Періодизація вікового розвитку. Показники розвитку

1. Періодизація вікового розвитку. Кризи. Закономірності розвитку

У процесі онтогенезу людина долає ряд вікових періодів, під час яких змінюються її фізіологічні, морфологічні, біохімічні, соціально-психологічні особливості. Ці періоди є певними епохами, циклами, ступенями розвитку. Загальні закони розвитку в кожному віці мають специфічні особливості.

Визначити межі вікових періодів досить складно, оскільки існують різні погляди щодо критеріїв виокремлення вікового періоду (інтенсивність росту, ступінь розвитку нервової системи тощо). Крім того, за основу вікової періодизації не може бути взятий один критерій.

Кожен вік характеризується певним рівнем досягнень у психічному розвитку, а також конкретною соціально-психологічною ситуацією, в якій відбувається розвиток особистості. Динаміка розвитку виявляється як у стабільних, так і в перехідних періодах. Переломи, різкі перебудови, повороти у становленні є необхідним результатом діалектичності розвитку. Однією з характеристик вікового періоду є наявність кризи.

Криза (грец. krisis — рішення, перелом) — це нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов’язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах.

Традиційно психологія описувала кризи як різко негативні процеси відмирання і згортання, розпаду і розкладу сформованого на минулому ступені, зниження темпу розвитку, підвищення вразливості, внутрішньої нестійкості, як найнебезпечніші та складні періоди, що потребують особливої уваги. Однак, за словами Л. Виготського, “негативний зміст розвитку у ці періоди є тільки зворотною або тіньовою стороною позитивних змін особистості, що складають основний зміст критичного віку”, адже старе руйнується лише настільки, наскільки це необхідно для розвитку нового. Отже, у переломні періоди основне значення мають глобальні позитивні перебудови у системі особистості.

Кожен віковий період завершується кризою, а вихід з неї — виникненням новоутворень, переходом до наступної стадії розвитку.

Кризові моменти, що відзначаються в періодизація вікового розвитку, частково співпадають з кризами професійного розвитку. Особливо чітко ця обставина виявляється при аналізі нормативних криз дорослого життя. Так, перша нормативний криза дорослого життя, що припадає на період ранньої дорослості, що пов’язаний із завданням переходу до самостійного життя і незалежності від батьків. На цей же період випадає і початок самостійної професійної діяльності, по суті, “криза народження професіонала”. Він включає в себе цілий ряд складнощів: труднощі входження в жорсткий режим, невпевненість у своїх можливостях, необхідність доучуватися, а іноді й перевчатися, адаптації до професійних взаємовідносин. Після завершення періоду адаптації молодому фахівцеві потрібно якесь реальне підтвердження його професійних досягнень у вигляді надбавки в зарплаті , підвищення статусу або пропозиції цікавих перспектив.

У сучасних періодизаціях вікового розвитку використовують різні принципи. Є періодизації, що спираються на біологічні характеристики віку, які розглядають життєвий цикл, як ряд послідовно змінюючих один одного стадій становлення індивіда, і принцип, що спирається на соціальні характеристики становлення особистості. Найбільш розробленими є періодизації, що спираються на біологічні ознаки. Так, наприклад, Нагорний, Нікітін, Буланкін спираються у своїй періодизації на облік показників швидкості росту, диференціювання тканин і органів, зміни напруженості і характеру обміну речовин, облік змін до молекулярної біології клітин і міжклітинної речовини. Бунакен виділяє морфологічні ознаки періодизації. Часто поняття віку редукується до його біологічних характеристик (зубний вік, кістковий і т. д.).

Є цілий ряд періодизацій, що спираються на соціальні характеристики, наприклад, по тих закладах, де дитина соціалізується (ясельних вік, дошкільний, шкільне дитинство і т. ін.). Кон пише, що вікові властивості – це місце особистості людини в соціальній структурі.

Найбільш повна, з точки зору психології, періодизація Бромлей спирається на аналіз змін психологічних і соціальних характеристик, зміну способів орієнтації, поведінки та комунікації в зовнішньому середовищі. Людське життя в цій періодизації розглядається як сукупність п’яти циклів: утробного, дитинства, юності, дорослості і старіння. Кожен з циклів складається з ряду стадій. Перший цикл складається з 4 стадій до моменту народження (зиготи, ембріона, плода, моменту народження). Другий цикл – дитинство – складається з трьох стадій: дитинство, дошкільне дитинство і раніше шкільне дитинство і охоплює 11-13 років життя. Цикл юності складається з двох стадій: стадії статевого дозрівання, або підліткового віку (11-13-15 років) і пізньої юності (16-21). Цикл дорослості складається з чотирьох стадій: рання дорослість (21-25 років); середня дорослість (26-40 років); пізня дорослість (41-55 років), передпенсійний вік (56-65 років). Цикл старіння складається з 3 стадій: видалення від справ (66-70 років), старість (71-90 років); дряхлість – після 90 років.

Прийнята у психології періодизація Виготського — Ельконіна має у своїй основі критерій провідної діяльності (предметно-маніпулятивна діяльність, гра, навчальна діяльність, спілкування та ін.). Однак психологічні дослідження останніх років дають підставу вважати, що принцип, за яким основним критерієм періодизації є провідна діяльність, дещо абсолютизований, за його межами залишились інші види діяльності, які можуть бути провідними (у структурі навчальної діяльності: спортивна, художня, музична, ігрова тощо) або можуть залишатися просто значущими, визначаючи спрямованість активності особистості.

У віковій і педагогічній психології використовують таку періодизацію вікового розвитку [1, c. 340]:

1. Пренатальний період — від зачаття до пологів.
2. Натальний період — пологи.
3. Період новонародженості — від народження до 2 місяців.
4. Вік немовляти — від 2 місяців до 1 року.
5. Ранній дитячий вік — від 1 до 3 років.
6. Дошкільний вік — від 3 до 6/7 років. Його поділяють на: молодший дошкільний вік — 4-й рік; середній дошкільний вік — 5-й рік; старший дошкільний вік — 6/7-й рік.
7. Молодший шкільний вік (зріле дитинство) — 1—4 класи (від 6/7 до 10/11 років).
8. Дорослішання:

• підлітковий (середній шкільний) вік — 4—8 класи (від 11 до 14 років) у дівчаток, 5—9 класи (від 12 до 15 років) у хлопчиків;
• рання юність (старший шкільний вік) — 10—11 класи (від 15/16 до 17/18 років);
• зріла юність — від 18 до 20 років.

9. Дорослість: рання дорослість — від 20 до 40 років; зріла дорослість — від 40 до 60 років.
10. Старість — після 60 років.

У межах кожного вікового періоду спостерігаються великі індивідуальні відмінності, які є результатом впливу умов життя, характеру активності, виховання, природних й індивідуальних відмінностей.

Хронологічні межі вікових періодів відносні, потребують уточнення, що зумовлене психічними, особистісними, статевими, соціально-економічними та історичними чинниками [1, c. 340; 7].

2. Показники психічного і особистісного розвитку

Процес психічного та особистісного розвитку характеризується такими основними інтегральними показниками, як [1, c. 343; 7]:

• розвиток свідомості,
• розвиток спрямованості особистості,
• розвиток психічної структури діяльності,
• розвиток суб’єктності дитини у різних сферах її життєдіяльності,
• розвиток духовності,
• довільність у поведінці та організації психічних процесів.

Розвиток свідомості особистості

У процесі розвитку свідомості як вищого рівня психічного відображення і саморегуляції змінюються зміст, структура та механізми ідеального відображення дитиною дійсності. Це виявляється у зміні характеру розумової діяльності. Наприклад, для дошкільнят характерна перцепція (сприймання) цілісних ситуацій та зовнішніх властивостей предметів. Згодом вони з’ясовують структуру предметів та явищ, виявляють взаємозв’язки між ними, опановують поняття та системи понять, які їх відображають.

Чим вищий рівень розвитку свідомості, мислення дітей, тим більшу кількість і складніші поняття вони засвоюють і використовують. Про розвиток свідомості свідчить сформованість вищих розумових операцій (аналізу, синтезу, узагальнення тощо), які є основою формування і функціонування цілісного інтелекту, вироблення когнітивного стилю.

Розвиток спрямованості особистості

Враховуючи сформованість у дітей різноманітних потреб, ціннісних орієнтацій, мотивів, можна з’ясувати їх провідну спрямованість, яка визначає основні особливості поведінки. В одних дітей вона постає як навчальна спрямованість (добре вчитися, виконувати вимоги вчителів задля оцінки), в інших — як пізнавальна (інтерес до розв’язування задач, здобуття нових знань, вибіркове ставлення до навчальних предметів, надання переваги не оцінці, а зацікавленості заняттям). Для багатьох дітей важливі соціальні контакти з людьми, вони прагнуть досягнути нової позиції у групі, у взаєминах з дорослими, ровесниками.

Спрямованість не є сталою якістю, що назавжди визначає тип особистості, вона змінюється. Наприклад, у молодших школярів поступово підвищується значення навчальної діяльності, а приблизно в 6 класі — взаємин з ровесниками. У процесі подальшого розвитку у них формується система цінностей, особистісних смислів, установок, інтересів, мотивів, що спонукають до різних видів діяльності. Вони засвоюють нову систему норм, вимог, ролей тощо.

Розвиток психічної структури діяльності особистості

З віком дитина опановує основні складові діяльності (цілетворення, планування, прогноз, оцінка, самооцінка, діагностика, корекція). Це також означає, що в неї розвиваються мотиви та саморегуляція, вона оволодіває певними діями, виробляє індивідуальний стиль діяльності. Наприклад, цілеспрямованість діяльності формується поступово. Діти 3-х років швидко забувають про мету діяльності, а вже у 5—7 років їхні дії багато в чому залежать від специфіки матеріалу, з яким вони працюють, предмета діяльності, ситуації, в якій відбувається їх заняття. Старший дошкільник усе частіше керується уявленнями про результати своєї діяльності. Наприкінці молодшого шкільного віку в більшості учнів формується вміння довільно встановлювати зв’язок між мотивом та метою діяльності, вони одночасно опановують кілька видів діяльності: гру, учіння, працю.

Розвиток суб’єктності дитини

Суб’єктність особистості проявляється на основі рефлексивного усвідомлення себе та своїх можливостей, внутрішніх інтенцій (спрямованості до активності). Це усвідомлення здійснюється у кількох напрямах:

— усвідомлення себе як тілесного індивіда (соматичне Я);

— усвідомлення себе як соціальної істоти, подібної до інших людей, як члена соціуму (соціальне Я);

— усвідомлення себе як індивідуальності, яка має власний психічний світ, не тотожний психічному світові будь-якої іншої людини (духовно-психічне Я), на основі чого виникає почуття собіподібності, ідентичності (Я-образ);

— усвідомлення себе як духовної особи, яка має певний сенс життя, сумління, віру.

Наслідком такого рефлексивного самоусвідомлення є інтенційність як джерело різних форм суб’єктної активності — активності як внутрішньої інтенції, яка визначає спрямованість зусиль суб’єкта (гри, навчання, праці), зміну тенденції. За своїм психологічним змістом вона відрізняється від активності суб’єкта, яка означає його діяльність.

Розвивається суб’єктність (самостійність, ініціативність, творчість, саморегулювання поведінки тощо) дитини у життєдіяльності.

Розвиток духовності особистості

Духовний розвиток є основою розвитку особистості. Духовність людини не тотожна духовному життю суспільства. Вона є способом самопобудови особистості. Духовність пов’язана з вибором власного образу, своєї долі та ролі, тобто із зустріччю зі своїм Я, своїм сумлінням. Вона означає розвиток духовної ментальності особистості.

Духовний розвиток особистості полягає в оволодінні духовним потенціалом свого народу, людства.

Довільність у поведінці та в організації психічних процесів особистості. З віком дитина все більше може керувати собою, у неї виникає різнопланова саморегуляція поведінки, мотивації, розвитку. Система саморегулювання передбачає сформованість умінь ставити цілі, планувати свою діяльність, прогнозувати, оцінювати, коригувати свою поведінку.

Використання цих показників дає змогу адекватніше й повніше охарактеризувати психічний та особистісний розвиток дитини, визначати його рівень, забезпечує практичним психологам і педагогам можливість планувати розвивальні плани, виявляти порушення розвитку [1, c. 343; 7].

Використана література

1. Савчин М. В., Василенко Л. П. Вікова психологія: Навчальний посібник. — К.: Академвидав, 2005. – 360 с. (Альма-матер).