ВЗАЄМОДІЯ ОСВІТИ, НАУКИ І ВИРОБНИЦТВА У ПРОЦЕСІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ (реферат)

Вступ

Серед особливостей інноваційної моделі економічного зростання країн в останнє десятиліття є перетворення інноваційного фактору в домінанту соціально-економічного розвитку; скорочення тривалості інноваційного циклу; посилення ролі науки як впливового інституту рівноправного партнера в мережі соціально-економічних взаємовідносин; зростання державних видатків на розвиток науково-технологічної сфери; глобалізація й інтеграція національних інноваційних процесів. Основними тенденціями в управлінні взаємодією інноваційно-орієнтованих економічних суб’єктів стає зсув акцентів із загальнонаціонального на регіональні рівні управління інноваційною діяльністю, глобальна інтеграція й залучення в господарський оборот об’єктів інтелектуальної власності.

Сьогодні питання модернізації української економіки і підвищення її конкурентоспроможності на основі інновацій мають стратегічне значення, так як саме від наявності сучасного технологічного базису залежить якість соціально-економічного розвитку суспільства. Проте, розроблені державні програмні документи не орієнтовані безпосередньо на інноваторів, винахідників, перспективну молодь.

Ретроспектива показує, що в XXI столітті на конкурентоспроможність окремих підприємств усе більше впливає їх здатність ідентифікувати, накопичувати й розвивати знання, створювати ключові компетенції й, використовуючи фактори успіху на відповідному сегменті ринку, створювати переваги. Безперервні зміни, що відбуваються в бізнесі, диктують необхідність постійного відновлення знань. Ось чому популярними залишаються вже більше десятиліття концепції «організації, що навчається,» (learning organization) та «управління знаннями», згідно з якими вважається, що саме організація повинна виробити в собі системи, механізми й корпоративну культуру, які в змозі забезпечити її потужний внутрішній потенціал для адаптації за допомогою навчання в динамічному зовнішньому середовищі й наступному формуванні й розвитку кадрового потенціалу, що відповідає мінливим умовам глобального світу. Зазначене вказує на актуалізацію діяльності сфери освіти, яка покликана бути джерелом формування новітнього знання, що здатне комерціалізуватися у відповідні технології й таким чином сприяти інноваційності економічних процесів. З цих позицій, сьогоднішні зусилля держави і суспільства повинні бути спряовані не лише на формальну підтримку, а й на збалансований розвиток освіти, науки, виробництва на основі технологічних інновацій.

Проблема полягає в тому, що існуючий сьогодні інноваційний процес в Україні – від проведення досліджень до упровадження в промисловість – малоефективний. Відбувається це тому, що промисловість і бізнес не беруть участь у формуванні програм наукових досліджень в університетах.

Питання щодо перспектив інноваційного розвитку освіти розглядають відомі вчені – Г. Бавихін, І. Каленюк [5], Л. Медвідь, В. Шепотько та ін. Дослідженню питань інноваційного розвитку економіки були присвячені роботи таких українських вчених: В. П. Семиноженко, В. М. Геєць, Б. Є. Кваснюк [3], Л. І. Федулова [4], Л. Яремко [7] та ін.

Однак виникає необхідність в пошуку сучасних інтеграційних механізмів, які б дозволили забезпечити синергетичну взаємодію вітчизняної освіти, науки та виробництва. Невивченими залишаються проблеми взаємодії локальних інноваційних утворень із суб’єктами виробничої сфери, недостатньо вивченим і розвиненим є механізм взаємодії освіти, науки і виробництва в рамках інноваційних центрів, а також взаємодія їх з фінансово-кредитними інститутами і державою. Саме проблемам такої взаємодії присвячена дана робота.

Метою реферату є розкриття механізму взаємодії освіти, науки і виробництва на терені інноваційного розвитку економіки України.

Завдання дослідження:

• з’ясувати роль взаємодії освіти, науки і виробництва в контексті формування вітчизняної інноваційної стратегії;
• виявити основні проблеми в розвитку локальних інноваційних центрів;
• запропонувати нові підходи до вирішення проблем взаємодії освіти, науки і виробництва та прискорення формування єдиної концепції розвитку локальних інноваційних центрів.

Підґрунтям дослідження стали нормативно-правові акти України [1, 2], збірники наукових праць, джерела засобів масової інформації. У роботі використано матеріали Державного комітету статистики України, міжнародних економічних організацій, публікації авторів із досліджуваної проблеми, матеріали наукових конференцій та семінарів, інформацію з мережі Інтернет.

1. Концепція інноваційного розвитку української економіки

Усвідомлення необхідності забезпечення інноваційного типу розвитку української економіки стало підґрунтям прийняття національної стратегії розвитку «Україна – 2015», яка створювалася науковими установами. Згідно з оцінкою сучасного потенціалу української економіки в її структурі на споживчий сектор припадає 19,7%, інвестиційно-інноваційний – 18,2%, енергосировинний – 23,8%, інфраструктурний – 19,7%. Наведені пропорції відображають внутрішні міжгалузеві зв’язки без врахування сфери послуг [10].

Така ситуація суперечить практиці передових країн світу, в яких на споживчий сектор припадає до 50% ВВП, інвестиційно-інноваційний сектор – до 20% (передусім за рахунок удвічі більшої частки машинобудування), енергосировинний сектор – до 7%, сектор інфраструктури – до 30%. Відставання України обумовлено надто низькими частками споживчого сектора та сектора інфраструктури, надто великою часткою енергосировинного сектора. Проте найбільші проблеми – в інвестиційно- інноваційному секторі. В Україні відсутній ефективний механізм конвертації заощаджень в інвестиції, що актуалізує проблему переходу від факторної до інвестиційної моделі з наступним розширенням інноваційних факторів розвитку. Тому економічна стратегія має виходити із випереджаючих темпів науково-технологічного оновлення виробничого потенціалу, бо це є ключовим завданням розв’язання головних завдань соціально-економічного піднесення України.

Загальна концепція інноваційного розвитку чітко визначає пріоритетні напрямки державної політики в сфері економічного розвитку на основі інновацій і знань.

Перший напрямок – створення інститутів, що заохочують суб’єктів фінансової, наукової й промислової діяльності впроваджувати інновації, передусім, через фіскальні заходи: податкові пільги, податкові кредити, прискорену амортизацію, цільову підтримку через гранти й позики тощо. Крім того, ефективним є застосування адміністративних заходів щодо спрощення процедури створення і діяльності інноваційних підприємств.

Другий – створення інфраструктури інноваційної економіки:

– ефективних механізмів інформаційного обміну між потенційними учасниками – партнерами, наприклад: формування загальних статистичних індикаторів;

– створення баз даних за результатами впровадження заходів інноваційної політики й самих інновацій, проведення всіляких семінарів і зустрічей ключових гравців, реалізація принципу «відкритої координації», що передбачає обмін досвідом і транснаціональне навчання;

– взаємодія в тріаді «університети – наука – промисловість». Великим державним дослідницьким центрам необхідно спрямовувати свої зусилля в сферу обміну технологіями й співробітництва з діловими колами;

– створення, насамперед, на регіональному рівні спеціалізованих організацій підтримки інновацій – технопарків, бізнес-інкубаторів, технологічних фірм, кластерних підприємств;

Третій напрямок – випереджаючий розвиток гуманітарного капіталу. Насамперед, це формування в суспільстві загальної інноваційної культури [3].

Отже, на сучасному етапі взаємодія освіти, науки і виробництва набуває ключового значення для інноваційної економіки країни.

Основу «тришарової» системи взаємодії освіти, науки і виробництва складає освіта, вона і є підґрунтям для виникнення нових ідей, винаходів і розробок, адже освіта дає базову систему знань і уявлень. З цього приводу цікавою є точка зору професора Стенфордського університету і Центру досліджень у галузі підприємництва бізнес-школи Единбурзького університету Генрі Іцковіца, автора нової моделі організації інноваційного процесу, названої ним моделлю «потрійної спіралі».

Підхід Іцковіца ґрунтується на тому, що в сучасному суспільстві ядром інноваційної діяльності виступає університет. Він започатковує тісну співпрацю з бізнесом, виконуючи для нього дослідження і створюючи потік ноу-хау з метою постійного вдосконалення продуктів і послуг, що виробляються цим бізнесом. У такій моделі саме університет стає головним центром докладання державних зусиль і ресурсів для розвитку інновацій. Університети такого типу прийнято називати дослідницькими, або, як їх називає Іцковіц, – підприємницькими. Звичайно, дослідницький університет зберігає всю академічну складову, але при цьому працює одночасно за трьома взаємопов’язаними напрямами: навчання, наукові дослідження, інноваційне впровадження високих технологій і виведення їх на ринки (технологічний трансфер).

В Україні за такою моделлю вже п’ятий рік працює науковий парк “Київська політехніка” при КПІ, створений відповідно до Закону України від 22 грудня 2006 року. За юридичною формою це корпорація, яка на основі поєднання інтересів учасників згуртувала на сьогодні 55 іноземних та українських високотехнологічних компаній, близько сотні наукових груп і лабораторій КПІ, що створюють для них потік конкурентоспроможних ноу-хау, понад 20 інженерних факультетів, які готують для компаній високоякісний персонал, кілька венчурних та інвестиційних фондів, які, у разі необхідності, виступають інвесторами окремих стартап-проектів.

Центральне місце належить науці як виробнику інновацій. Ключовою проблемою цього сектору є брак належного фінансування як з боку держави, так і приватного сектору. Останнім часом багато говориться про комерціалізацію науки, що має на меті стимулювання приватних інвестицій в науку. Проте частка і відповідальність держави в науково-пошуковій діяльності є у світі стабільно високою. Отже, інноваційні процеси потребують змішаного фінансування, у якому ініціатором і піонером виступає держава, залучаючи кошти бізнесу.

Третьою складовою є виробничий сектор – як забезпечення впровадження в реальність інноваційних ідей та їх реалізації. Це можливе при дієвих механізмах економічного управління та відповідному технічному оснащенні підприємств.

На нашу думку, одним із стримуючих факторів розвитку інноваційних центрів України є відсутність злагодженого механізму співпраці освітніх закладів, наукових центрів та виробництва, що має бути координованим та регламентованим державою. Така співпраця повинна включати кредитно-фінансові процеси, організаційно-економічну взаємодію всіх трьох ланок та розгалужену інфраструктуру, в якій кожен складовий елемент був би законодавчо врегульований.

В умовах ринкової економіки держава має запропонувати загальні параметри і правила інноваційного розвитку, політично й ресурсно стимулювати важливі проекти та програми. Усі ж інші види взаємодії між учасниками інноваційного процесу повинні здійснюватися самостійно на основі їхніх взаємних інтересів.

Компанії зацікавлені в постійному підживленні новими винаходами з метою модернізації та підвищення конкурентоспроможності своєї продукції; вчені – у практичному впровадженні своїх винаходів і отриманні роялті від цієї діяльності; факультети і кафедри університету – в отриманні місць практики для студентів, нових робочих місць для випускників, в оновленні своєї навчально-наукової бази за допомогою компаній; венчурні та інвестиційні фонди – у пошуку нових інноваційних проектів, які дали б їм змогу отримати нові прибутки.

Таким чином, на сучасному етапі Україні для інноваційного розвитку бракує механізмів, які б поєднували в єдиному комплексі виробничу сферу, що створює суспільні блага, товари й послуги, та її кадрове і наукове супроводження. У країні відсутня концентрація інтелектуальних ресурсів на стратегічно важливих напрямах розвитку. Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою потрібно створити такі спільні освітньо-наукові середовища, у яких наука передавала б освіті останні досягнення, формуючи її передовий зміст, а освітня компонента наповнювала б наукову сферу талановитою молоддю, з якої виростуть майбутні вчені, що володіють сучасною методологією науки. У таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем і вченим.

2. Проблеми інноваційних центрів в Україні

Розвиток сучасного суспільства значною мірою визначається наявністю й ефективністю інноваційних процесів, що обумовлюють перетворення результатів науково-дослідних робіт у нові продукти, технології, послуги. Сьогодні у світі одним з найбільш ефективних механізмів реалізації трансферту знань є інноваційні структури, що пов’язують його різні етапи в єдиний процес.

Науково-технологічні центри об’єднують науково-дослідні установи, освітні заклади, сервісні та виробничі підприємства з метою забезпечення якнайшвидшого впровадження результатів науково – дослідних і пошукових робіт, винаходів у виробництво. Головне завдання цих інноваційних структур – сприяти розвитку та комерціалізації високих і надвисоких технологій. В Україні основною формою такого об’єднання є технопарки та бізнес-інкубатори, зокрема ті, що засновані на базі вищих навчальних закладів. Разом з тим, залишається багато невирішених проблем у налагодженні співпраці між освітою, наукою і виробництвом.

Технопарки являють собою сучасну форму взаємодії освіти, науки, техніки і виробництва, у результаті якої виникають науково-інноваційні комплекси для розробки новітніх технологій, швидкого запровадження науково – технічних розробок і виробництва новітньої продукції. Основу технопарків складає тісна взаємодія університетів, науково-дослідних центрів, конструкторських та виробничих підрозділів, використання ними сучасної інформаційної бази.

На відміну від технопарків, що розробляють широку проблему, технополіси скеровані на створення й випуск наукомісткої продукції з урахуванням її конкурентоспроможності та умов ринку збуту. Такі технополіси вже є в США та країнах ЄС. У Японії ухвалено програму “технополіс”, вона передбачає спорудження 19 наукових містечок середнього розміру для рівномірнішого поділу наукових кадрів по країні (зараз 80% наукових співробітників та інженерів працює у Токіо та інших великих містах). У Фінляндії є 5 технополісів. У технополісі, поряд з науково-дослідними закладами, має бути мережа навчальних центрів для підготовки кадрів та підвищення їхньої кваліфікації [5].

“Мозковий центр” технополісу не лише сприяє створенню конкурентоспроможної продукції, але й дає власну продукцію у вигляді науково-технічних розробок, кваліфікованих науково-технічних та організаційно-економічних консультацій (“ноу-хау”).

Історія створення технопарків в Україні починається з 1999 р., коли було розроблено відповідну нормативно-правову базу з метою їх організації. За цей час можна виділити два етапи розвитку технопарків: період зльоту в 2000-2004 роках та період падіння, починаючи з 2005 року.

За станом на 1 листопада 2010 р. відповідно до Закону України “Про спеціальний режим інноваційної діяльності технопарків” реєстрацію пройшли 16 технопарків [10].

Живильним середовищем для створення українських технологічних парків є переважно структури НАН України, що дозволяє дійти висновку про велику роль академії у створенні цих структур, що визначає особливості української практики реалізації цілей інноваційного розвитку економіки. Як базові структури технопарків можна відзначити також університети технічного профілю і промислові підприємства. Перші три технопарки, які були створені в 1999-2000 рр. на базі інститутів фізики напівпровідників ім. В. Є. Лашкарьова, електрозварювання ім. Є. О. Патона та монокристалів НАН України, започаткували в Україні перехід до інноваційної моделі зростання національної економіки.

Розвиткові вітчизняних технопарків перешкоджає дефіцит фінансів, недосконалість державної політики, а також нестача нових ідей і якісних розробок. На останній із зазначених перешкод акцентують увагу переважно технопарки, які виробляють інновації регіонального та національного масштабів. Це може свідчити про наявність конкуренції на внутрішньому ринку та брак протекціонізму з боку держави. Серед інших недоліків – відсутність суміжної інфраструктури, яка дозволила б інвестору, вченим і потенційному замовникові знаходити одне одного, недосконалість законодавства й нестача компетентного менеджменту.

Ще однією формою локальних інноваційних центрів є бізнес-інкубатори. Бізнес-інкубатор – організація, яка створює найбільш сприятливі умови для підтримки малих новостворених фірм та починаючих підприємств, що хочуть, але не мають можливостей почати власну справу. Бізнес-інкубатори надають своїм клієнтам організаційну, матеріальну, технічну та інформаційно-консультативну допомогу.

Через брак досвіду за досить короткий час у США гинула переважна більшість новостворених фірм, але після запуску роботи бізнес-інкубаторів рівень банкрутства в цій сфері знизився втричі. Так, сьогодні у США діють майже 860 інкубаторів.

В Україні створення перших бізнесів-інкубаторів стимулювалося міжнародною фінансовою допомогою. Так, наприкінці 90-х років Агентство міжнародного розвитку США (USAID) фінансувало виконання Програми розвитку бізнесів-інкубаторів в Україні (BID). У рамках цієї програми були створені такі бізнеси-інкубатори, як технологічний бізнес-інкубатор «Харківські технології», бізнес-інкубатор Херсонської торгово-промислової палати, бізнес-інкубатор Об’єднаного профкому Чорнобильської АЕС у м. Славутичі.

Головною метою створення бізнесу-інкубатора в Славутичі було забезпечення робітниками місцями звільнених службовців Чорнобильської станції. Він розміщений на території спеціальної економічної зони «Славутич». У керування інкубаторові переданий інженерно-лабораторний комплекс загальною площею З500 квадратних метрів і прилягаюча до комплексу територія. Основна сфера діяльності – виготовлення приладів контролю рівня забруднення навколишнього середовища.

Яскравим прикладом виступає і бізнес-інкубатор Херсонської торгово-промислової палати — центр, що поєднує підприємства, державні органи і громадські організації, зацікавлені в підтримці розвитку малого бізнесу в регіоні. Він надає починаючим підприємцям комплекс послуг, необхідний для успішного становлення і розвитку малого підприємства:

– навчання за програмами менеджменту, маркетингу, фінансової діяльності і бізнесу-планування малого підприємства;

– допомога у створенні бізнес-планів;

– маркетингові дослідження конкурентноздатності продукту і методів його просування на ринок;

– консультування з усіх питань діяльності підприємства;

– оренду приміщень;

– офісні послуги;

– сприяння у фінансуванні проектів.

У 1998 році було створено перше об’єднання українських бізнесів-інкубаторів – Асоціація Українських бізнесів-інкубаторів і інноваційних центрів (УАБІІЦ). Членами Асоціації є 100 фізичних і 60 юридичних осіб. Переважно це керівники бізнесів-інкубаторів, центрів підтримки підприємництва й інших громадські організації. У той же час членами Асоціації є успішні підприємці, науковці, українські і закордонні консультанти [9].

На сьогоднішній момент Українська Асоціація бізнес-інкубаторів та інноваційних центрів розпочала проекти “Формування інформаційно-комунікаційного середовища ефективного розвитку бізнес – інкубування в Україні (UВІСА – ІСТ)” та “Створення інформаційно-комунікаційної підприємницької мережі для розвитку бізнес-інкубування в Харківському регіоні (Харків-ІСТ)”. Реалізація цих проектів відбувається в рамках програми InfoDev Світового банку реконструкції і розвитку (СБРР). Проекти ставлять за мету сприяти розвитку бізнес-інновацій у секторі малих і середніх підприємств, покращити можливості діяльності бізнес-інкубаторів шляхом ефективного використання інформаційно-комунікаційних технологій у процесі становлення підприємництва. Проте спеціалісти висловлюються про ще недостатній розвиток системи бізнес-інкубаторів в Україні, їх слабкий професійний рівень [8].

Таким чином, основні недоліки в діяльності українських інноваційних центрів пов’язані з украй недосконалою системою супроводу цієї діяльності. Для організації наукових центрів необхідно не лише сформувати багатоканальну систему фінансування науки, але й перейти від адміністративного управління науково-технічною сферою до економічного механізму координації та комерціалізації результатів діяльності науково-технічної сфери завдяки інтеграції освіти, науки та виробництва. Головні завдання, які і на сьогодні не втрачають актуальності, це: розробка єдиної концепції розвитку інноваційних центрів на основі організаційно-економічного і структурного об’єднання науки, освіти і виробництва; вдосконалення дії законів у науково-інноваційній сфері; вдосконалення системи державного управління науково-технологічною та інноваційною сферами, що повинно супроводжуватись розвитком інноваційної інфраструктури; кардинальні зміни щодо системи державної підтримки науково-технологічних та інноваційних програм; створення спеціалізованих цільових та приватних інноваційних венчурних фондів, бізнес – інкубаторів тощо.

3. Практика формування технологічних платформ в зарубіжних країнах

Процес модернізації економічної сфери ставить перед системою освіти складні проблеми, вирішення яких здійснюється в умовах перегляду існуючих підходів. З одного боку, необхідно зберегти сильні сторони української освітньої системи, а з іншого – систему освіти необхідно зробити гнучкою й адаптивною для того, щоб в нових умовах, відповідаючи на запити економіки, що змінюється, вона зберегла свою роль як одного із провідних факторів активізації бізнес-середовища.

Високий рівень магістрів і аспірантів в англійських вузах багато в чому пояснюється експортом освітніх послуг по магістерських програмах. Для забезпечення рівноправного міжнародного співробітництва, що необхідно в умовах глобалізації в економіці й науці, Україна повинна мати чисельність дослідників, порівнянну з їхньою чисельністю в розвинених країнах.

Важливим залишається питання щодо постійного збільшення інвестицій в освіту. В Україні рівень державної підтримки освіта залишається вкрай низьким. Сьогодні витрати на одного студента складають близько 650 дол., в РФ близько 1,5 тис. дол., в США і Канаді – 23-24 тис. дол., у Великобританії і Франції – 11-12 тис. дол.

У світовій практиці в якості основних контрагентів виробничих підприємств можуть виступати університети, уряд, державні дослідницькі інститути, некомерційні організації; все більшого поширення одержують міжнародні партнерства [6].

Залежно від спрямованості партнерства в центр уваги ставляться різні аспекти інноваційної діяльності й відповідно різні інструменти регулювання.

Так, у ринково орієнтованих партнерствах значне місце займає субсидування дослідних робіт (ДР) у промисловості; у партнерствах, спрямованих на розвиток мережних зв’язків або кластерів, підтримка інфраструктури. У партнерствах, створених для рішення державних завдань, домінують держзакупівлі; спрямовані на поліпшення взаємодії науки й промисловості – підтримка ДР у суспільному секторі, подальший трансфер технологій.

На відміну від України, у розвинених країнах запущено безліч програм стимулювання кооперації між університетами, державними дослідницькими інститутами, приватними фірмами в науково-інноваційній сфері. Більшість із них спрямовані на поліпшення взаємодії науки й промисловості. Значна частина ініціатив державно-приватного партнерства (ДПП) вибудовуються за певними технологіями напрямками або для відповіді на конкретні внутрішні й зовнішні виклики [6].

Зазначене чітко відображає ініціатива Європейської комісії зі створення технологічних платформ (ТП). Відповідна практика нараховує вже близько 10 років. Перша європейська ТП (Advisory Council for Aeronautics Research in Europe) була створена в 2001 році; за станом на жовтень 2009 року в ЄС діяло 36 ТП [13]. Зокрема, в інноваційній сфері, європейські ТП відносяться до партнерств за участю університетів та державних дослідницьких інститутів, і орієнтовані на поліпшення взаємодії науки й промисловості. Головне їхнє призначення полягає в тому, щоб:

а) створити площадку для взаємодії учасників певного сектора економіки з метою визначення пріоритетних напрямків досліджень і розробок, тимчасових рамок і плану дій у тих стратегічно важливих сферах, де майбутнє зростання, конкурентоспроможність і стійкий розвиток залежать від науково-технологічних досягнень у середньо- і довгостроковому періоді;

б) сконцентрувати фінансування досліджень і розробок у тих галузях, які є найбільш значимими для розвитку стратегічно важливих секторів економіки; при цьому ТП повинні охоплювати увесь виробничий ланцюжок і залучати до вирішення завдань розвитку органи влади держав ЄС і окремих їхніх регіонів;

в) формувати відповіді на стратегічні технологічні виклики, які можуть зробити внесок у досягнення основних цілей політики в контексті майбутньої конкурентоспроможності.

Таким чином, технологічна платформа – це механізм державно-приватного партнерства у сфері науково-технологічного й промислового розвитку, реалізований за участю різних зацікавлених сторін, спрямований на поліпшення взаємодії й розвиток кооперації між державними й муніципальними органами, господарюючими суб’єктами – організаціями науки, освіти, реального сектора економіки, соціальної сфери, організаціями й об’єднаннями громадянського суспільства за найбільш перспективними напрямкам досліджень і розробок, пов’язаним технологічно та/або як такими, що мають єдину галузь застосування результатів і/або мають єдине функціональне призначення.

Методологічною основою формування ТП є Форсайт у частині розробки дорожньої карти модернізації й науково-технологічного розвитку у відповідній галузі й програми досліджень і розробок для реалізації планів.

У європейській практиці формування ТП Ніціюють представники приватного сектора. Це можуть бути великі промислові концерни, що ведуть підприємства, асоціації й т. і. Одним з істотних мотивів європейського бізнесу до створення ТП є прагнення шляхом лобіювання домогтися вигідного для них розподілу бюджету на ДР, сформованого, зокрема, з податкових відрахувань бізнесу.

У функціонуванні європейських ТП виділяються три основних етапи [6].

На першому етапі Європейська комісія проводить конференцію або семінар за участю всіх зацікавлених представників сектора економіки, де створюється ТП. У ході цього заходу обговорюються напрямки й перспективи науково-технологічного й промислового розвитку в даному секторі економіки на найближчі від 10 до 20 років, і формується стратегічне бачення майбутнього даного сектора економіки в Європі. З позицій забезпечення довгострокової конкурентоспроможності сектора економіки: оцінюються ключові виклики, з якими стикається даний сектор економіки; визначаються стратегічні цілі й можливі шляхи науково-технологічної модернізації; розраховуються строки їхньої реалізації; розглядається можливий план проведення досліджень і розробок; оцінюється загалом наявний науково-технічний потенціал.

На другому етапі розробляється дорожня карта функціонування платформи для реалізації стратегічного бачення. На основі дорожньої карти виробляється стратегічна програма досліджень (СПД), що передбачає проведення ДР, необхідних для просування по дорожній карті. Другий етап передбачає: визначення середньо – і довгострокових пріоритетів у проведенні досліджень і розробок; виявлення основних потенційних учасників ТП; вибудовування коопераційних зв’язків, наукововиробничих ланцюжків, можливих консорціумів; оцінку необхідного фінансового забезпечення програми, а також необхідних напрямків розвитку наукової інфраструктури; формування програм навчання; визначення напрямків і принципів розвитку стандартів, системи сертифікації.

На третьому етапі здійснюється реалізація програми досліджень. Зокрема, вирішуються такі завдання, як:

• визначення різних джерел фінансування (бюджетні програми, державні фонди й т. ін.);
• визначення можливих схем об’єднання ресурсів, інструментів взаємодії при виборі пріоритетних напрямків і обміні досягнутими результатами;
• створення організаційної структури, що забезпечує моніторинг досягнутих результатів, просування по дорожній карті, необхідних змін і уточнень у напрямки подальших досліджень, взаємодій з іншими структурами, що фінансують дослідження в даній сфері.

Європейські ТП можуть одержувати фінансування з декількох джерел різних рівнів, а саме: на рівні ЄС – з коштів Сьомої Рамкової програми або різних структурних фондів; на загальноєвропейському рівні, крім участі Співтовариства – програми EURECA, COST і т. ін; на національному й регіональному рівнях; на рівні окремих фінансових інститутів – є можливості залучення кредитів і використання інших фінансових інструментів з таких джерел, як Європейський інвестиційний банк і Європейський інвестиційний фонд, а також приватних банків [6]. На сьогодні основним джерелом фінансування є Сьома Рамкова програма.

Таким чином, успішна взаємодія закладів вищої освіти з партнерами в напрямі реалізації технологічних пріоритетів дозволить вирішувати проблеми працевлаштування випускників, забезпечувати контроль за якістю їхньої підготовки, прогнозувати потребу у фахівцях певних професій, удосконалювати зміст професійних програм відповідно до вимог сучасного виробництва. Необхідно скорочувати набір на незатребувані спеціальності, де підготовка йде за застарілими програмами, і збільшувати набір на нові сучасні спеціальності. У вузах має сенс перерозподіляти бюджетні місця, щоб посилити профільні спеціальності. У той же час у провідних вузах країни треба продовжувати готувати за рахунок бюджету дослідників, проектувальників, сучасних менеджерів, викладачів. У результаті роботи технологічної платформи як інтегратора інтересів учасників інноваційного ланцюжка з’явиться можливість відродження прикладної науки вже в ринкових умовах, що в підсумку повинне привести до комерціалізації в Україні нових передових технологій і продуктів, створених на основі досягнень вітчизняних учених. Технологічна платформа зможе стати інструментом, що з боку науки скоротить розрив з виробництвом.

4. Передумови створення технологічних платформ в Україні

В умовах України основними функціями технологічних платформ можуть стати: організація взаємодії представників бізнесу, науки, освіти, споживачів і держави з питань вибору пріоритетів, визначення стратегічних цілей, формування дорожньої карти модернізації й науково-технологічного розвитку, а також здійснення відповідних досліджень і розробок, формування й реалізації інноваційних проектів по їхній комерціалізації; спільна розробка представниками бізнесу, науки, освіти, споживачів рекомендацій органам влади щодо вироблення погодженої політики в галузі функціонування технологічної платформи.

Технологічні платформи, поряд з іншими механізмами, покликані активізувати взаємодію різних суб’єктів інноваційної системи. Ідея полягає у створенні площадки, на якій усі ключові учасники могли б зустрічатися, обговорювати основні напрямки розвитку конкретного сектора економіки, виробляти загальну стратегію розвитку. Учасники технологічної платформи формулюють своє бачення розвитку даного сектора на довгострокову перспективу, на 10-15 років, вибудовують систему заходів щодо досягнення поставлених цілей, формують програму наукових досліджень. При цьому платформи існують як добровільні об’єднання зацікавлених економічних агентів, сформовані на основі ініціативи «знизу». Вони можуть фінансуватися самими учасниками.

У контексті ролі освіти в ТП, слід погодитися з думкою [11], що «результат стратегічних рішень залежить від продуманої політики підтримки партнерства вузів і бізнес-сектора компаній, корпорацій, фірм, організацій некомерційного сектора, а також високим темпом відновлення навчальних програм, що гарантують якість освіти, що відповідає сучасним викликам економіки й суспільства, а зовсім не вгадуванням попиту на професії через 5-10 років. Щоб уникнути розбалансування щодо потреб в економістах чи інженерах, потрібно інвестувати в самих студентів, у якість освіти, нові розробки навчальних програм, заснованих на наукових дослідженнях. Креативний потенціал майбутніх випускників університетів – головна умова створення нових якісних робочих місць».

Отже, передумовами входження освітніх установ (університетів) до складу технологічних платформ повинно бути наступне [6].

1. У створенні ТП можуть брати участь технологічні університети міжнародного рівня, що здійснюють підготовку конкурентоспроможних фахівців для української економіки.
2. Найважливішим результатом реалізації програми ТП буде формування в університетах нової, гнучкої й оперативно реагуючої на вимогу ринків праці й технологій інноваційної освітньої, дослідницької й технологічної інфраструктури.
3. Розвиток університету як національного дослідницького технологічного університету.
4. Формування цілісної системи освіти, орієнтованої на результат, забезпечення максимально тісного взаємозв’язку університету з потребами ринків праці й технологій, створення науково й ринково обґрунтованих нових освітніх стандартів за напрямками і профілями університету – важливе стратегічне завдання для всієї України.

Ключове завдання – сконцентруватися на кінцевих результатах освітнього процесу в рамках відповідних програм (магістерських, МВА) й виробленню діючих інструментів їхнього контролю.

Зміст програм, набір дисциплін і особливо методів викладання повинні бути більш різноманітними, інноваційними. Проектне навчання, звернення до сьогоднішнього реального досвіду корпорацій (а не тільки до кейсів), дистанційні форми обміну інформацією, доступ до електронних баз даних, тренінги – це далеко не повний перелік нововведень, які повинна масово освоїти передова українська практика.

5. Диверсифікованість форм одержання професійної освіти з метою максимально повного охоплення існуючих цільових груп, що навчаються й створення нових.
6. Формування інноваційного освітнього й наукового середовища, інформаційне, матеріально-технічне й методичне оснащення науково-освітнього процесу на рівні світових стандартів; подальший інфраструктурний розвиток університетів, створення нових організаційних одиниць, здатних динамічно реалізовувати нові освітні програми, здійснювати дослідження й розробки в проривних напрямках науки й технологій; значне розширення спектра інтелектуальних послуг, які університети можуть надавати економіці й суспільству в цілому; системний розвиток наявного кадрового ресурсу й значне нарощування потенціалу університетів за рахунок уключення в його освітню й наукову діяльність студентів, аспірантів і докторантів, розвитку академічної мобільності.
7. Максимально ефективне використання ресурсів університету, бізнесу й держави на основі застосування механізмів державно-приватного партнерства, що дозволить найбільш повно задовольняти освітні потреби особистості, підприємств, регіонів і держави в цілому.
8. Розвиток системи управління, включаючи стратегічне планування діяльності університетів, створення інформаційної системи, необхідної для прийняття управлінських рішень, формування нових механізмів управління персоналом.

Інвестиції у сфері вищої освіти мають спрямовуватися на розвиток інформаційно-комунікаційних технологій навчання студентів та слухачів.

Впровадження сучасних інформаційно-комунікаційних технологій, що забезпечують подальше удосконалення навчально-виховного процесу, доступність та ефективність освіти, підготовку молодого покоління до життєдіяльності в інформаційному суспільстві, визначено у низці програмних документів як один із пріоритетів розвитку вищої освіти. Найбільш важливими вважаємо такі напрями інвестування, що спрямовані на подальший розвиток інформаційно-комунікаційних технологій у сфері вищої освіти:

1) забезпечення повної інформатизації системи вищої освіти, спрямованої на задоволення освітніх інформаційних і комунікаційних потреб студентів та інших учасників навчально-виховного процесу;

2) запровадження дистанційного навчання із застосуванням у навчальному процесі та бібліотечній справі інформаційно-комунікаційних технологій поряд з традиційними засобами;

3) розроблення індивідуальних модульних навчальних програм різних рівнів складності залежно від конкретних потреб, а також випуску електронних підручників;

4) створення індустрії сучасних засобів навчання, що відповідають світовому науково-технологічному рівню і є важливою передумовою реалізації ефективних стратегій досягнення цілей освіти.

Прикладом для українських університетів може бути ДУ «Вища школа економіки» (ДУ-ВШЕ) в Росії [12]. Наприкінці серпня 2010 р. цей освітній заклад увійшов до числа переможців конкурсу Міністерства освіти і науки Росії з підтримки розвитку інноваційної інфраструктури вузів. Зокрема, у Програмі розвитку інноваційної інфраструктури визначені два напрямки участі ДУ-ВШЕ у формуванні й функціонуванні російських технологічних платформ. По-перше, університет бере участь у формуванні й функціонуванні технологічних платформ за пріоритетними напрямками інноваційного розвитку ДУ-ВШЕ. По-друге, ДУ-ВШЕ, маючи досвід, організаційні ресурси й кадровий потенціалом у сфері науково-технологічного прогнозування й стратегічного планування, здійснює методичний, організаційний, інформаційно-аналітичний і експертний супровід діяльності щодо формування й функціонування технологічних платформ. Із цією метою в ДУ-ВШЕ сформований відповідний підрозділ, куди входять найбільш кваліфіковані співробітники університету.

Схожу систему необхідно вибудувати й у національних дослідницьких університетах: сформувати локальні технологічні платформи, які дозволять поєднати інтереси дослідників і споживачів інноваційної продукції. Однак, спочатку потрібно модернізувати наукову структуру університету. Вона повинна бути здатна доводити наукові розробки – нові технології, інноваційну продукцію, вироби – до такого технологічного рівня, щоб з ними можна було виходити на ринок, щоб вони могли бути впроваджені на підприємствах – партнерах по технологічній платформі.

Таким чином, одна з основних місій технологічної платформи – формулювання більш чітких завдань і пріоритетів розвитку вітчизняних галузей виробництва, де необхідно сфокусувати ресурси держави й бізнесу для підтримки прикладних досліджень, що зможе забезпечити досягнення максимального економічного й соціального ефекту. У цьому контексті в подальшому необхідно зосередити увагу на створенні сучасної мережевої системи університетської науки. Університетська наукова структура повинна являти собою «цифрове виробництво». Для початку – це цифрові конструкторські бюро, де на основі інформаційних технологій одержують конструкторську модель, а потім – саме виробництво, де створюються вироби.

Висновок

На сучасному етапі Україні для інноваційного розвитку бракує механізмів, які б поєднували в єдиному комплексі виробничу сферу, що створює суспільні блага, товари й послуги, та її кадрове і наукове супроводження. У країні відсутня концентрація інтелектуальних ресурсів на стратегічно важливих напрямах розвитку.

Для зменшення розриву між академічною та університетською наукою потрібно створити такі спільні освітньо-наукові середовища, у яких наука передавала б освіті останні досягнення, формуючи її передовий зміст, а освітня компонента наповнювала б наукову сферу талановитою молоддю, з якої виростуть майбутні вчені, що володіють сучасною методологією науки. У таких середовищах практично зникне межа між дослідженням і дипломною чи курсовою роботою, між викладачем і вченим.

Основні недоліки в діяльності українських інноваційних центрів пов’язані з украй недосконалою системою супроводу цієї діяльності. Для організації наукових центрів необхідно не лише сформувати багатоканальну систему фінансування науки, але й перейти від адміністративного управління науково – технічною сферою до економічного механізму координації та комерціалізації результатів діяльності науково-технічної сфери завдяки інтеграції освіти, науки та виробництва. Таким чином, головні завдання, які і на сьогодні не втрачають актуальності, це: розробка єдиної концепції розвитку інноваційних центрів на основі організаційно-економічного і структурного об’єднання науки, освіти і виробництва; вдосконалення дії законів у науково-інноваційній сфері; вдосконалення системи державного управління науково-технологічною та інноваційною сферами, що повинно супроводжуватись розвитком інноваційної інфраструктури; кардинальні зміни щодо системи державної підтримки науково-технологічних та інноваційних програм; створення спеціалізованих цільових та приватних інноваційних венчурних фондів, бізнес – інкубаторів тощо.

Успішна взаємодія закладів вищої освіти з партнерами в напрямі реалізації технологічних пріоритетів дозволить вирішувати проблеми працевлаштування випускників, забезпечувати контроль за якістю їхньої підготовки, прогнозувати потребу у фахівцях певних професій, удосконалювати зміст професійних програм відповідно до вимог сучасного виробництва.

Необхідно скорочувати набір на незатребувані спеціальності, де підготовка йде за застарілими програмами, і збільшувати набір на нові сучасні спеціальності. У вузах має сенс перерозподіляти бюджетні місця, щоб посилити профільні спеціальності. У той же час у провідних вузах країни треба продовжувати готувати за рахунок бюджету дослідників, проектувальників, сучасних менеджерів, викладачів.

Таким чином, у результаті роботи ТП як інтегратора інтересів учасників інноваційного ланцюжка з’явиться можливість відродження прикладної науки вже в ринкових умовах, що в підсумку повинне привести до комерціалізації в Україні нових передових технологій і продуктів, створених на основі досягнень вітчизняних учених. Технологічна платформа зможе стати інструментом, що з боку науки скоротить розрив з виробництвом.

Одна з основних місій ТП – формулювання більш чітких завдань і пріоритетів розвитку вітчизняних галузей виробництва, де необхідно сфокусувати ресурси держави й бізнесу для підтримки прикладних досліджень, що зможе забезпечити досягнення максимального економічного й соціального ефекту.

У цьому контексті в подальшому необхідно зосередити увагу на створенні сучасної мережевої системи університетської науки. Університетська наукова структура повинна являти собою «цифрове виробництво». Для початку – це цифрові конструкторські бюро, де на основі інформаційних технологій одержують конструкторську модель, а потім – саме виробництво, де створюються вироби.

Список використаної літератури

1. Про інноваційну діяльність: Закон України від 04.06.2002 р. №40-IV [Електронний ресурс] / Офіційний сайт Верховної Ради України.
2. Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків: Закон України від 16.07.99 № 991-ХІV.
3. Україна-2015: Національна стратегія розвитку / [В. М. Геєць, В. П. Семиноженко, Б. Є. Кваснюк]. — К., 2008. — 74 с.
4. Федулова Л. І. Інноваційна економіка : підруч. / Л. І. Федулова. — К. : Либідь, 2008. — 480 с.
5. Каленюк І.С. Організаційно-економічні механізми взаємодії освіти, науки і виробництва // Вісник Запорізького національного університету. Серія «Економічні науки». – №4 (12). – 2011. – С. 22-28.
6. Федулова Л.І. Технологічні платформи як механізм інтеграції освіти, науки та виробництва // Наукові праці Чорноморського державного університету. Економіка. Правознавство. – 2011. – Випуск 149. Том 161. – С. 81-86.
7. Яремко Л. Національна інноваційна система та її формування в Україні / Л. Яремко // Формування ринкових відносин в Україні : зб. наук. праць ; НДЕІ Мінекономіки України. — 2008. — № 1. — С. 54—57.
8. Гаташ В. Бізнес-інкубатор для маленьких і середніх інноваційних фірм / В. Гаташ.
9. Грицюк Н. Нові комунікативні бізнес-можливості / Н. Грицюк.
10. Узагальнений звіт реалізації проектів технологічних парків за 1-й квартал 2010 року / Офіційний сайт Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.
11. Абанкина И. В. Стратегия «коротких» решений» / И. В. Абанкина // Экономические стратегии. – 2009. – № 4. – С. 168–170.
12. Каленюк І.С. Організаційно-економічні механізми взаємодії освіти, науки  і виробництва // Вісник Запорізького національного університету. Серія «Економічні науки». – №4 (12). – 2011. – С. 22-28.