Безкоштовно

Контрольна з цивільного права

views 1502

1. Правові форми передачі майна у тимчасове господарське користування

Одним із напрямів підвищення ефективності використання майна державних підприємств та організацій у сучасних умовах є передача його в оренду фізичним та юридичним особам. За допомогою оренди реалізуються як інтереси власника щодо отримання доходу з наявних у нього виробничих фондів, так і інтереси орендаря, який, не обтяжуючи себе щоразу придбанням необхідного обладнання, устаткування тощо у власність, має змогу ефективно використовувати найняте ним майно для здійснення своєї статутної діяльності.

Загальне поняття оренди сформульовано в ст. 2 Закону України від 14 березня 1995 р. «Про оренду державного та комунального майна»1. Відповідно до цієї статті орендою визнається засноване на договорі строкове платне користування майном, що необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

З наведеного визначення випливає, що:

по-перше, орендні відносини мають виключно договірний характер і не можуть виникати на підставі планових завдань або інших адміністративно-управлінських актів;

по-друге, оренда передбачає передачу майна у користування (без надання права орендареві розпоряджатися орендованим майном);

по-третє, таке користування є платним, що забезпечується внесенням орендарем орендодавцеві орендної плати у визначених розмірах;

по-четверте, оренда передбачає передачу майна у строкове (тимчасове) користування. У разі закінчення строку, на який було укладено договір оренди, цей договір припиняється.

Майно, що передається в оренду, може використовуватися орендарем для здійснення як підприємницької (виробництво продукції, виконання робіт, надання послуг, заняття торгівлею), так і іншої (задоволення лікувально-оздоровчих, просвітницьких, культурно-спортивних потреб тощо) діяльності.

Законодавство про оренду є одним з правових інститутів господарського законодавства України. Відносини щодо оренди майна регулює, насамперед, Закон України «Про оренду державного та комунального майна». Його особливість полягає в регулюванні двох груп відносин: організаційних, пов’язаних з передачею в оренду майна державних підприємств та організацій, підприємств, заснованих на майні, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, їх структурних підрозділів; майнових між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання державного майна, майна, що належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності.

Зазначений Закон, незважаючи на його назву, має універсальний характер, оскільки його положеннями (якщо інше не передбачено законодавством та договором оренди) може регулюватися оренда майна інших форм власності (приватної та колективної).

Важливе значення для регулювання орендних відносин мають й інші акти законодавства України: Цивільний кодекс (глава 25 «Майновий найом»); декрети Кабінету Міністрів України від 29 гpyдня 1992 p. № 20-92 «Про укладення договорів оренди приміщень ї підприємствами й організаціями торгівлі, громадського харчування та сфери послуг»1; від 31 грудня 1992 р. № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій, їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається»2; від 11 січня 1993 р. № 5-93 «Про впорядкування використання адміністративних будинків і нежитлових приміщень, що перебувають у державній власності»3; від 20 травня 1993 р. № 57-93 «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їх структурних підрозділів, зданих в оренду»4; закони України від 4 березня 1992 p. «Про приватизацію державного майна», від 21 вересня 1999 р. «Про господарську діяльність у Збройних Силах України»1 та від 7 лютого 2002 р. «Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України»2; постанова Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1995 р. № 629 «Про затвердження Методики оцінки вартості об’єктів оренди, Порядку викупу орендарем оборотних матеріальних засобів та Порядку надання в кредит орендареві коштів та цінних паперів»3; Типові договори оренди, затверджені наказом Фонду державного майна України від 23 серпня 2000 р. № 17744, та ряд інших нормативних актів.

Закон України «Про оренду державного та комунального майна» визначає, яке саме майно може бути об’єктом оренди. Насамперед, об’єктами оренди за цим Законом є цілісні майнові комплекси підприємств, їх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць). Закон (п. 1 ст. 4) під цілісним майновим комплексом розуміє господарський об’єкт із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), з наданою йому земельною ділянкою, на якій він розміщений, автономними інженерними комунікаціями, системою енергопостачання.

Оскільки майно підприємства, крім основних фондів, становлять також оборотні кошти та інші цінності, законодавством встановлений спеціальний порядок передачі їх орендареві. Так, грошові кошти та цінні папери з урахуванням дебіторської та кредиторської заборгованості орендодавець надає орендареві на умовах кредиту за ставкою рефінансування Національного банку України. Надання орендареві в кредит коштів та цінних паперів здійснюється на підставі кредитного договору, який укладається одночасно з договором оренди. Строк надання кредиту не повинен перевищувати строку дії договору оренди. У разі розірвання кредитного договору, закінчення строку його дії або припинення договору оренди орендар зобов’язаний повернути орендодавцеві надані йому кошти та цінні папери.

Інші оборотні матеріальні засоби (тобто не грошові кошти і не цінні папери) викуповуються орендарем згідно з договором купівлі-продажу, який укладається одночасно з договором оренди. Плата за придбані оборотні матеріальні засоби вноситься орендарем протягом 30 календарних днів з моменту укладання договору.

Створеному членами трудового колективу господарському товариству орендодавець може продати оборотні матеріальні засоби в кредит за умови оплати ним не менш ніж ЗО відсотків їхньої вартості. При цьому термін оплати оборотних матеріальних засобів не повинен перевищувати одного року з дати укладення договору купівлі-продажу. Розміри чергових внесків та строки їх сплати визначаються у договорі купівлі-продажу.

Об’єктами оренди за Законом України «Про оренду державного та комунального майна» можуть також бути нерухоме (будівлі, споруди, приміщення) та інше окреме індивідуально визначене майно підприємств, а також майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, створених у процесі приватизації (корпоратизації).

Разом з тим не можуть бути об’єктами оренди цілісні майнові комплекси державних підприємств, їхніх структурних підрозділів (філій, цехів, дільниць), що здійснюють діяльність, передбачену частиною 1 ст. 4 Закону України «Про підприємництво» (це діяльність, пов’язана з обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів і прекурсорів), а також цілісні майнові комплекси казенних підприємств.

Законодавчими актами України може бути доповнено перелік державних підприємств, майнові комплекси яких не можуть бути об’єктами оренди. Так, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1992 р. № 26-92 «Про перелік майнових комплексів державних підприємств, організацій,. їх структурних підрозділів основного виробництва, приватизація або передача в оренду яких не допускається» не допускається, зокрема, передача в оренду радіотелевізійних передавальних центрів та об’єктів, що становлять загальнодержавну систему зв’язку; магістральних ліній електропередачі, магістральних трубопроводів; магістральних залізниць, автомобільних шляхів державного значення, метрополітенів; гідро- та атомних електростанцій; протирадіаційних споруд тощо. Декретом також встановлено, що передача в оренду майнових комплексів чи відокремленого майна, які забезпечують діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, може провадитися тільки з дозволу зазначених органів.

2. Законодавча база правового регулювання підприємства

Перехід до ринкових відносин потребує побудови нової правової основи господарської діяльності. Такою щодо підприємницької діяльності в України є положення ст. 42 Конституції України, яким закріплюється право на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом. Безпосереднє регулювання підприємництва здійснюється нормами законодавства України. Зокрема, за період з 1991 року до теперішнього часу було прийнято значну кількість законів, серед яких слід відзначити Закон України «Про підприємництво» від 07.02.91, чинний до 1 січня 2004 р., Закон України «Про господарські товариства» від 10.09.91, Закон України «Про власність» від 07.02.92, Закон України «Про захист економічної конкуренції» від 11.01.01, Закон України «Про оренду державного та комунального майна» від 10.04.92, Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92, Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» від 07.06.96 та ін. У результаті розвитку процесу законотворчості в Україні було прийнято два фундаментальні кодекси, які регулюють відносини в сфері підприємницької діяльності — Господарський та Цивільний кодекси України.

Під підприємництвом необхідно розуміти самостійну, систематичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Такий самий зміст характерний для будь-якої господарській діяльності. Але ж підприємницька діяльність вирізняється низкою ознак, що дозволяє говорити про підприємницьку діяльність у вужчому, ніж про господарську, розумінні. Для підприємництва як правової категорії характерна наявність конкретних рис, які розкривають його сутність, а також окреслюють коло суб’єктів та їх правосуб’єктність у сфері приватних і публічних прав та обов’язків. Взагалі під ознаками підприємницької діяльності розуміють такі:

Першою ознакою підприємництва є безпосередність діяльності, тобто діяльність, яка має, здійснюватись самостійно, безпосередньо і реально. Ця ознака дає можливість встановити коло осіб, що безпосередньо реалізують Підприємницьку діяльність і відповідно несуть усі несприятливі наслідки від такої діяльності, а також тих, хто займається прибутковою діяльністю та одержує доходи від інвестування. Зокрема, власник цінних паперів отримує прибуток у вигляді процентів aбo дивідендів, – але він не є підприємцем. Безпосередня діяльність здійснюється юридичною особою.

Другою ознакою підприємництва є самостійність діяльності, в основі якої лежать характер і зміст права власності. Такий підхід дає можливість власникові майна самостійно визначати способи володіння ним та його використання, а також приймати рішення, здійснювати юридично значимі дії щодо реалізації своєї підприємницької право спроможності. Ця ознака надає можливість самостійно вирішувати питання вибору організаційно-правових форм, контрагентів, постачальників сировини і комплектуючих тощо.

Третьою ознакою підприємництва є систематичність, тобто діяльність, яка характеризується відповідною повторюваністю при її здійсненні. Ця ознака вимагає стабільності ринкових механізмів, потребує загальної характеристики динаміки і структури ринку, а також отримання повної і достовірної інформації про підприємницьку діяльність.

Легальність є четвертою ознакою підприємництва і реалізується шляхом встановлення конкретних вимог при здійсненні такої діяльності. Зокрема, це — дотримання встановлених законодавством прав і обов’язків, а також взятих суб’єктом підприємницької діяльності на себе зобов’язань.

П’ятою ознакою підприємництва є ризик такої діяльності. Суть цієї ознаки полягає в тому, що в процесі реалізації права на заняття підприємницькою діяльністю особа постійно ризикує завдати збитків своєму майну. В основі такого ризику можуть лежати особисті ділові якості конкретного підприємця, його персоналу і контрагентів. Майнові ризики можуть бути прогнозовані, наприклад встановлення процента браку при випуску продукції, а також не прогнозовані, коли негативні наслідки настали внаслідок непереборної сили або були спричинені суб’єктивними факторами, такими як крадіжки, підпал тощо. Ризик також залежить від уміння вибрати співзасновників корпоративного суб’єкта, склад інвесторів, постачальників сировини і споживачів виготовленої продукції.

Отримання прибутку є шостою і найсуттєвішою ознакою підприємницької діяльності. Ця ознака передбачає, що така діяльність насамперед має здійснюватися з метою отримання прибутку, який є узагальнюючим показником фінансових результатів підприємницької діяльності, однією з основних економічних категорій. За своєю суттю прибуток являє собою надлишок виторгу від продажу товару над витратами на їх виробництво і реалізацію. Для отримання максимально можливого прибутку підприємець мусить прагнути до економного ведення такої діяльності, зокрема при придбанні ресурсів, сировини і матеріалів повинен здійснювати мінімальні затрати на їх придбання, а також якомога ефективніше реалізовувати готову продукцію.

Важливого значення набувають принципи, на основі яких здійснюється підприємницька діяльність. Перелік таких принципів закріплено у ст. 44 Господарського кодексу України. До них належать: 1) вільний вибір видів підприємницької діяльності; 2) самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється, залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежено законом, встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону; 3) вільний найм підприємцем працівників; 4) комерційний розрахунок та власний комерційний ризик; 5) вільне розпорядження прибутком, що залишається після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом; 6) самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Підприємництво здійснюється в будь-яких організаційних формах, передбачених знаком, на вибір підприємця. Зокрема, воно реалізується окремою категорією суб’єктів права, а саме підприємцями, які наділені специфічними правами та обов’язками в сфері підприємницької діяльності. Безпосередньо до такої категорії осіб належать: а) громадяни України, інших держав та особи без громадянства; б) юридичні особи всіх форм власності; в) об’єднання юридичних осіб, що здійснюють діяльність в Україні на умовах угоди про розподіл продукції.

Щодо юридичних і фізичних осіб, для яких підприємницька діяльність не є основною, норми чинного законодавства України, що регулюють підприємницьку діяльність, застосовуються тільки в тій частині їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою. Разом з тим визначається коло осіб, які не можуть займатися підприємництвом. Зокрема, це особи, які в установленому порядку обмежені в дієздатності або визнані недієздатними. Не можуть займатися підприємницькою діяльністю депутати, посадові і службові особи органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також військовослужбовці, службові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного нотаріату.

Особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встановленого вироком суду. Крім того, не можуть бути підприємцями та співзасновниками підприємницької організації, а також обіймати в підприємницьких товариствах та їх спілках (об’єднаннях) керівні посади і посади, пов’язані з матеріальною відповідальністю, особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабарництво та інші корисливі злочини.

На законодавчому рівні також встановлені вимоги щодо порядку присвоєння найменування конкретному суб’єкту підприємницької діяльності, який належить до категорії юридичних осіб. По-перше, найменування повинне містити відомості про такого суб’єкта, його організаційно-правову форму та назву. По-друге, в найменуванні забороняється використовувати повні чи скорочені найменування органів державної влади, органів місцевого самоврядування та похідних від цих найменувань. По-третє, не допускається використання найменувань, які є тотожними найменуванню іншого суб’єкта підприємницької діяльності і віднесені до категорії юридичної особи й внесені до відповідних реєстрів.

Важливого значення набуває порядок реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності. Адже саме через державну реєстрацію здійснюється легалізація суб’єкта підприємницької діяльності, тобто юридично закріплюється його правове положення. Державна реєстрація суб’єктів підприємницької діяльності здійснюється відповідно до чинного законодавства України та Положення про державну реєстрацію суб’єктів підприємницької діяльності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.05.98. На місцевому рівні управління реєстрацію здійснюють органи державної реєстрації, до яких належать: а) виконавчі комітети міської, районної у місті ради; б) районні державні адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб’єкта.

3. Підстави та порядок визнання банкрутства

Банкрутство є необхідним і дійовим інструментом ринкової економіки. Це власне механізм, за допомогою якого розв’язуються питання щодо неплатоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності. Правовою підставою функціонування інституту банкрутства є Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» від 14.05.92. Наразі основні положення цього Закону встановлюють умови і порядок відновлення платоспроможності суб’єкта підприємницької діяльності або визнання його банкрутом та застосування ліквідаційної процедури, повного або часткового задоволення вимог кредиторів.

Для глибшого вивчення механізму банкрутства доцільним є розгляд основних його визначень та умов застосування.

Чинне законодавство під поняттям банкрутства передбачає встановлену господарським судом неспроможність боржника (суб’єкта банкрутства) відновити свою платоспроможність і задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Під неплатоспроможністю розуміється неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі по заробітній платі, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності.

Учасниками процедури банкрутства є: боржник, кредитори, які виступають сторонами в справі про банкрутство, а також арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор), власник майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, господарські суди.

Суб’єктами банкрутства (банкрутами) можуть бути юридичні та фізичні особи (боржники), неспроможність яких виконати

свої грошові зобов’язання встановлена господарським судом. До суб’єктів банкрутства не належать відокремлені структурні підрозділи юридичної особи, зокрема філії, представництва, відділення, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, а також іноземні юридичні особи та міжнародні організації з постійним місцезнаходженням поза межами України. Не може належати до суб’єктів банкрутства також і казенне підприємство, оскільки в разі його фінансової неспроможності за зобов’язаннями такого підприємства відповідальність несе держава.

Кредитором визнається юридична або фізична особа, яка має підтверджені документами вимоги щодо грошових зобов’язань до боржника, в тому числі з виплати заборгованості по заробітній платі працівникам боржника. Кредитором можуть також визнаватися органи державної податкової служби та інші державні органи, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справляння податків і зборів (обов’язкових платежів).

Під грошовим зобов ‘язанням необхідно розуміти зобов’язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України.

Підставою для застосування банкрутства до суб’єкта підприємницької діяльності є його неплатоспроможність. Наразі сама тільки неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами не означає, що він є банкрут. Суб’єкт підприємницької діяльності, який неспроможний виконати свої грошові зобов’язання перед кредиторами, у тому числі зобов’язання щодо сплати податків і зборів або обов’язкових платежів, протягом трьох місяців після настання встановленого строку їх сплати визнається боржником.

Фактичною підставою для порушення господарським судом справи про банкрутство може бути лише письмова заява до господарського суду1, з якою може звернутися будь-хто з кредиторів (об’єднання кредиторів) і, за певних обставин, сам боржник.

Справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно складають не менше 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку.

До боржника застосовуються такі судові процедури банкрутства: розпорядження майном боржника; мирова угода; санація (відновлення платоспроможності) боржника; ліквідація банкрута.

Провадження у справах про банкрутство можна поділити на кілька стадій: порушення провадження у справі; підготовче засідання господарського суду; виявлення кредиторів та інвесторів; попереднє засідання господарського суду; проведення зборів кредиторів та утворення комітету кредиторів; винесення ухвали про санацію; визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури; припинення провадження у справі про банкрутство.

Законодавством передбачені особливості банкрутства окремих категорій суб’єктів підприємницької діяльності, насамперед місто утворюючих, особливо небезпечних, сільськогосподарських підприємств, страховиків, професійних учасників ринку цінних паперів, суб’єктів підприємницької діяльності — громадян, селянського (фермерського) господарства.

На всіх стадіях провадження у справі про банкрутство господарським судом може бути призначений арбітражний керуючий (розпорядник майна, керуючий санацією, ліквідатор). Ним може бути призначено фізичну особу — суб’єкта підприємницької діяльності, яка має вищу юридичну або економічну освіту, володіє спеціальними знаннями та не є заінтересованою особою щодо боржника і кредиторів. Арбітражний керуючий зобов’язаний: здійснювати заходи щодо захисту майна боржника; аналізувати фінансову, господарську та інвестиційну діяльність боржника, його становище на ринках; в порядку, установленому законодавством, надавати державному органу з питань банкрутства інформацію, необхідну для ведення Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство та інші повноваження.

Набуття статусу банкрута можливе лише за рішенням господарського суду, а до цього часу в боржника ще може з’явитися можливість вийти з такого стану.

Стосовно боржника може бути застосована досудова санація, що передбачає систему заходів, спрямованих на відновлення платоспроможності боржника, які може здійснювати власник майна боржника, інвестор з метою запобігання банкрутству боржника. Такі дії можуть бути здійснені шляхом реорганізаційних, організаційно-господарських, управлінських, інвестиційних, технічних, фінансово-економічних, правових заходів до початку порушення провадження у справі про банкрутство. У зв’язку з цим до учасників ліквідаційної процедури чинне законодавство відносить також санаторів — юридичних та фізичних осіб, в тому числі іноземців, які звернулися в установлений законом місячний термін до господарського суду з письмовою заявою про переведення на себе боргу і визначили умови санації підприємства-боржника, а також подали документи, якими підтверджують свою платоспроможність і фінансову можливість участі в санації.

Діяльність суб’єкта підприємницької діяльності, визнаного рішенням господарського суду банкрутом, припиняється шляхом його ліквідації. Такі дії здійснює ліквідатор, яким є фізична особа і якій рішенням господарського суду надано право здійснення ліквідаційної процедури стосовно боржника.

В Україні вирішення всіх організаційних питань пов’язаних з банкрутством, покладено на державну госпрозрахункову установу Агентство з питань банкрутства. Ця установа була утворена відповідно до Указу Президента України від 15.12.99 «Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади» та постанови Кабінету Міністрів України від 24.04.00 і підпорядкована Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України. Діяльність Агентства здійснюється згідно з положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства», затвердженого Мінекономіки наказом від 06.06.00.

Основною метою діяльності Агентства є реалізація повноважень державного органу з питань банкрутства, а також надання послуг у процесі провадження у справах про банкрутство. Для реалізації поставлених завдань Агентство наділено такими повноваженнями: за рішенням господарського суду виступати учасником господарського провадження у справах про банкрутство підприємств, а також делегувати працівників до складу ліквідаційної комісії; надавати пропозиції господарському суду щодо кандидатури господарських керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; забезпечувати реалізацію процедур банкрутства щодо відсутнього боржника; здійснювати функції адміністратора Єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство; забезпечувати проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує 25 %; готувати на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства; надавати пропозиції щодо проведення досудової санації суб’єктів підприємницької діяльності, які перебувають у державній власності, погодження в установленому порядку умов участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації таких підприємств; готувати пропозиції щодо продажу частини майна боржника — державного підприємства у процедурі санації, а також майна державного підприємства-банкрута, стосовно якого винесено ухвалу про ліквідацію.

Крім того, Агентство має право від свого імені укладати угоди, набувати майнові і немайнові права, нести зобов’язання, виступати позивачем і відповідачем у суді, господарському чи третейському суді, укладати мирові угоди, брати участь в утворенні та діяльності промислово-фінансових груп, а також асоціацій, корпорацій, інших об’єднань підприємств.

Агентство очолює голова, який призначається на посаду та звільняється з посади наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і здійснює свої повноваження на умовах, передбачених контрактом та положенням про державну госпрозрахункову установу «Агентство з питань банкрутства». На голову покладена персональна відповідальність за . виконання покладених на Агентство завдань.

Протягом усього життя людина не може обійтися без використання результатів праці. Отже, процес праці існує майже стільки, скільки існує людство. Тільки-но дитина народилася, вона вже не може існувати без матеріальних благ, створених іншими людьми. Пізніше, коли людина стає повноправним членом суспільства, за результатами її власної праці, як правило, визначається її соціальний статус у суспільстві.

Загальна декларація прав людини у ст. 23 закріплює право людини на вільне обрання праці або вільне погодження на неї. Таким чином, кожній людині належить виключне право розпоряджатися своїми здібностями до праці. Разом з тим право на працю означає, що людина має вільний вибір не тільки професії, роду заняття, а й право ігнорувати будь-яку трудову діяльність.

Умови та порядок реалізації права на працю та пов’язаних з ним прав конкретизовано в Кодексі законів про працю, у Законах України «Про оплату праці» від 24.03.95, «Про відпустки» від 15.11.96, «Про підприємництво» від 07.12.91, «Про зайнятість населення» від 01.03.91, «Про колективні договори і угоди» від 01.06.93, «Про охорону праці» від 14.10.92, «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» від 16.12.93, інших законах та великій кількості підзаконних нормативних актів. Правові норми, які містять ці закони та підзаконні акти, мають один предмет правового регулювання — трудові та похідні від трудових відносини. Отже, вони створюють єдину, за предметом правового регулювання, систему правових актів, яка має назву трудового права.

Предмет трудового права — це насамперед трудові відносини, тобто суспільні відносини, що виникають у процесі застосування людиною своїх здібностей у виконанні певної І трудової функції.

Задача

Цивільне законодавство передбачає ряд випадків при яких правочини (угоди) в судовому порядку можуть бути визнані недійсні.

Ст. 230 ЦК України передбачає що угоди укладені шляхом обману визнаються недійсними. Під обманом розуміється навмисне введення в оману однією стороною правочину іншої сторони з метою вчинення правочину.

Тут слід розрізняти обман і помилки.

Обман – це певні вчинки, навмисні дії. Помилки є результатом невірного уявлення про обставину правочину.

Аналізуючи умову задачі можна зробити висновок, що в даному випадку не відстежуються навмисні дії заводу копіювальних машин, тому дана операція не може бути визнана недійсною. Отже, Господарський суд розгляне справу і винесе рішення на користь заводу копіювальних машин, якщо інше не передбачено умовами договору і гарантійним талоном.

Написати коментар:

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *