Держава та інвестиційна діяльність

1. Роль держави у стимулюванні інвестиційної діяльності

Україна, ставши на шлях незалежного розвитку, отримала надію на побудову стабільної високорозвинутої країни та здій­снила перетворення в економічному житті суспільства.

Однією з важливих умов стабільності суспільства, що дає змогу ефективно функціонувати в умовах різних впливів, зберігаючи при цьому свою структуру і здатність контролюва­ти процес суспільних змін, є економічна політика, важливим завданням якої є активна участь держави як атрибут соціаль­не ефективної ринкової економіки.

Економічна роль держави комплексно розкривається у та­ких її основних функціях:

1) національпо-демократичне економічне планування;

2) здійснення (через діяльність центрального банку) єдиної грошово-кредитної політики;

3) проведення регіональної політики,  тобто забезпечення рівномірного розвитку регіонів країни, планомірного розвитку продуктивних сил у межах цих регіонів, а отже, усього господарського комплексу;

4) послаблення і відвернення екологічної кризи;

5) розвиток економічної та значною мірою соціальної інфраструктур;

6) розвиток функціональних і частково прикладних наукових досліджень, які не дають швидкої віддачі, прискорення розвитку науки в системі “наука — техніка — виробництво”;

7) сприяння розвитку передових галузей, що визначають науково-технічний прогрес (ракетно-космічної, авіаційної та інших видів техніки), а також посилення міжнародної конкурентоспроможності вітчизняного виробника;

8) створення раціональних умов для розвитку дрібних (малих) і середніх підприємств;

9) здійснення антициклічного та антикризового регулювання економіки;

10) антимонопольна діяльність, оптимальне роздержавлення, приватизація, реприватизація, націоналізація та денаціоналізація;

11) забезпечення справедливого розподілу й соціальної захищеності громадян;

12) виконання функцій підприємця на підприємствах базових галузей з виробничим циклом (суднобудування, метробудування та інше.);

13) максимальне використанші переваг демократичного державного ринку і водночас нейтралізація його недоліків (значної  соціальної диференціації суспільства,  монополістичних тенденцій в економіці, руйнування навколишнього середовища та ін.), забезпечення поступового входження національної економічної системи у світову економіку, в глобальний економічний простір.

В умовах ринкової трансформації можна виокремити такі основні напрями:

1)  забезпечення правової бази і створення сприятливого середовища для ефективного функціонування ринкової системи;

2)  захист конкуренції;

3)  перерозподіл доходів і багатства;

4)  коригування розподілу ресурсів з метою зміни структури національного продукту;

5)  формування іпституційної інфраструктури, яка б забезпечувала основні норми і правила економічної діяльності;

6)  стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, а також стимулювання економічного зростання в країні за допомогою проведення макроекономічної політики певного типу.

Правове забезпечення державою господарської діяльності — це найважливіша прерогатива будь-якої держави. Економічна система ринкового типу особливо потребує надійного правово­го забезпечення. Вона може бути ефективною лиіпе тоді, коли товаровиробники у своїй господарській діяльності спираються на всю палітру потрібних законів, нормативних актів і, зви­чайно, беззастережно дотримуються їх.

Важливим аспектом державної інвестиційної політики є розвиток системи захисту інвестиційних капіталів інвесторів.

З урахуванням цього збільшення обсягу інвестицій залежати­ме від покращання макроекономічної ситуації в Україні в ці­лому та від розробки центральними, регіональними органами і органами місцевого самоврядування дієвих механізмів удоско­налення економічного, нормативно-ІІравового, інформаційно­го забезпечення, пов’язаного з державним управлінням інвес­тиційною діяльністю як потужним стимулятором розвитку ринкових відносин.

Ключовими завданнями оптимізації відносин між держа­вою і регіонами в інвестиційній сфері є узгодження інтересів та гармонізація підходів обох сторін до головних напрямів і механізмів побудови цих відносин. Основний акцент у регіо­нальній інвестиційній стратегії необхідно поставити на роз­витку тих сфер виробництва, які сприятимуть економічному зростанню регіону. На регіональному рівні необхідно застосу­вати нові комплексні підходи до довгострокових відносин, які відповідали б сучасним пріоритетним інтересам нашої держа­ви, які пов’язані з європейською інтеграцією та усуненням ос­новних регіональних диспропорцій.

Досвід економічно розвинутих країн показує, що в умовах трансформаційного періоду особливо важливу роль у держав­ному регулюванні інвестиційної діяльності відіграють органи місцевої влади. Удосконалення механізму залучення інвести­цій для регіональних потреб з урахуванням специфіки госпо­дарської діяльності відповідних структур є актуальним як у загальнодержавному, так і в регіональному масштабах.

Ринкова економіка розвивається циклічно, періоди швид­кого зростання й активного інвестування змінюються еконо­мічними кризами, падінням темпів, а іноді й абсолютних рів­нів ВВП. Державне регулювання має за мету вирівнювання Циклічних тенденцій: гальмування надлишкової інвестицій­ної активності у період піднесення та штучне стимулювання інвестицій перед спадами виробництва.

2. Органи державного регулювання інвестиційної діяльності

Багатовекторність інвестиційного процесу передбачає дер­жавне регулювання різних напрямів інвестування. Тому різні сфери ринку інвестування регулюють різні державні органи: Президент України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів, інші галузеві міністерства, Національний банк Украї­ни, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Дер­жавна комісія з регулювання ринків фінансових послуг Украї­ни, Державне агентство України з інвестицій та інновацій, Ан-тимонопольиий комітет, Українська фондова біржа.

Національний банк України відповідно до Закону України “Про Національний банк України” с центральним банком Ук­раїни, особливим центральним органом державного управлін­ня, її емісійним центром, проводить єдину державну політику в галузі грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одини­ці, організовує міжбанківські розрахунки, координує діяль­ність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці стосовно валют інших країн. Національний банк ви­значає вид грошових знаків, їх номінал, відмінні ознаки і сис­тему захисту. Він зберігає резервні фонди гроінових знаків, дорогоцінні метали та золотовалютні запаси, накопичує золо­товалютні резерви і здійснює операції з ними та банківськими металами. Національний банк України встановлює порядок визначення облікової та інших відсоткових ставок за своїми операціями, дає дозвіл на створення комерційних банків шля­хом їх реєстрації і видає ліцензії на виконання банківських операцій, встановлює банкам та іншим фінансово-кредитним установам нормативи обов’язкового резервування коштів.

Відповідно до Конституції України основною функцією На­ціонального банку є забезпечення стабільності грошової оди­ниці України, тому він сприяє дотриманню стабільності бан­ківської системи, а також, у межах своїх повноважень, цінової стабільності.

Національний банк виконує такі функції:

—       визначає та проводить грошово-кредитну політику відповідно до розроблених Радою Національного банку України Основних засад грошово-кредитної політики;

—       монопольне здійснює емісію національної валюти України та організовує її обіг;

—       є кредитором останньої інстанції для банків і організовує систему рефінансування;

—       встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

—організовує створення та методологічно забезпечує систему грошово-кредитної і банківської статистичної інформації та статистики платіжного балансу;

—визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

—визначає напрями розвитку сучасних електронних банківських технологій, створює, координує та контролює створення електронних платіжних засобів, платіжних систем, автоматизації банківської діяльності та засобів захисту банківської інформації;

—здійснює банківське регулювання та нагляд;

—веде Державний реєстр банків, здійснює ліцензування банківської діяльності та операцій у передбачених законами випадках;

—веде офіційний реєстр ідентифікаційних номерів емітентів платіжних карток внутрішньодержавних платіжних систем;

—здійснює  сертифікацію  аудиторів,   які  проводитимуть аудиторську перевірку банків, тимчасових адміністраторів та ліквідаторів банку;

—складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

—представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних устачовах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

—здійснює відповідно до визначених спеціальним законом повноважень валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

—забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів і здійснення операцій з ними та банківськими металами;

—аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин;

—організовує інкасацію і перевезення банкнот, монет та інших цінностей, видає на це ліцензії;

—реалізовує державну політику з питань захисту державних секретів у системі Національного банку;

—бере участь у підготовці кадрів для банківської системи України;

—визначає особливості функціонування банківської системи України в разі введення воєнного стану чи особливого періоду, здійснює мобілізаційну підготовку системи Національного банку;

—здійснює інші функції у фінансово-кредитній сфері в межах своєї компетенції, визначеної законом.

Антимонопольний комітет України – це державний орга­н із спеціальним статусом, метою діяльності якого є забез­печення державного захисту конкуренції у підприємницькій діяльності.

Особливості спеціального статусу Антимонопольного комі­тету України зумовлюються його завданнями і повноваження­ми, в тому числі роллю у формуванні конкурентної політики, та визначаються Законом України “Про Антимонопольний ко­мітет України”, іншими актами законодавства. Ці особливості полягають, зокрема, в особливому порядку призначення та звільнення голови Антимонопольного комітету України, його заступників, державних уповноважених, голів територіаль­них відділень, у спеціальних процесуальних засадах діяль­ності Антимонопольного комітету України, наданні соціаль­них гарантій, охороні особистих і майнових прав працівників антимонопольного комітету України на рівні з працівниками правоохоронних органів.

Антимонопольний комітет України здійснює свою діяль­ність на підставі законодавства про захист економічної конку­ренції, що ґрунтується на нормах, установлених Конституцією України, і складається із Законів України “Про захист еконо­мічної конкуренції”, “Про Антимонопольний комітет Украї­ни”, “Про захист від недобросовісної конкуренції”, інших нор-мативно-иравових актів, прийнятих відповідно до цих законів.

Основним завданням антимонопольного комітету України є участь у формуванні та реалізації конкурентної політики Ук­раїни, яка здійснюється за такими напрямами:

• державний контроль за дотриманням законодавства про захист економічної конкуренції, запобігання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції і виявлення та припинення їх;
• контроль за концентрацією та узгодженими діями суб’єктів господарювання;
• контроль за регулюванням цін (тарифів) на товари, що виробляються (реалізуються) суб’єктами  природних  монополій;
• сприяння розвитку добросовісної конкуренції (включає, зокрема: взаємодію з органами державної влади, органами місцевого самоврядування, адміністративно-господарського управління та контролю, підприємствами, установами й організаціями з питань розвитку, підтримки, захисту економічної конкуренції та демонополізації економіки; надання обов’язкових для розгляду рекомендацій та внесення зазначеним суб’єктам пропозицій щодо здійснення заходів, спрямованих на обмеження монополізму, розвиток підприємництва і конкуренції; участь у розробленні і внесення в установленому порядку пропозицій щодо законів та інших нормативно-праІювих актів, які регулюють питання розвитку конкуренції, конкурентної політики та демонополізації економіки; міжнародне співробітництво з питань, які належать до компетенції Лнтимонопольного комітету України);
• методичне забезпечення застосування законодавства про захист економічної конкуренції (складається з узагальнення та аналізу практики застосування законодавства про захист економічної конкуренції, офіційного тлумачення власних нор-мативно-правових актів та надання рекомендаційних роз’яс­нень з питань застосування законодавства про захист еконо­мічної конкуренції).

З березня 2006 р. антимонопольний комітет України здійс­нює функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель товарів, робіт і послуг відповідно до Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”.

У своїй діяльності Антимонопольний комітет України під­звітний Верховній Раді України.

Антимонопольний комітет України складається з голови та десяти державних уповноважених, які с членами антимонопольного комітету України як вищого колегіального органу.

Із державних уповноважених призначаються два перших заступники та три заступники голови антимонопольного ко­мітету України. Один з державних уповноважених Антимоно-польного комітету України за посадою є також головою Київсь­кого міського територіального відділення Лнтимонопольного комітету України.

Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку є державним органом, підпорядкованим Президенту України і підзвітним Верховній Раді України. До системи цього органу входять Державна комісія з цінних паперів та фондового рин­ку, її центральний апарат і територіальні органи. Основною формою роботи Комісії є засідання, які проводяться за рішен­ням голови Комісії у разі необхідності, але не рідше одного разу на місяць. Комісія співпрацює з органами регулювання ринку капіталів інших країн, з міжнародними організаціями та іно­земними інвесторами в рамках чинного законодавства відповід­но до загальнодержавної політики у сфері зовнішніх відносин, яка має багатовекторний характер та орієнтована на запрова­дження в Україні світових стандартів регулювання економіки. Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку складається з голови Комісії та шести її членів, які призначаються та звільняються Президентом України за погодженням з Верховною Радою України. Голова та члени Державної ко­місії з цінних паперів та фондового ринку мають право без спе­ціальних дозволів представляти Комісію у суді чи арбітражно­му суді. Строк повноважень голови Комісії та її членів — сім років. Одна й та сама особа не може бути членом Комісії біль­ше двох строків підряд. Звільнення голови Комісії та її членів протягом строку повноважень може бути лише за власним ба­жанням, а також у разі вчинення злочину та у зв’язку з не­можливістю виконання обов’язків за станом здоров’я.

До структури Державної комісії з цінних паперів та фондо­вого ринку входять центральний апарат Комісії, 26 тери­торіальних управлінь, які здійснюють державну політику у сфері регулювання ринку цінних паперів у регіонах України.

Основним завданням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

• формування і забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;
• координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;
• здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;
• захист  прав  інвесторів  шляхом  застосування  заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;
• сприяння розвитку ринку цінних паперів;
• узагальнення    практики    застосування    законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових по­слуг України (далі — Комісія) створена згідно із Законом Укра­їни “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” та Указом Президента України від 11 груд­ня 2002 р. № 1153/2002.

Указом Президента України від 4 квітня 2003 р. № 292/2003 затверджене Положення про Комісію, згідно з яким Комісія є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним стату­сом, який полягає в такому.

Відповідно до закону про фінансові послуги Комісія с коле­гіальним органом. До її складу входять: голова, три його за­ступники та не менше трьох членів — директорів департамен­тів (ст. 23 Закону). Рішення Комісії (у вигляді розпоряджень) приймаються колегіальне шляхом голосування на її засідан­нях. Всі члени Комісії під час голосування мають рівні права — один голос. Голова Комісії як її керівник, який одноосібне несе відповідальність перед Президентом України за діяль­ність Комісії, у разі потреби може скасувати рішення дирек­торів департаментів та інших посадових осіб Комісії, за винят­ком рішень про включення фінансових установ до державного реєстру або виключення з нього, а також про видачу, зупинен­ня чи анулювання ліцензій на надання фінансових послуг. Члени Комісії — Директори департаментів — призначаються на посаду і звільняються з неї указом Президента України.

Директори департаментів мають повноваження самостійно приймати рішення у межах своєї компетенції: підписувати від імені Комісії документи правозастосовного характеру, вирі­шувати питання про внесення фінансових установ до держав­ного реєстру та про їх ліцензування, застосовувати заходи впливу, вживати інші заходи, спрямовані на реалізацію їх повноважень, передбачених Положенням про Комісію.

Основними завданнями Комісії у межах її повноважень є:

—проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

—розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;

—здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;

—захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства  на ринках  фінансових  послуг  та їх  припинення;

—узагальнення практики застосування законодавства України з питань функціонування ринків фінансових послуг, розроблення і внесення пропозицій щодо його удосконалення;

—запровадження міжнародне визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг;

—сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг.

До структури Комісії входять п’ять департаментів, директори яких є членами Комісії:

1) Департамент державного регулювання та розвитку ринків фінансових послуг;

2) Департамент страхового нагляду;

3) Департамент нагляду за кредитними установами;

4) Департамент нагляду за фінансовими компаніями;

5) Департамент нагляду за недержавними пенсійними фондами.

Розпорядженнями Комісії затверджені положення про ці департаменти, які визначають їх завдання, повноваження і функції, права для реалізації наданих повноважень.

Крім того, згідно із законом Комісія створює територіальні управління, які підпорядковуються і є підзвітними Комісії.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України під час здійснення своєї діяльності співпрацює з На­ціональним банком України, Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку України, іншими міністерствами та відомствами України, громадськими об’єднаннями учасни­ків фінансових ринків, відповідними міжнародними організа­ціями.

З метою покращення інвестиційного клімату, сприяння за­лученню інвестицій в економіку України, участі у формуванні та реалізації державної інноваційної політики, координації роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інвести­ційної та інноваційної діяльності Указом Президента України від 30 грудня 2005 р. № 1873/2005 створено Державне агент­ство України з інвестицій та інновацій (Держінвестицій) як Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом.

1. визначення пріоритетних напрямів інноваційної діяльності, розроблення державних інвестиційних та інноваційних програм і передбачення у державному бюджеті коштів для їх кредитування;
2. визначення обсягу бюджетних коштів для надання фінансової підтримки суб’єктам інноваційної діяльності, які реалізують інноваційні та інвестиційні проекти;
3. вивчає світовий досвід залучення інвестицій та запровадження механізмів  стимулювання інноваційного розвитку, подає пропозиції щодо поширення його в Україні;
4. вживає заходів, спрямованих на залучення іноземних інвестицій у національну економіку та мобілізації внутрішніх інвестицій;
5. розробляє у межах своїх повноважень проекти нормативІю-иравових актів з питань формування та реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності і подає їх в установленому порядку Кабінету Міністрів України;
6. бере участь у підготовці та здійсненні заходів щодо інституційного розвитку ринків капіталу, управління інвестиційними ресурсами та корпоративного управління і подає в установленому порядку відповідні пропозиції;
7. бере участь:
   • у проведенні аналізу соціальїю-економічних результатів функціонування спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку з урахуванням їх інноваційної спрямованості;
   • у розробленні проектів Державної програми економічного і соціального розвитку, Державного бюджету України і Програми діяльності Кабінету Міністрів України;
   • у формуванні державного замовлення на інноваційну продукцію;
8. подає в установленому порядку пропозиції щодо створення інноваційної інфраструктури в регіонах, забезпечує її розвиток;
9. координує залучення інвестицій для забезпечення інноваційного розвитку;
10. розробляє та запроваджує механізм надання фінансової та іншої підтримки реалізації інноваційних проектів, а також стимулювання інноваційного розвитку економіки і соціальне сфери;вживає заходів для формування за кордоном позитивно го інвестиційного іміджу України;
11. здійснює заходи щодо реалізації узгодженої державне політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;
12. подає в установленому порядку пропозиції щодо фінансування програм інноваційного розвитку, а також підприємств, які провадять інноваційну діяльність, і спеціалізованих державних інноваційних фінансово-кредитних установ;
13. організовує роботу з проведення прогнозно-аналітичних досліджень тенденцій у розвитку сфери інвестицій та інноваційної діяльності;
14. розробляє проекти державних інвестиційних та інноваційних програм і є в установленому законодавством порядку їх замовником та ін.

Важливу роль в організації управління інноваційним про­цесом в Україні відіграють і недержавні організації. Однією з найбільш потужних і авторитетних організацій є Українська асоціація інвестиційного бізнесу.

Українська асоціація інвестиційного бізнесу (УАІБ) є доб­ровільною, недержавною, некомерційною організацією, засно­ваною на засадах саморегулювання, рівноправності, вільного волевиявлення і спільності інтересів своїх членів. УАІБ засно­вана у квітні 1995 р. і є однією з найстаріших професійних ор­ганізацій учасників фондового ринку.

У жовтні 1997 р. Державна комісія з цінних паперів та фон­дового ринку надала УАІБ статус саморегулівної організації (СРО). З червня 2002р. ДКЦПФР рішенням від 2 червня 2002 р. № 158 надала УАІБ статус СРО ринку цінних паперів, яка об’єднує компанії з управління активами.

На сьогодні це єдина в Україні саморегулівна недержавна організація, якій держава делегувала частку своїх повнова­жень, визначивши їх в Законі України “Про інститути спіль­ного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фон­ди)” та Положенні про діяльність СРО ринку цінних паперів, яка об’єднує компанії з управління активами, затвердженому рішенням Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку від 29 вересня 2004 р. № 415.

Основною метою заснування та діяльності УАІБ є:

—забезпечення високого професійного рівня діяльності учасників ринку цінних паперів;

—представництво членів саморегулівної організації та захист їх професійних інтересів;

—професійна підготовка та підвищення кваліфікації фахівців членів саморегуліішої організації;

—інформування своїх членів стосовно законодавства про цінні папери та змін, що вносяться до нього;

—упровадження ефективних механізмів розв’язання спорів між членами саморегулівної організації і між членами саморегулівної організації та їх клієнтами;

—вдосконалення норматишю-іграіювої бази ринку цінних паперів;

—сприяння в організації фінансового моніторингу компаніями з управління активами у сфері запобігання та протидії запровадженню в легальний обіг доходів, одержаних злочинним шляхом та фінансуванню тероризму.

3. Державне забезпечення інвестиційної діяльності

Практика економічної діяльності розвинутих країн свід­чить про те, що реальний перехід до економічного зростання може забезпечити лише необхідна ресурсна база, і від того, на­скільки вагомою і ефективною вона буде, яка кількість ринків потрапить у сферу її інтересів, наскільки продуманими вияв­ляться прийняті стратегічні рішення, буде залежати ефектив­ність і тривалість цього етапу. Це об’єктивно зумовлює мобілі­зацію всіх наявних у країні ресурсів (як внутрішніх, так і зов­нішніх) для вирішення поточних і стратегічних завдань розвитку національної економіки країни.

Найнадійнішим стабілізатором розвитку країни є внутріш­ній ринок, і тому, необхідно так формувати вітчизняну інвес­тиційну політику і практичну діяльність в галузі економіки, Щоб світові процеси глобалізації і регіоналізації не створюва ли гострих проблем залежності у функціонуванні національ­ної економіки.

Україна мас деякі конкурентні переваги у світовій госпо­дарській системі і тому, за певних умов, держава може брати активну участь у глобальних економічних процесах. Це сто­сується, зокрема, унікального природо-ресурсного потенціалу, особливо земельних і рудних (залізо- і марганцеворудних) ре­сурсів, виробничих комплексів (металургійного, машино­будівного і хімічного) тощо. Значна роль України у світових господарських відносинах як транзитної держави: на її тери­торії зосере/цкено значний транспортний потенціал загаль­ноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто- і газопроводів, продуктопроводів, ліній електропередач, які з’єднують Україну з іншими країнами, морського і річкового транспорту, транзитних залізничних колій і автомобільних коридорів, які ведуть з Європи в Азію.

Можна з впевненістю стверджувати, і це видно з сьогодніш­нього економічного становища України, що вона має достатню кількість кваліфікованих трудових ресурсів за відносно низь­кої вартості робочої сили, розпоряджається основними видами мінерально-сировинних ресурсів у необхідних обсягах тощо, проте через відсутність широкомасштабних інвестицій у ре­альний сектор економіки переживає різноманітні труднощі. Ця обставина підкреслює роль і значення ресурсів у процесі функціонування національної економіки країни в ринкових умовах господарювання, і, відповідно, об’єктивно виокремлює інвестиційний потенціал у самостійний сукупний потенціал розвитку української економіки.

Основними умовами здійснення інвестиційної діяльності у процесі переходу до ринкової моделі (як це випливає з аналізу характеристик інвестиційної діяльності в ринковій економіці, розпочатого в попередньому розділі) є: нарощування інвести­ційного капіталу, диверсифікованого за формами і видами джерел походження, з перевагою приватного інвестиційного капіталу над державним, збільшення кількості суб’єктів і об’єктів інвестування, розвинутого інвестиційного ринку і його інституцій, які забезпечують реалізацію інвестиційного попиту та пропозиції, мобілізацію вільних коштів та їх подаль­ше інвестування у реальний сектор економіки.

Розглядаючи сучасний стан інвестиційного ринку, можна зазначити, що він характеризується зменшенням ролі держа­ви як безпосереднього інвестора і розвитком приватних інвес­торів, появою нових інституційних структур, формуванням інвестиційної інфраструктури: комерційних банків, спеціалі­зованих кредитно-фінансових інвестиційних установ. Ці про­цеси поступово модифікують структуру інвестиційного капі­талу за формами власності і джерелами фінансування. Разом з тим, зміна структури інвестиційного капіталу і статусу суб’єктів інвестування, що відповідає за зовнішніми ознаками умовам ринкової економіки, не призвела до активізації їх ін­вестиційної діяльності. Зменшення участі держави в реаліза­ції інвестицій стало наслідком не тільки зміни інвестиційного режиму, пов’язаного з переходом до ринку, але й різким ско­роченням державних доходів в умовах економічного спаду.

Масштаби і темпи скорочення інвестицій за рахунок дер­жавного і регіональних бюджетів, фонду державної підтримки пріоритетних галузей зумовили перенесення уваги в держав­ній інвестиційній політиці на приватні структури: підприємс­тва, банки, населення. Однак незважаючи на кількісне зрос­тання і диверсифікованість суб’єктів інвестиційної діяльності в приватному секторі, їх місце і роль в інвестиційному процесі виявилися недостатніми для того, щоб заповнити простір, який утворився внаслідок зменшення частки держави в інвес­тиційній сфері.

Внаслідок зміни структури власності державні джерела ін­вестиційних ресурсів повинні були заміщатися усе більш різ­номанітними приватними джерелами, що привело б до розгор­тання масштабної децентралізації інвестиційної діяльності, зростання масштабів і ефективності інвестування. Натомість децентралізація інвестиційної діяльності, яка виразилася у збільшенні частки недержавних джерел інвестування (в основ­ному внаслідок скорочення кількості державних підприємств у зв’язку з їх приватизацією) й суттєвому зменшенні централі­зованих інвестиційних ресурсів, супроводжувалася різким згортанням інвестиційної діяльності, зниженням сукупного інвестиційного потенціалу практично всіх інвесторів, зростан­ням розриву між інвестиційним попитом та пропозицією, по силенним відпливу капіталу з матеріального виробництва у сферу торговельних і фінансових послуг.

Процес формування інвестиційних ресурсів, еволюційний за своєю суттю, з часом стає дедалі складнішим, набуває роз­витку принципово нова структура власності на національне багатство, підсилюючи роль і місце фінансового сектору як проміжної ланки між реальними активами і власниками капі­талів. Трансформація заощаджень в інвестиції перетворюєть­ся зі звичайного двоетапного процесу на багатоетапний, в який залучається велика кількість учасників і який опосередко­вується дедалі складнішою структурою фінансових відносин. Характер формування інвестиційних ресурсів розглядається переважно абстрактно, увага зосереджується на кількісних параметрах та макроекономічних показниках (обсягах грошо­вої маси, відсоткових ставках, темпах інфляції). Відносини власності у сфері розподілу й перерозподілу чистих заоїца-джень згадуються лише опосередковано. Зокрема, наявність ефективного інвестиційного сектору визначається як необхід­на передумова стимулювання приватних заощаджень згідно з ліберальним (неокласичним) підходом, який базується на при­пущенні, що в реальній економіці відбувається автоматична трансформація заощаджень в інвестиції і здатність фінансово­го сектору до самоорганізації. Натомість, з позицій кейнсіанства, неефективність інвестиційного сектору вимагає розши­рення ролі державних установ в акумулюванні чистих заоща­джень і формуванні національного капіталу. При цьому всі напрями сучасної економічної теорії (і неокласичний, і иост-кейнсіанський, і їх різноманітні проміжні версії) сходяться на тому, що головним критерієм оптимальності є вищий рівень прибутковості у виробничому секторі порівняно з ринковою відсотковою ставкою.

Функціонально інвестиційний сектор призначений для ефективного розміщення чистих заощаджень інших інститу-ційних секторів — домогосподарств, нефінансових корпорацій і державного управління. Для кількісної оцінки місця інвес­тиційного сектору в системі економічних відносин пропонуємо застосувати балансовий підхід визначення частки націоналі»

ного багатства, володіння яким опосередковується через інвес­тиційний сектор і функціональний підхід (вартісні критерії ефективності інвестиційного сектору для економіки в цілому). Вважаємо, що найбільш коректною оцінкою ступеня розвитку інвестиційного сектору через призму формування ресурсного потенціалу інвестиційної діяльності є відношення сукупних активів діючих фінансових установ до обсягів робочого капіта­лу в реальному секторі.

Місце інвестиційного сектору в системі економічних відно­син визначається не лише обсягами його активів, а й його ефек­тивністю та функціональною адекватністю, які мають вартіс­ний вимір. Таких основних вартісних критеріїв є два:

1) рівень реальної відсоткової ставки, який показує наскільки цей сектор виконує функцію подолання інвестиційних ризиків;

2) відсоткова маржа, яка свідчить про ефективність механізму трансформації заощаджень в інвестиції (є кількісним виміром тієї частини доходу, що залишається у фінансовому секторі для покриття поопераційних витрат і формування прибутку).

Основним економічним показником, який характеризує ре­зультати функціонування економіки на рівні держави, є вало­вий внутрішній продукт (ВВП) у ринкових цінах. ВВП розра­ховується як сума валових доданих вартостей галузей еконо­міки плюс податки па продукти за винятком субсидій на продукти. Важливість аналізу і прогнозування ВВП полягає в тому, що в ньому в актованому вигляді відображено основні тенденції розвитку економіки.

Україна належить до країн з високою експортною квотою у валовому внутрішньому продукті. У середньому кожний тре­тій український продукт або послуга реалізуються за допомо­гою зовнішньоекономічних зв’язків, що відіграють помітну роль у національній економіці та істотно впливають на темпи і пропорції економічного зростання, створення конкурентно­го ринкового середовища і на весь системний трансформацій­ний процес.

У 2006 р. зростання реального ВВП сягнуло 7,1 % . Основни­ми факторами зростання стали приватне споживання, що нез­важаючи на скорочення темпів зростання залишається потуж­ним, та інвестиції в основні фонди.

У міжнародній статистиці показники динаміки використа­ного ВВП і національного доходу розраховують методом деф-лювання. При цьому ВВІ! (або національний дохід) у поточних цінах ділять на загальний іидекс-дефлятор, який визначаєть­ся на основі офіційно опублікованих індексів цін. При розра­хунку індексу-дефлятора як ваги застосовують елементи ВВП базисного періоду. Так, у США як індекси-дефлятори викорис­товують 15 індексів цін:

1) ВНП (валовий національний продукт);

2) власних витрат па споживання;

3)товарів тривалого користування;

4) товарів короткочасного користування;

5) послуг;

6) валових приватних вітчизняних інвестицій;

7) нового будівництва;

8)житлового будівництва;

9) іншого будівництва;

10) засобів тривалого користування;

11) експорту товарів і послуг;

12) імпорту товарів і послуг;

13) державних закупівель товарів і послуг;

14) закупівель федерального уряду;

15) закупівель товарів і послуг штатами і муніципалітетами.

В Україні індскс-дсфлятор розраховують діленням валово­го випуску в поточних цінах на валовий випуск у зіставпих цінах. У міжнародній статистиці, крім цих індексів, обчислю­ють індекси цін-дефляторів ВВП за категоріями продажу і витрат, формами власності для окремих категорій товарів власного споживання, продукції сільського господарства та ін.

За даними Світового банку ВВП на одну особу за паритетом купівельної спроможності у 2005 р. досяг: в Польщі — 12 994дол. СІІІЛ, Словаччині — 16041дол. США, Угорщині — 16 823 дол. США, Чехії — 18 341 дол. США, в Україні — 7213 дол. США.

Держава може брати участь в інвестиційному процесі як безпосередньо, вкладаючи свої бюджетні кошти (централізо­вані бюджетні інвестиції), розвиваючи підприємства держав­ного сектору економіки, так і опосередковано:

• впливаючи па інвестиційне середовище (створюючи макроекономічний інвестиційний клімат, розвиваючи грошово-кредитну сферу, стимулюючи бюджетними витратами сукупний попит, розвиваючи і регулюючи банківську діяльність, діяльність інвестиційних посередників, фінансуючи і стимулюючи академічну науку, діяльність дослідницьких науково-технічних і проектних організацій);
• регламентуючи умови фінансової та господарської діяльності підприємств (податки, норми амортизації, охорона праці, екологічні нормативи, стандартизація продукції).

Серед першої групи чинників впливу особливе значення ма­ють бюджетна та грошово-кредитна політика держави.

За допомогою податково-бюджетних важелів встановлюють пропорції перерозподілу валового внутрішнього продукту країни через бюджет, а на рівні підприємства — пропорції роз­поділу прибутку підприємства між підприємством і державою. Державні витрати забезпечують функціонування держави, дер­жавного сектору, охорону громадського порядку та оборону державного кордону, розвиток науки й освіти, медицини тощо. Підприємства створюють ВВП, повинні повертати зі свого при­бутку достатньо ресурсів для подальшого розвитку і зростання добробуту своїх працівників.

Крім того, розумність податково-бюджетної системи — міра розумності визначається тезою “держава має жити за рахунок і в межах зібраних податків” — є першим індикатором фінан­сової стабільності в країні. Якщо бюджет є бездефіцитним або Дефіцитним протягом короткого строку в межах розумного (1—2 % ВВП), то інвестори можуть сподіватися на подальшу фінансову стабільність. Якщо ні, то це сигнал економіці щодо майбутньої нестабільності: інфляція, девальвація, збільшення урядових боргів, зростання потреби в коштах для обслугову­вання боргів, зменшення соціальних програм, зниження су­купного попиту, тінізація фінансових потоків та ін.

Напередодні цих негативних процесів інвестиційна діяль­ність гальмується і завмирає до кращих часів. Іноді за рахунок зростання урядових боргів держава збільшує витрати бюдже­ту, стимулюючи сукупний попит і створюючи умови для еконо­мічного зростання, але це короткостроковий захід. Потрібно виходити з того, що прогнозований в результаті такого стиму­лювання розвиток економіки (передусім це стосується зростан­ня ВВП) створює умови для збільшення доходів бюджету. І це зростання буде достатнім для того, щоб потім розрахуватися з державними боргами, за рахунок яких було простимульовано економіку. Водночас надмірний і довготривалий дефіцит дер­жавного бюджету є ознакою майбутньої дестабілізації й галь­мування інвестиційної активності в економіці. Інвестиційна діяльність базується на наявних вільних фінансових ресурсах у потенційних інвесторів. Обсяги інвестування будуть більши­ми, якщо у потенційних інвесторів зростатимуть вільні кошти. Цьому може сприяти (або протидіяти) державна грошово-кредитна політика. Це здійснюється через вплив на інвестиційні умови, банківську систему та регулювання грошового обігу. Саме банки є першими інституціональними інвесторами економіки. Вони за своїми функціональними можливостями забез­печують нарощування коштів в економічній системі (гроші роблять гроші) — а це завдання інвестиційної діяльності. Національний банк країни має у своєму розпорядженні три типи інструментів грошово-кредитного регулювання:

• операції купівлі-продажу урядових цінних паперів;
• норми страхового резервування банківських активів;
• ставка рефінансування Національного банку.

Державні цінні папери випускаються і продаються на пер­винному ринку для забезпечення бюджетного дефіциту та об­слуговування урядових боргових зобов’язань. Але на вторин­ному ринку уряд може їх купувати й продавати також для впливу на кількість вільних коштів у інвесторів. Встановлюю­чи більш або менш вигідні умови дохідності за своїми цінними паперами (змінюючи їх цінову пропозицію), держава стимулює їх викуп або продаж юридичним та фізичним особам і в такий спосіб зв’язує, зменшує кількість вільних грошей чи, навпаки, вивільнює додаткові кошти для фінансового ринку та інвестування.

Відповідно до встановлених центральним банком норм стра­хових резервів комерційні банки частину своїх коштів мають тримати в резервах. Зарезервовані кошти не беруть участі в ін­вестиційній діяльності банку. Змінюючи норму резерву, цент­ральний банк впливає на інвестиційну активність і спромож­ність банку. За офіційно встановленою обліковою ставкою цен­тральний банк кредитує комерційні банки. Чим більшою є ця ставка, тим менше кредитних ресурсів придбають у централь­ного банку комерційні банки (невигідно), і навпаки.