Безкоштовно

Становлення радянської влади в Україні у 20-ті рр.

views 65

Створення СРСР істотно вплинуло на державно-правовий статус України. “Союз рівноправних республік”, не змінюючи своєї федеративної форми, дуже скоро перетворився на жорстко централізовану державу. Сталін і його оточення зробили все для обмеження, а потім – фактичної ліквідації державного суверенітету союзних республік.

Верховним органом влади в УСРР і надалі залишався Всеукраїнський з’їзд Рад. Після утворення СРСР він мав керуватися постановами Всесоюзних з’їздів Рад, рішеннями монопольно правлячої Комуністичної партії. Виключною компетенцією з’їзду було затвердження, зміна й доповнення Конституції УСРР. Так, XI Всеукраїнський з’їзд Рад (травень 1929 р.) затвердив нову Конституцію УСРР, підґрунтям якої стала союзна Конституцію. Рішеннями з’їзду змінювалися кордони УСРР, встановлювалися кордони й остаточно затверджувалася Конституція Молдавської АСРР (утвореної у складі УСРР 12 жовтня 1924 p.). Всеукраїнський з’їзд Рад обирав ВУЦВК, а з 1926 р. також представників від України до Ради національностей СРСР.

Спочатку відповідно до Конституції 1919 р. з’їзди збиралися що­річно, а починаючи з 1926 р. – один раз на два роки. Надзвичайні з’їзди Рад мали скликатися як ВУЦВК, так і на вимогу місцевих Рад, що представляли третину населення України. Згідно з Конституцією 1929 р. делегати Всеукраїнського з’їзду Рад обиралися Всемолдавським і обласними з’їздами Рад: по одному делегату від 10 тис. ви-борців міста і від 50 тис. виборців села. Якщо раніше серед делегатів був хоча б мізерний відсоток представників некомуністичних партій, то, починаючи з VII Всеукраїнського з’їзду Рад (грудень 1922 p.), де-легатами обираються лише комуністи (майже 90 %) і безпартійні. Отже, за складом Всеукраїнський з’їзд Рад був органом диктатури пролетаріату, яка зводилась до диктатури правлячої партії. Призначення з’їзду зводилося до суто декоративної функції надання державно-правової форми рішенням партійно-бюрократичної верхівки.

Між Всеукраїнськими з’їздами Рад верховним законодавчим, розпорядчим і виконавчим органом України був Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦВК). Сесії ВУЦВК збирали-ся спочатку раз на два місяці, пізніше (згідно з Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 р. та за Конституцією 1929 р.) – тричі на рік. Надзвичайні (позачергові) сесії скликалися Президією ВУЦВК як з власної ініціативи, так і за поданням Ради Народних Комісарів або на вимогу третини членів ВУЦВК.

Згідно з Конституцією 1929 р. ВУЦВК керував усіма галузями державного, господарського й культурного будівництва; затверджу-вав бюджет УСРР; встановлював план розвитку народного госпо­дарства республіки відповідно до загальносоюзного плану; розгля­дав питання про часткові зміни Конституції УСРР, затверджував проекти кодексів, усіх законодавчих актів тощо.

Між сесіями ВУЦВК вищим законодавчим, виконавчим та розпорядчим органом була Президія ВУЦВК. Повноваження її: припинення й скасування постанов РНК і окремих народних комісаріатів УСРР, а також місцевих виконкомів; видання декретів, постанов та розпоряджень; розгляд і затвердження декретів та постанов РНК УСРР. Усі законодавчі акти й постанови Президії адміністративого, політичного, економічного та культурного значення, проекти кодексів підлягали обов’язковому затвердженню ВУЦВК.

Розпорядчим і виконавчим органом ВУЦВК, який здійснював загальне управління республікою, була Рада Народних Комісарів (РНК) УСРР Організаційно-правові засади діяльності РНК УСРР визначалися в Положенні про Раднарком УСРР від 12 жовтня 1924 р. Конституція УСРР 1929 р. наділила РНК правом видавати законо­давчі акти й постанови, обов’язкові до виконання на всій території УСРР. До складу РНК входили Голова РНК, його заступники, народні комісари, уповноважені загальносоюзних комісаріатів та інші особи за визначенням ВУЦВК.

Система органів галузевого державного управління склалася після утворення СРСР і регулювалася Загальним положенням про народ­ні комісаріати УСРР від 12 жовтня 1924 р. У ньому розподілялись наркомати на загальносоюзні й директивні, перелічувались предме­ти відання та повноваження наркоматів УСРР, визначався статус уповноважених загальносоюзних наркоматів при РНК УСРР. Пріо­ритетне становище й неподільну владу мали загальносоюзні наркомати закордонних справ, військових і морських справ, зовнішньої торгівлі, оборонної промисловості (з 1936 p.), шляхів сполучень, пошт і телеграфів. На народне господарство України відчутно впли­вали директивні (об’єднані) наркомати, органами яких у республіці були однойменні наркомати продовольства, праці, фінансів, Вища рада народного господарства (у 1932 р. реорганізована в Наркомат легкої промисловості), робітничо-селянська інспекція. Республікан­ськими були Наркомати земельних справ (до 1929 p.), внутрішніх справ (до 1930 p., і з 1934 p.), торгівлі (з 1930 р. – постачання), осві­ти, соціального забезпечення, охорони здоров’я, комунального гос­подарства (з 1931 p.), місцевої промисловості (з 1934 p.).

В умовах форсованої індустріалізації, суцільної колективізації дедалі більше влади зосереджувалось у загальносоюзних органах. Процеси централізації пронизували всю систему управління народним господарством. Так, постановою від 4 лютого 1934 р. ВУЦВК і РНК УСРР утворили постійну комісію (у складі Голови РНК, секретаря ЦК КП(б)У, народного комісара РНК, голови Всеукраїнської ради профспілок і голови Укрколгоспцентру) для перевірки вико­нання директив уряду й зміцнення дисципліни в усіх державних органах та господарських організаціях. Для посилення єдиноначальності Постановою ВУЦВК і РНК УСРР “Про реорганізацію народних комісаріатів і центральних установ УСРР” від 7 квітня 1934 р. ліквідовувались колегії при наркоматах УСРР і відповідальність за діяльність наркоматів повністю покладалась на наркомів та їхніх заступників.

Після XIII Всеукраїнського з’їзду Рад (січень 1935 р.) відбулася зміна назв вищих органів влади й управління. Всеукраїнський з’їзд Рад було перейменовано на з’їзд Рад УСРР, ВУЦВК – на ЦВК УСРР, Президію ВУЦВК – на Президію ЦВК УСРР. Надзвичайний XIV з’їзд Рад (січень 1937 р.) замість назви “Українська Соціалістична Радянська Республіка” встановив назву “Українська Радянська Соціалістична Республіка”.

Місцевими органами влади відповідно до Конституцій 1919 і 1929 р. були з’їзди Рад та їх виконавчі комітети. Управління галузя­ми місцевого господарства і соціально-культурного життя здійсню­вали відповідні відділи виконкомів. Місцеві радянські органи ство­рювались відповідно до адміністративно-територіального поділу України, який у період 20-30 років зазнав неодноразових змін.

Початок адміністративно-територіальної реформи був покладений переходом у 1922-1925 pp. від чотириступеневої (центр – губернія -повіт – волость) до триступеневої (центр – округ – район) системи управління. У 1925 р. в Україні було створено 41 округ, 680 районів, по­над 10 тис. сільрад, у тому числі 12 національних районів і понад 500 національних сільрад (російських, польських, німецьких, єврейських таін.).

У серпні 1930 р. розпочався перехід до двоступеневої системи управління (центр – район), внаслідок чого утворилося 503 адміністративні одиниці (484 райони, 18 міст і Молдавська АСРР), які управлялися безпосередньо з центру.

Зрештою очевидність недоліків такої системи призвела до наступних змін. Протягом 1932 р. було створено сім областей: Харків­ську, Київську, Вінницьку, Дніпропетровську, Одеську, Донецьку та Чернігівську. Отже, відбувся перехід на триступеневу (центр – об­ласть – район) адміністративно-територіальну систему управління, яка існує й донині.

Написати коментар:

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *