Юридична концепція прав людини
4238
Зміст
Курсова робота
з теорії держави і права
на тему “Юридична концепція прав людини”
ВСТУП
Тема цієї роботи мною вибрана тому, що на сучасному етапі розвитку українського суспільства його основним завданням є створення умов для становлення правової держави. Становлення правової держави неможливе без оволодіння громадянами сучасної концепції прав та свобод людини, без якої вони не зможуть скористатися своїми законодавчо закріпленими правами і свободами і без якої годі сподіватися на втілення в життя принципу верховенства права.
Актуальність обраної мною теми полягає в тому, що зараз наша країна знаходиться в умовах побудови соціально-правової держави і розвитку громадянського суспільства, а це нерозривно зв’язано з правами і свободами людини.
Об’єктом розгляду у даній роботі стали основні права і свободи людини, їх захист і забезпечення як на внутрішньодержавному, так і на міждержавному рівнях.
Проблема, що поставлена у цій роботі – це питання прав і свобод людини і громадянина, що нині є найважливішою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх держав світової співдружності. Саме стан справ у сфері забезпечення прав і свобод особи, їх практичної реалізації є тим критерієм, за яким оцінюється рівень демократичного розвитку будь-якої держави й суспільств в цілому.
Завдання, які я ставлю перед собою:
1. Розгляд сучасного законодавства України, яке закріплює права та свободи людини та громадянина;
2. Способи реалізації цих прав та свобод;
3. Інтеграцію українського законодавства з питань прав та свобод людини до європейських стандартів.
Метою роботи є розгляд сучасної концепції прав людини та її втілення в основних принципах конституційно-правового статусу людини і громадянина, закріплених законодавством України, та проблеми реалізації прав та свобод людини в Україні.
У ході написання роботи мною були розглянуті праці таких відомих науковців як: Ю. М. Тодика, О. Ф. Скакун, Н. М. Крестовська, Н.М. Оніщенко та інших.
Під час написання у роботі були використанні методи діалектики, аналізу, порівняння, системний метод та інші.
Дана робота дає загальну характеристику прав і свобод людини, аналізує способи і методи захисту даних прав в Україні, досліджує досвід роботи в цій галузі міжнародних органів.
1. Загальна характеристика прав людини та історія їх виникнення
1.1. Поняття прав людини
Права людини невід’ємні від суспільних відносин. Саме вони визначають спосіб буття індивіда. Права людини є наднормативною формою взаємодії людей, упорядкування їх поведінки та координації діяльності, вони також є засобом подолання протиріч і конфліктів. Права забезпечують нормативне закріплення умов життєдіяльності індивіда, що об’єктивно необхідні для нормального функціонування суспільства і держави. Права людини встановлюють міру свободи, що, з одного боку, забезпечує реалізацію суб’єктивних інтересів, а, з іншого — не порушує можливостей, наданих іншим суб’єктам суспільних відносин.
Права людини – природні, невід’ємні і взаємопов’язані права кожної окремої людини і правова цінність усього людства, які:
· закладають фундамент для демократії і суспільного прогресу, забезпечують сталий розвиток окремих індивідів і націй;
· покладають на держави відповідні обов’язки щодо їх поваги, забезпечення ефективної реалізації і захисту;
· виступають мірилом справедливості національних законів, внутрішньої і зовнішньої політики держав;
· охороняються міжнародним співтовариством.
Основні права індивіда — це конституційні права. На це вказує положення ст. 21 Конституції України[1], яка серед основних властивостей прав людини називає невідчужуваність та непорушність. Конституційні права й свободи громадян України закріплені й гарантовані Конституцією України. Відповідно до принципу повної рівноправності їх надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України. Ці гарантії закріплені в розділі II Конституції України (статті 21–68).
Вказане надає можливість визначити основні права людини як комплекс можливостей, закріплених конституцією держави та міжнародно-правовими документами, які складають нормативну основу суб’єктивних прав. Як правова категорія, права людини мають певні ознаки, що визначають її наукову самостійність.
1. Це можливості людини задовольняти власні інтереси та забезпечити нормальне існування і розвиток шляхом вчинення певних дій чи утримання від них.
2. Це можливості, що мають природний характер та належать людині від народження.
3. Це можливості, які не залежать від території чи належності індивіда до громадянства держави.
4. Це можливості, які залежать від соціально-економічного рівня розвитку суспільства.
5. Це можливості, що гарантуються державою з моменту їх правового закріплення.
При цьому наголосимо, що необхідно розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Права людини є природними можливостями індивіда, що забезпечують необхідні умови його життя, людську гідність та свободу діяльності у всіх сферах суспільного життя. Права громадянина — сукупністю можливостей, закріплених у нормативно-правових актах, які визначають міру свободи суб’єкта, що має постійний політико-правовий зв’язок з певною державою. Права та свободи індивіда є його соціальними можливостями, що детермінуються економічними і культурними умовами життєдіяльності суспільства та законодавчо закріплюються державою. Система прав і свобод людини і громадянина є нерозривно пов’язаною з системою правових обов’язків людини, оскільки практично завжди визнання спільних та рівних прав за окремими індивідами означає ніщо інше, як накладання на них принаймні мінімальних правових обов’язків, які передбачають необхідність спільного дотримання загальних правових норм.[2]
Потрібно виділити загальносоціальні умови забезпечення прав і свобод особи:
· розвинене громадянське суспільство
· соціально-правова держава
· соціально орієнтована високорозвинута економіка, що забезпечує достатній життєвий рівень
· рівноправність усіх форм власності
· плюралізм політичний, економічний та ідеологічний
· реальна демократія
· соціальна стабільність
· високий рівень правової свідомості та правової культури [3].
1.2. Історія ідеї прав людини
Важко встановити, коли в правовій теорії виникло розуміння прав людини як окремої юридичної категорії і як об’єкту правового захисту. Проблема прав й основних свобод людини завжди хвилювала людство. Але в минулому вона практично не виходила за національні рамки і знаходила своє відбиття в працях вчених, в конституційних актах окремих держав. Варто пригадати, наприклад, працю англійського філософа Джона Локка “Два трактати про державу” (1960 р.), де він стверджував, що права людини мають природний характер і з’явилися раніше держави, американську Декларацію незалежності (1776 р.), французьку Декларацію прав людини і громадянина (І789 р.), Білль про права Сполучених Штатів (1791 р.), в яких проголошувалися основні права людини і покладався обов’язок на уряди гарантувати їх.[4] Ідея природності і невід’ємності прав людини знайшли свій розвиток у працях Монтеск’є (“Про дух законів”, 1748р.) і Жан-Жака Руссо (“Суспільний договір”, 1762р.), які послужили ідеологічною основою для революційних перетворень суспільного життя у багатьох країнах. На постулатах «принцип поваги до природних і невід’ємних прав людини та принцип покладення на публічну владу обов’язків їх поважати, слугуючи всій нації» побудована Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, написана Томасом Джефферсоном. Схвалена 4 липня 1776 року. [5] Ідея захисту прав людини несе у собі революційний потенціал і покладається в основу політичних і правових документів того часу, які проголошували верховенство прав людини над інтересами публічної влади. Серед цих документів – французька Декларація прав людини і громадянина. Проголошена Національними зборами Франції 27 серпня 1789 року, Декларація являє собою відтворення філософської думки Ж-Ж. Руссо. Близький за своїм духом і змістом до французької Декларації Білль про права Сполучених Штатів Америки. Білль, який складається з перших десяти поправок до Конституції, вступив в дію після ратифікації десятьма штатами у 1791 році.Закріплення ідеї поваги до прав людини в політико-правових документах того часу, мало революційний характер і доленосне значення для всього людства. Ці історичні документи послужили основною для розробки відповідних положень в конституціях багатьох країн, а також в міжнародному праві у галузі прав людини. Поняття “права людини” набуло поширення у міжнародному праві після Другої Світової Війни. Причину його появи слід вбачати у негативному “досвіді” людства, що був надбаний за роки війни. Міжнародне право у галузі прав людини виникає саме як відповідь на цей досвід “правового беззаконня”, коли закони приймалися для узаконення порушень прав людини під час панування націонал-соціалізму в Європі. Цей процес розвитку міжнародного права у галузі прав людини супроводжується поширенням розуміння прав людини як мірила справедливості національних законів і політики окремих держав. Положення про захист прав людини у міжнародному праві вперше з’явились у Статуті Організації Об’єднаних Націй, стаття 55 якого ставить перед ООН завдання сприяти дотриманню прав і основних свобод людини. Наступним кроком стало прийняття 10 грудня 1948 року Генеральною Асамблеєю Загальної Декларації прав людини, в тридцяти статтях якої перелічуються фундаментальні і загальновизнані права і свободи людини.Принципи поваги до прав людини, закріплені в Загальній декларації прав людини[6], були в подальшому конкретизовані і посилені в міжнародних договорах. Наступними за важливістю після Загальної декларації прав людини ідуть Пакт про громадянські і політичні права і Пакт про економічні, соціальні і культурні права. Обидва прийняті 19 грудня 1966 року, вони вступили в силу у 1976 році після їх ратифікації 35 державами, і є обов’язковими для виконання державами-учасницями. Разом із Загальною декларацією прав людини, ці два міжнародних Пакти складають, так званий Міжнародний білль (хартію) про права людини. Погляд на права людини як комплексне поняття, визнання їх неподільності і взаємозалежності, знайшли своє підтвердження в Резолюції Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1977 року, в якій наголошується що “усі права й основні свободи людини неподільні і взаємозалежні; необхідно якнайшвидше розглянути питання про здійснення, поширення і захист як громадянських і політичних прав, так і економічних, соціальних і культурних прав і приділити їм однакову увагу; повне здійснення громадянських і політичних прав неможливо без здійснення економічних, соціальних і культурних прав”.[7] Однак лише перелічення фундаментальних прав і свобод людини в численних міжнародних документах не може вирішити проблеми захисту прав людини до тих пір, доки не створено для цього необхідного контрольного механізму. Саме цей аргумент був використаний прихильниками ідеї створення міжнародного контрольного органу для захисту прав людини на регіональному рівні – в рамках Ради Європи.
Надання індивідам права особисто або колективно оскаржувати у міжнародному суді порушення прав людини, які вчиняються або допускаються державами, означає перший крок на шляху підвищення правового статусу окремої особистості – від національного до міжнародно-правового. При цьому, суверенні права держав залишаються непорушними, але встановлюється новий міжнародно-правовий порядок, за яким дотримання фундаментальних прав і свобод людини розглядається не як внутрішньодержавне питання окремої держави, а як справа усього людства, кожної держави і кожної людини.
Для України приєднання до Європейської Конвенції про захист прав людини і основних свобод знаменує важливий крок на шляху до демократії, який стоїть в одному ряду з такими визначними подіями як проголошення незалежності і прийняття Конституції.
Прийнявши 17 липня 1997 року Закон “Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколу № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції”, Україна визнала для себе обов’язковим дотримуватись і захищати права і свободи людини проголошені в Конвенції. Визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, надає можливість кожному громадянину, який вважає що його права і свободи порушені, звернутися до цієї поважної інституції із скаргою на державу Україну. Це створює передумови для сприйняття вітчизняною правовою системою європейських правових цінностей у галузі прав людини, зміни правової свідомості наших громадян і ренесансу громадянського суспільства в Україні.
1.3. Теорія трьох поколінь прав людини. Проблема формування четвертого покоління прав людини.
У результаті наукової систематизації прав людини в історичному огляді з’явилася теорія трьох поколінь прав людини.
Перше покоління прав людини — невідчужувані особисті (громадянські) і політичні. Це — право громадянина на свободу думки, совісті та релігії, на участь у здійсненні державних справ, на рівність перед законом, право на життя, свободу і безпеку особи, право на свободу від довільного арешту, затримання або вигнання, право на гласний розгляд справи незалежним і неупередженим судом та ін. Особисті і політичні права набули юридичної форми спочатку в актах конституційного національного права, а незабаром і в актах міжнародного права.
Перше покоління прав людини є основою індивідуальної свободи і кваліфікується як система негативних прав, що зобов’язують державу утримуватися від втручання в сфери, врегульовані цими правами.
Перші акти англійського конституціоналізму, що закріплюють права людини, — Петиція про права (1628), Habeas Corpus Act (Закон про недоторканність особи) (1679) і Білль про права (1689). До першого покоління прав людини належать також американські декларації, а саме: Декларація прав Вірджинії (1776), Декларація незалежності США (1776), Конституція СНІ А (1787), Білль про права (1791), а також французька Декларація прав людини і громадянина (1789) та ін.
Деякі вчені відносять до першого покоління прав людини Велику хартію вільностей (1215), де, зокрема, говориться: «Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув’язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена… як за законним вироком рівних їй та за законом країни». З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 рр.) — юридичний пам’ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін. Проте середньовічне законодавство (Велика хартія вільностей, Литовські Статути та ін.) будувалося відповідно до феодально-ієрархічної, станової структури суспільства, коли була відсутня юридична рівність громадян.
Відлік першого покоління прав людини можна вести з періоду встановлення юридичної рівності, коли зруйнувалися станові рамки середньовічного суспільства. На цей період припадають розвиток буржуазних відношень і утвердження буржуазного суспільства з його законодавчими актами. Лише тоді рівноправність з ідеальної категорії почала втілюватися у реальну дійсність, набувши конституційного або іншого законодавчого оформлення. Принцип юридичної рівності, який став основою універсальності прав людини, додав їм справді демократичного характеру. Після Другої світової війни необхідність забезпечення основних прав людини була визнана в більшості розвинутих країн.
Друге покоління прав людини — поглиблення особистих (громадянських) і розвиток соціально-економічних і культурних прав (право на працю, відпочинок, соціальне забезпечення, медичну допомогу та ін.) — сформувалося в процесі боротьби народів за поліпшення свого економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян. Друге покоління прав людини називають ще системою позитивних прав. Вони не можуть реалізуватися без організаційної, координуючої та інших форм діяльності держави, спрямованих на їх забезпечення. Каталог природних і громадянських прав і свобод людини поповнився соціально-економічними і соціально-культурними правами і свободами в ряді конституцій XX ст. (Мексиканські Сполучені штати, 5 лютого 1917 р.; Італійська Республіка, 2 грудня 1947 р.), у внесених доповненнях і поправках у старих конституціях. Соціальні, економічні та культурні права знайшли нормативне вираження у Загальній декларації прав людини 1948р. і особливо у Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права 1966 р.
Третє покоління прав людини можна назвати солідарними (колективними), тобто правами всього людства — правами людини і правами народів. Це право на мир, безпеку, незалежність, на здорове навколишнє середовище, на соціальний і економічний розвиток як людини, так і людства у цілому. Йдеться про ті права особи, які не пов’язані з її особистим статусом, а диктуються належністю до якоїсь спільності (асоціації), тобто є солідарними (колективними), у яких правам особи відведене головне місце (право на солідарність, право на міжнародне спілкування та ін.). Становлення третього покоління прав людини пов’язано з національно-визвольним рухом країн, що розвиваються, а також із загостренням глобальних світових проблем після Другої світової війни. Останні призвели до інтернаціоналізації юридичних формулювань прав людини, створення міжнародних (або континентальних) пактів про права людини, законодавчого співробітництва країн у питаннях про права людини, надбання наднаціонального характеру законодавствами (особливо конституційними) тих держав, що підписали міжнародні пакти про права людини. Міжнародне визнання прав людини стало орієнтиром для розвитку всього людства в напряму створення співтовариства правових держав. Між двома першими і третім поколінням права людини є взаємозалежність, здійснювана через принцип: реалізація колективних права не повинна обмежувати права і свободи людини. [8]
В кінці ХХ століття загострилися глобальні проблеми: терроризм, збільшеня озброєння, забруднення навколишнього середовища та вичерпання природних ресурсів, що загрожує всьому сівту, бідність, голод, невиліковні хвороби. Людство все більше усвідомлює себе як цілісне явище, приходить до розуміння того, що подолання кризових явищ залежить від загальних зусиль усіх народів світу.[9] На даному етапі розвитку теорії прав людини багатьма вченими розглядається питання про формування червертого покоління прав людини, як покоління, що забезпечує якісно нову їх інтерпретацію, зв’язану з виникненням нових сфер суспільного життя і є досить суперечливим за своєю суттю.Зв’язок між поколіннями прав людини, виражений залежністю, здійснюваною в принципі: реалізація колективних прав не повинна уражати права і свободи особистості.[10]
Зміна статі, трансплантація органів, клонування, використання віртуальної реальності, одностатеві шлюби, евтаназія – це перелік основних прав четвертого покоління. наукового, технічного розвитку людського суспільства. Ці права, викликані науково-технічним прогресом, виникли в зв’язку з розвитком науки та втіленням її розробок в життя. До цьго покоління також належать так звані інформаційні права, що виникли на базі шаленого науково-технічного прогресу. Деякі вчені відносять до четвертого покоління прав людини також такі права, які пов’язані з клонуванням та іншими відкриттями у галузі біологічних наук та генетики.[11] Дане покоління прав людини є закономірним етапом розвитку суспільства. Про який захист, а тим більше порушення, наприклад, права на використання віртуальної реальності можна було б вести мову років 40-50 тому назад. Хоча, досить багато точиться суперечок саме навколо того, чи потрібно на законодавчому рівні закріплювати ці права, надаючи людині можливість скористатися такими неодно-значними благами, як зміна статі. Але як показує історія, все нове переважно приречене на невизнання і зазнавало нищівної критики, яка з часом стихала.[12]
2. Система гарантій прав людини у демократичній державі
2.1. Соціально-правовий механізм забезпечення прав людини
Проголошення прав і свобод особистості, їх закріалення у законодавстві є найважливішою передумовою створення достовірно відкритого, вільного суспільства, оскільки панування права, плюралізм і права людини є нерозривними складовими демократії.[13]
Проблема прав людини і громадянина на сучасному етапі набуває дедалі більшого значення як у внутрішньополітичному, так і зовнішньополітичному аспектах. Тому потрібно досить чітко орієнтуватися у даній тематиці, оскільки вона повязана з розвитком демократії у нашій країні, з формуванням правової держави і демократичного громадянського суспільства.[14]
Для реалізації конституційно закріплених прав і свобод людини в Україні необхідно мати налагоджений соціально-правовий механізм забезпечення прав і свобод людини — систему засобів і чинників, що забезпечують необхідні умови поваги до всіх основних прав і свобод людини, які є похідними від її гідності. Поняттям «соціально-правовий механізм забезпечення прав людини» підкреслюється, що правовий механізм — частина соціального і діє з ним у єдності.
Завдання механізму соціально-юридичного забезпечення прав людини — охорона, захист, відновлення порушених прав, а також формування загальної і правової культури населення.
Основні підсистеми механізму соціально-правового забезпечення прав і свобод людини:
— механізм реалізації;
— механізм охорони;
— механізм захисту.
Механізм реалізації прав людини включає заходи, спроможні створити умови для реалізації прав і свобод людини.
Механізм захисту прав людини включає заходи, що призводять до відновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка вчинила ці правопорушення.
У разі порушення прав особи без їх відновлення, а також юридичної відповідальності з боку правопорушника правові гарантії механізму захисту прав людини не можуть вважатися такими, що повністю здійснилися. Заходи захисту — первинна захисна реакція на самий факт відхилення від охоронних заходів, яка має завдання примусити зобов’язану особу виконувати обов’язки, накладені на неї законом або договором. Завдання юридичної відповідальності полягає в покладанні нового обов’язку зазнавати позбавлень, нести правовий збиток.
Без можливості захисту прав охорона прав буде неповною. Захист — це найдійовіша охорона, другий її ступінь.
Форми (або засоби забезпечення) правового захисту громадян від неправомірних дій органів виконавчої влади та їх службовців.
1. Загальносудова. Право громадян на судовий захист закріплене в ст. 10 Загальної декларації прав людини, відповідно до якої воно відображено у ст. 55 Конституції України Відповідно до цієї статті кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Після використання всіх національних засобів правового захисту громадянин має право звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ або до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Судовий захист — необхідна і ефективна гарантія реальності прав, свобод і обов’язків людини і громадянина.[15]
2. Адміністративна («управлінський тип»). Відбувається шляхом розгляду прав громадян у вищих органах виконавчої влади. Як початкову інстанцію для розгляду претензії до адміністрації громадянин може вибрати або орган виконавчої влади, або суд. Громадянин має право звернутися до суду, якщо незадоволений результатами розгляду його справи державними органами, підприємствами, громадськими організаціями.
На жаль, в Україні, як і в інших країнах СНД, судовий порядок захисту прав громадян тривалий час (за часів СРСР) залишався винятковим. Він застосовувався у випадках, прямо передбачених законом. За відсутності прямої вказівки в законі про право на судовий захист громадянин змушений був звертатися до вищих органів держави.
Звичайно, як органи захисту прав громадян суд і адміністрація не сумісні, особливо в умовах командно-адміністративної системи. Адміністративний (управлінський) порядок розгляду скарг не є придатним для такого захисту. Судовий захист, особливо за наявності незалежної судової системи, є набагато об’єктивнішим, кваліфікованішим, неупередженішим, ніж адміністративна.
3. Адміністративно-судова (склалася в багатьох європейських країнах: Франція, ФРН, Іспанія, Швейцарія). Характеризується створенням спеціалізованих судів для вирішення спорів у індивідуальних адміністративних справах, які виникають у сферi функціонування органів управління внаслідок неправомірних дій їх службовців. У ФРН адміністративний суд наділений насамперед функцією забезпечення судового захисту прав громадян, тоді як у Франції його основним завданням є здійснення об’єктивного контролю (перевірки) застосовуваної норми. Тому в адміністративно-судовій формі захисту прав громадян виділяють її «німецький тип». Адміністративні суди входять до єдиної судової системи, підкоряються лише закону, незалежні в правосудній діяльності як від адміністративних органів, так і від загальних судів. В Україні обговорюється питання про введення адміністративних судів для вирішування публічно-правових спорів неконституційного-правового характеру.
Державна охорона прав людини забезпечується за допомогою інституту омбудсманів (народних захисників), які діють, як правило, при парламентах і органах місцевого самоврядування і розглядають скарги громадян щодо порушення їх прав з боку державних органів. У Колумбії, наприклад, омбудсман діє під керівництвом Генерального прокурора.
Коло повноважень омбудсмана у різних країнах не є однаковим. В Іспанії він, крім захисту прав і свобод людини, здійснює нагляд за діяльністю адміністративних органів, у Франції — оцінює застосування законів з точки зору справедливості, а в Намібії ще й розслідує скарги про надмірне використання природних ресурсів. У цілому інститут омбудсманів — це позаюрисдикційний контроль за тим, чи не порушує адміністративна (або будь-яка інша) практика права людини.
У більшості країн будь-який громадянин може безпосередньо звернутися до омбудсмана. У Франції таке звертання є можливим через свого депутата або сенатора. Омбудсман діє не лише за скаргами громадян, але й за власною ініціативою.
В Україні відповідно до Конституції парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини здійснюють Уповноважений Верховної Радою з прав людини і його представники на місцях. Уповноважений Верховної Ради з прав людини є інститутом позасудового захисту прав і свобод людини.
Коло повноважень Уповноваженого з прав людини поширюється на усі випадки порушень громадянських прав і свобод органами виконавчої влади. Він може зажадати порушення адміністративного провадження стосовно державних службовців, які порушили конституційні права і свободи громадян, має право також перевіряти додержання цих прав в установах пенітенціарної системи (системи установ, у яких відбувають покарання засуджені — тюрми, колонії та ін.), в армії, в установах Міністерства внутрішніх справ.
Дійсне «середовище проживання» для прав людини є можливим при демократії, демократичній правовій державі. Демократія, правова держава та права людини є невіддільними одне від одного. Правова держава — гарантія реальності прав людини у плані її захисту від порушень з боку апарату влади, а права людини — головна умова та ознака демократії, гуманістичний, людський вимір правової державності. Через реалізацію, охорону і захист прав людини, через демократію пролягає шлях до реальної інтеграції України до Європейського і світового співтовариства.[16]
Але, не дивлячись на все вищесказане, потрібно зазначити, що також існує поняття обмежень прав людини. Саме ці обмеження визначають і характеризують відносини між державою і людиною. Такі обмеження є своєрідним лакмусовим папірцем, індикатором, який дозволяє визначити ступінь захищенності і свободи людини.[17]
Становище людини в суспільстві визначається не тільки державним визнанням її «природних» прав, скільки, можливо, ще більшою мірою, межами їх використання. Тому, мабуть, не випадково, окремими науковцями була висунута теза про те, що якщо всю попередню історіб людства можна розглядати як історію боротьби за права людини, то новітню історію людства можна інтерпретувати як історію боротьби за межі прав людини.[18] А Конституція відіграє першорядну роль у нормуванні цих меж.
2.2. Міжнародний захист прав людини
Дотримання прав людини завжди було і залишається головним фактором, який впливає на політико-правову і соціально-економічну ситуацію в державі.[19]
Права людини регулюються як внутрішньодержавним, так і міжнародним правом. Стаття 55 Конституції України говорить: «Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів європейських і міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна».
Міжнародний захист прав людини набуває, особливо останнім часом,великого значення.
Організаційна структура європейської системи захисту прав людини:
1. Європейська комісія з прав людини (складається з 43 чоловік, що обираються строком на 3 роки).
2. Європейський суд з прав людини — єдиний юрисдикцій-ний орган, який працює на постійній основі — всього 39 суддів (у його складі діє Велика палата — 17 суддів, що займається питаннями внутрішньосудової апеляції);
3. Комітет міністрів Ради Європи — функції обмежуються лише наглядом за виконанням остаточних постанов Європейського суду.
Усі вони є суб’єктами формування європейського права як органічного «сплаву» англо-американського і континентального типів правових систем, їх статутна форма (Європейська Конвенція про захист прав і основних свобод людини, Статути Комісії та Суду, Процедурні правила роботи Комісії та Суду) має прецедентный зміст.
Європейська система захисту прав людини включає дві можливості (два права):
• можливість (право) особи подавати індивідуальні петиції;
• право держав — учасниць Європейської системи захисту прав людини ініціювати провадження у справах про порушення прав будь-яких людей, включаючи іноземців.
Перш ніж подавати петицію, необхідно попередньо вичерпати усі внутрішні засоби захисту, які відповідають загальновизнаним нормам міжнародного права, а також додержання строків давності — від дня винесення остаточного рішення національною владою має пройти не більш ніж 6 місяців.
Петиція повинна бути прийнятною, а саме:
– не може бути анонімною;
– не може повторювати петицію, яка раніше вже аналізувалася судом або є предметом іншої процедури міжнародного розгляду;
– не повинна суперечити за змістом положенням Конвенції або Протоколу до неї;
– повинна бути достатньо обгрунтованою та правомірною.
Право сторін на апеляцію здійснюється шляхом її подання до Великої Палати суду протягом трьох місяців від дня винесення постанови звичайною Палатою суду.
Постанова Палати суду є остаточною, якщо:
1) сторони заявили, що не звертатимуться з проханням про направлення справи до Великої Палати;
2) через три місяці після винесення постанови звичайною Палатою відсутнє прохання про направлення справи до Великої палати;
3) комітет Великої палати відхилив таке прохання.[20]
3. Права та свободи людини і громадянина в Конституції України
3.1 Принципи конституційно-правового статусу людини і громадянина в українському законодавстві
Конституційні права й свободи громадян України закріплені й гарантовані Конституцією України. Відповідно до принципу повної рівноправності їх надано всім громадянам незалежно від їхньої статі, національності, раси тощо. Вони забезпечуються суспільством і закріплюються Конституцією України юридичними, матеріальними, політичними й організаційними гарантіями. Конституційні гарантії прав і свобод громадян України — це передбачені Конституцією умови й засоби, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод громадян України. Ці гарантії закріплені в розділі II Конституції України (статті 21–68). Положення Конституції України про права і свободи людини та громадянина повністю узгоджуються з відповідними положеннями ратифікованих Україною міжнародних правових актів — Загальної Декларації прав людини (1948 р.), Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.), Європейської конвенції з прав людини (1950 р.) та інших договорів з прав людини Ради Європи.[21]
Чинна Конституція України імплементувала всі основні положення міжнародно-правових актів з прав людини і насамперед Загальної декларації прав людини, міжнародного пакту про громадянські і політичні права та міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права, які є одним з найбільших досягнень людства XX ст. у гуманітарній сфері, справжнім “людським виміром”, мірою людської гідності.[22]
Головною властивістю нового підходу до закріплення статусу людини, що знайшов своє відображення в Конституції, стала докорінна переорієнтація в системі відносин між державою та особою. Якщо раніше головним елементом у цій системі взаємозв’язків була лише держава (причому навіть у юридичній науці людину розглядали не так як самостійний суб’єкт-носій певних невід’ємних та невідчужуваних прав, як об’єкт, чиї права встановлювала та регулювала держава), то водночас із проголошенням незалежності й переорієнтацією на цінності демократії та права вже не держава, а людина стала визначальним і центральним елементом. До речі, на цей факт набуття Конституцією України нових функцій, порівняно з Конституцією УРСР, в контексті постання нового типу політичної системи, чітко вказує О. Скрипнюк. Він наголошує, що конституційне закріплення нової структури взаємозв’язків між державою та людиною, де людина є пріоритетною ланкою, означає не тільки появу нової конституції, а й новий спосіб її впливу на розвиток суспільства та держави.[23] Загалом, подібне пріоритетне положення людини відбито не лише в статті 3 Конституції, а й у статті 1, оскільки сам факт проголошення України демократичною, соціальною та правовою державою означає, що вона визнає для себе певну модель взаємовідносин держави і людини, коли перша бере на себе зобов’язання гарантувати, забезпечувати й захищати права й свободи людини та громадянина.
Якщо спробувати визначити сукупність базових конституційних норм, в яких закріплюється цей елемент правового статусу людини, то тоді, поза всяким сумнівом, слід назвати насамперед статті 4, 24, 25 та 26 Конституції, де містяться такі норми:
а) в Україні існує єдине громадянство;
б) громадяни мають рівні конституційні права й свободи та є рівними перед законом (Слід визначити, що це положення не означає абсолютну юридичну рівність і однаковість всіх прав громадян України. Йдеться про рівність громадян перед законом і судом та наявність у кожного прав і свобод, закріплених у Конституції України. Таким чином, Конституція визначає однаковість вихідних позицій громадян у суспільному і державному житті. Що ж до переліку і змісту прав громадян, що регламентуються іншими нормативно-правовими актами, то у повсякденному житті вони визначаються рядом факторів: рівнем освіти, службовим становищем тощо, тобто залежать від того, наскільки успішно громадянин використав можливості, що надані йому Конституцією)[24].
в) громадянин України не може бути позбавлений громадянства і права змінити громадянство;
г) іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.
Отже, підсумовуючи вищенаписане, скажемо, що саме ці норми і є принципами конституційно-правового статусу людини і громадянина в українському законодавстві.
3.2 Втілення ліберальної концепції прав та свобод людини і громадянина в Основному Законі України
Сучасний етап розвитку конституційно-правового статусу людини і громадянина в Україні почався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 p., в преамбулі якої наголошується на необхідності всебічного забезпечення прав і свобод людини. Після прийняття Декларації в Україні почався процес переорієнтації правової системи, її поворот від колективістського підходу щодо вирішення проблеми прав людини до сучасної ліберальної концепції, визнання і гарантування прав і свобод людини і громадянина як найвищої соціальної цінності. Своє логічне завершення цей процес дістав у Конституції України 28 червня 1996 p., яка встановила новий конституційний статус людини і громадянина на основі положень сучасної ліберальної концепції прав людини згідно із загальновизнаними світовим співтовариством нормами в галузі прав людини. Її принципова відмінність від старих радянських підходів до визначення конституційного статусу особи полягає:
– по-перше, у відмові від класового підходу в закріпленні правового статусу особи;
– по-друге, у визнанні суб’єктом прав і свобод людини і громадянина. Поняття «права людини» і «права громадянина» – близькі, але не тотожні. Вони відображають різні аспекти статусу особи, а їх відмінність пов’язана з дуалізмом сучасного суспільства, яке, з одного боку, є громадянським, а з іншого – політично організованим. Людина як член громадянського суспільства є суб’єктом прав, що випливають із природного права, їх обсяг однаковий для всіх людей. Ці права мають визначальний характер, вони притаманні всім людям від народження (людина отримує їх від Творця одночасно з життям), вони не обумовлені належністю до громадянства України чи якоїсь іншої держави і не залежать від того, визнає їх держава чи ні. Права громадянина, тобто людини як члена політично організованого суспільства, випливають із позитивного права, вони закріплюють за особистістю силу її належності до громадянства України, хоча, як і права людини, вони також мають невід’ємний характер. Отож, лише громадяни України володіють у повному обсязі правами, що належать до загальновизнаних прав людини, та правами, що їх Конституція України пов’язує з належністю до громадянства України;
– по-третє, у визнанні суб’єктом прав і свобод індивідуально кожну конкретну людину і громадянина, у відмові від пріоритету інтересів колективного суб’єкта у вигляді «народу», «трудящих», «робітничого класу» тощо. Це не означає повного заперечення колективного суб’єкта, але його визнання не може призводити до ігнорування індивідуальних прав і свобод кожної людини, її індивідуальної свободи;
– по-четверте, у відмові від пріоритету інтересів держави над інтересами особи.
Водночас слід урахувати, що на сучасну ліберальну концепцію прав людини певною мірою впливають колективістські ідеї. Проте на відміну від класичної колективістської конституційної моделі (зокрема соціалістичної), в якій панує принцип абсолютного підпорядкування особи колективові, державі, суспільству, що, своєю чергою, базується на ідеї щодо можливості безкрайнього обмеження її прав заради «вищих» колективних, суспільних цілей та інтересів, ліберальна модель поряд із врахуванням інтересів суспільства чітко фіксує межу (окремі права взагалі не можуть бути обмежені) та конкретні цілі подібних обмежень – громадський порядок, здоров’я населення, права і свободи, честь і гідність інших людей тощо.
Основні положення ліберальної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина.[25]
3.3 Гарантії прав та свобод людини і громадянина в Україні
Гарантії прав і свобод особи – це юридичні засоби забезпечення повного, неухильного і безперешкодного здійснення кожним своїх прав і свобод, охорони прав і свобод від можливих протиправних посягань і їх захисту від будь-яких незаконних порушень.
Інколи поняття правового статусу людини практично цілковито ототожнюється із системою прав і свобод людини, а також їхніх правових гарантій. Такий підхід не є цілковито правильним, оскільки, виходячи з доктринального тлумачення поняття правового статусу людини, ми зазначаємо, що його зміст розкривається як «система закріплених у нормативно-правових актах та гарантованих державою прав, свобод та обов’язків, відповідальності, відповідно до яких індивід як суб’єкт права координує свою поведінку в суспільстві». Схоже визначення пропонував і В. Погорілко, зазначаючи, що правовий статус особи – це сукупність «загальних, основоположних начал, за допомогою яких у Конституції та інших нормативно-правових актах встановлюються основні права, свободи і обов’язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення»[26]. Тобто, як ми бачимо, права і свободи людини не повинні тлумачитись абстраговано від тих обов’язків, які покладаються на особу як на людину й громадянина.
Під гарантіями прав і свобод особи слід розуміти сукупність конкретних засобів, що носять юридичний, загальнообов’язковий характер, завдяки яким можливе всебічне забезпечення ефективного здійснення, охорони і захисту прав і свобод особи. Головне призначення гарантій прав і свобод особи полягає у забезпеченні всім і кожному рівних правових можливостей для набуття, реалізації, охорони і захисту прав і свобод.
Гарантування прав і свобод особи, як найважливіший чинник їх реального і ефективного забезпечення, неможливий без певних передумов – як загальних, так і спеціальних, нормативних. Головними передумовами є демократична правова соціальна держава і вільне громадянське суспільство. Правильна класифікація юридичних гарантій прав і свобод особи має не лише велике науково-теоретичне, але й практичне значення. Вона сприятиме наповненню їх реальним змістом, підвищенню їх дієвості та ефективності.[27]
Держава має багато засобів, щоб гарантувати конституційні права і свободи громадян. Вони пов’язані з гарантіями законності. Залежно від суб’єктів, які забезпечують права і свободи громадян, можна виділити такі гарантії: парламентські, президентські, судові, урядові, адміністративні, прокурорські, адвокатські, самоврядні, міжнародно-правові. Крім того, можуть бути і правові, конституційні, законодавчі, процесуальні гарантії прав і свобод людини і громадянина.
Верховна Рада України здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією (ст. 85 п. 33). її законами визначаються права і свободи людини і громадя-
нина, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадян (ст. 92). Кожен громадянин має право звертатися за захистом своїх прав до уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.
Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102 Конституції). Президент здійснює контроль за діяльністю державного апарату в межах ст. 106 Конституції України. Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина (ст. 116 Конституції). Права і свободи громадян на відповідній території забезпечують місцеві державні адміністрації (ст. 119).[28]
ВИСНОВКИ
Права людини – це широке та комплексне поняття, що пронизує усі сфери людського буття. Сучасна концепція прав людини базується на ідеї природних, невідчужуваних прав людини і необхідності конституційного визначення таких умов, які б сприяли вільному розвитку особи. Основні положення сучасної концепції прав людини зводяться до наступних принципів: всі люди народжуються вільними і ніхто не має права відчужувати їх природні права, а охорона цих прав – головне призначення держави; свобода полягає у можливості людини робити все, що не завдає шкоди іншій людині; межі свободи можуть бути визначені лише законом; частина дозволеного визначається через права людини, які закріплюються конституцією, але конституційний перелік прав людини не може вважатися вичерпним; обмеження прав людини можливе лише у виключних випадках. Тобто права людини – це її соціальна спроможність вільно діяти, самостійно обирати вид та міру своєї поведінки з метою задоволення різнобічних матеріальних та духовних потреб людини шляхом користування певними соціальними благами в межах, визначених законодавчими актами.
Основні положення сучасної концепції прав людини відображені насамперед у тих нормах Конституції України, в яких закріплюються принципи правового статусу людини і громадянина. Принципи правового статусу людини і громадянина – це вихідні засади, на основі яких визначаються зміст і умови реалізації, прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Однак у ході реалізації проголошених Основним Законом прав і свобод людини виникає чимало труднощів. В Україні існують суттєві проблеми, які поглиблюються через надзвичайно сильно розвинуту клановість у системі управління на місцях.
Найголовнішим стандартом для демократичної правової держави якраз і є вжиття заходів, спрямованих на забезпечення прав і свобод людини і громадянина. В Україні зроблено не все для запровадження в життя саме цього стандарту, про що також свідчить надзвичайно велика кількість звернень громадян України до Європейського суду з прав людини, та рішень суду, в яких Україна була визнана винною в порушеннях Конвенції про захист прав людини та основних свобод і Протоколів до неї.
Отже, підводячи підсумок, скажемо, що для того, щоб права людини реалізовувалися на практиці та не залишалися декларацією, недостатньо тільки їх проголошення і закріплення законом. Права і свободи людини мають бути забезпечені державою шляхом законодавчого регулювання процесу реалізації, створення відповідних умов для реалізації прав і свобод людини і громадянина та створення ефективного механізму захисту прав і свобод, підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів, подолання корупції, реформування судової системи, підвищення правової освіти населення країни та правосвідомості громадян.
Список використаної літератури
1. Конституція України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141) Із змінами, внесеними згідно із ЗакономN 2222-IV (2222-15) від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.44.
2. Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, від 4.07.1776р.
Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.
4. Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1977 року.
5. Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посіб. / О. В. Бабкіна, К. Г. Волинка. — К.: МАУП, 2004. – 144 с. – С. 50.
6. Волинка К. Г. Теорія держави і прав : Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 240 с. – С.217.
Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. — 2-ге вид., стереотип. — К.: МАУП, 2001. — 216 с. – С. 54.
8. Головистикова А. Н., Дмитриев А. Ю. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: Издательство Эксмо, 2005. – С. 633-634.
9. Правознавство: Навчальний посібник. / За загальною редакцією В.Г.Гончаренка. — К.: Український інформаційно-правовий центр. — 2002.- 387 с. – С.127
Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О.В. Зайчука, Н.М. Оніщенко. – К.: Юрінком Інтер, 2006. – с. 688. – С. 354
Ю. К. Качуренко: Права людини: Міжнародні
договори України, декларації, документи. – 2-е вид. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 39-40.
Котюк В. О. Основи держави і права. Навчальний посібник.-3-тє вид., доп. і перероб.- К.: Атіка, 2001.- 432 с. – С. 106-107.
Кравченко В. В.: Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с. – С. 102
14. Крестовская Н.Н., Матвеева Л.Г. Теория государства и права: Элементарный курс. — Одиссей, 2007. — 384 c. – С.124.
15. Музиченко П. П., Дудченко В. В., Баймуратов М. О., Чернушенко А. В., Пережняк Б. А.Правничий довідник для професійних суддів. — О. : Юридична література, 2003. – 596 с. – С. 36.
16. Мухін Є. О. Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави. – 2008. С. 109-111.
17. Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С. 189–190.
18. Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С. 93.
19. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 664 с. – С. 181-186, 209-215.
20. Скрипнюк О. В. Специфіка реалізації функцій конституції у демократичних і авторитарних державах // Правова держава: Щорічник наук. праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2006. – Вип. 17. – С. 339–347.
21. Конституційне право України/ за ред. Академіка АпрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544с. – С.51.
22. Вісник Академії правових наук України – 1996. – №6 – С. 8.
23. Рабінович П. Межі прав людини і Конституція України. – Право України – 1997. – №5. – С.19.
24. Радзієвський Віктор, Консультант №45 (157) від 10 листопада 1998 року. – С. 12.
25. Інтернет-видання ХайВей. Автор: Роман Трайтурак. Стаття «Права людини четвертого покоління: за і проти» від 28 жовтня 2007 року.
26. Черемних В. Права людини в Україні. Нова політика. – 2001. – №1. – С.15.
27. Юридичний Вісник України. – №42, 2006. – С. 5.
[1] Конституція України ( Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1996, N 30, ст. 141) Із змінами, внесеними згідно із ЗакономN 2222-IV ( 2222-15 ) від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.44
[2] Пушкіна О. В. Система прав і свобод людини та громадянина в Україні: теоретичні і практичні аспекти забезпечення. – К., 2006. – С. 93.
[3] Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: Навч. посіб. / О. В. Бабкіна, К. Г. Волинка. — К.: МАУП, 2004. — 144 с. – С. 50
[4]Віктор Радзієвський, Консультант №45 (157) від 10 листопада 1998 року. – С. 12.
[5] Декларація незалежності Сполучених Штатів Америки, від 4.07.1776р.
[6] Загальна декларація прав людини. Прийнята і проголошена резолюцією 217 A (III) Генеральної Асамблеї ООН від 10 грудня 1948 року.
[7] Резолюція Генеральної Асамблеї ООН від 16 грудня 1977 року
[8] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 664 с. – С. 181-186.
[9] Крестовская Н.Н., Матвеева Л.Г. Теория государства и права: Элементарный курс. — Одиссей, 2007. — 384 c. – С. 124.
[10] Мухін Є. О. Актуальні проблеми теорії та історії прав людини, права і держави. – 2008. С. 109-111.
[11] Головистикова А. Н., Дмитриев А. Ю. Проблемы теории государства и права: Учебник. – М.: Издательство Эксмо, 2005. – С. 633-634.
[12] Інтернет-видання ХайВей. Автор Роман Трайтурак. Стаття «Права людини четвертого покоління: за і проти» від 28 жовтня 2007 року.
[13] Музиченко П. П., Дудченко В. В., Баймуратов М. О., Чернушенко А. В., Пережняк Б. А.Правничий довідник для професійних суддів. — О. : Юридична література, 2003. – 596 с. – С. 35
[14] Конституційне право України/ за ред. Академіка АпрН України, доктора юридичних наук, професора Ю. М. Тодики, доктора юридичних і політичних наук, професора В. С. Журавського. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2002. – 544с. – С. 51.
[15] Спосіб забезпечення правового захисту громадян у сфері дії публічного права в Англії, США має свої особливості і називається «квазісудовим»
[16] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 664 с. – С. 209-211
[17] Рабінович П. Право України – 1997. – №5 – С. 19.
[18] Вісник Академії правових наук України – 1996. – №6 – С. 8
[19] Черемних В. Права людини в Україні. Нова політика. – 2001. – №1 – С. 15
[20] Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2001. — 664 с. – С. 211-215.
[21] Годованець В. Ф. Конституційне право України: Конспект лекцій. — 2-ге вид., стереотип. — К.: МАУП, 2001. — 216 с. – С. 96
[22] Права людини: Міжнародні договори України, декларації, документи. – 2-е вид. / Упоряд. Ю. К. Качуренко. – К.: Юрінформ, 1992. – С. 39-40
[23] Скрипнюк О. В. Специфіка реалізації функцій конституції у демократичних і авторитарних державах // Правова держава: Щорічник наук. праць Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. – 2006. – Вип. 17. – С. 339–347.
[24] Правознавство: Навчальний посібник. / За загальною редакцією В.Г.Гончаренка. — К.: Український інформаційно-правовий центр. — 2002.- 387 с. – С. 99
[25] Кравченко В. В.: Конституційне право України: Навчальний посібник.-Вид. 3-тє, виправл. та доповн.- К.: Атіка, 2004- 512 с. – С. 102
[26] Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. – К., 2002. – С. 189–190
[27] Волинка К. Г. Теорія держави і прав : Навч. посіб. – К.: МАУП, 2003. – 240 с. – С. 217
[28] Котюк В. О. Основи держави і права. Навчальний посібник.-3-тє вид., доп. і перероб.- К.: Атіка, 2001.- 432 с. – С. 106-107