Безкоштовно

Мистецтво спору (суперечки)

views 82

Самостійна контрольна робота

з дисципліни «Логіка»

Вступ

Вирішення багатьох проблем сучасності можливе тільки на шляхах відкритого обміну думками, широкого суспільного діалогу, громадської згоди. Загальним для всіх значень слова спір є наявністю розбіжностей у поглядах, відсутність єдиної думки.

В сучасній науковій, довідковій літературі слово спір служить для позначення процесу обміну протилежними думками. Однак єдиного визначення даного поняття немає.

Під спором розуміється всяке зіткнення думок, розбіжності в точках зору з якого-небудь питання, предмету, боротьба, за якої кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Спір заради істини набуває характеру особливої красоти, він може датинасолоду і задоволення учасникам спору. Поширюються знання про предметспору, з’являється певність і можливість з’ясування істини, зміцнюєтьсявіра у власні інтелектуальні можливості. В результаті такої розумовоїборотьби людина почуває себе піднесеною і краще. Якщо потрібновідступати, здавати позиції, відмовитися від захисту думки, то неприємневідчуття від поразки відпадає на задній план.

Метою спору буває не дослідження, не переконання, а перемога. Причому домагаються її з різних мотивів. Одні вважають, що відстоюютьправе діло, захищають суспільні інтереси. Вони переконані в своїй правотіі до кінця залишаються на принципових позиціях. Іншим перемога потрібнадля самоствердження. Тому їм дуже важливий успіх в спорі, визнаннясвоїх інтелектуальних або ораторських здібностей. Треті просто полюбляютьперемагати. Вони бажають перемагати найефективніше.

Досить часто зустрічається і спір заради спору. Для таких спорщиківбайдуже, про що сперечатися, навіщо сперечатися. Їм важливо блиснутикрасномовством. Якщо ви будете заперечувати будь-яке положення, вониобов’язково почнуть його захищати. Таких людей можна нерідко зустрітисеред молоді.

1. Мистецтво спору

Говорячи сьогодні про мистецтво суперечки, треба зазначити, що його корені сягають глибокої давнини. Теорія та практика суперечок мають цікаву історію і давні традиції. Ще античні мислителі звернули увагу на роль та місце суперечок у спілкуванні людей. Вони намагалися дослідити різноманітні види суперечок, з’ясувати основні правила їх проведення, визначити притаманні їм помилки та хитрощі.Якщо історія, філософія та мистецтво у Стародавній Греції мали одну покровительку — музу Кліо, то мистецтво суперечки охороняли дві богині, дві Ериди(від eridzo — сперечаюся), яких називали богинями спору. Ерид було дві, бо греки відрізняли суперечку «конструктивну», спрямовану на досягнення істини, від суперечки «конфліктної», метою якої є не з’ясування істини, а боротьба з противником і перемога в цій боротьбі (агоне, звідси й українське слово «агонія» — боротьба зі смертю).Відповідно до цього греки навіть термінологічно розрізняли дві моделі спору заради істини вони називали діалектичною суперечкою, а спір заради перемоги, атональний спір — еристичною суперечкою.

Визнаним майстром діалектичної суперечки у Стародавній Греції вважався Сократ (бл. 470—399 pp. до н. є.), який у своїх бесідах за допомогою влучно поставлених запитань намагався відшукати істину. Відповідаючи на запитання, співрозмовник Сократа висловлював певну думку з поставленої проблеми, яка співставлялася із фактами, свідченнями та іншими вже доведеними істинами. Завдання самого Сократа якраз і полягало в тому, щоб показати суперечність думок учасників спору із твердженнями, які вони висловили раніше, і на підставі цього спростувати їх.

Для ілюстрації наведемо такий приклад. Припустимо, що вас цікавить питання: чи є обман злом? Більшість, звичайно, дасть стверджувальну відповідь. Однак, якщо йдеться про обман ворога на війні та інші складні випадки, то доведеться визнати, що не завжди обман кваліфікується як зло.

Іншу модель суперечки — суперечки заради перемоги — репрезентували у Стародавній Греції софісти. Вони вважали, що за допомогою мистецтва спору можна довести будь-яке положення, яким би нісенітним воно не було.

Окрім Сократа і софістів за часів Стародавньої Греції значну увагу дослідженню суперечки приділяв також Аристотель (384—322 pp. до н. є.).

Аристотель чітко розрізняв три види суперечок: Діалектичну, софістичну й еристичну. Найвищим видом спору він вважав діалектичну суперечку, мета якої полягає в досягнені  істини. Метою софістичної суперечки, за Аристотелем, є позірна мудрість, а метою еристичної суперечки — перемога.

Аристотель переконливо виступав проти як софістичних, так і еристичних суперечок.
У середні віки техніка суперечок була ще більше вдосконалена. У рамках патристики, теологічної схоластики, апологетики розроблялися різноманітні прийоми аргументації та критики, впроваджувалися нові стратегії та тактики проведення суперечок. Основою середньовічної діалектики була логіка Аристотеля.

За часів Відродження мистецтво суперечки отримало новий поштовх до розвитку. Трактати італійських гуманістів Лоренцо Валли (1407—1457), Леонардо Брут, Рудольфа Агріколи (1443—1483), гуманістична сатира Еразма Роттер-дамського (1469—1536), політичні аргументи Пікколо Ма-кіявеллі (1469—1527) стали новим внеском у теорію та практику мистецтва суперечки та аргументації.
Слід зазначити, що з розвитком мистецтва спору після Аристотеля чіткої різниці між діалектикою, еристикою та софістикою вже не проводилося.

Кант не визнавав таку діалектику (яка увібрала в себе і еристику, і софістику), він все-таки дійшов висновку, що цю науку можна переробити. Тоді б логіка, на його думку, мала дві частини: аналітику, яка б визначала формальні критерії істини, і діалектику, яка б містила ознаки та правила, завдяки яким можна було б дізнатися, що те чи інше не відповідає формальним критеріям істини, хоча і здається погодженим з ними. Така діалектика була б корисною для людини як чистилище розсудку.

Не бачив особливої різниці між еристикою, софістикою та діалектикою і Артур Шопенгауер (1788—1860), автор книги «Еристика або мистецтво сперечатися». Він взагалі спочатку хотів назвати свою роботу «Діалектика».

Основний тип комунікації, який розглядає Шопенгауер, — це суперечка, метою якої завжди є не просто відстоювання своєї думки, переконання співрозмовника в її слушності, а саме перемога. Як бачимо, у цьому німецький філософ не підтримує точку зору Аристотеля. Він вважає, що природним для будь-якої людини є бажання виглядати завжди правою.
Як бачимо, теорія та практика мистецтва суперечки цікавили спеціалістів протягом багатьох століть. У наш час ця проблематика не втратила своєї актуальності.

2. Види спору: полеміка та дискусія

Важливою вимогою до аргументації є, безумовно, сумлінність, чесність і об’єктивність подання аргументів. Зокрема це закоркує готовність людей відмовитися від упереджено негативного ставлення до чужих думок і симпатій до своїх. Доведення і спростування, яке ведеться людьми – опонентом і пропонентом, як правило формується як діалог, який називається суперечкою або дискусією.

Полеміка (спір) і дискусія – два близькі види складного вербального аргументаційного процесу. Вони поділяються за метою і манерою проведення. У залежності від мети суперечки бувають зокрема заради істини і заради перемоги. Дискусія є, власне, науковим спором – в її процесі заздалегідь готується науковий матеріал, який подається пропонентом і піддається сумніву опонентом. Манера проведення дискусії відрізняється (в ідеалі) високою культурою поведінки, неупередженості і вимагає від сторін високого рівня компетентності щодо предмету спору.

В сучасній науковій, довідковій літературі слово спір служить для позначення процесу обміну протилежними думками. Однак єдиного визначення даного поняття немає.

Під спором розуміється всяке зіткнення думок, розбіжності в точках зору з якого-небудь питання, предмету, боротьба, за якої кожна зі сторін відстоює свою правоту.

Дискусією називають такий публічний спір, метою якого є з’ясування і зіставлення різних точок зору, пошук, виявлення істинної думки, знаходження правильного рішення спірного питання. Дискусія вважається ефективним засобом переконання, бо її учасники самі приходять до того або іншого висновку.

Учасники дискусії, зіставляючи суперечливі судження, намагаються прийти до єдиної думки, знайти загальне рішення, встановити істину.

Суперечки можуть відбуватися при слухачах і без слухачів. Присутність слухачів, навіть якщо вони не висловлюють свого відношення до спору, діє на супротивників. Перемога при слухачах приносить більше задоволення, тішить, а поразка стає більш прикрою і неприємною. В суспільному житті нерідко можна зустрітися і зі спором для слухачів. Спір ведеться не для того, щоб з’ясувати істину, переконати одне одного, а щоб привернути увагу до проблеми, справити на слухачів певне враження, вплинути необхідним чином.

Поведінка в спорі залежить і від того, з яким противником доводиться мати справу. Якщо перед нами сильний противник, тобто людина компетентна, добре знає предмет суперечки, упевнена в собі, користується повагою і авторитетом, логічно міркує, то ми більш зібрані, напружені, стараємось звільнити її від зайвих роз’яснень, силимося самі вникнути в суть висловлювання, більш готові до оборони. Зі слабким противником, що недостатньо глибоко розбирається в предметі обговорення, нерішучим, що немає досвіду в спорах, ми поводимось інакше. Нерідко вимагаємо пояснень і додаткових доводів, щоб пересвідчитися, чи не випадково він виявився правий, ставимо під сумнів його висловлювання. Відчуваємо в собі більше упевненості, незалежності, рішучості.

Цікаво сперечатися з противником, який рівний тобі по розуму, знанням, освіті.

3. Деякі правила ведення спору

  • У ході аргументації користуйтеся тільки тими аргументами, які ви і ваш опонент розумієте однаково.
  • Не применшуйте значимості сильних аргументів опонента.
  • Краще, навпаки, підкреслюйте їхню важливість і своє правильне розуміння.
  • Якщо ваш аргумент не приймається, усвідомте, чому.
  • Можливо, на цьому аргументі не варто наполягати.
  • Свої аргументи, не пов’язані з тим, що говорив опонент, наводьте після того, як ви відповіли на його докази.
  • Обмежуйте кількість своїх аргументів.
  • Зайва переконливість завжди викликає відсіч, тому що перевага партнера в суперечці завжди oбразлива.
  • Наведіть один-два яскравих аргументи, і, якщо дoсягнуто бажаного ефекту, обмежтеся цим.
  • Кажіть не тільки про плюси своєї пропозиції, але й про мінуси.
  • Цим ви додасте їй більшої об’єктивності.
  • Використовуйте тільки ті аргументи, які приймає ваш опонент.
  • Не плутайте факти з думками.
  • Подавайте аргументи, демонструючи повагу до партнера і йогo позиції.
  • Друга легше переконати, ніж ворога.
  • Посилання на авторитет, відомий вашому опоненту і такий, що сприймається ним теж як авторитет, підсилюють можливості ваших аргументів.
  • Шукайте їм авторитетне підтвердження.
  • Не спростовуйте докази партнера, a, визнаючи їхню правомірність, переоцінюйте їхню силу й значимість.
  • Підсилюйте значимість втрат у випадку прийняття його позиції чи зменшуйте значимість вигод, очікуваних партнером.
  • Не прагніть швидко переконати опонента.
  • Краще йти поступовими, але послідовними кроками.

4. Карнегі та Анти-Карнегі

Дейл Карнегі, американський письменник, лектор, що стояв біля витоків створення теорії спілкування, який перевів теоретичні розробки психологів у практичну область і розробив власну теорію безконфліктного і успішного спілкування.

Дейл Карнегі народився 24 листопада 1888 року на фермі Меривіль у штаті Міссурі. Ще в школі вчителі відзначали особливу комунікабельність Дейла. Після закінчення школи Карнегі почав працювати розсильним у Небрасці, потім актором у Нью-Йорку і, нарешті, вирішив повчитися ораторському мистецтву. Заняття були вельми успішні, і Дейл вирішив почати власну практику. В ході роботи Карнегі поступово розробляв унікальну систему навчання навичкам спілкування. Ця система була настільки неповторна, що він вирішив оформити авторські права на неї, видавши декілька буклетів, що увійшли до книг «Публічний виступ: практичний курс для підприємців» і «Публічний виступ та вплив на людей у бізнесі». В ході роботи Карнегі співробітничав з Лоуеллом Томасом і пізніше видав їхню спільну працю — «Маловідомі факти про добревідомих людей».

Справжній успіх і визнання читачів прийшли до Карнегі в 1936 році, коли на книжкових полицях багатьох магазинів з’явилася книга «Як здобувати друзів і впливати на людей». Як і попередні видання, ця книга не відкривала якихось абсолютно нових речей, ще невідомих про людську природу, проте вона містила короткі і водночас розширені поради, як найкраще поводитися, щоб завоювати цікавість та симпатію оточення. Він переконував читачів, що сподобатися може кожен і кожному, головне добре подати себе співрозмовникові. Книга, присвячена способам подолання стресів і тому, як активізувати у собі здоровий глузд.

Шостром Є. «Анти-карнегі» : в кожному з нас живе маніпулятор, який завжди застосовує всякі фальшиві трюки, щоб добитися для себе того чи іншого блага. Не всі маніпуляції являються злом для людини. Деякі маніпуляційні кроки необхідні людині в його боротьбі за виживання. Але велика частина наших маніпуляцій дуже впливає як на життя самих маніпуляторів так і на життя їх близьких.

Трагедія нашого життя в тому, що сучасна людина в результаті своєї без кінцевої маніпуляції втратила всяку можливість проявити себе прямо і творчо. Маніпулятор весь свій час витрачає на те, щоб втримати минуле і застрахувати майбутнє. Маніпулятор часто говорить про свої почуття, але рідко їх випробовує, любить говорити про свої переживання, але справедливо повернутися до них лицем і спробувати від них відчепитися він не може. Сучасна людина сліпо ходить по світу і не помічає, який багатий і різноманітний наш світ.

5. Різновиди аргументів до особи, які використовуються в спорі

«Ви не говорите нічого нового» – опонент може, поспоривши так з вами і не давши вам сказати ані слова заявити: «з вами неможливо сперечатись, тому що ви не даєте нової відповіді на запитання».

«Занадто складно для мене» – ви привели сильний, але складний аргумент, проти якого супротивник не може нічого заперечити. Тоді він говорить з іронією: «вибачте, але я не можу спорити з вами більше. Такі аргументи – вище мого розуміння. Вони занадто розумні для мене.» і т.п. Він може звинуватити вас в тому, що ви не вмієте ясно і доступно висловлюватися.

Аргумент до жаху – доведення, які супротивник повинен прийняти зі страху чого-небудь неприємного або небезпечного, або на який він не може правильно відповісти по тій же причині і повинен або мовчати, або придумувати які-небудь інші шляхи.

Відведення аргумента – аргумент супротивника сильний, або відповідь на нього не знаходиться. Тоді опонент говорить «це до справи не відноситься», тобто відводять аргумент.

Виведення противника з рівноваги – для цього використовують образи, знущання, явно несправедливі звинувачення, переходять на особистості. Якщо противник вийшов з-під контролю – справа виграна.

Збентеження супротивника швидкою зміною доводів, потім, «не давши отямитися», переможно робиться бажаний висновок і вони стають переможцями в суперечці. Найбільш нахабні іноді не соромляться приводити думки без усякого зв’язку, іноді безглузді, поки  чесний супротивник повільно мислить і намагається вловити зв’язок між думками, ніяк не припускаючи, що можливо така нахабність.

Хто має голосний сильний голос, говорить спокійно, чітко, самовпевнено, авторитетно, має представницьку зовнішність і манери, той має, за інших рівних умов, величезну перевагу в усній суперечці. Хто глибоко й твердо переконаний у тому, за що сперечається, і вміє виразити цю непохитну твердість переконлвим тоном, манерою говорити й вираженням особи – той має теж велику силу,яка “діє” навіть на супротивника, особливо такого, у якого цієї переконливості немає. Переконливий тон і манера часто прагматичне самого ґрунтовного доводу.

Помилки в аргументах

  1. Хибність основ (аргументів) – основна помилка, яка полягає у тому, що у якості аргументів беруться не істинні, а хибні судження, які видають або намагаються видати за істинні. Класичний приклад такої помилки – хибність аргументів Птоломея, який вважав вірною геоцентричну будову Сонячної системи тому, що Сонце нібито обертається навколо Землі.
  2. “Передбачення аргументів” – теза спирається на недоведені аргументи, які можуть бути істинними і тоді теза може бути істинною.
  3. “Хибне коло” – теза доводиться аргументами, а істинність аргументів базується на цій же тезі. Прикладом цього може бути таке доведення “Вартість товарів на ринку визначається вартістю праці, а вартість праці повинна залежати від вартості товарів на ринку”.

Помилки в аргументації

  1. Уявне слідування – людина поєднує непоєднувані аргументи словами “значить”, “слідує”, “отже”, “таким чином”, “у підсумку маємо” тощо. Тоді складається видимість того, що теза аргументами підтверджується.
  2. Аргумент приймається безумовно істинним – він може бути істинним лише з урахуванням певного часу, відношення, місця – він ніколи не є істинним безумовно. Так їжею, отрутою і ліками часто є одна і таж речовина, але її властивості залежать від дози, часу прийняття.

Висновки

Суперечка стає більш плідною, якщо в учасників спору дискусії єпочаткове взаєморозуміння, єдина платформа для обговорення невирішенихпитань.Думки учасників суперечки можуть бути різними, але повинна бути загальна мета, прагнення знайти правильне рішення, бажання розібратися в спірному питанні і добитися істини.Передусім необхідно уміти виділити  основні, опірні поняття, пов’язані зпредметом суперечки, ретельно відібрати терміни, необхідні дляобговорення висуненої проблеми. Не треба перевантажувати суперечкунауковою термінологією.Неточне вживання учасниками суперечки термінів, багатозначних слів може привести до небажаного результату, утруднити спілкування,перешкодити обговоренню спірної проблеми, стати причиною серйознихпомилок. Є сперечальники, які поводяться недозволеним чином. Вони можуть в грубій формі обірвати опонента, принизити його. Кажуть в зневажливому абопрезирливому тоні, глузливо переглядаються зі слухачами тощо.Поведінка полемістів, їх манера дискутувати мають велике значення і,звичайно, впливають на успіх обговорення. Цього не можна не враховуватив спорі. Знання і розуміння особливостей манери сперечатися, вміннявчасно вловити зміни в поведінці своїх опонентів, зрозуміти, чим вонивикликані, дозволяють краще орієнтуватися в спорі і знаходити більшправильні рішення, найбільш точно вибирати варіант власної поведінки івизначати тактику в спорі.

Список використаних джерел

  1. Богдановський І.В.,Льовкіна О.Г.Логіка: Опорний конспект лекцій. — К.: МАУП,
  2. Жеребкін В.С. Логіка. – Харків: Основа, 2005.
  3. Конверський А. Є.Логіка: Підручник для студентів юридичних факультетів. — К.: Центр навчальної літератури, 2004
  4. Томан І. Мистецтво говорити. – К., 2002.
  5. Хоменко І.В. Підручник з логіки для юристів.- К.: Інститут філософії НАН України, 2003

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *