ЗМІСТ

Вступ…. 3

Розділ 1. Правова природа і порядок забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві….9

1.1. Поняття забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві….. 9

1.2. Порядок застосування і скасування заходів безпеки щодо осіб, взятих під захист……17

Розділ 2. Заходи забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві…25

Розділ 3. Відповідальність за злочини проти осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві….41

Висновки….65

Список використаної літератури…72

 

Вступ

“Краще врятувати одного громадянина,

ніж розбити тисячу ворогів”.

Ж. Боссюе

Актуальність дослідження. Інститут забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства настільки ж старий, як і саме судочинство. Так, наприклад, вже Аристотелем у списку доказів називаються показання свідків[1] . Очевидно, що свідки фігурували в кримінальному процесі й у “доаристотелівські” часи[2] . Цілком імовірно, що і проблема захисту свідка з’явилася одночасно з інститутом свідків. Однак, перш ніж зазначений захист знайшов публічне визнання, змінилася не одна суспільно-економічна формація.

Сучасна постановка проблеми, яка пов’язана з захистом свідків, потерпілих й інших учасників кримінального судочинства, як правило, асоціюється з реформаційними процесами початку 90-х років нинішнього сторіччя. Саме в цей час Основи кримінального судочинства СРСР і союзних республік поповнилися статтею 271, що декларує: “при наявності достатніх даних, що потерпілому, свідку чи іншим особам, які беруть участь у справі, а також членам їхніх сімей або близьким родичам загрожують убивством, застосуванням насильства, знищенням чи пошкодженням майна або іншими протиправними діями, орган дізнання, слідчий, прокурор, суд зобов’язані прийняти передбачені законодавством… заходи щодо охорони життя, здоров’я, честі, гідності і майна цих осіб, а також щодо установлення винних і притягнення їх до відповідальності”[3] . Одночасно Основи поповнилися і функціональними нормами, спрямованими на захист зазначених осіб. Це ст. 12 (у редакції Закону від 12.06.1990 р.), яка передбачає можливість проведення закритого судового засідання, і ст. 351, яка допускає прослуховування телефонних і інших переговорів потерпілого і свідка, які підпали під протиправний вплив з боку зловмисників.

Паралельно з законодавчим визнанням даної проблеми активно здійснювалося і її наукова розробка. Проблематика захисту громадян, що сприяють правосуддю, стала популярною[4] і дисертабельною[5]. Увага до неї не ослабнула і сьогодні[6], тому що бажання впливати на свідків, потерпіли й інших учасників кримінального процесу у обвинувачуваних і їхніх сподвижників є (і по усій видимості буде виникати) завжди.

Не секрет, що свідчення по окремих категоріях кримінальних справ apriori припускає можливість злочинного впливу на особистість свідка. Так, наприклад, організована злочинність виявляє організованість в усьому, у тому числі й в обробці свідків.

Але проблема складається не в цьому. Справа у тому, що вітчизняні правоохоронні органи сьогодні не в змозі належним чином забезпечити безпеку зазначених осіб. Проведене російським ученим Л. Брусніциним дослідження показало, що 96% опитаних слідчих (253 чол.) відзначили, що для забезпечення “безпеки особи, яка сприяє слідству… реальних можливостей в правоохоронних органів не має”[7] .

Незахищеність потерпілих і свідків від протиправного впливу спонукує їх, і цілком обґрунтовано, всіляко ухилятися від виконання кримінально-процесуальних обов’язків. Більш 30% опитаних з 40 тис. чоловік на питання про їхні дії у випадку, якщо вони стануть свідками злочину, відповіли, що в правоохоронні органи про те, що трапилося, не повідомлять. І їхні побоювання реальні. Так, за даними МВС РФ, за 1,5 року протиправному впливу піддалися близько 1800 учасників кримінально-процесуальної діяльності і їх близьких, нерідко такий вплив виражався не тільки в погрозах, але й у заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, зґвалтуваннях, викраденні дітей, підпалах, убивствах[8]. Як наслідок, відбувається стійкий ріст заздалегідь не обіцяних утаювань злочинів і свідомо помилкових показань.

В Україні ж ніякої статистики, щодо спроб тиску, прямих погроз та замахів навіть на представників суддівського корпусу не ведеться. І звичайно, ніхто навіть приблизно не знає, скільки свідків відмовилися від своїх свідчень під впливом погроз. За великим рахунком, практика захисту таких осіб у нас тільки зароджується, чого не можна сказати про повсюдно розповсюджену і, на жаль, набагато більш діючу практику залякування тих, хто по обов’язку служби зобов’язаний виносити вироки, і тих, на чиїх показаннях ці вироки ґрунтуються.

Утім, навіть при ідеально організованій системі захисту таких осіб можна розраховувати на охорону під час слідства, суду і, можливо, кілька тижнів після винесення вироку. Потім охорону знімають, і у людини немає ніяких гарантій власної безпеки. Переселення, нова робота і зміна зовнішності, передбачені законодавством для захисту свідків, дуже складно реалізувати, не маючи ні механізму, ні достатніх коштів. Якщо ж для організації фізичного захисту у держави хронічно не вистачає коштів, кадрів, а іноді і просто бажання, то важко дорікати свідків, які відмовляються давати показання, і суддів, які не завжди готові ризикнути власним життям, виносячи суворий і справедливий вирок, тому ніхто не вправі жадати від людей героїзму.

Так, наприклад, кілька років назад були арештовані члени банди, що промишляли грабежами і розбоєм. Слідчі органи установили кілька десятків епізодів злочинної діяльності угрупування. У справі проходило більш тридцяти потерпілих і свідків. Практично усі вони безпомилково відбирали фотографії підсудних під час попереднього слідства. Але жоден «не взнав» членів банди в залі суду.

Повсюдно розповсюдженим явищем сталі погрози убивства, насильства, знищення майна суддів. Конкретні факти погроз на адресу суддів зафіксовані в переважній більшості регіонів України. Методи залякування використовуються найрізноманітніші – від телефонних погроз до демонстрації зброї. І погрозами злочинці, як відомо, не обмежуються. От тільки окремі факти.

Початок 1997 року – убивство голови арбітражного суду Одеської області Бориса Віхрова і замах на суддю Галицького районного суду м. Львова Іванну Середкіну.

У листопаді 1997 року кілька людей напали на суддю Керченського міського суду і нанесли тілесні ушкодження. По факту була порушена кримінальна справа. Злочин не розкритий, провадження у справі припинено, тому що особи, які вчинили напад, встановлені не були.

У серпні минулого року в 10 годин вечора невідомі громадяни вчинили напад із застосуванням вогнепальної зброї на житлове приміщення, де проживає голова Ніжнегорського райсуду Автономної Республіки Крим. Зловмисники зробили три постріли по вхідній двері. По цьому факту порушена кримінальна справа. Винні також не знайдені.

У 1998 році за рішенням судів були прийняті заходи для забезпечення безпеки у відношенні 252 чоловік, у тому числі 57 суддів, 187 працівників судів, сімох потерпілих і свідків і навіть одного обвинувачуваного.

Кримінальний кодекс України (стара редакція) у статті 180 передбачає відповідальність за перешкоджання явці свідка, потерпілого, експерта, примушення їх до відмовлення від дачі показань чи висновку, підкуп цих осіб або погроза помстою за раніше дані показання чи висновки. Відповідно до даних судової статистики, за злочинні дії такого роду в 1997 році було засуджено 11 осіб, у 1998-м – 9. Потерпілі, свідки й інші учасники процесу звертаються з заявами про забезпечення безпеки у виключних випадках. Разом з тим існують вагомі підстави вважати, що цей злочин є дуже розповсюдженим. За словами співробітників Київського міського суду, учасники кримінального судочинства нерідко підпадають під вплив родичів і знайомих обвинувачуваних, особливо по справах про важкі насильницькі злочини. Вони бояться давати показання, а після закінчення попереднього слідства взагалі ухиляються від явки в судове засідання. Дуже часто у зв’язку з погрозами, потерпілі чи свідки під різними приводами виїжджають за межі Києва, а іноді навіть залишають країну. При цьому вони залишають заяви, що підтверджують їхні показання на попередньому слідстві і просять розглянути справу за їхньою відсутністю.

Виходячи з усього вищесказаного, об’єктом дослідження є суспільні відносини, пов’язані з захистом осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві. Відповідно, предметом дослідження будуть заходи захисту учасників кримінального процесу.

Не секрет, що забезпечити безпеку потерпілих, свідків і інших осіб, що сприяють правосуддю, тільки за допомогою кримінально-правових гарантій неможливо. Потрібні процесуальні захисні заходи, можливість застосування яких у тій чи іншій стадії судочинства залежить від відповідності конкретного заходу безпеки загальним умовам провадження в даній стадії. Тому метою дипломної роботи є аналіз і вироблення шляхів удосконалення законодавства про захист осіб, що беруть участь у кримінальному судочинстві, і практики його застосування.

Виходячи з мети, дипломант при написанні роботи поставив перед собою наступні задачі:

þ розкрити правову природу і порядок забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві;

þ дослідити існуючі заходи забезпечення безпеки осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві;

þ дослідити особливості кримінально-правової відповідальності за злочини проти осіб, які беруть участь в кримінальному судочинстві;

þ дати пропозиції з приводу удосконалення як кримінально-правових, так і процесуальних заходів захисту учасників кримінального судочинства.

Структура дипломної роботи. В першому розділі “Правова природа і порядок забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві” розглядаються поняття забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві, права та обов’язки осіб, щодо яких здійснюються заходи безпеки, і органів, які встановлюють та здійснюють ці заходи. Розглядається також підстави і приводи застосування заходів безпеки та сам порядок їх застосування щодо осіб, узятих під захист.

В другому розділі досліджуються конкретні заходи забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

В третьому розділі розглядається кримінально-правова відповідальність за злочини проти осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.