досягненню Цілей розвитку тисячоліття з децентралізації соціальної політики і соціального управління.

Як правило, в процесі розгляду в проектах документів, які містять підґрунтя для вжиття адресних заходів з подолання демографічної кризи з урахуванням специфіки вирішення демографічних проблем в кожній області, повністю виключаються або знаходять обмежене висвітлення положення щодо регіональних пріоритетів демографічного розвитку. Так сталося, зокрема, з проектами базових документів щодо регулювання демографічних процесів – Концепцією демографічного розвитку України та Стратегією демографічного розвитку на період 2005-2015 рр. Так, Стратегія демографічного розвитку в період до 2015 р., затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 24 червня 2006 р. №879, визначає лише пріоритети демографічного розвитку регіонів, які носять загальний характер та не містять завдань демографічного розвитку для кожної області України, як це було закладено проектом [14,  c. 84].

Гострота демографічних тенденцій і необхідність забезпечення розширеного відтворення населення обумовили розробку проекту Закону України “Про демографічну безпеку України”, у якому демографічні проблеми розглядалися більш широко, і серед загроз демографічної безпеки були визначені: депопуляція населення; старіння населення; нерегульовані міграційні процеси; деградація інституту родини. Проте регіональні особливості демографічного розвитку країни знову не було враховано. Регіональний аспект проблеми знайшов відображення лише через визначені повноваження місцевих державних адміністрацій та органів самоврядування у сфері забезпечення демографічної безпеки, які зводяться до здійснення моніторингу демографічної безпеки в адміністративних одиницях, забезпечення реалізації програм демографічної безпеки та інформування населення про стан демографічної безпеки, що з точки зору вирішення демографічних проблем з урахуванням регіональних характеристик є недостатнім. Забезпечити можливість вирішення демографічних проблем у контексті соціальної безпеки видається можливим на стадії формування Стратегії національної безпеки України в соціальній сфері, де необхідно обов’язково визначити й регіональні особливості демографічного розвитку України.

Подолання негативних демографічних тенденцій, які склалися в Україні в цілому та у Карпацьких регіонах зокрема, вимагають посилення уваги до демографічних аспектів соціальної політики з боку центральних і регіональних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, спрямування їх діяльності на зменшення проявів демографічної кризи, реалізацію процесів збереження та розвитку людського потенціалу, забезпечення демографічної безпеки України і її регіонів. Це передбачає підвищення ефективності державної та регіональної політики, розробку та реалізацію заходів, спрямованих на: підвищення рівня та якості життя населення; поліпшення стану здоров’я населення, зміцнення генофонду українського народу; стимулювання народжуваності та розвиток сім’ї, подовження тривалості життя, подолання негативних наслідків старіння населення; регулювання міграційних процесів з урахуванням регіональних пріоритетів демографічного розвитку.

Для реалізації вищенаведених завдань у сфері державної політики соціального розвитку пропонується:

– визначити в Стратегії демографічного розвитку України на 2006-2015 рр. положення щодо регіональних пріоритетів та особливостей демографічного розвитку;

– забезпечити координацію регіональних програм подолання бідності, охорони здоров’я, підтримки сім’ї, охорони праці на виробництві та у побуті; захисту та відтворення довкілля, розвитку соціальної сфери;

– включити в коло стратегічних пріоритетів соціальної політики забезпечення повноцінного харчування та відпочинку, здорового способу життя, посилення мотивації до сімейних цінностей;

– забезпечити включення положень з демографічного розвитку до переліку обов’язків держави і області при встановленні договірних відносин між центром та регіонами, передбачених Законом України “Про засади стимулювання регіонального розвитку”;

– забезпечити об’єднання зусиль органів управління, законодавчої влади, громадських організацій, об’єднань роботодавців, профспілок, представників науки, охорони здоров’я і освіти щодо вирішення демографічних проблем на всіх рівнях соціального управління;

– визначити в Стратегії національної безпеки України серед загроз національній безпеці основні ознаки демографічної кризи (депопуляція населення; постаріння населення, неврегульованість міграційних процесів, деградація інституту сім’ї тощо) та забезпечити їх подолання й нейтралізацію через реалізацію основних напрямів соціальної безпеки;

– передбачити в межах заходів з реалізації Стратегії демографічного розвитку на 2006-2015 роки цільові заходи, спрямовані на подолання міжрегіональної диференціації демографічного розвитку з урахуванням проблем Карпацького регіону;

– забезпечити включення показників демографічного розвитку в коло оціночних показників діяльності органів місцевої влади;

– забезпечити прозорість розподілу іноземної допомоги, спрямованої на розв’язання соціальних проблем, удосконалення соціальної політики та формування ефективної системи соціального страхування.

У сфері регіональної політики Карпацького регіону пропонується:

– створити в облдержадміністраціях структурний підрозділ з проблем людського розвитку, соціальної політики та праці, закласти в положення про його діяльність забезпечення задоволення потреб області у людському розвитку та досягнення європейських стандартів та вимог у цій сфері;

– створити Регіональний інститут людського розвитку (залучивши кошти від Світового банку, ПРООН, регіонального бізнесу, місцевого бюджету тощо);

– передбачити в місцевих бюджетах фінансування становлення та розвитку соціального моніторингу через відповідні обласні статистичні управління, або створити при облдержадміністраціях соціологічні лабораторії; забезпечити відстеження кількісно-якісного стану і тенденцій розвитку трудового потенціалу;

– здійснити фінансове забезпечення наукових досліджень з проблем людського розвитку, соціальної політики та якості трудового життя та впровадження їх результатів;

– розробити Стратегію соціальної політики областей до 2015 року та механізм її реалізації. Акцентувати увагу на зменшенні міжгалузевої диференціації оплати праці, доходів різних верств населення; підвищенні ролі регіональної угоди; покращенні демографічної ситуації; поліпшенні стану здоров’я населення; поліпшенні санітарно-гігієнічного стану житлово-побутових умов проживання, залученні населення до благоустрою та впорядкування територій тощо;

– розробити регіональні стратегії демографічного розвитку із координацією та контролем виконання заходів в інших програмних документах областей, спрямованих на соціальний та людський розвиток [22, c. 13].

Висновок

Українському суспільству ніколи не бути процвітаючим чи навіть стабільним, якщо його населення не матиме відповідних умов життя і не відчуватиме повної безпеки для реалізації нормальної демовідтворювальної поведінки, не буде бачити перспектив для існування й розвитку кожної сім’ї та особи.

До останнього часу проблеми безпеки досліджувалися переважно у військовій та політичній сферах й обмежувалися потенційними конфліктами між країнами та міжнародними загрозами. Однак результати модельних досліджень, проведених у ряді країн, свідчать, що внутрішня негативна соціально – демографічна ситуація, зокрема, той чи інший режим відтворення населення, кількісний та якісний його склад може стимулювати чи гальмувати виникнення й розвиток внутрішніх і зовнішніх конфліктів, бути каталізатором сепаратистських прагнень частини населення, тобто здійснювати деструктивний вплив на стан безпеки держави навіть за стабільної міжнародної ситуації. Як свідчить досвід, проведення тієї чи іншої соціально-демографічної політики, зокрема щодо національних меншин, емігрантів та біженців, дозвіл чи заборона використання тих чи інших засобів планування сім’ї тощо можуть бути причиною приходу до влади або відставки урядів, слугувати показником розвитку демократії.

Отже, демографічний чинник є одним з визначальних для забезпечення стабільного й безпечного розвитку держави, а проблеми оптимального демографічного розвитку слід розглядати як першочергові інтереси держави, як фактор і водночас як результат її функціонування.

На жаль, нинішня соціально-економічна криза ускладнила демографічні процеси, призвела до помилок і проблем, які болюче позначаються на головному суб’єкті нинішніх перетворень – населенні.

Загальна характеристика демографічної ситуації. Проведений аналіз сучасної демографічної ситуації, а також її динаміки протягом останніх років свідчить про наявність в Україні поряд із соціально-економічними проблемами глибокої демографічної кризи, більш інертної та практично некерованої, негативні наслідки якої для подальшого розвитку країни важко передбачити.

Серед регіонів країни Закарпаття, передостаннє по території, за чисельністю населення знаходиться на 19 місці. У загальній чисельності населення України на область припадає 2,6%.

Динаміка зміни чисельності населення області за 50 років не однакова. Значне її збільшення спостерігалося в 1950-1960 роках, коли природний приріст населення становив у середньому 13,6 тис. чол. У наступні роки збільшення продовжувалося, проте вже простежувалася тенденція до зменшення загального приросту. У 1995 році на Закарпатті вперше було зафіксовано зменшення чисельності населення, яке за 7 років (до 2002) склало 30,4 тис. чол. Скорочення чисельності населення відбулося за рахунок міських жителів – на 47,1 тис., у той час як у сільській місцевості чисельність населення за цей період збільшилася на 16,7 тис. чол. За інформацією, оприлюдненою прес-службою Міністерства юстиції України, в 2008 році вперше за багато років народжуваність в Закарпатті перевищила смертність. У I кварталі 2009 року перевищення народжуваності над смертністю склало 2% , а в II – вже 7%.

Список використаної літератури

1. Захоруг Т. Демографічна ситуація: чому нас стає менше? // Україна і світ – 2006. – 21 –25 травня.

2. Заставний Ф.Д. Географія України. –Львів: Світ, 2009. –472 с.

3. Населення // Україна у цифрах у 2004 році. – державний комітет статистики України.

4. Паламарчук М.М. Географія України. –К.: Освіта, 2009.

5. Прибитковий І. М. Основи демографії: посібник. – К.:, 2009.

6. Рибов І. Сім’я і відтворення населення в Україні // Економіка України. – 2008 р. – № 4. – с. 86 – 88.

7. Розміщення продуктивних сил України / за заг. ред. Є.П. Качана. –К.: Вища школа. –375 с.

8. Соціально-економічна географія України / за заг. ред. О.І. Шаблія. –Львів: Світ, 2006. –608 с.

9. Щорічний статистичний довідник. – К.: Мінстат. – 2008 р.

10. Прибиткова І. М. основи демографії: посібник для студентів гуманітарних та суспільних факультетів вищих навчальних закладах – К.: «Артек», 2007. – 256с.

11. Медков В. М. Основи демографії: Навчальний посібник. Серія «Підручники та навчальні посібники». – Ростов-на-Дону: «Фенікс», 2006. -448с.

12. Боярский А. Я. Основи демографії: Навчальний посібник. ¬ – М.: Статистика, 2008. – 295с.

13. Кислий О. Є.. Демографічний вимір історії. – К.: Арістей, 2008 .- 328с.

14. Демографічна криза в Україні – К.: Інститут економіки НАН України, 2007. – 560с.

15. Мальтус Т. досвід про закон народонаселення / / Антологія економічної класики / / М.: економ, 2006. – 458с.

16. Борисов В. А. Демографія – М.: Издат. дом NOTA BENE, 2009. – 272 с.

17. Н.М. Зобко “Демографічні проблеми людства” Київ 2006 рік

18. Васильєва Л. Й. Демографічні аспекти сучасної сім’ї // Актуал. пpобл. політики: Зб. наук. пp. – Одеса, 1997. – Вип.1-2. – С.15-17.

19. Піскунов С. Етнодемографічна політика// Дивослово. – 2006. – № 8. – с.2-5.

20. Демографічне дзеркало нації// Слово просвіти. – 2007. – 23 листопада.

21. Діти, жінки та сім’я в Україні: статистичний збірник. – К.:Державний комітет статистики України, 2006. – 362 с.

22. Демографічна криза в Україні// Народна газета. – 2009. – № 17. – с.4-5.

23. Стратегія розвитку України: теорія і практики. – К.: НІД., 2002. — С. 864.

24. Концепція демографічного розвитку України на 2005–2015 рр. Проект. – К., 2004. — С. 13.