Є питання? Дзвоніть, пишіть!
zamovlennya

Пошта: info@kursak.com

Пишеш сам? Готові роботи дешево:
Оплата через:

- найближчий термінал у вашому місті

- Приватбанк (каса, термінал, Приват24)

- Webmoney

- ЯндексДеньги

- ваш вариант

Останні додані готові роботи
1

Реферат на тему “Василь Стефаник – життя і творчість”

Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 року в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині.

Батько письменника, чоловік крутої вдачі й практичного розуму, не мав часу займатися вихованням дітей. Одержимий жадобою збагачення, Семен Стефаник не давав спуску ні наймитам, ні дружині, ні дітям і сам став рабом своєї пристрасті. „Його самолюбство підказувало йому думку, що земля – це спосіб до всього. Вона дасть йому владу і честь, хоч у тому змаганні від непосильної праці повмирають рідні діти та жінка, будуть терпіти всі ті, кого заженуть на його лани нестатки”, – згадував далекий родич Стефаника В. Костащук. Наймити ненавиділи його і проклинали, дружина і діти боялися.

Мати, Оксана Кейван, була жінка ніжна і безмежно добра, „обділила б усіх бідних, віддала б їм своє добро, та постійно відчувала над собою зверхність твердого і впертого чоловіка”.

Невтомна трудівниця, мати виховувала і в дітей любов до праці. Вони виконували посильні для їхнього віку доручення: стерегли курчат, завертали овець вишивали, поганяли коней під час оранки.

Хлопчик виростав серед розкішної природи, оточений любов`ю і опікою матері, старшої сестри Марії, в атмосфері народних пісень, колядок, казок і легенд. Звідси беруть витоки образи, мотиви, твори Стефаника. Дитячі враження були настільки сильними, що надихали на громадську і літературну працю впродовж усього життя. Вже у зрілому віці з щемом у серці він згадував, як „похилювався і шукав кінця співанки, що малим хлопчиною чув від мами. Шукав з веселими очима із тепленьким серцем…”

Початкову освіту здобув Стефаник у рідному селі (1878 – 1880). Віддати старшого сина в науку порадив місцевий поміщик Йосип Теодорович: „Се був на свій час гарний чоловік, – писав В. Стефаник, – приятель селян, учасник повстання Гарібальді та польського 1863 р.”

Сільська школа навчила його грамоти, Снятинська (1880 – 1883) – „строїла душу”. Тут Стефаник Відчув велику погорду до себе як сільського хлопця від учителів, приниження гідності, фізичні покарання. Все це нестерпно боляче мучило хлопця. Хотілося вернутися до Русова, де все таке близьке і рідне і де ніжна і турботлива мама. Зрідка відвідувала вона свого улюбленця в Снятині.

Не краще поводилися з селянськими дітьми вчителі-шляхтичі чоловічої польської Коломийської гімназії, куди відвіз Семен Стефаник свого сина в вересні 1883 року.

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник зустрівся з несправедли-вістю, брехнею, підлабузництвом учнів-шляхтичів, цинізмом учителів.

Не задовольняючись офіційною наукою, передова гімназійна молодь об`єднувалася в гуртки, заглиблювалася в суть соціальних явищ, знайомилася з прогресивними ідеями того часу, цікавилася насущними проблемами становища селянства, читала заборонену літературу.

У Коломийській гімназії Стефаник познайомився з пропагандистами соціалістичних ідей Анною Павлик, Северином Даниловичем, котрого пізніше назве своїм „учителем соціалізму”. Здружується з Л. Мартовичем. Відтоді їх життєві дороги сходилися і розходилися, але чоловічу дружбу, скріплену високою громадянською ідеєю, ніхто з них ні разу не зрадив.

1888 рік багатий на знайомства Стефаника з цікавими людьми: Кирилом Гамораком, активним громадським діячем, і його дочкою Ольгою, майбутньою дружиною; Михайлом Павликом – відомим на той час письменником, публіцистом, видавцем, соратником І. Франка; Романом Яросевичем, „який у п`ятому гімназіальному учив нас української літератури.

Довідавшись проте, що І. Франко живе в сусідньому селі Нагуєвичах, Стефаник перейнявся пристрасним бажанням познайомитися з ним. Здійснити це бажання Стефаник мав нагоду в Дрогобичі, та забракло сміливості підійти до Франка.

Через кілька днів спеціально поїхав у Нагуєвичі, де познайомився з Франком.

І в Дрогобицькій гімназії Стефаник не залишає громадсько-політичної роботи. Він стає членом щойно створеної І. Франком і М. Павликом радикальної партії (1890), бере участь у написанні програми її, пропагує серед учнівської молоді соціалістичні ідеї.

Перед випускними іспитами Стефаник одержав трагічну звістку: померла старша сестра Марія – і перша вчителька, і нянька, і товаришка, і друга мама.

Свій біль і тугу за утрачену дорогу людину він виллє в новелі „Вечірня година”, а свою любов перенесе на Маріїну доньку Параску, котрою опікуватиметься до кінця життя.

У 1892 році закінчує гімназію і, за настійною вимогою батька, записується на медичний факультет Ягеллонського університету в Кракові.

Тут вступає в студентське товариство „Академічна громада”, члени якого „майже всі були драгоманівцями і належали до української радикальної партії”. Читає багато веде агітаційну роботу серед селян, знайомиться з польськими письменниками, культурними діячами.

Знайомство з Морачевськими Стефаник вважав найважливішою подією своєї молодості. „Вацлав Мора чеський – моя дорога у світ”, – напише пізніше Стефаник у ліричній сповіді „Серце”. І це не було перебільшенням. В. Морачевський  одним із перших виявив письменницький талант Стефаника, зробив чимало для ознайомлення польської громадськості з творчістю українського митця. Дружба Стефаника і Морачевського – яскрава сторінка в історії взаємин українського і польського народів.

1895 рік сумнозвісний виборчою кампанією до сейму. Угодовці, народовці, москвофіли виставили своїх кандидатів. Не залишалася осторонь і радикальна партія, яка висунула кандидатом на посла до галицького сейму Северина Даниловича (1861 – 1939) – одного із засновників і активних діячів радикальної партії. В. Стефаник повністю поринає у виборчу агітацію. Їде в Обертинщину, виголошує ниску блискучих промов.

За передвиборчу і антишляхетську агітацію Стефаника заарештували і „під ескортою жандармерії привезли його хворого до Городенки в Коломийську тюрму”, про що поінформувала газета „Діло” 24 липня 1895 року.

Стефаник виступає проти розпорошення сил у громадському русі, боляче переживає розрив з товаришами, що зрадили спільним ідеалам, „найшли собі обруч залізний і добровільно обгородилися ним”. „Я не дався скувати і відійшов від них, аби більше не здибатися з ними. Вони ж закричали за мною: ти єдність поломив, ти громаду оставив! Я відрік, що громади не люблю і пішов своєю дорогою…”

Переживання та гіркота почуття, зумовлені розривом з товаришами, поглиблюються сумною звісткою з Русова про хворобу матері. Стефаник їде в Русів. Непривітно зустрів батько сина – арештанта. „Тато робить мені гіркі докори, що, каже, через твоє радикальство та арешти ти матір загониш у гріб.

Батько відмовляється утримувати Стефаника в університеті. Стосунки між ними остаточно попсувалися, хоч і до арешту не були ідеальними. Та Стефаника хвилювала хвороба матері в такій мірі, що він захворів сам.

Не світській біль за матір зробив Стефаника ще більш чутливим до горя народу. Його листи, перейняті бетховенськими мотивами, все виразніше набирають форми поетичних мініатюр. Народжувався Стефаник – поет.

Приблизно у другій половині 90-х років Стефаник написав і поніс до друку книжку образів. Його спіткала невдача. Видавці – рецензенти, як стверджував сам Стефаник, відхилили збірку як таку, що не служать громаді. Стефаник обурився, порвав книжку і поклявся не писати більше. Та дотриматись цієї клятви не зміг.

Вже в травні 1897 року, після знищеної в гніві першої збірки, він працює над другою – „З осени”.

В листопаді – грудні 1897 року В. Будзиновський опублікував у своїй газеті перші новели Стефаника: „Виводини з села” (пізніше назва „Виводили з села”), „Синя книжечка”, „Стратився”, „У корчмі”, „Самасаміська”. Довершену зрілість літературного дебюту Стефаника визнали всі критики. „Історія кожної літератури вчить нас, – писав В. Будзиновський, – що всі найбільші літературні генії, всі автори світової слави – довго, довго боролися, заки якесь видавництво було ласкаве прийняти їх манускрипти. Ще довше друкували… друкували і друкували, заки знайшли загальне визнання, заки їх імена стали „літературними іменами”. Василь Стефаник відразу, своїми першими анонімними оповіданнями зробив собі визнання. Відразу, в хвилі, коли під його творами знайшлося його ім`я, це ім`я стало іменем великого письменника.

„Літературно-науковий вісник” все ж надрукував надіслані новели без змін. Вони справили величезне враження на читачів.

У червні 1899 року Стефаник познайомився з польським поетом Станіславом Пшибишевським, про якого в ліричній сповіді „Серце” каже: „Станіслав Пшибишевський – сам великий і його великі товариші навчили мене шанувати мистецтво”.

Його серце, переїдене смертю матері, затроєне життям, згорене безнадійністю, здається, не витримає стільки жалю і розпуки.

Фізично і морально виснажений, Стефаник потребував спокою, тиші, хоч маленького intermezzo. У червні 1900 року свої канікули проводить в містечку Чортовець на Тернопільщині, у щирого приятеля Івана Плекана і готує до видання третю збірку „Дорога. Новели” (збірка вийшла в грудні 1900 року, але, за тодішньою традицією, датована наступним, 1901 роком).

У Чортовці написав новели „Кленові листки”, „Басараби”, „Злодій”, „Похорон”, „Такий панок”, що згодом ввійшли до збірки „Дорога”.

У 1902 році помер Іван Плешкан; смертельно захворіла молодша сестра Параска, неврастенія мучить самого письменника. Дні тягнуться повільно, сумно, чорно, без просвітку.

У 1903 році настрій Стефаника дещо піднявся. Він очолив галицьку делегацію, що їхала на відкриття пам`ятника Івану Котляревському в Полтаві. Тут він познайомився з М. Коцюбинським, М. Старицьким, Б. Грінченком, Г. Хотькевичем, Оленою Пчілкою, М. Вороним, які зустріли його як відомого й улюбленого письменника.

21 вересня 1903 року Стефаник їде в Канів, щоб поклонитися Т. Шевченкові. „Я сегодня з Іваном Тешенком побував цілий день на могилі Шевченка.

Мандрівне життя без пристанища, без даху над головою, без близького друга втомило письменника. Його душа прагнула затишку і стабільності. 26 січня 1904 року він одружився з Ольгою Гаморак, жінкою, яка щасливо поєднувала в собі вроду й інтелект, ніжність і терпеливість, шляхетність і високу культуру серця. Шість років подружжя живе в селі Стецеві, недалеко від Русова (1904 – 1910).

Стефаник займався господарством, дуже швидко стає „своїм” серед селян. Його поважають і люблять, з ним радяться, йому скаржаться. Він бажаний і почесний гість на весіллях і хрестинах.

У 1908 році Стефаника вибирають послом від радикальної партії до парламенту. Десять років він захищає селян на найвищому рівні.

Творча робота виснажувала сили письменника, наближала кінець. „Кожна мою дрібниця, яку я пишу, – признався Стефаник, – граничить з божевіллям, і я нікого в світі так не боюся, як самого себе, коли я творю. Ви можете зрозуміти, то я не пишу для публіки, а пишу на те, щоби прийти ближче до смерті.”

Це прекрасно знала дружина і, без сумніву, мусила оберігати чоловіка від „творчих” стресів. Починаючи з 1904 року, року одруження, Стефаник звів до мінімуму навіть листування (з кожним роком листів меншає).

У 1910 році Стефаник з дружиною і трьома синами, Семеном, Кирилом, Юрком, переселяються в новозбудовану хату в Русові.

Промови Стефаника робили величезне враження на селян. На жаль, жодна з них не записувалася і до нас дійшли лише газетні інформації про виступи Стефаника або фрагменти з них.

4 лютого 1914 року Ольга Гаморак померла. Особисте горе Стефаника збіглося із всенародним: почалася перша імперіалістична війна, яка руйнівним колесом пройшла по Галичині, несучи народу горе, каліцтво і смерть. Російські війська то наступали, то відступали. На зміну їм приходили австрійці, які за найменшу підозру в „симпатії” до росіян карали на смерть.

У березні 1915 року за фальшивим доносом Стефаника заарештував-ли, але через кілька днів випустили. Допомогли статус посла і клопотання Черемшини. Якийсь час Стефаник живе у Відні (1916), де після п`ятнадцятирічної паузи знову повертається до художньої творчості.

Матеріальний стан родини катастрофічно погіршується. Освіта трьох синів, переслідування польськими властями, коштувала дуже дорого, невмолимо давили борги. У жовтні 1928 року уряд Радянської України призначив Стефанику пожиттєву пенсію в розмірі 150 крб. на місяць, що було відчутною моральною і матеріальною допомогою.

24 травня відбувся урочистий вечір у Львові. Сотні телеграм, привітань з усіх усюд; десятки ювілейних статей різними мовами, надрукованих у Галичині і закордоном, про життя і творчість ювіляра. Заходами газети „Громадський голос” вийшов збірник віршів, статей, спогадів „Дорога: Василеві Стефаникові у 60-ліття його дороги життя”.

Здоров`я письменника з кожнем днем погіршується, не кращає і матеріальний стан. Часті серцеві приступи, відсутність грошей, навіть на ліки, зростання боргів – усе це мучило Стефаника. Він усамітнюється, нікого не хоче бачити. Єдина розрада – відвідини русівського селянина „Івана з поля”. При ньому оживає. Та поступово тривалість розмов зменшується, нарешті зовсім припиняється.

У листопаді до багатьох хвороб долучається ще запалення легенів. Стан безнадійний. 7 грудня 1936 року Стефаник помер. Тисячі людей з навколишніх сіл і міст, численні делегації з видавництв, спілок, установ проводжали великого письменника в останню дорогу.

Використана література:

  1. О. Д. Гнідан – „Василь Стефаник – життя і творчіть”
  2. Лесин В. М.– „Василь Стефаник – майстер новели”
  3. Погребенник Ф. П. – „Сторінки життя і творчості Василя Стефаника”
  4. Ф. Погребенник – „Співець знедоленого селянства: Відзначення сторіччя з дня народження Василя Стефаника”
  5. Лесин В. М. – „Василь Стефаник: Нарис життя і творчості”

Тип завдання: Реферат

Предмет: Українська література

Кількість використаної літератури: 5

Рік написання: 2005

Країна: Україна

Ціна: безкоштовно


Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *