Суб’єкти інвестиційної діяльності, види інвесторів

Суб’єкти інвестиційної діяльності – це

Суб’єкти інвестиційної діяльності – це інвестори та учасники інвестиційної діяльності, які забезпечують здійснення інвестицій. Такий поділ залежить від функцій, які вони виконують.

Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути державні органи влади, фізичні та юридичні особи України та інших держав.

Основним суб’єктом інвестиційної діяльності є інвестор, який приймає рішення про вкладення власних, позикових або залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування з метою отримання вигід від експлуатації створе­ного об’єкта. Інвестором називають також учасника фондово­го ринку, що має вільні кошти і намагається вкласти їх з ме­тою отримання доходу (відсотків). У будь-якому разі, інвестор відмовляється від поточного споживання, задоволення сьогод­нішніх нагальних потреб у розрахунку на очікуване задово­лення їх у майбутньому, але вже в більших обс5Ігах шляхом вкладення ресурсів у різні об’єкти інвестування. Він має право володіти, користуватися, розпоряджатися об’єктами і резуль­татами  інвестицій,  включаючи  реінвестиції  та торговельні операції па території України, згідно із законодавством. Інвес­тор також має право на придбання необхідних йому майна та інших ресурсів у фізичних та юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами та на умовах, що визнача­ються за домовленістю сторін.

Види інвесторів (класифікація інвесторів)

З погляду класифікаційних ознак можна виділити окремі види інвесторів.

За ознакою спрямованості основної господарської діяль­ності інвесторів доцільно поділити на індивідуальних та інституційних інвесторів.

• Індивідуальний інвестор — фізичні особи, як резиденти, так і нерезиденти, що здійснюють інвестиції для розвитку своєї основної операційної господарської діяльності. Напри­клад, у США близько 47 млн. американців є власниками акцій. На індивідуальних інвесторів Нью-Йоркської фондової біржі припадає 3О % загальної кількості операцій.
• Інституційний інвестор, зазвичай, це юридична особа — фінансовий посередник, що акумулює засоби індивідуальних інвесторів і здійснює інвестиційну діяльність, спеціалізовану, як правило, на операціях з цінними паперами. Основними інс-титуційними інвесторами є інститути спільного інвестування. Це корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвести­ційний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднан­ням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отри­мання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітен­тів, корпоративні права та нерухомість.

Поділяючи інвесторів за цілями інвестиційної діяльності, слід визначити стратегічних та портфельних інвесторів.

• Стратегічний інвестор характеризується як суб’єкт інвес­тиційної діяльності, що ставить своєю метою придбання конт­рольного пакета акцій (переважної частки статутного капіта­лу) для забезпечення реального управління підприємством відповідно до власної концепції його стратегічного розвитку.
• Портфельний інвестор характеризується як суб’єкт інвес­тиційної діяльності, що вкладає свій капітал у різноманітні об’єкти (інструменти) інвестування суто з метою одержання інвестиційного прибутку. Такий інвестор не ставить своєю ме­тою реальну участь в управлінні стратегічним розвитком під­приємств-емітентів.

За орієнтацією на інвестиційний ефект інвесторів доцільно поділяти:

• на інвесторів, орієнтованих на потоковий інвестицій ний дохід, — формують свій інвестиційний портфель переважно за рахунок короткострокових фінансових вкладень, а також окремих довгострокових інструментів інвестування, що приносять регулярний потоковий прибуток (наприклад, купонних облігацій);
• інвесторів, орієнтованих на приріст капіталу в довго строковому періоді, — вкладають свій капітал переважно в реальні операційні активи підприємства, а також у довгострокові фінансові інструменти інвестування (акції, довгострокові безкупонні облігації тощо);
• інвесторів, орієнтованих на позаекономічний інвестиційний ефект, — вкладаючи свій капітал в об’єкти інвестування, ставлять перед собою соціальні, екологічні та інші позаекономічні цілі, не розраховуючи на одержання інвестиційного прибутку.

Залежно від ставлення до ризику інвестора та схильності ризикувати у виборі об’єкта інвесторів поділяють так:

• інвестор,  не  схиль}іий  до ризику,  —  характеризують суб’єктів інвестиційної діяльності, що уникають здійснення середньо- і високоризикових інвестицій, навіть незважаючи на справедливе відшкодування зростання рівня ризику додатковим рівнем інвестиційного доходу;
• інвестор, нейтральний до ризику, — характеризують суб’єктів інвестиційної діяльності, що згодні брати на себе інвестиційний ризик тільки в тому випадку, коли він буде справедливо компенсований додатковим рівнем інвестиційного доходу;
• інвестор, схильний до ризику, — суб’єкти господарювання, схильні йти на інвестиційний ризик навіть у тих випадках, коли він недостатньо справедливо компенсований додатковим рівнем інвестиційного доходу.

За менталітетом інвестиційної поведінки, зумовленої ви­бором інвестицій за шкалою співвідношення між рівнями їх­ньої прибутковості та ризику, виокремлюють такі групи інвес­торів:

• консервативний інвестор  —  суб’єкт господарювання, що вибирає об’єкти (інструменти) інвестування за критерієм мінімізації рівня інвестиційних ризиків, незважаючи на відповідно низький рівень очікуваного за ними інвестиційного доходу. Такий інвестор піклується насамперед про забезпечення надійності (безпеки) інвестицій;
• помірний інвестор — суб’єкт господарювання, що вибирає такі об’єкти (інструменти) інвестування, рівень прибутковості і ризику яких приблизно відповідає середньо ринковим умовам (за відповідним сегментом ринку);
• агресивний інвестор — суб’єкт господарювання, що вибирає об’єкти (інструменти) інвестування за критерієм максимізації потокового інвестиційного доходу, незважаючи на супутній їм високий рівень ризику.

Інституційних інвесторів відповідно до виконуваних ними функцій доцільно поєднати у такі основні групи.

1. Інституційні інвестори, які здійснюють переважно прямі інвестиції в обмежене коло підприємств:

— холдингова компанія — головна компанія будь-якої фінансової монополії, що володіє контрольним пакетом акцій дочірніх підприємств і спеціалізується па управлінні;

— фінансова група — об’єднання підприємств, пов’язаних в одне ціле системою взаємної участі. На відміну від холдингу, фінансова група не має головної фірми, що спеціалізується на управлінні;

— фінансова компанія — корпорація, що фінансує вибране за певним критерієм коло інших корпорацій, не здійснює диверсифікацію вкладень, яка властива, наприклад, інвестиційній компанії, і не володіє контрольними пакетами акцій корпорацій, які фінансує.

2. Інституційні інвестори, які здійснюють великі інвести­ції, не дотримуючись певного, наперед вибраного комплексу об’єктів інвестування:

— інвестиційна компанія формує капітал за рахунок акумуляції коштів дрібних інвесторів. Єдиним видом її діяльності є формування портфелів цінних паперів. Інвестиційна фірма, що управляє капіталом вкладників за їх довіреністю, називається трастом. Якщо компанія має лише один портфель інвестицій, вона вважається інвестиційним фондом;

— страхові та пенсійні фонди.

3. Інституційні інвестори, які здійснюють великі (диферен­ційовані) інвестиції, але не мають стабільного портфеля цін­них паперів:

—  інвестиційні дилери (торговельні компанії, інвестиційні банки, фондові доми та ін.), які прагнуть отримати прибуток шляхом спекулятивної гри на зміні вартості фондових інструментів. Фактично цю групу можна зарахувати і до фінансових посередників.

Фінансові посередники — це компанії, що надають професій­ні послуги, опосередковуючи діяльність між емітентом та ін­вестором, з метою отримання прибутку. Вони є професіонала­ми фондового ринку, що спеціалізуються на роботі з цінними паперами, здійснюють посередницьку діяльність з випуску й обігу цінних паперів, діючи на фондовому ринку за доручен­ням і за рахунок клієнтів (брокерська діяльність), за власний рахунок (дилерська діяльність), за дорученням емітента у про­цесі первинного розміщення цінних паперів, а також надають інші послуги (наприклад, управління портфелем цінних папе­рів, інвестиційне консультування, реєстраційні функції). Такі установи зобов’язані мати власний капітал, адекватний обсягу їх операцій на ринку цінних паперів (РЦП). Поряд з ними РЦП обслуговують банківські установи, які нарівні з іншими фінансовими та кредитними функціями можуть здійснювати посередницьку діяльність з випуску й обігу цінних паперів, виконувати операції на фондовому ринку за власний рахунок, за дорученням і за рахунок клієнтів, здійснювати реєстраційні функції, а також надавати позики, пов’язані з цінними папе­рами.

До основних операцій фінансових посередників належать:

• дилерські операції — діяльність з цінними паперами, що передбачає купівлю-продаж цінних паперів за власний рахунок з метою перепродажу третім особам;
• брокерські операції — операції, що здійснюються за рахунок та від імені клієнта;
• довірчі операції — операції, які в Україні, як правило, полягають у прийнятті коштів або фінансових активів у довірче управління з подальшим їх розміщенням і не дістали великого поширення. Вони передбачають створення структурованого інвестиційного портфеля, який продається клієнту у формі сертифіката трасту. В Україні подібні операції можуть бути оформлені тільки за умови створення банком нової юридичної особи — інвестиційного фонду;
• андерайтинг — діяльність з випуску цінних паперів за Дорученням, від імені та за рахунок клієнта шляхом організації підписки на цінні папери або їх реалізації іншим способом. Це купівля на первинному ринку цінних паперів з подальшим перепродажем інвесторам.

Учасники інвестиційної діяльності

Як передбачено законодавством, інвестори можуть бути:

• покупцями (якщо купують страхові поліси, ощадні сертифікати комерційних банків та ін.);
• продавцями;
• замовниками (під час укладення договору підряду на будівництво);
• кредиторами.

Інвесторам в умовах ринку надається широке коло повнова­жень відповідно до їх економічної самостійності. Це перш за все визначення цілей, спрямованості, видів та обсягів інвестицій, складу інших учасників інвестиційної діяльності.

Учасники інвестиційної діяльності — це фізичні та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію ін­вестицій як виконавці замовлень або на підставі доручення ін­вестора. Інвестор визначає мету, спрямованість та обсяги ін­вестицій і залучає для їх реалізації на договірних засадах будь-яких учасників інвестиційної діяльності, в тому числі й шляхом організації конкурсів і торгів. Держава і посадові осо­би не вправі втручатися в договірні відносини учасників інвес­тиційної діяльності понад своєї компетенції.

Законодавством України передбачена заборона втручання дер­жавних органів та посадових осіб у реалізацію договірних відно­син між суб’єктами інвестиційної діяльності.

На інвестиційному ринку серед основних учасників слід та­кож виокремлювати різноманітних посередників, які викону­ють безліч посередницьких операцій, постійно взаємодіють і становлять його інфраструктуру.

Сукупність фінансових посередників відображає етап інвес­тиційного ринку. Світова практика свідчить про надзвичайну роль фінансових посередників у системі державного управлін­ня інвестиційною діяльністю. Велике значення відіграють інс-титуційні інвестори, серед яких переважна кількість фінансо­вих посередників.

Вітчизняне законодавство не містить конкретного визна­чення поняття “фінансовий посередник” чи “фінансово-інвестиційний посередник”. Разом з тим фінансовий посередник — це суб’єкт господарювання, який надає своїм клієнтам послу­ги щодо перерозподілу вільних фінансових ресурсів шляхом проведення операцій на інвестиційному ринку.

Фінансові посередники наділенні специфічними рисами та особливостями, які зумовлені перга за все їх місцем та роллю в економічній системі.

Фінансове посередництво має різні форми, а фінансові посе­редники є кількох видів. У світовій практиці серед основних видів фінансових посередників виокремлюють такі: фінансові брокери, торговці цінними паперами (дилери), інвестиційні фірми, інвестиційні консультанти та довірчі товариства.

На світових фінансових ринках діють фінансові посередни­ки, які мають важливе значення для розвитку економіки дер жави та виконують декілька функцій. Фінансові посередники у США поділяються на три категорії:

• депозитні установи (комерційні банки, ощадні установи, кредитні спілки);
• ощадні установи контрактного типу (страхові компанії, пенсійні фонди);
• інвестиційні посередники (інвестиційні банки, інвестиційні компанії, іпотечні банки, житлові банки, фінансові компанії, взаємні фонди, взаємні фонди грошового ринку).

Структуру посередників на інвестиційному ринку України утворюють такі учасники (посередники): інвестицій­ні банки; страхові, брокерські, лізингові компанії; фондові біржі; комерційні банки; парабанківські інституції; інжині-ринго-консалтингові фірми; інвестиційні фонди; компанії і трасти; фірми-девелопери та прожект-менеджери; тендерні комітети; товарні біржі; депозитарії; іпотечні банки; дилерські контори; незалежні реєстратори; проектні та будівельні фір­ми; вексельні й клірингові центри.

Основна функція фінансових посередників полягає у надан­ні допомоги в процесі передачі коштів від потенційних заощаджувачів до потенційних інвесторів і навпаки.

Фінансові посередники на ринку інвестицій у широкому розумінні – це компанії, що надають послуги в галузі інвестування та здійснюють процес безпосереднього регулювання попиту та пропозиції на фінансово-інвестиційні ресурси в економіці. Вони є суб’єктами ринку інвестицій.

Рівні суб’єктів інвестування

Реалізуючи свої функції, суб’єкти інвестиційної діяльності мо­жуть належати до певного рівня у ході реалізації інвестицій­ного процесу.

Загалом доцільно виокремити такі основні рівні суб’єктів інвестування:

1. Держава як суб’єкт інвестиційної діяльності може реалі­зовувати свої функції через систему інституцій або здійснюва­ти безпосереднє інвестування економіки. У першому випадку держава — учасник інвестиційного процесу, а у другому — ін­вестор. Держава є суб’єктом інвестиційної діяльності через:

• органи виконавчої влади і місцевого самоврядування;
• Національний банк шляхом регулювання попиту та пропозиції на залучені грошові кошти, регулювання облікової ставки (кредитна експансія чи кредитна рестрикція), проведення операцій на фондовому ринку щодо емісії, продажу та купівлі державних цінних паперів, регулювання норм обов’язкових резервів;
• Фонд державного майна, Державний антимонопольний комітет, Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд та інші державні інституції.

Отже, держава може брати участь у інвестиційному процесі як прямо, тобто через державний сектор економіки, так і опо­середковано — через свої інституції.

У випадку безпосереднього виконання державою ролі інвес­тора здійснюється інвестування тих галузей і виробництв, про­дукція яких мас загальнонаціональне значення та які най­ближчим часом не підлягатимуть приватизації (оборонна про­мисловість, загальнодержавна інфраструктура, соціальна сфера).

До форм опосередкованої участі держави в інвестиційному процесі слід зарахувати державне кредитування, державні по­зики, роздержавлення, приватизацію, податкове і валютне ре­гулювання, амортизаційну політику, державний лізинг, лі­цензування, квотування, стандартизацію тощо.

2. На другому рівні знаходяться елементи фінансово-кредитної системи як суб’єкти інвестиційного процесу:

• банківська фінансово-кредитна система, а саме Національний банк та банківські установи, в тому числі спеціалізовані банки (інвестиційні, інноваційні, іпотечні, ощадні, позичкові тощо);
• небанківська (позабанківська) фінансово-кредитна система, до якої входять інститути спільного інвестування, довірчі товариства, кредитні спілки, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, лізингові фірми, інші небанківські фінансові установи тощо.

Дієвими суб’єктами інвестиційного процесу на цьому рівні є фінансові установи, до яких відповідно до Закону України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фі­нансових послуг” від 12 липня 2001р. №2664-111 належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інститути спільного інвестування та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є на­дання фінансових послуг.

На інвестиційному ринку ці установи можуть виконувати такі функції, як: випуск платіжних документів, платіжних карток, дорожніх чеків та/або їх обслуговування; довірче управління фінансовими активами; залучення фінансових ак­тивів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення; фінан­совий лізинг; надання коштів у позику, в тому числі і на умо­вах фінансового кредиту; надання гарантій та поручительств; переказ грошей; послуги у сфері страхування та накопичу­вального пенсійного забезпечення; торгівля цінними папера­ми; факторинг та інші операції.

Так банки в інвестиційному процесі поряд із традиційними функціями кредитно-розрахункового та касового обслугову­вання, депозитними операціями значно розширюють свою діяльність шляхом запровадження операцій з цінними папе­рами, зокрема, виконують функції депозитаріїв та незалеж­них реєстраторів цінних паперів акціонерних товариств; ін­вестиційного кредитування; проектного фінансування; довір­чих операцій; обслуговування іноземної інвестиційної діяль­ності.

З прийняттям Закону України “Про кредитні спілки” від 20 грудня 2001р. №2908-111 активізувалась діяльність кре­дитних спілок — неприбуткових організацій, заснованих фі­зичними особами на кооперативних засадах з метою задово­лення потреб їх членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об’єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитні спілки надають своїм чле­нам кредити; залучають на договірних умовах внески (вклади) на депозитні рахунки; виступають поручителем виконання членом спілки зобов’язань перед третіми особами та інші фі­нансові послуги.

Активними суб’єктами інвестиційної діяльності є також ін­ститути спільного інвестування (ІСІ), до яких належать корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестицій ний фонд, який провадить діяльність, пов’язану з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Інститути спільного інвес­тування залежно від порядку здійснення їх діяльності можуть бути:

• відкритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере па себе зобов’язання здійснювати у будь-який час на вимогу інвесторів викуй цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами);
• інтервального типу, якщо він (або компанія з управління його активами) бере на себе зобов’язання здійснювати на вимогу інвесторів викуп цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами), протягом обумовленого у проспекті емісії строку, але не рідше одного разу на рік;
• закритого типу, якщо він (або компанія з управління його активами) не бере на себе зобов’язань щодо викупу цінних паперів, емітованих цим ІСІ (або компанією з управління його активами) цо моменту його реорганізації або ліквідації.

Інститут спільного інвестування може бути також строко­вим або безстроковим.

Строковий створюється на певний строк, встановлений у проспекті емісії, після закінчення якого зазначений ІСІ лікві­дується або реорганізується. Безстроковий ІСІ створюється на невизначений строк. ІСІ закритого типу може бути лише стро­ковим. Інститут спільного інвестування може бути диверсифі-коваиого й недиверсифікованого видів.

3.  Третій рівень суб’єктів інвестиційного процесу формують виробничо-господарські об’єднання, до складу яких входять: акціонерні товариства; товариства з обмеженою, повною та додатковою відповідальністю; комапдитні товариства.

4.  На четвертому рівні суб’єктів інвестиційного процесу виокремлюються угрупування з різними цілями, але найчастіше з метою поєднання капіталів для досягнення спільних інвестиційних рішень, до складу яких входять:  холдинги; промислово-фінансові групи; концерни; консорціуми.

5. До п’ятого рівня суб’єктів інвестиційного процесу належать фірми, функціями яких є надання спеціалізованих по слуг та виконання різного виду робіт, що сприяють інвесту­ванню: фірми-девелопери; ІІроджект-менеджери; фірми-ріелтори; інжинірингові фірми; консалтингові фірми; екаунтингові фірми.

Найбільш зручною для інвестора є фірма-девелопер, яка бере на себе відповідальність реалізувати інвестиційний про­ект, її обов’язки: пошук найбільш вигідного об’єкта вкладан­ня коштів інвестора, розробка проекту, його фінансування і введення в експлуатацію. Девелопер виконує будівельно-мон­тажні роботи самостійно або залучає підрядні і субпідрядні фірми. Як правило, в угоді з девелопором передбачаються умо­ви, згідно з якими він може стати компаньйоном інвестора, відмовитись від проекту або умови, за якими інвестор відмовляється від проекту, а фірма-девел опер стає його власником і відшкодовує інвестору витрати і втрачений прибуток.

Окремі функції щодо реалізації проекту загалом або окре­мого його етапу може брати на себе керуючий проектом (проджект-менеджер) або спеціалізована команда спеціалістів, що пілотує інвестиційний проект, тобто виконує функції, іден­тичні тим, що виконує у пас замовник. У багатьох випадках під час обґрунтування інвестиційного проекту для інвестора стає очевидною необхідність замість виконання будівельно-монтажних робіт придбання готової споруди, будівлі або неза­вершеного об’єкта. Ці послуги для інвестора виконує фірма-ріелтор.

Фірми-ріелтори — це посередники на ринку нерухомості. Ріелтори працюють па комісійних засадах за угодами з продавцем нерухомості. Розмір комісії звичайно коливається від 3 до 10 % залежно від вартості об’єкта, кон’юнктури ринку неру­хомості і строків реалізації об’єкта.

В Україні створена Асоціація ріелторів, яка сертифікує своїх членів. У майбутньому ріелтори реалізують угоди купівлі-продажу нерухомості (переважно житла) і потребують ство­рення комп’ютеризованої інформаційної мережі з банком да­них не тільки житла, а й промислових, культурно-громадянсь-ких і комунальних об’єктів, що пропонуються для продажу.

Важливе значення в інвестиційному процесі відіграють інжиніринго-консалтиигові та екаутингові фірми, які на до­говірних засадах розробляють для інвестора різноманітну до­кументацію: інформаційну, науково-технічну, проектію-кош-торисну, опрацьовують проекти бізнес-планів тощо.

Інжинірингові фірми залежно від своєї спеціалізації мо­жуть мати великі портфелі типових інноваційних проектів, що відповідають рівням світових стандартів.

6. Можливість використання різноманітних організацій­них форм взаємодії партнерів у інвестиційному процесі спону­кає інвесторів залучати до спільної інвестиційної діяльності різні фірми, функціями яких є надання спеціальних послуг і виконання різного роду робіт. Звичайно з такими фірмами укладаються окремі /договори (контракти). Разом з тим мож­ливі й інші економічні відносини, такі як залучення до складу акціонерів або компаньйонів, створення інвестиційних кон­сорціумів або промислово-фінансових груп.

Суб’єкти інвестиційної діяльності реалізують власні еконо­мічні інтереси, вступаючи у певні взаємовідносини на інвести­ційних ринках. Ці ринки регулюють процес обміну інвестиціями та інвестиційними об’єктами.

Учасники ринку цінних паперів

Для забезпечення інвестиційної діяльності серед основних учасників можна виокремити таких, що здійснюють специфіч­ні функції тільки на ринку цінних паперів. Основними учасниками ринку цінних паперів є такі.

Емітенти цінних папе­рів — це держава в особі уповноваженого органу, юридична і фі­зична особи та у випадках, передбачених законодавством. Емітент від свого імені випускає цінні папери і зобов’язується виконувати обов’язки, що випливають з умов їх випуску.

Торговці цінними паперами — це суб’єкти, які вправі здійсню­вати такі види діяльності з випуску та обігу цінних паперів

• діяльність з випуску цінних паперів — діяльність, за якої визнається виконання торговцем цінними паперами за дорученням, від імені і за рахунок емітента обов’язків з організації переди лати-на цінні папери або їх реалізації іншим способом;
• комісійну діяльність з цінними паперами — куиівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені, за дорученням і за рахунок іншої особи;
• комерційну діяльність з цінними паперами — купівля-продаж цінних паперів, що здійснюється торговцем цінними паперами від свого імені та за власний рахунок.

Активним учасником рийку цінних паперів в Україні є дворівнева Національна депозитарна система:

1. Верхній рівень — це Національний депозитарій України і депозитарії, що здійснюють розрахунки для зберігачів і клі­ринг та розрахунки за угодами щодо цінних паперів.
2. Нижній рівень — це зберігачі, які ведуть рахунки власни­ків цінних паперів, та реєстратори власників іменних цінних паперів.

Зберігачі цінних паперів — організації, які мають дозвіл на зберігання та обслуговування обігу цінних паперів і опера­цій емітенту з цінними паперами на рахунках “у цінних папе­рах як щодо тих цінних паперів, що належать йому, так і тих, які він зберігає згідно з договором про відкриття рахунку в цінних паперах.

Комерційні банки, які мають дозвіл на здійснення діяль­ності з випуску та обігу цінних паперів, і торговці цінними па­перами за наявності відповідного дозволу мають право бути зберігачами, проводити за дорученням власника операції з де­понованими цінними паперами і здійснювати іншу депозитар­ну діяльність, пов’язану з обігом цінних паперів, за винятком клірингу та розрахунків за угодами щодо цінних паперів.

Клірингові депозитарії — організації, які отримують, зві­ряють та поновлюють поточну інформацію, готують бухгал­терські та облікові документи, необхідні для виконання угод Щодо цінних паперів, визначають взаємні зобов’язання, що передбачає взаємозалік, забезпечують та гарантують розра­хунки за угодами щодо цінних паперів.

Реєстратори власників цінних паперів — організації, які проводять перелік за станом на певну дату власників іменних Цінних паперів, належних їм іменних цінних паперів, що є складовою системи реєстру та дає змогу ідентифікувати цих власників, кількість, номінальну вартість та вид належних їм Шенних цінних паперів.

Органи державної влади, центри сертифікатних аукціонів і їх правонаступники тіе можуть вести реєстри і бути засновни­ками реєстраторів. Частка емітента цінних паперів у статутному фонді реєстратора не може перевищувати 10 %. Емітент вести власний реєстр самостійно, якщо кількість власників цінних паперів не перевищує кількості, визначеної Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Учасники ринку цінних паперів можуть об’єднуватися в саморегулівні організації. Це організації професійних учасників ринку цінних паперів, які створюються згідно з рішенням Дер­жавної комісії з цінних паперів та фондового ринку України “Щодо затвердження Основних засад розвитку саморегулю­вання на фондовому ринку України” від 22 листопада 2001 р. № «350 за принципом — одна саморегулівна організація з кож­ного виду професійної діяльності.

Найактивнішою саморегулівною організацією в Україні є Асоціація “Позабіржова фондова торговельна система (ПФТС)”, яка є електронним фондовим ринком, створеним для торгівлі цінними паперами, допущеними Асоціацією до нотування у торговельній системі. Членом ІІФТС може бути будь-яка юри­дична особа, яка має право здійснювати підприємницьку діяльність з цінними паперами в Україні і прийнята в Асоціа­цію згідно з її статутом, положеннями та правилами.

Ще одним з учасників ринку цінних паперів є фондова біржа — акціонерне товариство, яке зосереджує попит і пропози­цію цінних паперів, сприяє формуванню їх біржового курсу та здійснює свою діяльність відповідно до Закону України “Про цінні папери та фондову біржу”, інших актів законодавства України, статуту і правил фондової біржі.

Основними учасниками фондових бірж є такі:

• Брокерські компанії — компанії, що здійснюють цивільно-правові угоди щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх постачання новому власнику на під­ставі договорів доручення чи комісії за рахунок своїх клієн­тів.
• Дилерські компанії — компанії, що здійснюють цивільно-правові угоди щодо цінних паперів, які передбачають оплату цінних паперів проти їх постачання новому власнику від свого імені та за власний рахунок з метою перепродажу третім осо­бам.
• Маклери — особи, які є посередниками під час укладання угод на біржі.