ЗАХОДИ ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРИМУСУ

1. Значення і поняття доказування та доказів у цивільному процесі.

Пізнання у цивільному процесі – це процес відбиття у свідомості суддів та осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об’єктивному світі. Пізнання складається з діалек­тичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі по­дання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів ци­вільної справи.

Види пізнавальної процесуальної діяльності:

1.     доказування фактичних об­ставин, які з’ясовуються під час розгляду справи;

2.     встановлен­ня судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні;

3.     пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов’язків сторін;

4.     пізнання, яке здійснюється апеляційним та касаційним судами у процесі перевірки законності та обґрунтованості су­дового рішення у цивільній справі.

Мета пізнання – це вста­новлення об’єктивної істини у справі.

Засобами пізнання – доказування і докази.

Процесуальна форма пізнання – це су­довий розгляд.

Об’єкти пізнання в цивільному судочинстві:

1.     матеріали справи;

2.     обставини справи;

3.     докази, на підставі яких встановлюються обставини справи.

Доказування – це діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі, по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, яка спрямована на встановлення дійсних прав та обов’язків учасників спірного правовідношення.

Докази в цивільному судочинстві – це одержувані за допомогою передбачених у законі і допустимих засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи  (ч.1 ст.57 ЦПК).

Значення доказів і доказування у цивільному судочинстві полягає у тому, що вони є невід’ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

2. Обов’язки доказування та подання доказів

Доказування у цивільному процесі є діяльністю, яка містить у собі права та обов’язок осіб, що беруть участь у справі.

Обов’язок доказування відповідно до ст. 60 ЦПК покладається на кожну сторону, яка є зобов’язаною довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім обставин, що не підлягають доказуванню.

Обов’язок подання доказів покладається на сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Права щодо доказування. Сторони, треті особи, прокурор, органи державного управління й інші особи, які беруть участь у справі та прирівнюються у правовому становищі до сторін (ст. 27, 45, 46 ЦПК), мають право:

1.     подавати докази;

2.     брати участь у їх дослідженні;

3.     давати суду усні й письмові пояснення;

4.     подавати свої докази, міркування та заперечення.

Обов’язок подання доказів ґрунтується на необхідності виконання відповідних дій, що має потенційні несприятливі правові наслідки у разі його невиконання, а саме:

1.     відмова суду визнати наявність юридичного факту в разі невиконання стороною обов’язку по його доказуванню;

2.     відмова у позові у разі не доведення позивачем підстави вимоги.

Етапи доказової діяльності:

1.     твердження про факти: позивач та інші особи, що пред’являють вимогу на захист його прав, повинні в позовній заяві викласти обставини, які обґрунтовують вимоги (п.5. ч.2 ст. 119 ЦПК України);

2.     визначення заінтересованих осіб щодо доказів: сторони і інші заінтересовані особи зазначають докази (ч.2 ст. 119 ЦПК України). Зазначення доказів – це інформація, повідомлення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін (ст. 136, ч.2 ст. 137, ч.5 ст. 119, п.4. ч.6 ст.130  ЦПК України);

3.     подання доказів сторонами та іншим особами, які беруть участь у справі (ч.1 ст. 131, ст. 132, 137 ЦПК України);

4.     пропозиція суду подати додаткові докази, сприяння судом у витребуванні доказів (ч.1 ст.131, ч. 132, ч.1 ст. 137 ЦПК);

5.     дослідження доказів: безпосереднє сприйняття судом у судовому засіданні інформації про обставини справи, поданої сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомогою передбачених у законі засобів доказування на підставі усності й безпосередності;

6.     оцінка доказів: розумова діяльність суб’єктів доказування що ґрунтується на законах логіки і процесуального права.

3. Класифікація доказів

Докази в цивільному судочинстві – це одержувані за допомогою передбачених у законі і допустимих засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи  (ч.1 ст.57 ЦПК).

Характерні риси доказів:

1.     зміст: фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи;

2.     процесуальна форма, в якій закладена така інформація (засоби доказування);

3.     процесуальний порядок одержання, дослідження й оцінки змісту та процесуальної форми.

Докази класифікуються:

1.     за характером зв’язку:

i.      прямі – дають можливість зробити однозначний висновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають доказуванню;

ii.      побічні – навпаки характеризуються численністю зв’язків з фактами, тому у процесі пізнання дають можливість зробити кілька вірогідних висновків про них;

2.     за процесом формування:

i.      первинні – формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню;

ii.      похідні (копії) – відтворюють данні, одержані від інших джерел;

3.     за джерелами одержання:

i.      особисті, речові, змішані;

ii.      первинні, похідні.

4. Засоби доказування

Засоби доказування – це процесуальна форма вираження доказів. Особами доказування є:

1.     пояснення сторін і третіх осіб, їх представників;

2.     показання свідків;

3.     письмові докази;

4.     речові докази;

5.     висновки експертів;

6.     інформація про фактичні дані, яка надається особами, що беруть участь у справі.

5. Звільнення від доказування

Факти, що не підлягають доказуванню, – це факти, щодо яких не здійснюється процесуальна діяльність, оскільки вони відповідно до законодавства є визнаними сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК). До таких фактів відносяться:

1.     обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі;

2.     загальновідомі факти: обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі й складу суду. Визнання обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу;

3.     преюдиції: обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою;

4.     законні презумпції – факти, які згідно з законом припускаються встановленими. Законні презумпції за галузевою належністю поділяються на:

a.      матеріально-правові (презумпція дійсності правочину);

b.     процесуально-правові (правоздатність особи).

6. Належність доказів. Допустимість засобів доказування

Предмет доказування – це коло фактів матеріально-правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. Це також юридична категорія, на пізнання якої спрямована уся доказова діяльність суду. До предмета доказування відносяться:

1.     обставини, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги (підстави позову);

2.     обставини, на яких відповідач обґрунтовує свої заперечення (підстави заперечення);

3.     інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.

Відповідно до статті 58 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Належні докази – такі докази, які:

1.     мають значення для справи – можуть підтвердити пов’язані зі справою істотні обставини, які відповідно до норми матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин;

2.     входять до складу підстав позову або підстав заперечення проти нього і характеризуються значимістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Допустимість засобів доказування означає, що будь-які фактичні дані в цивільній справі можуть бути підтверджені лише встановленими в законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК) – поняття допустимості у широкому значенні.

Обставини справи, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК) – поняття допустимості у вузькому значенні. (Приклад: відповідно до ст.218 ЦК України недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами. Рішення суду не може ґрунтуватися на свідченнях свідків).

7. Характеристика засобів доказування. Забезпечення доказів.

Пояснення сторін, третіх осіб та їх представників. Відповідно до ч.2 ст. 57 ЦПК пояснення сторін, третіх осіб та їх представників є засобом доказування. Сторони і треті особи, що беруть участь у справі мають право:

1.     давати суду усні і письмові пояснення, порядок і форма здійснення яких передбачені ст.176 ЦПК:

a.     після доповіді у справі суд заслуховує пояснення позивача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, відповідача та третьої особи, яка бере участь на його стороні, а також інших осіб, які беруть участь у справі;

b.     якщо поряд із стороною, третьою особою у справі беруть участь їх представники, суд після пояснень сторони, третьої особи заслуховує пояснення їх представників. За клопотанням сторони, третьої особи пояснення може давати тільки представник. Особи, які звернулися до суду за захистом прав, свобод та інтересів інших осіб, дають пояснення першими;

c.      якщо в справі заявлено кілька вимог, суд може зобов’язати сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, дати окремо пояснення щодо кожної з них;

d.     якщо сторони та інші особи, які беруть участь у справі, висловлюються нечітко або з їх слів не можна дійти висновку про те, визнають вони обставини чи заперечують проти них, суд може зажадати від цих осіб конкретної відповіді – «так» чи «ні»;

e.      сторони та інші особи, які беруть участь у справі, можуть ставити питання один одному;

f.       якщо у справі є письмові пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, головуючий оголошує зміст цих пояснень;

2.     одержувати від суду повідомлення і повістки про час і місце судового засідання.

Показання свідків.

Свідок (testis) – це особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України). Свідок повинен бути здатним за фізичним і психічним розвитком (станом) правильно сприймати обставини, які мають значення для справи, або давати про них правильні показання.

Не можуть бути свідками:

1.     недієздатні фізичні особи;

2.     особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному ліку­вальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні ва­ди правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

3.     особи, які за законом зобов’язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв’язку з їхнім службовим чи професійним становищем (про такі відомості);

4.     священнослужителі стосовно відомостей, одер­жаних ними на сповіді віруючих;

5.     професійні судді, народні засідателі та присяжні стосовно обставин обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішен­ня чи вироку;

6.     особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв – без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України);

7.     фізична особа щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­новлено опіку чи піклування, член сім’ї або близький родич цих осіб), з повідомленням про причини відмови (ст. 52 ЦПК Ук­раїни).

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та пси­хологічним станом, що викликається процесуальною фор­мою судового засідання, а саме:

1.     свідки, які не досягли 16 років, не по­переджаються про кримінальну відповідальність;

2.     допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов’язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі;

3.     у виняткових випадках, коли це не­обхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не до­сягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає мож­ливість поставити йому запитання;

4.     з дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України).

Письмові докази. – це виконані на предметі будь-яким способом письмові знаки, об’єднані у відповідну систему і структуру, у яких ви­ражені думки (ідеї), що вміщують інформацію (повідомлення) про обставини, які мають значення для справи. Вони можуть знайти втілення в різних документах, актах, листуваннях службового або особистого характеру. Необхідно, щоб вміщені в них дані про фактичні обставини виходили від осіб, які їх склали. Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК письмовими до­казами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що міс­тять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Вони класифікуються:

1.     залежно від суб’єктів, які склали письмові докази, на:

a.      офіційні: до­кументи, акти, службове листування державних і громадсь­ких органів. Можуть бути спростовними і неспростовними. Неспростовні звільнені від доказування (факти, встанов­лені судовим рішенням, що набрало законної сили). Докумен­ти видаються компетентними органами у межах їх повнова­жень, у встановленому порядку і формі;

b.     неофіційні: письмові докази, що походять від громадян.

2.     за змістом письмові докази поділяються на:

a.      розпорядчі: різного роду документи – договори, заповіти, накладні тощо);

b.     довід­ково-інформаційні: довідки, посвідчення, листування службо­вого і особистого характеру.

3.     за формою виконання письмові докази поділяються на прості і нотаріально посвідчені.

Речові докази – це предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи (ч. 1 ст. 65 ЦПК України). Вони сприймаються візуа­льним шляхом або їх зміст може бути пізнаним за допомогою експертизи. У речових доказах поєднуються, як правило, процесуа­льна форма і джерело відомостей про факти. Так, ч. 2 ст. 65 ЦПК України відносить до речових доказів магнітні, елек­тронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.

Висновки експертів. Відповідно до ч. 1 ст. 53 ЦПК України експертом є особа, якій доручено провести дослідження матеріальних об’єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини спра­ви і дати висновок з питань, що виникають під час розгляду справи і стосуються її спеціальних знань

Експертиза – це дослідження на вимогу суду поданих ним об’єктів, яке провадиться експертами, які мають спеціальні знання, на науковій основі з метою одержання даних про фак­ти, що мають значення для правильного вирішення справи.

Висновок експерта – це докладний опис проведених експертом досліджень, зроблених у результаті них висновків та обґрунтовані відповіді на питан­ня, поставлені судом (ст. 66 ЦПК України).

Види висновків експерта: категоричний (позитивний або нега­тивний); вірогідний, про неможливість відповісти на постав­лені питання за наявності вихідних даних; умовний.

Забезпечення доказів – це вжиття судом термінових заходів закріплення у визначеному процесуальному порядку фактичних даних з метою використання їх як доказів при розгляді цивільних справ.

Підстава для забезпечення доказів – побоювання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, що подача потрібних доказів стане згодом неможливою або ускладненою (ст.133 ЦПК). Заявник має подати позовну заяву протягом десяти днів з дня постановлен­ия ухвали про забезпечення доказів. При неподанні позовної заяви у зазначений строк особа, яка подала заяву про забезпе­чення доказів, зобов’язана відшкодувати судові витрати, а та­кож збитки, заподіяні у зв’язку із забезпеченням доказів.

У заяві про забезпечення доказів зазначаються: докази, які необхідно забезпечити; обставини, що можуть бути підтвер­джені цими доказами; обставини, які свідчать про те, що по­дання потрібних доказів може стати неможливим або усклад­неним, а також справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потрібно їх забезпечити (ст. 134 ЦПК України).

Заява про забезпечення доказів розглядається у п’ятиденний строк відповідно судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред’явлено – судом, у районі діяльності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомленням осіб, які беруть участь у справі. При обґрунтованості заяви, а та­кож, коли не можна встановити, до кого позивач може згодом пред’явити позов, заява про забезпечення доказів розгля­дається тільки з участю заявника.

Розглянувши заяву, суд (суддя) постановляє ухвалу про за­безпечення доказу, в якій зазначає порядок і спосіб її вико­нання або відмовляє у забезпеченні доказу.

Способи забезпечення доказів:

1.     допит свідків;

2.     призначення експертизи;

3.     витребування та огляд письмових і речових доказів.

Тимчасові заходи забезпечення доказів (відповідно до ст. 53 ЗУ «Про авторське право і суміжні права»):

1.     заява розглядається за участю заявника у дводенний строк з дня її подання, про що постановляється ухвала;

2.     ухвала про задоволення заяви про застосування тимчасового заходу підлягає негайному виконанню в порядку, встановленому для виконання судових рішень органом державної виконавчої служби за участю заявника.

8. Оцінка доказів

Оцінка доказів – це розумова діяльність суб’єктів доказування що ґрунтується на законах логіки і процесуального права.

Судовій оцінці підлягають тільки докази, які безпосередньо були досліджені в судовому засіданні з додержанням правил про належність доказів і допустимість засобів доказування.

Правила оцінки доказів (ст.212 ЦПК):

1.     суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів;

2.     жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення;

3.     суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності;

4.     результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Непогодження з висновками суду сторони та інші учасники процесу втілюють в касаційній скарзі в касаційному поданні, або в інших процесуальних документах, якщо справа переглядається в судовому нагляду.